№ 522/8412/19

Постанова

Іменем України

21 грудня 2022 року

м. Київ

справа № 522/8412/19

провадження № 61-10353св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідачі: споживче товариство «Право на відпочинок», ОСОБА_2 (позивач за зустрічним позовом), ОСОБА_3 ,

треті особи: Перша донецька нотаріальна контора, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Халявка Наталія Миколаївна, приватний нотаріус Білоцерківського нотаріального округу Федоряка Ольга Сергіївна, державний нотаріус Приморської державної нотаріальної контори у м. Одесі Шевцова Ольга Володимирівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 , в інтересах якої діє адвокат Рибак Андрій Вікторович, та доповнення до неї на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 березня 2021 року у складі судді Чернявської Л. М. та постанову Одеського апеляційного суду від 26 вересня 2022 року у складі колегії суддів: Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М., Дришлюка А. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2019 року ОСОБА_4 звернувся до суду із позовом до споживчого товариства «Право на відпочинок» (далі - СТ «Право на відпочинок»), ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання договору недійсним, про визнання довіреності недійсною, про витребування майна з чужого незаконного володіння, про скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

Позовну заяву мотивовано тим, що на підставі договору купівлі-продажу від 08 листопада 2017 року позивач придбав у СТ«Право на відпочинок» дачу № 17 загальною площею 58,2 кв. м на АДРЕСА_1 . На момент продажу право власності на вказану дачу належало продавцю на підставі свідоцтва про право власності, виданого 30 червня 2000 року Приморською районною адміністрацією виконкому Одеської міської ради. Продаж дачі було здійснено на підставі рішення загальних зборів членів СТ «Право на відпочинок», оформленого протоколом від 05 листопада 2017 року.

У березні 2019 року позивачу випадково стало відомо, що ще нібито

у 2009 році СТ «Право на відпочинок» за договором дарування від 16 жовтня 2009 року, посвідченого державним нотаріусом Першої донецької державної нотаріальної контори Мірошниковою Н. В., подарувало зазначене майно громадянину ОСОБА_3 . Від імені СТ «Право на відпочинок» договір дарування дачного будинку було підписано представником за нотаріально посвідченою довіреністю від 16 жовтня 2009 року ОСОБА_7 . Право власності ОСОБА_3 на спірне нерухоме майно було зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно лише 29 грудня 2015 року за рішенням приватного нотаріуса Білоцерківського міського нотаріального округу Федоряки О. С. Пізніше, 16 та 17 лютого 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_8 були укладені договори купівлі-продажу дачного будинку, які були посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Халявкою Н. М.

Позивач вважає, що договір дарування дачного будинку від 16 жовтня 2009 року та довіреність від 16 жовтня 2009 року є недійсними, оскільки СТ «Право на відпочинок» не видавало жодних довіреностей на ім`я ОСОБА_7 , не уповноважувало інших громадян на відчуження від його імені спірного дачного будинку та не приймало з цього приводу жодних рішень.

З огляду на недійсність договору дарування від 16 жовтня 2009 року ОСОБА_8 набула право власності на дачний будинок без достатніх правових підстав, а тому дане нерухоме майно має бути витребувано з її чужого незаконного володіння на користь позивача, а відповідні рішення про державну реєстрацію за ОСОБА_8 права власності на дачний будинок, зокрема від 16 та 17 лютого 2016 року, мають бути скасовані.

У липні 2019 року ОСОБА_8 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_4 , СТ«Право на відпочинок», в якому просила визнати недійсним договір купівлі-продажу спірної дачі від 08 листопада 2017 року, укладений між СТ«Право на відпочинок» та ОСОБА_4 , а також визнати протиправним та скасувати рішення державного нотаріуса Шостої одеської державної нотаріальної контори Шевцової О. В. від 08 листопада 2017 року, індексний номер 38015283, про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

Зустрічну позовну заяву мотивовано тим, що станом на 08листопада 2017 року право власності ОСОБА_8 на дачний будинок

АДРЕСА_1 не було оскаржено, скасовано чи припинено, а тому виключно вона мала право на розпорядження майном, зокрема на його відчуження будь-яким третім особам. В свою чергу, ОСОБА_8 ніколи не відчужувала належний їй дачний будинок (а в подальшому житловий будинок) ні ОСОБА_4 , ні будь-яким іншим третім особам, а також не уповноважувала жодних осіб, зокрема і СТ «Право на відпочинок», на продаж майна ОСОБА_4 чи будь-яким іншим третім особам.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 17 березня 2021 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 26 вересня 2022 року, у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_8 задоволено.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 08 листопада 2017 року, укладений між СТ «Право на відпочинок» та ОСОБА_4 , посвідчений державним нотаріусом Шостої одеської державної нотаріальної контори Шевцовою О. В. та зареєстрований у реєстрі за № 7-918.

Визнано протиправним та скасовано рішення державного нотаріуса Шостої одеської державної нотаріальної контори Шевцової О. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 08 листопада 2017 року за індексним номером 38015283.

Судові рішення в частині вирішення первісного позову мотивовані тим, що на момент вибуття спірного дачного будинку на підставі договору дарування від 16 жовтня 2009 року із власності СТ «Право на відпочинок» до

ОСОБА_3 , а потім на підставі договорів купівлі-продажу

від 16 та 17 лютого 2016 року від ОСОБА_3 до ОСОБА_8 , ОСОБА_4 не був законним власником чи титульним володільцем спірного дачного будинку та таке майно не вибувало із його володіння у власність вказаних осіб, оскільки відповідне право власності було набуте ОСОБА_4 значно пізніше, а саме 08 листопада 2017 року. Таким чином, ОСОБА_4 не доведено суду належними, допустимими, достатніми та достовірними доказами обставин правомірності його вимог про витребування спірного дачного будинку з чужого незаконного володіння ОСОБА_8 , зокрема фактів, що підтверджують його право власності або інше суб`єктивне право титульного володільця на витребуване майно та незаконне вибуття такого майна саме з його володіння.

ОСОБА_4 в даному випадку також не підтверджено порушення відповідачами будь-яких його прав чи законних інтересів з огляду на вчинення оскаржуваних правочинів, прийняття оскаржуваних рішень про державну реєстрацію прав та внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно оскаржуваних записів про право власності ще у 2009-2016 роках, тобто до набуття самим ОСОБА_4 будь-яких прав на спірний дачний будинок.

Судові рішення в частині вирішення зустрічного позову мотивовані тим, що відчуження 08 листопада 2017 року СТ «Право на відпочинок» на користь ОСОБА_4 спірного дачного будинку було здійснено з порушенням вимог чинного законодавства та належного ОСОБА_8 речового права (права власності) на дане нерухоме майно, а тому, з урахуванням приписів статей 203 215 ЦК України, укладений між СТ «Право на відпочинок» та ОСОБА_4 договір купівлі-продажу від 08 листопада 2017 року необхідно визнати недійсним.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

До Верховного Суду 18 жовтня 2022 року ОСОБА_4 подав касаційну скаргу на вказані судові рішення, у якій просить їх скасувати в частині відмови в задоволенні його позовних вимог про визнання недійсним договору дарування дачного будинку, визнання довіреності недійсною, скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_8 і в цій частині передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що відчуження спірного майна на користь ОСОБА_3 відбулося з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки СТ «Право на відпочинок» не видавало жодних довіреностей на ім`я ОСОБА_7 , не уповноважувало інших громадян на відчуження від його імені спірного дачного будинку та не приймало з цього приводу жодних рішень.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 28 жовтня 2022 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 14 грудня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

На підставі свідоцтва про право власності, виданого 30 червня 2000 року Приморською районною адміністрацією виконкому Одеської міської ради, СТ «Право на відпочинок» було власником дачі, розташованої в АДРЕСА_1 .

16 жовтня 2009 року між СТ «Право на відпочинок» (дарувальник), від імені якого діяв представник за довіреністю ОСОБА_10, та ОСОБА_3 було укладено договір дарування зазначеного дачного будинку, посвідчений державним нотаріусом Першої донецької державної нотаріальної контори Мірошниковою Н. В. та зареєстрований в реєстрі за № 9-819.

29 грудня 2015 року приватний нотаріус Білоцерківського міського нотаріального округу Федоряка О. С. прийняла рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 27659003, щодо реєстрації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_3 права власності на дачний спірний дачний будинок загальною площею 59, 8 кв. м, житловою площею 17,9 кв. м.

16 та 17 лютого 2016 року між ОСОБА_3 (продавець) та ОСОБА_8 (покупець) були укладені договори купівлі-продажу дачного будинку (по 1/2 частині).

16 та 17 лютого 2016 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Халявка Н. М. прийняла рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексні номери 28270950 та 28291906, щодо реєстрації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_8 права власності на дачний будинок (номери запису про право власності 13280342 та 13298077).

На підставі висновку щодо технічної можливості зміни цільового призначення дачного будинку у житловий будинок від 19 серпня 2016 року, виготовленого ПП «Одеське БТІ» на замовлення ОСОБА_8 , було змінено цільове призначення нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 з дачного будинку на житловий будинок та внесено відповідні зміни до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Склад новоутвореного об`єкту нерухомого майна та адреса: житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, який складається з: літ. «Ж» - загальною площею 59,8 кв. м,житловою площею 17,9 кв. м, №1-2 огорожа, за адресою: АДРЕСА_1 .

19 серпня 2016 року на замовлення ОСОБА_8 ПП «Одеське БТІ» виготовлено технічний паспорт (інвентаризаційна справа № 149/5/2016) на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_1 . Загальна площа житлового будинку складає 59, 8 кв. м, житлова площа 17,9 кв.м та складається з двох житловий кімнат, двох коридорів, веранди, комори, кухні та санвузла.

05 листопада 2017 року загальними зборами членів СТ «Право на відпочинок» прийнято рішення: 1) продати дачу за адресою: АДРЕСА_1 , що знаходиться на балансі товариства з наданням повноважень керівнику товариства підписати від імені товариства необхідні документи для оформлення купівлі-продажу та договору купівлі-продажу; 2) укласти з ОСОБА_4 договір купівлі-продажу дачі, що знаходиться на балансі товариства.

08 листопада 2017 року між СТ «Право на відпочинок» (продавець) в особі виконавчого директора ОСОБА_9 та ОСОБА_4 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу дачі АДРЕСА_1 , яка складається в цілому з одного дачного будинку літ. «Ж», загальною площею 58,2 кв. м, житловою площею 12, 2 кв. м, та надвірних господарських будівель та споруд, зазначених: № 1-3 - огорожа, 1 - вимощення, розташованих на земельній ділянці площею 0,0747 га, яка знаходиться у фактичному користуванні, кадастровий номер земельної ділянки 5110137500:50:004:0271. За умовами договору, продавець гарантує, що до укладення цього договору нерухоме мейно раніше іншим особам не продане, не подароване, а також будь-яких прав у третіх осіб щодо дачі немає.

08 листопада 2017 року державний нотаріус Шостої одеської державної нотаріальної контори Шевцова О. В. прийняла рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 38015283, щодо реєстрації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_4 права власності на зазначену дачу.

Позиція Верховного Суду

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Щодо позовних вимог ОСОБА_4 .

Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України).

Згідно з частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

При цьому правом оспорювати правочин ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи та правила статей 15 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3 15 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

Таким чином, захисту у суді підлягає не лише порушене суб`єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.

У Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 надано офіційне тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес» як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано у резолютивній частині згаданого Рішення Конституційного Суду України.

Правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Вирішуючи переданий на розгляд спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем. При цьому обов`язком позивача є доведення/підтвердження в установленому законом порядку наявності факту порушення та/або оспорювання його прав та інтересів.

Відсутність порушеного права й інтересу встановлюється при розгляді справи по суті та є самостійною підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

У справі, що переглядається, позивач не є стороною оспорюваного договору дарування, укладеного 16 жовтня 2009 року між СТ «Право на відпочинок» (дарувальник), від імені якого діяв представник за довіреністю ОСОБА_10,та ОСОБА_3 .

Отже, позивач зобов`язаний був довести, що оспорюваним договором порушуються його певні права та інтереси, що є умовою надання судового захисту порушеному, невизнаному або оспорюваному праву особи.

Водночас позивач в обґрунтування позову посилався на те, що договір дарування від 16 жовтня 2009 року порушує його право як власника спірного майна, яке ним набуто 08 листопада 2017 року.

Суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 про визнання недійсними довіреності та договору дарування від 16 жовтня 2009 року, оскільки позивач не довів порушення своїх прав зазначеними правочинами на момент їх укладення.

Суди попередніх інстанцій правильно вважали, що наведені ОСОБА_4 у позовній заяві доводи щодо незаконності набуття ОСОБА_3 права власності на спірний дачний будинок, зокрема, про недійсність договору дарування від 16жовтня 2009 року та допущенні порушення вимог законодавства при його укладенні фактично зводяться до порушення не прав ОСОБА_4 , а прав СТ «Право на відпочинок», адже саме останнє було власником спірного дачного будинку станом на 16жовтня 2009 року та саме з власності останнього дане майно вибуло та перейшло у власність спочатку ОСОБА_3 , а потім ОСОБА_8 .

Отже, ОСОБА_4 в даному випадку не підтверджено порушення відповідачами будь-яких його прав чи законних інтересів з огляду на вчинення оскаржуваних правочинів, прийняття оскаржуваних рішень про державну реєстрацію прав та внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно оскаржуваних записів про право власності ще

у 2009-2016 роках, тобто до набуття самим ОСОБА_4 будь-яких прав на спірний дачний будинок.

Щодо витребування майна

Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

При цьому за змістом частини третьої статті 388 ЦК України якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388

ЦК України, є неефективними.

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (подібний за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Отже, правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів

у державних реєстрах.

При розгляді спорів про витребування власником свого майна із чужого незаконного володіння необхідно враховувати, що позивачем за таким позовом може бути лише власник майна, який на момент подання позову не володіє цим майном, а також особа, яка хоча і не є власником, але в якої майно перебувало у володінні за законом або договором, зокрема на підставі цивільно-правових договорів (зберігання, майнового найму тощо), в оперативному управлінні, на праві повного господарського відання, а також на інших підставах, встановлених законом (див. постанову Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 766/4410/17).

Таким чином, право на витребування майна у добросовісного набувача має саме власник або інший титульний володілець майна і в тому випадку, коли майно перебувало безпосередньо у його володінні або особи, якій він передав майно у володіння, та вибуло з такого їх володіння не з їхньої волі.

Предмет доказування у справах за віндикаційним позовом становлять обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння, як-то факти, що підтверджують його право власності або інше суб`єктивне право титульного володільця на витребуване майно, факт вибуття майна з володіння позивача, наявність майна в натурі у незаконному володінні відповідача, відсутність у відповідача правових підстав для володіння майном.

Отже, на підтвердження наявності у нього суб`єктивного матеріального права на витребування майна з чужого незаконного володіння, позивач за віндикаційним позовом повинен надати суду відповідні докази, що підтверджують його права титульного володільця на зазначене майно, факт вибуття такого майна з його володіння, наявність майна в натурі у володінні відповідача та відсутність у відповідача правових підстав для володіння цим майном.

На підтвердження наявності у позивача права власності на дачний будинок на АДРЕСА_1 та порушення такого права відповідачами у даній справі шляхом незаконного заволодіння цим майном ОСОБА_4 посилається на укладений зі СТ «Право на відпочинок» 08 листопада 2017 року договір купівлі-продажу та обставину здійснення державним нотаріусом Шевцовою О. В. в той же день державної реєстрації за ним права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

У той же час, як підтверджується матеріалами даної справи та встановлено судами попередніх інстанцій, ще 16 жовтня 2009 року між СТ «Право на відпочинок» та ОСОБА_3 було укладено договір дарування, за умовами якого право власності на дачний будинок перейшло до

ОСОБА_3 .

У подальшому, 29 грудня 2015 року право власності ОСОБА_3 на спірний дачний будинок було зареєстровано приватним нотаріусом Федорякою О. С. в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

За умовами договорів купівлі-продажу від 16 та 17 лютого 2016 року, укладеними між ОСОБА_3 та ОСОБА_8 , право власності на спірне майно перейшло до ОСОБА_8 .

Набуте ОСОБА_8 право власності на спірний дачний будинок було зареєстровано приватним нотаріусом Халявкою Н.М. в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Отже, суди попередніх інстанцій правильно вважали, що наведені обставини свідчать про те, що на момент вибуття спірного дачного будинку на підставі вищезазначених правочинів спочатку із власності СТ «Право на відпочинок» до ОСОБА_3 , а потім від ОСОБА_3 до ОСОБА_8 , ОСОБА_4 не був законним власником чи титульним володільцем дачного будинку та таке майно не вибувало із його володіння у власність вказаних осіб, оскільки відповідне право власності було набуте ОСОБА_4 значно пізніше, а саме 08 листопада 2017 року.

Таким чином, ОСОБА_4 не доведено суду належними, допустимими, достатніми та достовірними доказами обставин правомірності його вимог про витребування спірного дачного будинку з чужого незаконного володіння ОСОБА_8 , зокрема фактів, що підтверджують його право власності або інше суб`єктивне право титульного володільця на витребуване майно та незаконне вибуття такого майна саме з його володіння.

Установивши, що спірне майно не вибувало із власності

ОСОБА_4 , станом на момент відчуження спірного майна на користь ОСОБА_3 його власником було СТ «Право на відпочинок» та саме з власності останнього дане майно вибуло та перейшло у власність спочатку ОСОБА_3 , а потім ОСОБА_8 , суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про неможливість витребування майна на користь ОСОБА_4 на підставі статті 388 ЦК України.

Наведені ОСОБА_4 у касаційній скарзі доводи щодо незаконності набуття ОСОБА_3 права власності на спірний дачний будинок фактично зводяться до порушення не прав ОСОБА_4 , а прав

СТ «Право на відпочинок», однак матеріали справи не містять доказів оспорення останнім правомірності вибуття із власності дачного будинку.

Щодо вирішення зустрічного позову ОСОБА_8 .

Відповідно до частин першої - п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з частинами першої та другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - и третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права і а законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (постанова Верховного Суду від 03 лютого 2021 року у справі № 760/18109/16).

Отже, договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача (постанова Верховного Суду від 25 листопада 2020 року у справі

№ 530/1856/18).

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Частиною першою статті 316 ЦК України визначено, що право власності - це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності на нерухоме майно набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

За своєю суттю договір купівлі-продажу передбачає для однієї сторони право отримання предмета купівлі-продажу у власність та зобов`язання сплатити його покупну ціну, а для другої сторони право на отримання ціни та обов`язок передати предмет договору наступному власнику.

Отже, предмет договору належить продавцю та переходить у власність покупця, якщо інше не передбачено домовленістю сторін, та покупець має сплатити ціну за власний рахунок, якщо інше не передбачено домовленістю сторін договору або покупцем та іншою особою.

Частиною першою статті 656 ЦК України передбачено, що предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.

Аналіз вищенаведених норм свідчить про те, що лише власник майна має право розпоряджатися належним йому майном на власний розсуд, зокрема продавати його за договором купівлі-продажу будь-яким третім особам.

Установивши, що власником спірного дачного будинку станом

на 08 листопада 2017 року була ОСОБА_8 і лише вона мала право розпоряджатися цим майном, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про визнання недійсним договору купівлі-продажу дачного будинку, укладеного 08 листопада 2017 року між СТ «Право на відпочинок» як продавцем та ОСОБА_4 як покупцем.

При цьому набуте ОСОБА_8 право власності на спірний дачний будинок не було скасовано чи припинено в установленому законом порядку, а отже виключно остання була єдиним законним власником даного нерухомого майна та саме їй належали встановлені законом правомочності розпоряджатися ним на власний розсуд, в тому числі відчужувати його будь-яким третім особам.

У зв`язку із визнанням недійсним договору купівлі-продажу від 08 листопада

2017 року, для відновлення попереднього становища та ефективного захисту порушених прав ОСОБА_8 , суди правильно вважали за необхідне задовольнити і похідну вимогу зустрічного позову про визнання протиправним та скасування рішення державного нотаріуса Шевцової О. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 08 листопада 2017 року за індексним номером 38015283, оскільки останнє було прийнято саме на підставі визнаного недійсним договору.

Висновок за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, її доводи зводяться до переоцінки доказів та встановленню інших обставин ніж ті, що були встановлені судами попередніх інстанцій, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції, відповідно касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції без змін.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення («Серявін та інші проти України», № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Суди попередніх інстанцій забезпечили повний та всебічний розгляд справи на основі наданих доказів, оскаржувані судові рішення відповідають нормам матеріального та процесуального права.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 , в інтересах якої діє адвокат Рибак Андрій Вікторович, залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 березня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 26 вересня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович