Постанова
Іменем України
08 червня 2022 року
м. Київ
справа № 524/5846/17
провадження № 61-34св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 29 липня 2021 року у складі судді Кривич Ж. О. та постанову Полтавського апеляційного суду від 06 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Пилипчук Л. І., Дряниці Ю. В., Чумак О. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2017року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів дарування нерухомого майна.
Позовні вимоги обґрунтовував тим, що він та відповідач ОСОБА_2 є колишнім подружжям. На праві спільної часткової власності їм належали спірні об`єкти нерухомого майна. 23 лютого 2017 року ОСОБА_2 уклала договори безоплатного відчуження своєї частки у зазначеному майні на користь своєї матері ОСОБА_3 . Вважав, що ОСОБА_2 діяла недобросовісно і правочини були вчинені нею без наміру створення правових наслідків, які обумовлюються правочинами дарування.
Посилаючись на статтю 234 ЦК України, просив суд:
- визнати недійсним договір дарування частини приміщення вбудованого магазину промислових товарів від 23 лютого 2017 року, посвідчений приватним нотаріусом Ганночкою О. В., зареєстрований у реєстрі за № 397;
- визнати недійсним договір дарування частини будівель та споруд промбази від 23 лютого 2017 року, посвідчений приватним нотаріусом Ганночкою О. В., зареєстрований в реєстрі за № 401;
- визнати недійсним договір дарування частини незавершеного будівництвом житлового будинку від 23 лютого 2017 року, посвідчений приватним нотаріусом Ганночкою О. В., зареєстрований в реєстрі за № 395;
- визнати недійсним договір дарування частини приміщення вбудованого магазину промислових товарів від 23 лютого 2017 року, посвідчений приватним нотаріусом Ганночкою О.В., зареєстрований у реєстрі за № 399.
Короткий зміст судових рішень, ухвалених у справі
Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука від 29 липня 2021 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 06 грудня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду мотивовані тим, що оскаржувані правочини не мають ознак фраудаторних договорів, тобто таких, що вчинені боржником на шкоду кредитору, та не порушують прав позивача, який залишається співвласником зазначених об`єктів нерухомості та у разі продажу частки, що належить ОСОБА_3 , має переважне право перед іншими особами на її купівлю. При цьому переважного права співвласника на безоплатне отримання на підставі договору дарування частки у спільному майні чинне цивільне законодавство не передбачає.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У січні 2022 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення судів першої та апеляційної інстанцій, у якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить їх скасувати та прийняти нову постанову про задоволення позовних вимог.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), у постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19), від 24 квітня 2020 року у справі № 522/25151/14 (провадження № 61-101св19), від 28 липня 2021 року у справі № 766/14589/18-ц (провадження № 61-6780св20).
В обґрунтування касаційної скарги заявник послався на те, що суди попередніх інстанцій не врахували, що до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення з неї боргу він звернувся у вересні 2016 року (справа № 524/7180/16), проте 23 лютого 2017 року, коли ще рішення по суті у справі не було ухвалене, відповідачі уклали спірні договори дарування, тобто ОСОБА_2 , знаючи про існування позову до неї та діючи недобросовісно, уклала спірні договори зі своєю матір`ю ОСОБА_3 , вочевидь, не бажаючи настання як несприятливих для себе наслідків у вигляді можливого звернення стягнення на це майно, так і самих наслідків вказаних правочинів, оскільки після укладення зазначених договорів відчужене майно залишилося у її фактичній власності.
Відзив на касаційну скаргу відповідачі до Верховного Суду не подали
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 30 березня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі. Справу витребувано із суду першої інстанції.
25 квітня 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 травня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини, встановлені судами
У період із 12 березня 1999 року до 17 травня 2011 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі. За час шлюбу за спільні кошти вони набули нерухоме майно. Згоди щодо поділу майна між подружжям не досягнуто.
Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 03 червня 2015 року (справа № 1601/9434/12) визнано за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 право власності за кожним на Ѕ частини такого майна:
- квартири АДРЕСА_1 ;
- приміщення вбудованого магазину промислових товарів, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 ;
- приміщення вбудованого магазину промислових товарів, розташованого за адресою: АДРЕСА_3 ;
- будівель та споруд продбази, розташованої за адресою: АДРЕСА_4 ;
- об`єкта незавершеного будівництва з господарськими будівлями та земельної ділянки площею 1 000 кв. м, з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, кадастровий номер 5310436100:06:001:0266, розташованих за адресою: АДРЕСА_5 . (а.с. 91-93 т. 1).
У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів на повернення сплачених боргів за договором позики, у задоволенні якого відмовлено рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 18 липня 2017 року (справа № 524/7180/16-ц) (а.с. 7-10 т. 1).
23 лютого 2017 року між ОСОБА_2 (дарувальник) та ОСОБА_3 (обдарований) укладено договори дарування частини незавершеного будівництвом житлового будинку з господарськими будівлями, розташованого за адресою: АДРЕСА_6 ; частини приміщення вбудованого магазину промислових товарів, розташованого за адресою: АДРЕСА_3 ; частини будівель та споруд промбази, розташованих за адресою: АДРЕСА_4 ; частини приміщення вбудованого магазину промислових товарів, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , які посвідчені приватним нотаріусом Ганночкою О. В., відповідні записи в реєстрі за № 395, № 397, № 401, № 399 (а.с. 83-90 т. 1).
22 травня 2017 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 звернувся до ОСОБА_5 із пропозицією у порядку статті 362 ЦК України. З метою недопущення порушення переважного права ОСОБА_1 на купівлю частки у праві спільної часткової власності повідомив, що ОСОБА_2 продає належне їй майно на таких умовах:
1) Ѕ частини незавершеного будівництва з господарськими спорудами та земельної ділянки загальною площею 1 000 кв. м за адресою: АДРЕСА_6 , за ціною в еквіваленті 5 000,00 дол. США;
2) Ѕ частини квартири АДРЕСА_1 за ціною в еквіваленті 30 000,00 дол. США;
3) Ѕ частини приміщення вбудованого магазину промислових товарів за адресою: АДРЕСА_2 , за ціною в еквіваленті 25 000,00 дол. США;
4) Ѕ частини приміщення вбудованого магазину промислових товарів за адресою: АДРЕСА_3 , за ціною в еквіваленті 20 000,00 дол. США;
5) Ѕ частини будівель та споруд продбази за адресою: АДРЕСА_4 , за ціною в еквіваленті 10 000,00 дол. США.
Зазначено, якщо ОСОБА_1 матиме намір скористатися переважним правом на купівлю частки у праві спільної часткової власності, він може протягом одного місяця від дати отримання цієї пропозиції звертатися до представника ОСОБА_2 . Також доведено до відома, що ОСОБА_2 пропонує мирним шляхом врегулювати питання поділу майна (а.с. 5 т. 1).
Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука від 26 травня 2017 року у справі № 524/7180/16-ц позов ОСОБА_1 задоволено, стягнуто з ОСОБА_2 на його користь 451 416,00 грн у рахунок повернення сплачених ним коштів за договорами позик, укладеними 11 листопада 2003 року та 14 листопада 2008 року між ним та його матір`ю ОСОБА_6 , а також 05 червня 2001 року і 07 квітня 2009 року між ним та його батьком ОСОБА_1 .
Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 18 липня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 задоволено, рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука від 26 травня 2017 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів на повернення сплачених боргів за договорами позики відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 25 листопада 2019 року (у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Журавель В. І., Русинчука М. М.) касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Апеляційного суду Полтавської області від 18 липня 2017 року залишено без змін (провадження № 61-34293св18).
Підставою для відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів на повернення сплачених боргівстала відсутність доказів того, що договори позики, укладені ОСОБА_1 зі своїми батьками, були спільними зобов`язаннями подружжя, а майно було придбано за позичені ним кошти. Суди дійшли висновку про відсутність у ОСОБА_2 грошових зобов`язань перед колишнім чоловіком.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною першою статті 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.
Згідно з частиною першою статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені статтею 203 ЦК України, а підстави недійсності правочину - статтею 215 цього Кодексу.
Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно зі статтею 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.
Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав (постанова Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі № 456/604/17).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16 зазначено, що особа вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.
У постанові Верховного Суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17 зроблено висновок, що з конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом. Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи-стягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора.
У постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18 зроблено висновок, що договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника).
Згідно принципу диспозитивності цивільного судочинства суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Цивільного процесуального кодексу в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Відповідно до вимог статей 12 13 81 ЦПК України обов`язок доказування та подання доказів покладається на сторони. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Обґрунтовуючи позовні вимоги щодо визнання недійсними спірних договорів, ОСОБА_1 посилався на те, що спірні правочини були укладені 23 лютого 2017 року між близькими родичами без наміру створення правових наслідків, а з метою уникнення цивільної відповідальності у зв`язку із відкритим у вересні 2016 року судовим провадженням за його позовом про стягнення із ОСОБА_2 на його користь боргу (справа № 524/7180/16).
У справі, яка переглядається, установлено відсутність у ОСОБА_2 грошових зобов`язань перед колишнім чоловіком ОСОБА_1 , що підтверджується рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 18 липня 2017 року, яке набрало законної сили.
Таким чином, вирішуючи спір щодо недійсності оспорюваних у цій справі договорів дарування, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, установивши, що боргові зобов`язання ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 відсутні, що встановлено рішенням суду, а позивач не довів належними та допустимими доказами існування умислу в діях відповідачів при укладенні оспорюваних договорів дарування, дійшов обґрунтованого висновку, що позов ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Суди правильно виходили з того, що сам по собі момент вчинення оспорюваних правочинів (до ухвалення судового рішення про стягнення коштів на погашення сплачених боргів) як обставина, що дозволяє кваліфікувати правочини як такі, що вчинені на шкоду кредитору, не може свідчити про намір приховати майно від виконання судового рішення у майбутньому.
При цьому сам по собі факт укладення спірних правочинів між близькими родичами не є беззаперечним доказом його фіктивності та відсутності наміру створення правових наслідків, оскільки, як встановлено судом першої інстанції та не заперечувалося сторонами, із 2012 року ОСОБА_2 проживає в США, що ускладнює можливість володіння нею та користування спірним майном та пояснює причини його укладення на користь близької людини.
Доводи касаційної скарги за своїм змістом зводяться до незгоди з наданою судами оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідностіь переоцінки цих доказів і обставин в тому контексті, який на думку позивача свідчить про недійсність оспорюваних ним договорів дарування.
Вказані доводи колегія суддів не бере до уваги, оскільки усправі, яка переглядається, суди надали належну оцінку всім наданим сторонами доказам, до переоцінки яких, в силу приписів статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції вдаватись не може з тих підстав, що встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої й апеляційної інстанцій.
За своїм змістом усі аргументи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги, яким суд апеляційної інстанції дав належну оцінку, у зв`язку з чимВерховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 409, 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука від 29 липня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 06 грудня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. А. Воробйова
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець
Ю. В. Черняк