№ 523/1494/16-ц

Постанова

Іменем України

01 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 523/1494/16-ц

провадження № 61-8115св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Тітова М. Ю. (суддя-доповідач),

за первісним позовом

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - ОСОБА_4 ,

за зустрічним позовом

позивач: ОСОБА_2 ,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ,

треті особи: ОСОБА_3 , Суворовська районна адміністрація Одеської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи(письмового провадження) касаційну скаргу ОСОБА_8 на рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 08 лютого 2019 року в складі судді Бабакова В. П. та постанову Одеського апеляційного суду від 07 квітня 2020 року в складі колегії суддів: Погорєлової С. О., Заїкіна А. П., Таварткіладзе О. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Суворовського районного суду міста Одеси з позовом до ОСОБА_8 , ОСОБА_3 та просила визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_8 та ОСОБА_3 , а також визнати за нею право користування цією квартирою.

В обґрунтування позову зазначала, що вона як член сім`ї власника квартири, проживає з 1995 року в квартирі АДРЕСА_1 . 27 січня 2016 року їй стало відомо, що її колишній чоловік ОСОБА_3 22 січня 2015 року продав вказану квартиру ОСОБА_8 . Оспорюваним договором порушені її житлові права, тому ОСОБА_1 просила позов задовольнити.

У вересні 2016 року ОСОБА_8 звернувся до Суворовського районного суду міста Одеси із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення з квартири.

Посилався на те, що 22 січня 2016 року він уклав з ОСОБА_3 договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Іллічовою Н. А., зареєстрований в реєстрі за № 51, номер запису про право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно: 12987467. Він бажає проживати у квартирі, однак відповідачі перешкоджають йому реалізовувати свої правомочності власника щодо житла.

Враховуючи наведене, ОСОБА_8 просив позов задовольнити.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 08 лютого 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_1 право користування квартирою АДРЕСА_1 . В задоволенні інших вимог відмовлено.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_8 відмовлено.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_8 не навів доводів, в чому саме полягає перешкоджання з боку відповідачів по зустрічному позову в користуванні та розпорядженні ним квартирою.

Згідно з частиною першою статті 405 ЦК України відповідачі за зустрічним позовом мали право користування спірною квартирою до її продажу та вказане право повинно було бути відображено в договорі купівлі-продажу як обтяження.

ОСОБА_8 та ОСОБА_3 мали право укладати договір купівлі-продажу спірної квартири, однак повинні були врахувати наявність мешканців, які мають право користування нею (сервітут).

Враховуючи наведене, відсутні підстави для задоволення зустрічного позову, оскільки відповідачі за зустрічним позовом мають право користування спірною квартирою на підставі частини першої статті 405 ЦК України.

Постановою Одеського апеляційного суду від 07 квітня 2020 року рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 08 лютого 2019 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

У справі, що переглядається, виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_6 , ОСОБА_7 в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення прав останніх на житло та недобросовісності дій сторін договору купівлі-продажу, внаслідок яких вищевказані особи, у тому числі неповнолітні діти, можуть втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі та стати безхатченками.

ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , та ОСОБА_5 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , набули право користування спірним житлом згідно із законом, тобто набули охоронюване законом право на мирне володіння майном як члени сім`ї колишнього власника квартири ОСОБА_3 .

У договорі купівлі-продажу спірної квартири сторони зазначили, що жодні треті особи не мають майнових прав на квартиру, що не відповідало дійсності.

ОСОБА_1 та її син ОСОБА_4 проживають у спірній квартирі з 1995 року, ОСОБА_5 з неповнолітніми дітьми ОСОБА_6 , ОСОБА_7 мешкають у квартирі з 2002 року.

Набувач, за певної обачності, мав реальну можливість дізнатися про обтяження квартири у вигляді права користування житловою площею членів сім`ї колишнього власника квартири.

Надаючи правову оцінку позовним вимогам ОСОБА_1 в частині визнання договору купівлі-продажу недійсним, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для застосування положень статті 215 ЦК України.

Відповідачі мали право укладати договір купівлі-продажу спірної квартири, однак повинні були врахувати наявність мешканців які мають право користування спірною квартирою (сервітут).

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

15 травня 2020 року ОСОБА_8 через свого представника ОСОБА_9 звернувся до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 08 лютого 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 07 квітня 2020 року і просив скасувати оскаржені рішення в частині визнання за ОСОБА_1 права користування спірною квартирою та відмови у задоволенні його зустрічних позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання за нею права користування квартирою відмовити, а зустрічний позов задовольнити.

В обґрунтування касаційної скарги заявник посилався на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зазначав, що суди застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року в справі № 6-158цс14, постановах Верховного Суду від 17 липня 2019 року в справі № 320/13248/14-ц, від 20 липня 2018 року в справі № 638/13030/13-ц, від 27 лютого 2019 року в справі № 357/7940/16-ц.

Крім того зазначав про необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року в справі № 569/4373/16- ц (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України).

Межі касаційного перегляду

Судові рішення в частині вирішення вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири в касаційному порядку не оскаржувалися та не переглядаються.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 24 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Суворовського районного суду м. Одеси.

16 липня 2020 року справа № 523/1494/16-ц надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду в складі Касаційного цивільного суду від 19 серпня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_10 направила відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі з 1986 по 2001 рік.

ОСОБА_1 та ОСОБА_4 (колишня дружина та син), як члени сім`ї власника квартири ОСОБА_3 проживають у квартирі АДРЕСА_1 з 1995 року, а ОСОБА_5 як дружина ОСОБА_4 та їх неповнолітні діти ОСОБА_6 , ОСОБА_7 проживають у квартирі з 2002 року без реєстрації.

Спірна квартира належить ОСОБА_3 на підставі рішення Апеляційного суду Одеської області від 08 серпня 2012 року, яким визнано за ним право власності на 1/3 частину квартири в порядку спадкування за заповітом після ОСОБА_11 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , та рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 15 квітня 2013 року, яким визнано за ОСОБА_3 право власності на 2/3 частини квартири АДРЕСА_1 після смерті ОСОБА_11 .

22 січня 2016 року ОСОБА_3 уклав з ОСОБА_8 договір купівлі-продажу, за умовами якого ОСОБА_3 передав у власність (продав), а покупець ОСОБА_8 прийняв у власність (придбав) квартиру АДРЕСА_2 .

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частини перша, друга цієї статті).

У статті 114 ЖК УРСР передбачено підстави виселення з наданням громадянам іншого жилого приміщення.

Частиною третьою статті 116 ЖК УРСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

При вирішенні питання про виселення члена сім`ї колишнього власника житла суд має враховувати і загальні норми, що регулюють питання реалізації права власності.

Відповідно до статті 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Крім того, при розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства.

Згідно із частиною першою статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладених у постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року в справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) дійшла висновку, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

Встановивши, що ОСОБА_1 та її син ОСОБА_4 проживають у спірній квартирі з 1995 року, а ОСОБА_5 з неповнолітніми дітьми ОСОБА_6 , ОСОБА_7 - з 2002 року, новий власник ОСОБА_8 під час придбання квартири мав можливість виявити, що вказані особи проживають у квартирі, оцінивши баланс інтересів сторін, дослідивши питання виселення відповідачів за зустрічним позовом на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, суди зробили правильний висновок про відсутність підстав для задоволення вимог ОСОБА_8 про виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та неповнолітніх ОСОБА_6 , ОСОБА_7 .

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

У частині першій та другій статті 2 ЦПК України закріплено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

У частині першій статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Схожий за змістом висновок зроблений в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана (повинна) довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.

ОСОБА_1 , звертаючись до суду з позовом про визнання за нею права користування спірною квартирою, не довела, які саме її права порушено.

Схожого за змістом висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 17 червня 2020 року в справі № 645/3060/16-ц (провадження № 61-38933св18).

З урахуванням наведеного, помилковими є висновки судів попередніх інстанції про задоволення вимог ОСОБА_1 про визнання права користування квартирою.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи касаційної скарги не дають підстави для висновку про те, що оскаржувані судові рішення в частині вирішення вимог за зустрічним позовом ОСОБА_8 ухвалені без додержання норм матеріального права, узв`язку з чим оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в цій частині підлягають залишенню без змін.

Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).

З урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду від 17 червня 2020 року в справі № 645/3060/16-ц (провадження № 61-38933св18), колегія суддів вважає за необхідне скасувати рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 08 лютого 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 07 квітня 2020 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права користування квартирою та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Керуючись статтями 400, 409 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_8 задовольнити частково.

Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 08 лютого 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 07 квітня 2020 року в частині вирішення вимог ОСОБА_1 про визнання права користування квартирою скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_8 , ОСОБА_3 про визнання права користування квартирою відмовити.

Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 08 лютого 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 07 квітня 2020 року в частині вирішення вимог ОСОБА_8 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення з квартири залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат СуддіН. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. Ю. Тітов