№ 523/4937/17

Постанова

Іменем України

01 березня 2021 року

м. Київ

справа № 523/4937/17

провадження № 61-4570св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - Акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 13 грудня 2018 року у складі судді Аліна С. С. та постанову Одеського апеляційного суду від 23 січня 2020 року у складі колегії суддів: Сегеди С. М., Гірняк Л. А., Цюри Т. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У квітні 2017 року Публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (далі - ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»), правонаступником якого є Акціонерне товариство (далі - АТ «Райффайзен Банк Аваль»), звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 10 серпня 2006 року № 014/0075/7462702 у розмірі 28 604,08 доларів США.

Позов обґрунтовано тим, що 10 серпня 2006 року між ООФ АППБ «Аваль», правонаступником якого є АТ «Райффайзен Банк Аваль», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 014/0075/7462702, відповідно до якого вона отримала споживчий кредит в сумі 30 354,00 доларів США. Строк дії кредитного договору встановлено до 10 серпня 2026 року, з наданням графіку погашення боргу по кредиту та сплати відсотків в розмірі 12,0 % на рік за користування ним. З часу отримання кредиту ОСОБА_1 належним чином не виконувала зобов`язання, внаслідок чого за кредитним договором виникла заборгованість у розмірі 28 604,08 доларів США.

У свою чергу, 11 липня 2018 року, ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом до ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» у справі про визнання кредитного договору від 10 серпня 2006 року № 014/0075/7462702 недійсним.

ОСОБА_1 обґрунтовувала свої вимоги тим, що 10 серпня 2006 року між нею та АППБ «Аваль», назву якого змінено на ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», укладено кредитний договір № 014/0075/74/62702, згідно з умовами якого банк мав надати позичальнику кредит (грошові кошти) в іноземній валюті в сумі 30 354,00 доларів США на споживчі цілі, строком на 240 місяців, з 10 серпня 2006 року по 10 серпня 2026 року, зі сплатою 12,0 % річних.

Позивач за зустрічним позовом зазначила, що вказаний кредитний договір є недійсним, оскільки при укладенні спірного правочину банк використав нечесну підприємницьку практику, приховав від позивача повну та об`єктивну інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту та не попередив позичальника про валютні ризики, що позбавило її можливості здійснити свідомий вибір схеми кредитування.

Також вказувала, що вона уклала кредитний договір на споживчі цілі, про що зазначено в пункті 2.1 кредитного договору, а тому ОСОБА_1 є споживачем в розумінні Закону України «Про захист прав споживачів» і, як наслідок, на правовідносини між нею та банком поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів».

З цих підстав ОСОБА_1 вважала, що банк порушив частину другу статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на момент укладення кредитного договору), оскільки відповідачем не було надано позивачу як споживачу фінансових послуг у галузі споживчого кредитування в письмовій формі повної інформації про умови кредитування, а саме: наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов`язаннями споживача; орієнтовну сукупну вартість кредиту з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг, пов`язаних з одержанням кредиту та укладанням договору про надання споживчого кредиту; варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяг, податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; переваги та недоліки пропонованих схем кредитування, чим було порушено вимоги чинного законодавства.

Відповідач вказувала на те, що умови кредитного договору є несправедливими, суперечать принципу добросовісності внаслідок істотного дисбалансу договірних прав і обов`язків, погіршують становище споживача, що є підставою для визнання такого договору недійсним.

Відповідно до пункту 1.4 кредитного договору процентна ставка за користування кредитом складає 12,0 % річних. Однак показник реальної відсоткової ставки за кредитним договором значно більший. У випадку, якби позивач розуміла реальну відсоткову ставку за користування коштами та орієнтовну сукупну вартість всього кредиту, вона би відмовилася від укладення кредитного договору. Таким чином, банк використав нечесну підприємницьку діяльність та ввів позичальника в оману, внаслідок чого остання не могла здійснити свій свідомий вибір при укладенні кредитного договору.

Також ОСОБА_1 посилалась на те, що умисел в діях банку має місце в замовчуванні та перекрученні реальної ціни пропонованої фінансової послуги. Доказом приховування істотної інформації, що необхідна споживачу для здійснення ним свідомого вибору, є не проведення кредитодавцем визначеної Законом України «Про захист прав споживачів» переддоговірної роботи, що мало безпосередній вплив на прийняття споживачем рішення щодо кредитування на певних умовах та призвело до укладення споживачем кредитного договору за найбільш невигідною для нього схемою.

Враховуючи вищевикладене, позивач за зустрічним позовом ОСОБА_1 вважала, що кредитний договір від 10 серпня 2006 року № 014/0075/74/62702 підлягає визнанню недійсним.

Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 10 жовтня 2018 року зустрічний позов ОСОБА_1 до АТ «Райффайзен Банк Аваль» про визнання кредитного договору недійсним прийнятий в одне провадження з первісним позовом АТ «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_1 про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором.

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 13 грудня 2018 року позов АТ «Райффайзен Банк Аваль» задоволено.Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ «Райффайзен Банк Аваль» заборгованість за кредитним договором від 10 серпня 2006 року № 014/0075/74/62702 у розмірі 28 604,08 доларів США. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ «Райффайзен Банк Аваль» судовий збір у розмірі 11 654,90 грн. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до АТ «Райффайзен Банк Аваль» про визнання кредитного договору недійсним відмовлено.

Ухвалюючи судове рішення про задоволення позову АТ «Райффайзен Банк Аваль», суд першої інстанції керувався статтями 526 626 627 629 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), частиною другою статті 1050, статтею 1054 ЦК України, дійшовши висновку про обґрунтованість та доведеність позовних вимог банку.

Щодо заявленого відповідачем застосування позовної давності до позовних вимог, то суд першої інстанції, враховуючи, що останній платіж ОСОБА_1 здійснено 07 жовтня 2015 року, а з позовом банк звернувся до суду 04 квітня 2017 року, дійшов висновку, що позовна давність не пропущена.

Щодо відмови у задоволенні зустрічного позову, то суд першої інстанції виходив з того, що належних, допустимих, достатніх та достовірних доказів того, що під час укладення кредитного договору з позивачем останній умисно ввів в оману відповідача щодо обставин, які впливають на вчинення правочину, ОСОБА_1 не надано. Обставини справи свідчать про те, що позичальник ОСОБА_1 була ознайомлена з умовами кредитного договору, який вчинений у належній формі та спрямований на настання реальних наслідків, сторонами досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору, при цьому умови кредитного договору щодо повернення суми кредиту та сплати відсотків за користування ним боржником частково були виконані.

Постановою Одеського апеляційного суду від 23 січня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 13 грудня 2018 року змінено. Прийнято постанову, якою позовні вимоги АТ «Райффайзен Банк Аваль» задоволено частково. В мотивувальній частині рішення суду першої інстанції слова та цифри: «…у розмірі 28 604 доларів США 08 цента, що по курсу НБУ України становить 776 993 грн. 05 коп.» замінено словами і цифрами: «…у розмірі 26 287,99 (двадцять шість тисяч п`ятсот вісімдесят сім доларів США 99 центів), що в еквіваленті по курсу НБУ складає 639 586,80 грн. (шістсот тридцять дев`ять тисяч п`ятсот вісімдесят шість гривень 80 копійок)»; слова і цифри: «4 258 доларів США 75 центів» замінено словами і цифрами: «1 942,66 (одна тисяча дев`ятсот сорок два долари США 66 центів». В частині другій резолютивної частини рішення суду першої інстанції слова та цифри: «…у розмірі 28604 долара США 08 центів» замінити словами і цифрами: «… у розмірі 26 287,99 (двадцять шість тисяч двісті вісімдесят сім доларів США 99 центів». В частині третій резолютивної частини рішення слова та цифри: «…судовий збір у розмірі 11 654 гривень 90 коп.» замінено словами та цифрами: «…судовий збір у розмірі 9 593,80 грн. (дев`ять тисяч п`ятсот дев`яносто три гривні 80 копійок)». В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Апеляційний суд вказав, що суд першої інстанції дійшов правильного і обґрунтованого висновку про те, що оспорюваний кредитний договір містить всі істотні умови, необхідні для даного виду договорів, в ньому зазначена ціна та відсоткова ставка, а також загальна сукупна вартість кредиту. Зі змісту укладених між сторонами додаткових угод до кредитного договору вбачається, що позичальник ОСОБА_1 підтверджує, що перед їх укладенням вона повідомлена в письмовій формі про всі умови споживчого кредитування у ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та орієнтовну сукупну вартість кредиту, відповідно до статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та Правил надання банками інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою Національного банку України (далі - НБУ) від 10 травня 2007 року № 168. Зазначені обставини підтверджуються підписом позичальника про її ознайомлення з Умовами кредитування, які є невід`ємною частиною додаткової угоди та не мають зауважень, претензій щодо наданої інформації. Надана позичальнику інформація є повною, необхідною, доступною, достовірною та своєчасною.

Водночас, за переконанням апеляційного суду, суд першої інстанції помилково виходив із того, що суму заборгованості зі сплати процентів слід відраховувати станом на 01 березня 2017 року, яка, на думку позивача та суду першої інстанції, складає 28 604,08 доларів США, що за курсом НБУ України становить 776 993,05 грн, у тому числі: заборгованість за кредитом - 24 345,33 доларів США; заборгованість за відсотками - 4 258,75 доларів США.

Колегія суддів апеляційного суду погодилась, що заборгованість за тілом кредиту складає 24 345,33 доларів США. Однак, що стосується розрахунку відсотків за користування кредитними коштами, то колегія суддів апеляційного суду погодилась із доводами апеляційної скарги про те, що відрахування відсотків слід здійснювати в період дії кредитного договору, а після його закінчення відсотки за цим кредитним договором нарахуванню не підлягають, та зазначила, що відсотки за користування кредитними коштами позивач має право нараховувати лише на підставі статті 625 ЦК України, однак таких позовних вимог банком не було заявлено.

Таким чином, враховуючи, що позивач направив відповідачу письмову вимогу про погашення всієї суми кредитної заборгованості 31 травня 2016 року, то, як зазначив апеляційний суд, в подальшому дія кредитного договору припинилась. У зв`язку з цим відповідач ОСОБА_1 зобов`язана погасити відсотки за користування кредитними коштами саме в період його дії, тобто в сумі, яка вказана в письмовій вимозі про погашення процентів, а саме в сумі 1 942,66 доларів США. Враховуючи, що позивач просив стягнути з відповідача на користь позивача суму грошових коштів в доларах США та в еквіваленті до гривні України, колегія суддів апеляційного суду здійснила розрахунок заборгованості в еквіваленті гривні до долара США за офіційним курсом НБУ, який станом на час прийняття його постанови (23 січня 2020 року) складав 24,33 грн за 1 долар США.

Що стосується рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 , то колегія суддів апеляційного суду погодилась із висновками суду першої інстанції, що позивач з огляду на положення Законів України «Про захист прав споживачів», «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» не порушив прав споживача фінансових послуг ОСОБА_1 . Також апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у застосуванні позовної давності до вимог банку, оскільки щодо вимог про стягнення тіла кредиту і відсотків за його користування, виходячи з фактичних обставин справи, вона не вважається пропущеною.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У березні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернувся засобами поштового зв`язку до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 13 грудня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 23 січня 2020 року у справі, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга місить також клопотання про зупинення дії та виконання рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 13 грудня 2018 року та постанови Одеського апеляційного суду від 23 січня 2020 року.

У квітні 2020 року (на виконання ухвали Верховного Суду від 30 березня 2020 року) представником ОСОБА_1 - ОСОБА_2 надіслано до Верховного Суду касаційну скаргу в оновленій редакції.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, внаслідок необґрунтованого відхилення клопотання про призначення судової економічної експертизи, та встановлення обставин справи на підставі неналежних доказів (пункт 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України)).

У касаційній скарзі заявник також посилається на те, що:

- в матеріалах справи відсутні докази отримання позичальником кредиту в тих сумах, що зазначає позивач;

- розрахунок заборгованості, на підставі якого судами ухвалено рішення, не відповідає реальній заборгованості за кредитним договором;

- суди дійшли неправильного висновку щодо відсутності правових підстав для визнання кредитного договору недійсним;

- при прийнятті оскаржуваного рішення судом першої інстанції порушено норми процесуального права, зокрема не було належним чином проведено підготовче провадження та призначено підготовче засідання, відповідача позбавлено права ознайомитися із матеріалами справи та новими доказами, наданими позивачем 11 грудня 2018 року, на виконання ухвали суду від 10 жовтня 2018 року, суд першої інстанції провів підготовче засідання та розгляд справи по суті в одному судовому засіданні 13 грудня 2018 року, позивачем не було виконано належним чином в повному обсязі вимоги ухвали Суворовського районного суду м. Одеси від 10 жовтня 2018 року про витребування доказів, тощо.

У червні 2020 року до Верховного Суду від АТ «Райффайзен Банк Аваль» надійшов відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , в якому банк просить відхилити касаційну скаргу, оскільки вона є безпідставною, та залишити без змін оскаржувані судові рішення, що є законними та обґрунтованими.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 06 травня 2020 року (з урахуванням ухвали Верховного Суду від 30 березня 2020 року про надання строку для усунення недоліків) поновлено представнику ОСОБА_1 - ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 13 грудня 2018 року та постанови Одеського апеляційного суду від 23 січня 2020 року, відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи № 523/4937/17 із Суворовського районного суду м. Одеси, відмовлено представнику ОСОБА_1 - ОСОБА_2 в задоволенні клопотання про зупинення дії та виконання рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 13 грудня 2018 року та постанови Одеського апеляційного суду від 23 січня 2020 року та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У червні 2020 року матеріали справи № 523/4937/17 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції (у незміненій за результатами апеляційного перегляду частині) та постанова апеляційного суду - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами попередніх інстанційустановлено, що 02 серпня 2006 року ОСОБА_1 звернулася до ООФ АППБ «Аваль», правонаступником якого є АТ «Райффайзен Банк Аваль», з письмовою заявою про видачу кредиту у розмірі 30 354,00 доларів США, строком на 240 місяців та сплатою відсотків в розмірі 12,0 % на рік за користування ним.

У зв`язку з цим 10 серпня 2006 року між ООФ АППБ «Аваль» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 014/0075/7462702, у вигляді невідновлювальної кредитної лінії з лімітом 30 354,00 доларів США. Строк дії договору встановлено до 10 серпня 2026 року, з наданням графіку погашення боргу за кредитом та сплати відсотків в розмірі 12,0 % на рік за користування ним. Кредитні кошти призначені для використання на споживчі цілі - у заставу передається однокімнатна квартира, що будується, загальною площею 40,35 кв. м по АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 власноруч написала заяву про видачу їй кредиту в сумі 30 354,00 доларів США на 240 місяців під 12,0 % річних, мета кредиту - покупка квартири, яку вона передає в заставу, а саме квартири АДРЕСА_1 .

10 серпня 2006 року між ООФ АППБ «Аваль» та ОСОБА_1 укладено додаткову угоду № 2 до кредитного договору від 10 серпня 2006 року № 014/0075/7462702, відповідно до умов якої позичальник ОСОБА_1 зобов`язується передати в заставу майно, що буде здане в експлуатацію, у вигляді квартири, розташованої за будівною адресою: АДРЕСА_1 , протягом 30 календарних днів з дня отримання свідоцтва про право власності.

10 серпня 2006 року між ООФ АППБ «Аваль» та ОСОБА_1 укладено договір застави цінних паперів - сертифікат облігацій, виданий ТОВ «Альянс-Жилстрой», випуск № 1.

13 серпня 2014 року між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 укладено додаткову угоду № 014/0075/7462702/81-1-0-00/8079 до кредитного договору від 10 серпня 2006 року № 014/0075/7462702, та в цей же день укладено іпотечний договір, предметом якого є квартира АДРЕСА_3 .

Відповідно до квитанції від 10 серпня 2016 року ОСОБА_1 отримала від ООФ АППБ «Аваль», правонаступником якого є АТ «Райффайзен Банк Аваль», кредитні кошти в сумі 30 354,00 доларів США. Кредитні кошти були перераховані на користь будівельної компанії в рахунок вартості квартири АДРЕСА_3 , яка надана ОСОБА_1 у власність.

З часу отримання кредиту відповідач ОСОБА_1 належним чином не виконувала зобов`язання за кредитним договором, внаслідок чого виникла заборгованість ОСОБА_1 перед ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», у зв`язку з чим 31 травня 2016 року ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» направило ОСОБА_1 повідомлення про дострокове виконання зобов`язань за кредитним договором від 10 серпня 2006 року № 014/0075/7462702.

Згідно з наданим банком розрахунком заборгованості за кредитним договором ОСОБА_1 станом на 01 березня 2017 року має заборгованість у розмірі 28 604,08 доларів США, що за курсом НБУ становить 776 993,05 грн, в тому числі: заборгованість за кредитом 24 345,33 доларів США; заборгованість за відсотками - 4 258,75 доларів США.

Відповідно до економічного дослідження за кредитним договором від 10 серпня 2006 року № 014/0075/7462702, виконаного ОСОБА_3 від 01 жовтня 2018 року, залишок заборгованості за кредитним договором від 10 серпня 2006 року № 014/0075/7462702 складає 2 739,00 доларів США. До зазначеного економічного дослідження суди поставилися критично та не прийняли до уваги.

ОСОБА_1 частково сплачувала кредитні кошти, здійснивши останній платіж 07 жовтня 2015 року.

Позов ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором поданий до суду 04 квітня 2017 року, зустрічний позов ОСОБА_1 про визнання кредитного договору недійсним поданий 11 липня 2018 року.

Матеріали справи містять заяву ОСОБА_1 про застосування позовної давності до вимог позивача.

Нормативно-правове обґрунтування

Щодо позову банку

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 627 ЦК України встановлено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Статтею 1054 ЦК України визначено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).

Частиною другою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Щодо зустрічного позову ОСОБА_1 .

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно зі статтею 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов`язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв`язку з вчиненням цього правочину.

Частина шоста статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (тут і далі - у редакції, чинній на дату укладення кредитного договору) надає право споживачу протягом чотирнадцяти календарних днів відкликати свою згоду на укладення договору про надання споживчого кредиту без пояснення причини.

Частина друга статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та частина перша статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» врегульовують питання щодо відомостей, які кредитодавець має у письмовій формі повідомити споживачеві перед укладенням договору споживчого кредитування.

У договорі про надання споживчого кредиту зокрема зазначаються: сума кредиту; детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача; дата видачі кредиту або, якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту; право дострокового повернення кредиту; річна відсоткова ставка за кредитом; інші умови, визначені законодавством (частина четверта статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Відповідно до частини п`ятої статті 11, статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах.

Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.

Несправедливими є, зокрема, умови договору про: 1) звільнення або обмеження юридичної відповідальності продавця (виконавця, виробника) у разі смерті або ушкодження здоров`я споживача, спричинених діями чи бездіяльністю продавця (виконавця, виробника); 2) виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов`язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов`язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); 3) встановлення жорстких обов`язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; 4) надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв`язку з розірванням або невиконанням ним договору; 5) встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п`ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов`язань за договором; 6) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір із споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається; 7) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права не повертати кошти на оплату ненаданої продукції у разі розірвання договору з ініціативи продавця (виконавця, виробника); 8) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір, укладений на невизначений строк із споживачем без повідомлення його про це, крім випадків, установлених законом; 9) установлення невиправдано малого строку для надання споживачем згоди на продовження дії договору, укладеного на визначений строк, з автоматичним продовженням такого договору, якщо споживач не висловить відповідного наміру; 10) установлення обов`язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; 11) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; 12) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати характеристики продукції, що є предметом договору; 13) визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору; 14) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права визначати відповідність продукції умовам договору або надання йому виключного права щодо тлумачення договору; 15) обмеження відповідальності продавця (виконавця, виробника) стосовно зобов`язань, прийнятих його агентами, або обумовлення прийняття ним таких зобов`язань додержанням зайвих формальностей; 16) встановлення обов`язку споживача виконати всі зобов`язання, навіть якщо продавець (виконавець, виробник) не виконає своїх; 17) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права передавати свої права та обов`язки за договором третій особі, якщо це може стати наслідком зменшення гарантій, що виникають за договором для споживача, без його згоди.

Перелік несправедливих умов у договорах із споживачами не є вичерпним.

Аналізуючи положення статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Стаття 19 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає заборону нечесної підприємницької практики. Перелік форм підприємницької практики, що вводить в оману, не є вичерпним.

Нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною, про що також зазначено у статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів».

Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, відповідності до правила частини шостої статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів», є недійсними.

У пункті 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зазначено, що правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Щодо позовної давності

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

За правилами частини третьої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

За змістом статей 256 267 ЦК України суд може відмовити в позові через сплив без поважних причин строку звернення до суду лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог і спливу строку звернення до суду в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог.

Згідно зі статтею 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Задовольняючи позовні вимоги банку до ОСОБА_1 , суди першої та апеляційної інстанцій, належним чином дослідивши наявні у справі докази та надавши їм оцінку,дійшли правильного висновку про наявність підстав для задоволення позову, оскільки банк надав належні та допустимі докази на підтвердження неналежного виконання відповідачем зобов`язань за спірним кредитним договором.

Водночас суд апеляційної інстанції обґрунтовано врахував, що після спливу строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України кредитор позбавлений права нараховувати відсотки й пеню, передбачені кредитним договором (постанова Великої Палати від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, провадження № 14-10цс18). В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання, однак таких позовних вимог АТ «Райффайзен Банк Аваль» завлено не було.

Отже, апеляційній суд правильно змінив рішення суду першої інстанції, виправивши суму заборгованості за кредитним договором, що підлягає стягненню з позичальника, а саме: заборгованість за тілом кредиту + сума відсотків за користування кредитним коштами саме в період дії кредитного договору, без урахування відсотків, що продовжувались нараховуватись банком після направлення ним відповідачу письмової вимоги про погашення всієї суми кредитної заборгованості та пов`язаним із цим настанням основного зобов`язання.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Тому доводи касаційної скарги про те, що в матеріалах справи відсутні докази отримання позивальником кредиту в тих сумах, що зазначає позивач, та розрахунок заборгованості, на підставі якого судами ухвалено рішення, не відповідає реальній заборгованості за кредитним договором, зводяться до переоцінки доказів, що в силу положень статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Окрім цього, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, з огляду на що не можуть бути прийняти аргументи касаційної скарги про розмір заборгованості за кредитним договором лише в сумі 2 739,00 доларів США з посиланням на економічне дослідження за кредитним договором, здійснене на замовлення ОСОБА_1 , що, як установлено судами, носить лише інформаційно-аналітичне призначення, та ОСОБА_3 , який його підготував, не повідомлений про кримінальну відповідальність за відмову в наданні висновку або за надання завідомо неправдивого висновку за статтями 384 385 Кримінального кодексу України. Окрім цього, висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 ЦПК України, а відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.

Доводи касаційної скарги про те, що особисто відповідачем кредитних коштів отримано не було, відхиляються, оскільки саме такий порядок надання кредитних коштів (шляхом перерахування на користь будівельної компанії) на придбання у власність квартири, що будується, було погоджено позичальником шляхом часткової сплати кредитних коштів протягом тривалого часу (з 2006 року, останній платіж здійснено нею 07 жовтня 2015 року).

Оскільки ОСОБА_1 була вільною у своєму виборі та мала право або укладати або не укладати оспорюваний кредитний договір на запропонованих її умовах; при укладенні кредитного договору сторони домовились щодо усіх істотних умов договору, в тому числі щодо його ціни, розміру процентної ставки за користування кредитними коштами (12,0 % річних), порядку надання кредитних коштів, загальної сукупної вартості кредиту, погодили графік повернення кредиту та сплати відсотків, який є додатком до кредитного договору; він спрямований на настання реальних наслідків, відповідач не скористалась наданим їм частиною шостою статті 11 Законом України «Про захист прав споживачів» правом відкликання своєї згоди на укладення договору про надання споживчого кредиту без пояснення причини; підписавши договір, відповідач цим самим підтвердила своє волевиявлення на укладення договору та згоду з його умовами, заперечень щодо умов оспорюваного договору на момент його укладення позивач не заявляла; протягом тривалого часу позивач здійснювала погашення кредиту, сплачувала відсотки за користування кредитними коштами, тобто частково виконувала умови укладеного договору; то суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 про визнання кредитного договору недійсним.

Крім того, зі змісту укладених між сторонами додаткових угод до кредитного договору вбачається, що позичальник ОСОБА_1 підтвердила, що повідомлена в письмовій формі про всі умови споживчого кредитування у банку та орієнтовну сукупну вартість кредиту.

Суди попередніх інстанцій надали правильну правову оцінку заяві відповідача про застосування позовної давності до вимог банку, оскільки ОСОБА_1 частково сплачувала кредитні кошти, останній платіж нею здійснено 07 жовтня 2015 року, а позов до суду поданий банком у квітні 2017 року, отже щодо вимог про стягнення тіла кредиту і відсотків за його користування загальна трирічна позовна давність не вважається пропущеною, з чим колегія суддів погоджується.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України), тому не приймаються доводи касаційної скарги про порушення судом першої інстанції норм процесуального права при прийнятті ним оскаржуваного рішення.

Отже, доводи скаржника не спростовують встановлених у справі фактичних обставин та висновків судів попередніх інстанцій, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки і містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).

Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції (у незміненій за результатами апеляційного перегляду частині) та постанова апеляційного суду - без змін.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Оскільки ухвалою Верховного Суду від 30 березня 2020 року відстрочено ОСОБА_1 сплату судового збору у розмірі 19 187,60 грн до прийняття Верховним Судом судового рішення у справі, то колегія суддів вважає за необхідне стягнути з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір за перегляд справи в суді касаційної інстанції в сумі 19 187,60 грн.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 13 грудня 2018 року у незміненій за результатами апеляційного перегляду частині та постанову Одеського апеляційного суду від 23 січня 2020 року залишити без змін.

Стягнути із ОСОБА_1 на користь держави 19 187,60 грн судового збору за подання касаційної скарги на наступні реквізити:УК у Печер. р-ні/Печерс. р-н; код отримувача (за ЄДРПОУ) - 37993783; банк отримувача - Казначейство України (ЕАП); код банку отримувача (МФО) - 899998; рахунок отримувача - UA288999980313151207000026007; код класифікації доходів бюджету - 22030102 «Судовий збір (Верховний Суд, 055)»; символ звітності банку - 207 (або за іншими актуальними реквізитами для сплати судового збору на офіційному сайті Верховного Суду).

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик