№ 522/9011/19

Постанова

Іменем України

29 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 522/9011/19

провадження № 61-6642св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідачі - ОСОБА_2 (позивач за зустрічним позовом), ОСОБА_3 (відповідач за зустрічним позовом),

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 07 серпня 2020 року у складі судді Науменко А. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 23 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Таварткіладзе О. М., Заїкіна А. П., Погорєлової С. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання права на спадкування, посилаючись на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його двоюрідна сестра - ОСОБА_4 , внаслідок чого відкрилася спадщина на належне їй майно. Спадкодавець не мала близьких родичів за ступенем спорідненості, оскільки не перебувала у шлюбі, а її мати та рідний брат померли раніше. Окрім нього, заяву про прийняття спадщини подали його рідний брат ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , яка також вказала, що є двоюрідною сестрою померлої. У зв`язку з відсутністю документів, які б підтверджували родинний зв`язок із спадкодавцем, він змушений був звернутися до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення. Рішенням Знам`янського міськрайонного суду Кіровоградської області від 03 жовтня 2018 року було встановлено факт, що ОСОБА_4 є його двоюрідною сестрою. Проте Кропивницький апеляційний суд своєю постановою від 12 грудня 2018 року задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_3 , скасував вищезгадане рішення суду першої інстанції та залишив його заяву без розгляду, роз`яснивши його право звернутися до суду в порядку позовного провадження. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати за ним право на спадкування після смерті його двоюрідної сестри ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

У серпні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання права на спадкування, в якому, посилаючись на обставини аналогічні тим, що були зазначені в позовній заяві ОСОБА_1 , просив визнати за ним право на спадкування після смерті його двоюрідної сестри ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 07 серпня 2019 року прийнято зустрічний позов до спільного розгляду з первісним позовом.

Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 07 серпня 2020 року первісний позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право на спадкування за правом представлення після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 його двоюрідної сестри ОСОБА_4 . Зустрічний позов задоволено. Визнано за ОСОБА_2 право на спадкування за правом представлення після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 його двоюрідної сестри ОСОБА_4 .

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що сукупність наявних в матеріалах справи доказів дозволяє встановити, що померла ОСОБА_4 дійсно є двоюрідною сестрою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . На випадок своєї смерті спадкодавець не залишала заповіту, вона не має спадкоємців першої та другої черг за законом. Разом з тим батько позивачів - ОСОБА_5 , який помер у 1995 році, був рідним дядьком ОСОБА_4 , тобто спадкоємцем третьої черги за законом. Отже, виходячи з положень закону та встановлених фактичних обставин, позивачі за первісним та зустрічним позовами мають право спадкування після смерті своєї двоюрідної сестри за правом представлення свого батька (дядька спадкодавця), який помер до відкриття спадщини., тобто є спадкоємцями ОСОБА_4 за законом третьої черги за правом представлення. Обраний позивачами спосіб захисту є ефективним та відповідає змісту права, про порушення якого вони зазначають.

Постановою Одеського апеляційного суду від 23 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, а рішення Приморського районного суду міста Одеси від 07 серпня 2020 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Обраний позивачами спосіб захисту є ефективним, оскільки спір виник саме у зв`язку із запереченням відповідачем ОСОБА_3 їх права на спадкування після смерті двоюрідної сестри за правом представлення (через невизнання родинного зв`язку із спадкодавцем), і лише при доведенні позивачами під час вирішення спору факту родинних відносин із спадкодавцем можливе ухвалення судом позитивного рішення, яке для нотаріуса є підставою для закликання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до спадкування майна померлої ОСОБА_4 як спадкоємців третьої черги за правом представлення.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У квітні 2021 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Приморського районного суду міста Одеси від 07 серпня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 23 лютого 2021 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні первісного та зустрічного позовів.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказала, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 18 грудня 2019 року у справі № 200/22329/14-ц, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, та в постановах Верховного Суду від 15 серпня 2018 року у справі № 686/22243/16-ц, від 27 травня 2020 року у справі № 904/6157/19 та від 03 лютого 2021 року у справі № 587/905/18. Належним способом захисту прав позивачів мало бути встановлення факту родинних відносин із спадкодавцем, а не визнання права на спадкування в порядку представлення. Крім того, пред`явлений ОСОБА_2 позов не є зустрічним в розумінні статті 193 ЦПК України.

У червні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Наседкін О. Г. подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 24 травня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Приморського районного суду міста Одеси.

15 червня 2021 року справа № 522/9011/19 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 20 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 в місті Ірпінь Київської області померла ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , про що свідчить Витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про смерть від 06 червня 2018 року № 00020301480.

За життя ОСОБА_4 не склала заповіту, в неї відсутні спадкоємці за законом першої та другої черг.

На підставі заяви ОСОБА_3 про прийняття спадщини 19 вересня 2017 року Ірпінською міською державною нотаріальною конторою Київськоїобласті було заведено спадкову справу № 333/2017 до майна померлої ОСОБА_4

01 листопада 2017 року ОСОБА_2 , а 27 грудня 2017 року ОСОБА_1 також подали до Ірпінської міської державної нотаріальної контори Київськоїобласті заяви про прийняття спадщини після померлої ОСОБА_4 .

На підставі відповідних письмових доказів та показань свідків судами також встановлено, що ОСОБА_4 є двоюрідною сестрою ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , оскільки ОСОБА_6 (мати спадкодавця) є рідною сестрою по матері ОСОБА_5 (батька позивачів за первісним та зустрічним позовами). У свою чергу, ОСОБА_5 , який помер в 1995 році, є дядьком ОСОБА_4 , а ОСОБА_6 - тіткою ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

За загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини; спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою; для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220 1222 1270 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

Згідно зі статтею 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Статтями 1217 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261 - 1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої - п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця (стаття 1263 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 1265 ЦК України у п`яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. Ступінь споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця. Народження самого спадкодавця не входить до цього числа.

Відповідно до частин четвертої, п`ятої статі 1266 ЦК України двоюрідні брати та сестри спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (тітці, дядькові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини. Якщо спадкування за правом представлення здійснюється кількома особами, частка їхнього померлого родича ділиться між ними порівну.

В постанові Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 643/1216/15-ц (провадження № 61-6924св18) зазначено, що в основі спадкування за законом знаходиться принцип черговості, який полягає у встановленні пріоритету прав одних спадкоємців за законом перед іншими. Кожна черга - це визначене коло осіб, з урахуванням ступеня їх близькості спадкодавцеві, яке встановлене законом на підставі припущення про те, що спадкодавець залишив би своє майно найближчим родичам, членам сім`ї, утриманцям і (або) іншим родичам до шостого ступеня споріднення. Системне тлумачення положень статей 1258, 1259 та інших положень книги 6 ЦК України дозволяє стверджувати про необхідність розмежовувати такі правові конструкції як «одержання права на спадкування наступною чергою» (частина друга статті 1258 ЦК України) та «зміну суб`єктного складу осіб, які набувають право на спадкування за законом». «Одержання права на спадкування наступною чергою» (частина друга статті 1258 ЦК України) стосується другої-п`ятої черг і пов`язується із такими негативними юридичними фактами як: відсутність спадкоємців попередньої черги; усунення спадкоємців попередньої черги від права на спадкування; неприйняття спадкоємцями попередньої черги спадщини; відмова від прийняття спадщини. На «зміну суб`єктного складу осіб, які набувають право на спадкування за законом» в межах певної черги впливають такі юридичні факти як: зміна черговості на підставі договору або рішення суду (стаття 1259 ЦК України); застосування правил про право представлення (стаття 1266 ЦК України); відмова спадкоємця від прийняття спадщини на користь іншого спадкоємця за законом (частина друга статті 1274 ЦК України); спадкова трансмісія (стаття 1276 ЦК України); збереження правового зв`язку при усиновленні (частина третя статті 1260 ЦК України). Зміна суб`єктного складу осіб, які набувають право на спадкування за законом, стосується першої - п`ятої черг. Аналіз статті 1266 ЦК України свідчить, що спадкуванням за правом представлення - це такий порядок набуття права на спадкування за законом, при якому спадкоємці п`ятої черги включаються до складу першої, другої чи третьої черги замість спадкоємця внаслідок того, що він помер до відкриття спадщини. По своїй суті спадкування за правом представлення - це специфічний порядок набуття права на спадкування за законом, і він не є окремою підставою або видом спадкування. У такому разі суб`єктами спадкування за правом представлення будуть певні спадкоємців за законом. Спадкування за правом представлення надає можливість спадкоємцям п`ятої черги за законом переміститися у вищу чергу (першу, другу або третю чергу). Тлумачення абзацу 2 частини першої статті 1265 ЦК України дозволяє зробити висновок, що ступінь споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця. Народження самого спадкодавця не входить до цього числа. Ступінь є свого роду одиницею вимірювання споріднення поміж родичами за походженням. Він надає можливість встановити «відстань» між спорідненими особами (родичами за походженням). Причому така «відстань» може характеризувати як більш близьке споріднення, так і віддалене. Як наслідок чим далі біологічно особи знаходяться одна від одної, тим більший порядковий ступінь споріднення їх пов`язує. Таким чином, позивач як двоюрідний брат спадкодавця має четвертий ступінь споріднення із спадкодавцем і належить до п`ятої черги спадкоємців за законом. За правом представлення своєї матері, яка була рідною тіткою спадкодавця і померла до відкриття спадщини, позивач набув права на спадкування в третю чергу за законом.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої, пункту першого та абзацу дванадцятого частини другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

За змістом положень указаних норм права суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу в захисті, встановивши безпідставність та (або) необґрунтованість заявлених вимог.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Задовольняючи первісний та зустрічний позови, суди попередніх інстанцій дійшли правильного по суті висновку про те, що виходячи з положень закону, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , які за встановлених фактичних обставин цієї справи є двоюрідними братами спадкодавця і прийняли у встановленому законом порядку спадщину, мають право спадкування після смерті ОСОБА_4 за правом представлення свого батька (рідного дядька спадкодавця), який помер до відкриття спадщини, тобто є спадкоємцями за законом третьої черги за правом представлення.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78 81 89 367 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій безпідставно не врахували правових висновків, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 18 грудня 2019 року у справі № 200/22329/14-ц, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, та в постановах Верховного Суду від 15 серпня 2018 року у справі № 686/22243/16-ц, від 27 травня 2020 року у справі № 904/6157/19, від 03 лютого 2021 року у справі № 587/905/18, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), в якій вирішувалося питання про стягнення безпідставно одержаних коштів та про визнання договору укладеним, стягнення заборгованості за договором підряду, зазначено, що не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону та залежно від встановлених обставин вирішити питання щодо наслідків його часткового чи повного виконання сторонами. У такому разі визнання вказаного договору укладеним не буде належним способом захисту.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18), в якій вирішувалося питання про визнання недійсними та скасування державних актів на право користування земельними ділянками, вказано, що під способами захисту суб`єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи правоохоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту земельних прав наведено в частині третій статті 152 Земельного кодексу України. Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права, зокрема визначеним частиною третьою вищевказаної статті, або ж іншим способом, який передбачено законом. Рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. Тому належним способом захисту права або інтересу позивача у такому разі є не скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності (користування) (частина друга статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), в якій вирішувалося питання про зобов`язання енергетичної компанії прийняти виконання договору, зазначено, що вимога щодо встановлення певних фактів не може бути самостійним предметом розгляду в господарському суді, оскільки до повноважень останнього не належить встановлення фактів, що мають юридичне значення. Господарські суди порушують провадження у справах за позовами, в основі яких правова вимога - спір про право, що виникає з матеріальних правовідносин. Захист майнового чи немайнового права чи законного інтересу відбувається шляхом прийняття судом рішення про примусове виконання відповідачем певних дій або зобов`язання утриматись від їх вчинення. Заявлена позивачем у цій справі вимога про зобов`язання відповідача надати акт приймання-передачі електроенергії за договором купівлі-продажу не відповідає способам захисту прав, встановленим чинним законодавством, і, як наслідок, не приводить до поновлення порушеного права та, у разі її задоволення, не може бути виконана у примусовому порядку, оскільки відсутній механізм виконання такого рішення.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), в якій вирішувалося питання щодо зобов`язання відповідача здійснити публікацію про порушення авторських прав на твір та стягнення суми компенсації за використання твору, вказано, що різний зміст особистих немайнових прав інтелектуальної власності і майнових прав інтелектуальної власності та різний характер їх можливих порушень зумовлюють і різницю в належних способах, які здатні призвести до ефективного захисту цих прав. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. У справі, яка розглядається, спосіб захисту, обраний позивачем, є належним, бо дозволяє ефективно захистити порушене особисте немайнове право інтелектуальної власності - право вимагати зазначення свого імені у зв`язку з використанням твору. Саме це право було порушене відповідачем шляхом використання твору без зазначення імені автора. Таке право може бути ефективно захищене шляхом ухвалення судового рішення про публікацію у пресі інформації про допущене порушення, оскільки внаслідок такої публікації інформація про авторство, прихована порушником, доводиться до відома невизначеного кола осіб. Таким чином, позовна вимога про публікацію у пресі інформації про допущене порушення відповідає належному способу захисту вказаного особистого немайнового права інтелектуальної власності на твір.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19), в якій вирішувалося питання про визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними, зазначено, що такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. Разом із цим суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. У справі, що розглядається, позивач звернувся з вимогою про визнання недійсними договорів оренди, посилаюсь на те, що ці договори не підписував, умови їх не погоджував, тож відповідач безпідставно відмовляє в поверненні використовуваних земельних ділянок позивачу як власнику цих земельних ділянок, покликаючись до умов договорів, підписаних невстановленою особою замість позивача. Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож, у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майно, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Тому у позові слід відмовити саме з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту, а не з підстав застосування наслідків пропуску позовної давності. Відмова у задоволенні позову через обрання неефективного (неналежного) способу захисту не позбавляє позивача права заявити негаторний позов про повернення земельної ділянки.

В постанові Верховного Суду від 03 лютого 2021 року у справі № 587/905/18 (провадження № 61-17512св19), в якій вирішувалося питання про визнання нікчемним заповіту, вказано, що якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання недійсним такого правочину судом не вимагається; визнання недійсним нікчемного правочину законом не передбачається, оскільки нікчемним правочин є в силу закону. Отже, такий спосіб захисту, як визнання недійсним нікчемного правочину, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. Водночас такий спосіб захисту, як встановлення нікчемності правочину, також не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. При цьому суд може визначити у своєму рішенні спосіб захисту, який не встановлений законом, лише за умови, що законом не встановлено ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу. Отже, суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної у позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. З огляду на викладене визнання нікчемного правочину не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону.

Подібність правовідносин означає, зокрема тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

З огляду на викладене висновки щодо застосування норм права, що містяться у вищезгаданих постановах суду касаційної інстанції, на які послалася заявник на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається, обставини, встановлені судами в цій справі, суттєво відрізняються від обставин, встановлених у справах № 338/180/17, № 925/1265/16, № 905/1926/16, № 569/17272/15-ц, № 145/2047/16-ц, № 587/905/18 (неоднаковий предмет позову та різне матеріально-правове регулювання).

Разом з тим Верховний Суд зауважує, що у справі, яка переглядається, суди обґрунтовано виходили з того, що обраний позивачами за первісним і зустрічним позовами спосіб захисту єналежним та ефективним, оскільки у випадку лише встановлення факту родинних відносин і визнання ОСОБА_2 та ОСОБА_1 двоюрідними братами спадкодавця, вони мали б право на спадкування майна померлої як спадкоємці п`ятої черги за законом, тоді як за правом представлення свого батька, який був рідним дядьком спадкодавця і помер до відкриття спадщини, позивачі набули право на спадкування у третю чергу за законом.

В постанові Верховного Суду від 15 серпня 2018 року у справі № 686/22243/16-ц (провадження № 61-20223св18) вказано, що зустрічний позов приймається до спільного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов`язані і спільний їх розгляд є доцільним, зокрема, коли вони виникають з одних правовідносин, або коли вимоги за позовами можуть зараховуватися, або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову. Вимоги за зустрічним позовом ухвалою суду об`єднуються в одне провадження з первісним позовом. За своєю сутністю зустрічний позов є матеріально-правовою вимогою відповідача до позивача, яка заявляється для сумісного розгляду з первісним позовом, оскільки задоволення його вимог виключає задоволення вимог позивача. Умовами пред`явлення зустрічного позову є: 1) взаємопов`язаність зустрічного позову з первісним, що виявляється у тому, що вони виникають з одних правовідносин; та 2) доцільність сумісного розгляду основного і зустрічного позовів, оскільки це дозволяє більш повно і об`єктивно дослідити обставини справи, встановити фактичні взаємовідносини сторін, виключити ухвалення взаємосуперечливих чи взаємовиключних судових рішень. Ураховуючи те, що первісний та зустрічний позови не є взаємопов`язаними, виникли з різних правовідносин і їхній сумісний розгляд є недоцільним та затягне розгляд справи, колегія суддів вважає обґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій про відмову у прийнятті зустрічної позовної заяви відповідача.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 200/22329/14-ц (провадження № 14-483цс19) зазначено, що зустрічний позов є матеріально-правовою вимогою відповідача до позивача, яка заявляється для сумісного розгляду з первісним позовом, оскільки задоволення його вимог унеможливлює задоволення вимог позивача. Зустрічний позов має бути пред`явлений лише до первісного позивача (або одного зі співпозивачів). Суд першої інстанції не звернув увагу на той факт, що відповідачі звернулися до суду із зустрічним позовом до третьої особи за первісним позовом, що суперечить нормам статті 123 ЦПК України. Умовою пред`явлення зустрічного позову є його взаємопов`язаність із первісним; взаємопов`язаність позовів виявляється у тому, що вони виникають з одних правовідносин. Оскільки судом першої інстанції зустрічний позов до третьої особи було розглянуто в одному проваджені з первісним позовом без встановлення обставин, що свідчать про їх взаємопов`язаність, а мотивувальна частина не містить обґрунтувань щодо відмови у задоволенні первісного позову, то рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню в повному обсязі.

В постанові Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 904/6157/19 вказано, що взаємна пов`язаність зустрічного та первісного позовів може виявлятись у наступному: - обидва позови взаємно пов`язані, і їх спільний розгляд сприятиме оперативному і правильному вирішенню спору. Взаємна пов`язаність первісного і зустрічного позову може виражатись у підставах цих позовів або поданих доказах; - вимоги за зустрічним і первісним позовами можуть зараховуватись; - задоволення зустрічного позову виключатиме повністю або частково задоволення первісного позову. Подання такого зустрічного позову має на меті довести відсутність у позивача матеріально-правової підстави на задоволення первісного позову через відсутність матеріальних правовідносин, з яких випливає суб`єктивне право позивача за первісним позовом. У таких випадках задоволення зустрічного позову тягне за собою відмову у первісному позові повністю або частково.

Висновки судів попередніх інстанцій в цій справі не суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним у вищезгаданих постановах, з огляду на таке.

Згідно з частиною другою статті 193 ЦПК України зустрічний позов приймається до спільного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов`язані і спільний їх розгляд є доцільним, зокрема, коли вони виникають з одних правовідносин або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову.

Отже, прийняття зустрічного позову можливе за дотримання умов, передбачених частиною другою статті 193 ЦПК України, і залежить від того, наскільки суд вважає за доцільне розглядати цей позов у одному провадженні з первісним.

При цьому вищевказаною нормою процесуального закону визначено дві альтернативні ознаки зустрічного позову:

- або взаємопов`язаність первісного та зустрічного позовів, що зумовлює їх спільний розгляд, зокрема, коли обидва позови виникають з одних правовідносин;

- або їх взаємовиключність, коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову.

Зустрічний позов, який прийнятий судом для спільного провадження з первісним позовом, повинен знайти вирішення у виді загального рішення, яке має містити відповідь на обидві заявлені вимоги (як позивача, так і відповідача). Задоволення зустрічного позову спричиняє відмову в задоволенні первісного позову, однак не виключає можливості як задоволення обох вимог, так і однієї повністю, а іншої частково.

В даному випадку як первісний позов ОСОБА_1 , так і зустрічний позов ОСОБА_2 виникли з одних правовідносин, що пов`язанні з оформленням спадкових прав після смерті ОСОБА_4 , їх спільний розгляд сприяв оперативному і правильному вирішенню спору, дозволив повно і об`єктивно встановити фактичні взаємовідносини сторін та виключив ухвалення взаємосуперечливих чи взаємовиключних судових рішень.

Відтак, місцевий суд обґрунтовано прийняв зустрічний позов ОСОБА_1 до спільного розгляду з первісним позовом. При цьому задоволення обох позовів не свідчить, що пред`явлений відповідачем ОСОБА_2 позов не має ознак зустрічного, оскільки визнання за ними обома права на спадкування після смерті ОСОБА_4 фактично зменшує обсяг їх прав на спадщину з огляду на те, що якщо спадкування за правом представлення здійснюється кількома особами, частка їхнього померлого родича ділиться між ними порівну.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Таким чином, заявлені в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, не знайшли свого підтвердження під час касаційного розгляду справи, тобто є необґрунтованими.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду міста Одеси від 07 серпня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 23 лютого 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук