№ 523/18422/14-ц

Постанова

Іменем України

01 жовтня 2021 року

м. Київ

справа № 523/18422/14-ц

провадження № 61-7040св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,

учасники справи:

за позовом ОСОБА_1

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - ОСОБА_3 ,

за позовом ОСОБА_3

позивач - ОСОБА_3 ,

відповідач - ОСОБА_1 ,

третя особа - ОСОБА_2 ,

провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргоюпредставника ОСОБА_3 - адвоката Мхітаряна Олександра Сергійовича на постанову Одеського апеляційного суду від 25 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Дрішлюка А. І., Драгомерецького М. М., Громіка Р. Д.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У листопаді 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який уточнила в процесі розгляду справи, до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про розірвання і визнання припиненими договорів, зобов`язання вчинити дії, посилаючись на те, що 28 липня 2012 року між нею та ОСОБА_2 було укладено нотаріально посвідчений договір позики, за яким вона отримала від відповідача в борг грошові кошти в сумі 196 947,52 грн, що за курсом Національного банку України (далі - НБУ) на 28 липня 2012 року становило 24 640 доларів США. З метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором 28 липня 2012 року між нею та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, предметом якого є належні їй на праві власності нежитлові приміщення загальною площею 39,4 кв. м, розташовані по АДРЕСА_1 . 27 червня 2013 року вона намагалася повернути залишок заборгованості в розмірі 147 710,64 грн, однак отримала відмову, мотивовану тим, що відповідачу вигідніше не приймати від неї грошові кошти та забрати предмет іпотеки. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила: розірвати договір позики, укладений між нею та ОСОБА_2 , посвідчений 28 липня 2012 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Шепелюк Р. Ю.; зобов`язати ОСОБА_2 прийняти від неї грошові кошти в розмірі 147 710,64 грн, що станом на 27 червня 2013 року еквівалентно 18 480 доларам США; визнати припиненим після прийняття ОСОБА_2 грошових коштів договір іпотеки, укладений між нею та ОСОБА_2 , посвідчений 28 липня 2012 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Шепелюк Р. Ю.; визнати недійсною заяву ОСОБА_2 про отримання від ОСОБА_3 грошової суми в розмірі 22 400 доларів США в рахунок повного погашення її зобов`язань за договором позики від 28 липня 2012 року.

У серпні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , про стягнення боргу, в якому, з урахуванням уточнених вимог, просив стягнути з ОСОБА_1 на свою користь заборгованість за договором позики в розмірі 1 064 742,92 грн, що включає в себе: основний борг в розмірі 554 433,13 грн (еквівалент 22 000 доларів США станом на 23 травня 2016 року за курсом НБУ); штраф, передбачений пунктом 8 договору позики, в розмірі 44 562,33 грн; пеню, передбачену пунктом 8 договору позики, в розмірі 465 747,46 грн. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_3 посилався на те, що 19 лютого 2015 року ОСОБА_2 отримала від нього грошові кошти у сумі 22 440 доларів США в рахунок повного виконання ним зобов`язань ОСОБА_1 за договором позики від 28 липня 2012 року, що підтверджується заявою кредитора, посвідченою приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гур`яновою Л. Г. Вважає, що відповідно до статей 512 514 516 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) фактично відбулася заміна кредитора за договором позики від 28 липня 2012 року, і з 19 лютого 2015 року до нього перейшли всі права первісного кредитора в зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав. Проте ОСОБА_1 не виконує взятих на себе зобов`язань щодо повернення боргу.

Ухвалою Суворовського районного суду міста Одеси від 25 вересня 2015 року позови ОСОБА_1 та ОСОБА_3 об`єднано в одне провадження.

Рішенням Суворовського районного суду міста Одеси від 24 листопада 2016 року у складі судді Виноградової Н. В., з урахуванням ухвали цього суду від 24 листопада 2016 року про виправлення описки, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано ОСОБА_3 кредитором у зобов`язаннях, що виникли за договором позики від 28 листопада 2012 року, укладеним між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Шепелюк Р. Ю. 28 липня 2012 року за реєстровим № 936. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 суму боргу в розмірі 1 064 742,92 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 , місцевий суд виходив з того, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження наявності відмови кредитора отримувати від позивача грошові кошти в рахунок повернення позики, а визначення грошового зобов`язання в іноземній валюті не суперечить вимогам закону. Задовольняючи позов ОСОБА_3 , суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що відповідно до статей 512 514 516 ЦК України фактично відбулася заміна кредитора за договором позики, та з 19 лютого 2015 року новим кредитором став ОСОБА_3 , до якого перейшли всі права первісного кредитора в зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав. Оскільки ОСОБА_1 не виконала належним чином зобов`язання за договором позики, то з неї на користь ОСОБА_3 підлягає стягненню борг у розмірі, визначеному умовами договору та вимогами закону.

ПостановоюОдеського апеляційного суду від 12 червня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 залишено без задоволення, а рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 24 листопада 2016 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було досягнуто згоди щодо усіх істотних умов щодо переуступки права вимоги. Передача прав первісного кредитора новому кредитору відбулася шляхом оформлення ОСОБА_2 нотаріально посвідченої заяви, а договором позики від 28 липня 2012 року не передбачено заборони заміни кредитора та отримання згоди боржника на таку заміну. Відтак наявні підстави для задоволення позову ОСОБА_3 . Матеріали справи не містять доказів того, що позичальник ОСОБА_1 скористалася своїм правом виконати обов`язок щодо повернення первісному кредиторові грошових коштів за договором позики в порядку, визначеному пунктом 2 частини першої статті 537 ЦК України.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 квітня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Одеського апеляційного суду від 12 червня 2019 року в частині вирішення позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення боргу скасовано, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В іншій частині рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 24 листопада 2016 року та постанову Одеського апеляційного суду від 12 червня 2019 року залишено без змін.

Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що положеннями статей 513 521 ЦК України врегульоване питання форми правочину щодо заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні та передбачено, що правочин щодо заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні має бути вчинений у формі основного зобов`язального правочину. Однак апеляційний суд не перевірив доводів ОСОБА_1 про те, що між нею та ОСОБА_3 відсутні домовленості щодо виконання останнім її зобов`язань за договором позики, договір про відступлення права вимоги між ОСОБА_2 (кредитором) та ОСОБА_3 не укладався, а заява ОСОБА_2 від 19 лютого 2015 року не містить відомостей про те, що ОСОБА_2 передала (відступила) ОСОБА_3 свої права вимоги за договором позики від 28 липня 2012 року. Відтак апеляційний суд не встановив, чи існують підстави вважати, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір про відступлення права вимоги відповідно до вимог статей 512-514 ЦК України, а також не з`ясував, на підставі якого правочину ОСОБА_3 сплатив 19 лютого 2015 року грошові кошти в сумі 22 440 доларів США на користь ОСОБА_2 . За таких обставин постанова суду апеляційної інстанції в частині вирішення позову ОСОБА_3 підлягає скасуванню з передачею справи в цій частині на новий апеляційний розгляд. Разом з тим, висновки судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суди дали належну правову оцінку.

Постановою Одеського апеляційного суду від 25 лютого 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 задоволено частково. Рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 24 листопада 2016 року в частині вирішення позову ОСОБА_3 скасовано і ухвалено в цій частині нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову. В решті рішення місцевого суду залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що ОСОБА_3 не довів тих обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог. Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження як наявності волі боржника ОСОБА_1 на покладення виконання зобов`язання за договором позики на ОСОБА_3 , так і існування в останнього будь-яких прав на передане в іпотеку ОСОБА_2 майно боржника, а отже, відсутні підстави для застосування правового механізму, визначеного як частиною першою, так і частиною третьою статті 528 ЦК України, що, у свою чергу, унеможливлює проведення заміни кредитора у зобов`язанні за пунктом 4 частини першої статті 512 ЦК України. Також відсутні докази укладення відповідного правочину на підтвердження відступлення ОСОБА_2 позивачу права вимоги за договором позики, як того вимагають положення пункту 1 частини першої статті 512 та стаття 513 ЦК України. При цьому заява ОСОБА_2 від 19 лютого 2015 року свідчить лише про сплату ОСОБА_3 грошових коштів у сумі 22 440 доларів США і за своєю природою та змістом не є правочином в розумінні статті 202 ЦК України.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У квітні 2021 року представник ОСОБА_3 - адвокат Мхітарян О. С. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 25 лютого 2021 року, а рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 24 листопада 2016 року залишити в силі.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктом 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), представник заявника зазначив, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статей 202 203 205 512 513 ЦК України у подібних правовідносинах, а саме - чи може вважатися нотаріально посвідчена заява кредитора належним правочином про відступлення права вимоги іншій особі за нотаріально посвідченим договором позики.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 18 травня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Суворовського районного суду міста Одеси.

09 червня 2021 року справа № 523/18422/14-ц надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

За змістом касаційної скарги постанова апеляційного суду оскаржена лише в частині вирішення цим судом позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , про стягнення боргу, а тому в силу положень вищенаведеної частини першої статті 400 ЦПК України переглядається Верховним Судом тільки в цій частині.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики (частина перша статті 1048 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Частинами третьою, четвертою статті 545 ЦК України передбачено, що наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. Згідно з нормами статті 527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту. Прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання зобов`язання частково або в повному обсязі. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

Згідно зі статтею 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі, якщо таке збільшення не заборонено законом. Сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного законодавства, крім випадків, передбачених законом (частини перша, друга статті 551 ЦК України).

Судами встановлено, що 28 липня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено нотаріально посвідчений договір позики, за яким ОСОБА_1 отримала від ОСОБА_2 в борг грошові кошти в сумі 196 947,52 грн, що за курсом НБУ на 28 липня 2012 року становило 24 640 доларів США.

Згідно з пунктом 5 договору позики ОСОБА_1 зобов`язалася на вимогу ОСОБА_2 сплачувати боргову суму, що в еквіваленті складає 24 640 доларів США, за відповідним графіком, а саме: суму, еквівалентну 440 доларам США, - з 28 по 30 серпня 2012 року; суму, еквівалентну 440 доларам США, - з 28 по 30 вересня 2012 року; суму, еквівалентну 440 доларам США, - з 28 по 30 жовтня 2012 року; суму, еквівалентну 440 доларам США, - з 28 по 30 листопада 2012 року; суму, еквівалентну 440 доларам США, - з 28 по 30 грудня 2012 року; суму, еквівалентну 22 440 доларам США, - до 30 січня 2013 року.

Пунктом 8 договору позики передбачено, що позичальник повертає позику частинами. У випадку прострочення строків повернення чергової частини боргу позичальник зобов`язаний сплатити позикодавцю штраф у розмірі 12 % від суми позики з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а якщо така сума боргу не буде повернута протягом місяця після останнього дня прострочення платежу, то від суми позики позикодавець сплачує пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ.

Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за вищевказаним договором позики 28 липня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, предметом якого є належні позичальнику на праві власності нежитлові приміщення загальною площею 39,4 кв. м, розташовані по АДРЕСА_1 .

В рахунок часткового погашення заборгованості за договором позики ОСОБА_1 сплатила ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 2 200 доларів США, у зв`язку з чим невиконаним залишилося грошове зобов`язання позичальника на суму 22 440 доларів США.

19 лютого 2015 року ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 22 440 доларів США в рахунок повного виконання зобов`язань ОСОБА_1 за договором позики від 28 липня 2013 року, що підтверджується заявою ОСОБА_2 , справжність підпису якої засвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гур`яновою Л. Г. 19 лютого 2015 року, реєстровий № 254.

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов`язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов`язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін. До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов`язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (частина четверта статті 203 ЦК України).

Згідно з частинами першою, другою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Відповідно до статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор. У зобов`язанні на стороні боржника або кредитора можуть бути одна або одночасно кілька осіб. Якщо кожна із сторін у зобов`язанні має одночасно і права, і обов`язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов`язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї (стаття 510 ЦК України).

Згідно зі статтею 511 ЦК України зобов`язання не створює обов`язку для третьої особи. У випадках, встановлених договором, зобов`язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.

Відповідно до статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок: 1) передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги); 2) правонаступництва; 3) виконання обов`язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем); 4) виконання обов`язку боржника третьою особою. Кредитор у зобов`язанні може бути замінений також в інших випадках, встановлених законом. Кредитор у зобов`язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом.

Правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. Правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні, яке виникло на підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрований в порядку, встановленому для реєстрації цього правочину, якщо інше не встановлено законом (стаття 513 ЦК України).

Згідно зі статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, правова природа договору відступлення права вимоги полягає в тому, що у конкретному договірному зобов`язанні первісний кредитор замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, в якому виникло таке зобов`язання.

Вказані норми права визначають такі ознаки договору відступлення права вимоги: 1) предметом договору є відступлення права вимоги виконання обов`язку у конкретному зобов`язанні; 2) зобов`язання, у якому відступлене право вимоги, може бути як грошовим, так і не грошовим (передача товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним, а може бути безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, у якому виникло відповідне зобов`язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов`язанні.

Боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом (стаття 520 ЦК України).

За положеннями статті 521 ЦК України форма правочину щодо заміни боржника у зобов`язанні визначається відповідно до положень статті 513 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 528 ЦК України виконання обов`язку може бути покладено боржником на іншу особу, якщо з умов договору, вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства або суті зобов`язання не випливає обов`язок боржника виконати зобов`язання особисто. У цьому разі кредитор зобов`язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою. У разі невиконання або неналежного виконання обов`язку боржника іншою особою цей обов`язок боржник повинен виконати сам. Інша особа може задовольнити вимогу кредитора без згоди боржника у разі небезпеки втратити право на майно боржника (право оренди, право застави тощо) внаслідок звернення кредитором стягнення на це майно. У цьому разі до іншої особи переходять права кредитора у зобов`язанні і застосовуються положення статей 512-519 цього Кодексу.

За змістом зазначених норм матеріального права зобов`язання боржника за його волею може бути ним покладено на іншу особу та у випадку виконання зобов`язання іншою (третьою) особою до цієї особи переходять права та обов`язки кредитора у зобов`язанні.

При цьому підставою для виконання третьою особою зобов`язань за боржника є покладення на цю особу такого зобов`язання боржником як за власною ініціативою, так і за попередньою домовленістю цієї особи з боржником. Таке покладання виконання зобов`язань відповідно до частини першої статті 528 ЦК України є обов`язковим для прийняття кредитором як належного виконання зобов`язань (висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України від 10 червня 2015 року у справі № 6-15цс15).

Положеннями статей 513 521 ЦК України врегульоване питання форми правочину щодо заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні та передбачено, що правочин щодо заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні має бути вчинений у формі основного зобов`язального правочину.

Разом з тим норми статей 204, 205, частини першої статті 206, статей 218 511 ЦК України не забороняють вчиняти в усній формі правочин щодо надання згоди боржника за зобов`язанням на покладення виконання обов`язку на іншу особу. Основним критерієм для застосування правового механізму, передбаченого частиною першою статті 528 ЦК України, є воля боржника.

Такого висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 28 лютого 2018 року у справі № 761/17097/15-ц (провадження № 61-1401св18).

Крім покладення виконання обов`язку на іншу особу (частина перша статті 528 ЦК України) як виду правовідносин з участю третіх осіб, виконання третіми особами обов`язку боржника з основного (головного) цивільного правовідношення може мати місце й за умов, про які йдеться в частині третій статті 528 ЦК України, яканадає третій особі право саме з її власної ініціативи й у власному інтересі виконати зобов`язання замість боржника без його згоди. Умовою такого виконання є небезпека втрати права на майно боржника (право оренди, право застави тощо). Тобто, якщо третя особа розуміє, що невиконання боржником зобов`язання може потягнути за собою втрату його прав на майно, яке знаходиться у володінні та/або користуванні такої третьої особи, остання без отримання згоди боржника і навіть без його повідомлення вправі виконати зобов`язання боржника перед кредитором. В такому разі до виконавця переходять всі права кредитора в зобов`язанні, тобто зобов`язання зберігається, але відбувається заміна кредитора.

За загальним правилом кредитор може звернути стягнення на майно боржника тільки в разі невиконання чи неналежного виконання ним обов`язку, що, як наслідок, може призвести до настання для третьої особи правових наслідків негативного характеру, що є можливим виключно за наявності відповідного правового зв`язку третьої особи з боржником основного зобов`язання.

Виконання третьою особою обов`язку замість боржника на підставі частини третьої статті 528 ЦК України фактично є різновидом суброгації, під якою розуміють передбачений законом перехід прав кредитора до третьої особи (суброганта) в результаті виконання зобов`язання боржника третьою особою на користь кредитора (суброгата) в рамках чинних зобов`язальних правовідносин внаслідок здійсненого платежу.

Суброгація прав кредитора третій особі виникає на підставі виконання останньою обов`язку боржника за наявності таких умов: 1) третя особа є носієм права на майно боржника (право оренди, право застави тощо); 2) наявність небезпеки втрати третьою особою цього права, яка має місце не тільки за прострочення боржника, а й за загрози такого прострочення; 3) указана небезпека втрати права на майно боржника виникає внаслідок звернення кредитором стягнення на це майно, причому не обов`язково, щоб звернення стягнення на майно боржника вже було реально розпочато.

Водночас, якщо в разі покладення виконання (частина перша статті 528 ЦК України) третьою особою опосередковується задоволення інтересу боржника основного (головного) зобов`язання, то за виконання третьою особою обов`язку замість боржника на підставі частини третьої вказаної статті опосередковується задоволення її власного інтересу, що обумовлено специфікою кожного з цивільних правовідношень.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Вказаною нормою матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову ОСОБА_3 з огляду на те, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження укладення відповідного правочину про відступлення ОСОБА_2 позивачу права вимоги за договором позики, як того вимагають положення статті 513 ЦК України, а отже, в даному випадку не відбувся перехід в передбачений законом спосіб прав кредитора за договором позики до ОСОБА_3 , що, у свою чергу, унеможливлює проведення заміни кредитора у зобов`язанні за пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України.

При цьому апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що за відсутності доказів як наявності волі боржника ОСОБА_1 на покладення виконання зобов`язання за кредитним договором на ОСОБА_3 , так і існування в останнього будь-яких прав на передане в іпотеку майно боржника, відсутні й підстави для застосування правового механізму, визначеного як частиною першою, так і частиною третьою статті 528 ЦК України, що також унеможливлює проведення заміни кредитора у зобов`язанні за пунктом 4 частини першої статті 512 ЦК України.

У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.

Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів.

Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78 81 89 367 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого в означеній вище частині ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статей 202 203 205 512 513 ЦК України у подібних правовідносинах, а саме - чи може вважатися нотаріально посвідчена заява кредитора належним правочином про відступлення права вимоги іншій особі за нотаріально посвідченим договором позики, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

В постанові Верховного Суду від 04 серпня 2021 року у справі № 335/9356/18 (провадження № 61-11550св20) зазначено, що відступлення права вимоги є правочином (договором), на підставі якого первісний кредитор передає свої права новому кредитору, а новий кредитор приймає ці права і зобов`язується або не зобов`язується їх оплатити. Договір відступлення права вимоги також в практиці ділового обороту називається «договором цесії», а його суб`єкти відповідно «цедентом» (первісний кредитор) та «цесіонарієм» (новий кредитор).

У справі, яка переглядається, встановлено, що 19 лютого 2015 року ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 22 440 доларів США в рахунок повного виконання зобов`язань ОСОБА_1 за договором позики від 28 липня 2013 року, що підтверджується заявою ОСОБА_2 , справжність підпису якої засвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гур`яновою Л. Г. При цьому вказана заява не містить відомостей про те, що ОСОБА_2 передала (відступила) ОСОБА_3 свої права вимоги за договором позики від 28 липня 2012 року, а ОСОБА_3 як новий кредитор прийняв ці права. Тобто за своєю правовою природою та змістом означена заява не є правочином (договором) про відступлення права вимоги в розумінні статей 202 513 514 ЦК України, про що правильно зазначив суд апеляційної інстанції.

Отже, з урахуванням встановлених в цій справі обставин не вбачається неправильного застосування апеляційним судом норм матеріального права.

Зі змісту підстави оскарження судових рішень у справі, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі вказаної норми, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Вказані правові висновки викладено в постанові Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі № 461/2321/20 (провадження № 61-16181св20).

У справі, яка переглядається, Верховний Суд, проаналізувавши зміст оскаржуваного судового рішення з точки зору застосування норм права, які стали підставою для розгляду позову та вирішення справи по суті, дійшов висновку, що апеляційним судом було ухвалене судове рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі поданих сторонами доказів, його висновки узгоджуються з правовими висновками Верховного Суду, викладеними у вищезгаданих постановах Верховного Суду від 28 лютого 2018 року у справі № 761/17097/15-ц (провадження № 61-1401св18) та від 04 серпня 2021 року у справі № 335/9356/18 (провадження № 61-11550св20).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржуване судове рішення в частині вирішення позову ОСОБА_3 відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Мхітаряна Олександра Сергійовича залишити без задоволення.

Постанову Одеського апеляційного суду від 25 лютого 2021 року в частині вирішення позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , про стягнення боргу за договором позики залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко