№ 527/91/16-ц

Постанова

Іменем України

05 лютого 2020 року

місто Київ

справа № 527/91/16-ц

провадження № 61-2179св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Семенівського районного суду Полтавської області від 02 серпня 2017 року у складі судді Харченко В. Ф., додаткове рішення Семенівського районного суду Полтавської області 25 вересня 2017 року у складі судді Харченко В. Ф. та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 07 листопада 2017 року у складі колегії суддів: Мартєва С. Ю., Лобова О. А., Хіль Л. М.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У січні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Глобинського районного суду Полтавської області з позовом до ОСОБА_2 про визнання дійсним договору купівлі-продажу житлового будинку, визнання за позивачем права власності на житловий будинок.

Ухвалою Глобинського районного суду Полтавської області від 31 березня 2016 року справу передано для розгляду до Семенівського районного суду Полтавської області.

З урахуванням уточнених вимог ОСОБА_1 просив визнати договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 28 жовтня 2011 року; визнати договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 недійсним, стягнути з відповідача на його користь грошові кошти у розмірі 55 000,00 грн, відшкодувати збитки в сумі 333 860, 00 грн, разом - 388 860, 00 грн, а також компенсувати судові витрати.

Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що у жовтні 2011 року він як покупець був упевнений, що уклав із відповідачем як продавцем договір купівлі-продажу житлового будинку, який належав відповідачеві на праві власності, за узгодженою сторонами ціною у розмірі 55 000, 00 грн, які й було передано позивачем відповідачеві. Останній передав позивачеві документи на будинок, ключі від будинку. Сторони не вчинили нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу, оскільки будинок мав самовільно здійснену забудову, а відповідач обіцяв підписати договір після того, як впорядкує документи на будинок. Будинок був непридатним для проживання, позивач здійснив його ремонт, потім зі своєю сім`єю вселився до нього. Згодом відповідач почав вимагати від позивача значно більшу грошову суму за проданий будинок, вказавши, що його вартістю становить 25 000, 00 дол. США, а не раніше отримані від позивача 55 000, 00 грн. Вважав, що у такий спосіб відповідач сприяв помилці позивача. Визначена відповідачем ціна будинку є завищеною, оскільки ринкова вартість будинку у жовтні 2011 року складала 54 614, 00 грн, що за офіційним курсом НБУ становило 6 905, 47 дол. США. Придбання будинку без земельної ділянки під ним було помилкою. Відтак, вважав, що відповідний договір купівлі-продажу між сторонами було укладено, його необхідно визнати недійсним, у тому числі з огляду на помилку відповідача щодо обставин правочину, якій сприяв відповідач.

Вартість проведених позивачем будівельних робіт у непридатному для проживання спірному будинку становила 333 860, 00 грн, які разом із безпідставно отриманими 55 000, 00 грн повинні бути примусово стягнені з відповідача на користь позивача.

Стислий виклад заперечень відповідачів

Відповідач заперечував проти задоволення позову у зв`язку з недоведеністю позовних вимоги.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Семенівського районного суду Полтавської області від 02 серпня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 . 58 500, 00 грн. У задоволенні позову у іншій частині вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалося тим, що у справі відсутні докази щодо ухилення відповідача від нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу будинку та, як наслідок, державної реєстрації права власності позивача на будинок. Оскільки правочин щодо купівлі-продажу спірного будинку вчинено не було, суд першої інстанції дійшов висновку, що вимоги про визнання його недійсним також не підлягають задоволенню судом. Зважаючи на наведене, з огляду на доведену передачу позивачем відповідачеві спірних 55 000, 00 грн, суд першої інстанції вважав, що зазначена сума підлягає примусовому стягненню з відповідача на користь позивача (поверненню). У частині вирішення позовних вимог про відшкодування вартості проведення ремонтних робіт суд першої інстанції зазначив, що належним способом захисту прав позивача є застосування правила частини четвертої статті 390 ЦК України - стягнення відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість будинку (приріст ринкової вартості), з жовтня 2015 року (моменту передавання будинку позивачеві) до грудня 2015 року (місяць, що передує зверненню позивача до суду із цим позовом). Натомість позовна вимога сформульована саме як про стягнення додаткових збитків у вигляді проведення будівельних невід`ємних ремонтних робіт у домоволодінні у розмірі 333 860, 00 грн, а відтак з огляду на принцип диспозитивності цивільного судочинства та змагальності сторін, недопущення прояву упередженості суду, суд не вправі вийти за межі позовних вимог та відмовив у задоволенні зазначеної позовної вимоги через неправильно обраний позивачем спосіб захисту цивільних прав.

Додатковим рішенням Семенівського районного суду Полтавської області від 25 вересня 2017 року стягнуто з ОСОБА_1 1 135, 00 грн судового збору в дохід держави, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 553, 50 грн судових витрат, а також стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 . 16 323, 10 грн судових витрат.

Ухвалюючи додаткове рішення, суд першої інстанції зазначив, що з урахуванням неодноразово змінених позивачем позовних вимог, встановленої судом недоплати позивачем судового збору із урахуванням нових позовних вимог, невіднесенням витрат позивача на оплату юридичних послуг ФОП ОСОБА_3 до складу витрат на правову допомогу, оскільки такими повинні бути оплата послуг адвокату Ігнатенку І. М., надання відповідачем доказів понесення витрат на правову допомогу адвокату Завезіону Л. В., ураховуючи принцип пропорційності розподілу судових витрат між сторонами, суд розподілив судові витрати.

Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 07 листопада 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Семенівського районного суду Полтавської області від 02 серпня 2017 року та додаткове рішення Семенівського районного суду Полтавської області від 25 вересня 2017 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, додатково зазначив, що склад та розмір витрат позивача на поліпшення, утримання та збереження спірного будинку відповідно до частини третьої статті 390 ЦК України ОСОБА_1 не надано. У частині оскарження додаткового рішення суду першої інстанції апеляційний суд зазначив, що ОСОБА_4 представляв інтереси позивача на підставі нотаріально посвідченої довіреності від 17 листопада 2015 року, проте будь-яких доказів, що він представляв інтереси позивача як фахівець у галузі права не надано. Зважаючи на наведене, ОСОБА_4 відповідно до вимог статей 12 46 56 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), не є фахівцем у галузі права, а тому відсутні підстави для стягнення судових витрат на правову допомогу з відповідача. Одночасно апеляційний суд погодився, що витрати на правову допомогу відповідача ОСОБА_2 підтверджені наявними у справі доказами.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ засобами поштового зв`язку у листопаді 2017 року, ОСОБА_1 просив скасувати рішення Семенівського районного суду Полтавської області від 02 серпня 2017 року, додаткове рішення Семенівського районного суду Полтавської області 25 вересня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 07 листопада 2017 року, постановити нове рішення у справі, направивши її на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується тим, що суди першої та апеляційної інстанцій під час ухвалення оскаржуваних судових рішень неповно з`ясували обставини, які мають значення для вирішення справи, а висновки судів не відповідають матеріалам справи. Вважає, що судами неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права. Зазначає, що суди дійшли помилкових висновків про необхідність застосування до спірних правовідносин правил частини четвертої статті 390 ЦК України, а також необґрунтовано не взяли до уваги висновок експертного будівельно-технічного дослідження від 21 грудня 2015 року № 112-15, яким підтверджено склад та розмір витрат, понесених у зв`язку з проведенням ремонтних робіт у будинку. Одночасно заявник не погодився з висновками судів про неможливість віднесення витрат на правову допомогу фахівця в галузі права.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 листопада 2017 року касаційну скаргу залишено без руху та надано заявнику строк для усунення недоліків.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 11 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України заяви і скарги, подані до набрання чинності цією редакцією Кодексу, провадження за якими не відкрито на момент набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цієї редакції Кодексу. Такі заяви чи скарги не можуть бути залишені без руху, повернуті або передані за підсудністю, щодо них не може бути прийнято рішення про відмову у прийнятті чи відмову у відкритті провадження за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу, якщо вони подані з додержанням відповідних вимог процесуального закону, які діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Матеріали касаційного провадження передано до Верховного Суду у січні 2018 року.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Ухвалою Верховного Суду від 01 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 24 січня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України 2004 року, відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідно до договору купівлі-продажу від 22 листопада 2006 року ОСОБА_2 придбав у ОСОБА_5 житловий будинок, житловою площею 22, 7 кв. м, загальною площею 40, 2 кв. м, та господарські будівлі: сарай, огорожа, вбиральня, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Договір купівлі-продажу зареєстровано 22 листопада 2006 року приватним нотаріусом, який посвідчив зазначений договір.

Згідно з витягом Відділу Держкомзему у Глобинському районі від 03 серпня 2011 року № ВТ-004440006212011 ОСОБА_2 є власником земельної ділянки, кадастровий номер 5320610100:50:008:0241, місце розташування: АДРЕСА_1 , для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, площею 0, 0660 га.

Відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку від 29 жовтня 2007 року, серія ЯГ № 680082, ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 22 листопада 2006 року, № 3631 ВЕІ № 504931, є власником земельної ділянки, площею 0, 0660 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд.

Згідно з витягом Відділу Держкомзему у Глобинському районі від 03 серпня 2011 року № ВТ-004440006222011 ОСОБА_2 є власником земельної ділянки, кадастровий номер 5320610100:50:008:0242, місце розташування: АДРЕСА_1 , для ведення особистого селянського господарства, площею 0, 3499 га.

Відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку від 29 жовтня 2007 року, серія ЯГ № 680083, ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 22 листопада 2006 року, № 3631 ВЕІ № 504931, є власником земельної ділянки, площею 0, 3499 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , для ведення особистого селянського господарства.

Відповідно до звіту з експертної грошової оцінки земельних ділянок, переданих у власність ОСОБА_2 , ринкова вартість земельної ділянки несільськогосподарського призначення ОСОБА_2 , розташованої на території Глобинської міської ради за адресою: АДРЕСА_1 , наданої для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, площею 660, 00 кв. м, згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку від 29 жовтня 2007 року, серія ЯГ № 680082, кадастровий номер 5320610100:50:008:0241, яка визначена для укладання договору купівлі-продажу, за оцінкою методом співвіднесення, становить 8 841, 00 грн; станом на 20 липня 2011 року ринкова вартість земельної ділянки сільськогосподарського призначення ОСОБА_2 , розташованої на території Глобинської міської ради за адресою: АДРЕСА_1 , наданої для ведення особистого підсобного господарства, площею 3 499, 00 кв. м, згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку від 29 жовтня 2007 року, серія ЯГ № 680083, кадастровий номер 5320610100:50:008:0242, яка визначена для укладання договору купівлі-продажу, за оцінкою методом співвіднесення, становить 32 541, 00 грн станом на 20 липня 2011 року.

Відповідно до будинкової книги для прописки громадян, які проживають в буд. АДРЕСА_1 , на постійне місце проживання записаний ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

У жовтні 2011 року позивач та відповідач домовилися про продаж відповідачем позивачеві зазначеного будинку. Відповідач не заперечував проти отримання від позивача за будинок 55 000, 00 грн, проте зазначив, що це становитиме частину вартості будинку, інша частина мала бути сплачена пізніше. Одночасно з цим відповідач передав позивачеві наявні у нього документи на будинок і землю - технічні паспорти, державні акти, домову книгу, ключі від будинку, дозволив проживання у будинку та виконання в ньому ремонтних робіт.

Позивач стверджував, що передані ним відповідачеві 55 000, 00 грн, є вартістю придбаного нежитлового будинку.

Відповідно до висновку експертного будівельно-технічного дослідження від 21 грудня 2015 року № 112-15 ринкова вартість домоволодіння, розташованого у АДРЕСА_1 , станом на грудень 2015 року становить 206 337, 00 грн. Вартість проведених протягом 2011-2015 років будівельних невід`ємних ремонтних робіт у зазначеному домоволодінні становить 333 860, 00 грн. Ринкова вартість домоволодіння на жовтень 2011 року становила 54 614, 00 грн.

Встановлено, що ОСОБА_1 із жовтня 2011 року здійснював ремонтні роботи, облаштування, добудування тощо спірного домогосподарства. Будь-яких заперечень щодо цього у відповідача не було. Ремонті роботи є невідокремлюваними.

Ремонтні та будівельні роботи здійснювалися позивачем на власний розсуд задля облаштування спірного будинку як свого житла, параметри будинку змінено, у тому числі його площу.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Звернувшись до суду з позовом, ОСОБА_1 зазначив, що він та ОСОБА_2 дійшли усної домовленості щодо купівлі-продажу житлового будинку, проте договір купівлі-продажу у письмовій формі не укладено та, як наслідок, нотаріально не посвідчено. Вважав, що договір є укладеним та одночасно недійсним, оскільки вчинений під впливом помилки.

Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно зі статтею 657 ЦПК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Попереднім є договір, сторони якого зобов`язуються протягом певного строку

(у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором (частина перша статті 635 ЦК України).

Договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором (частина четверта статті 635 ЦК України).

Враховуючи, на підставі встановленого судами першої та апеляційної інстанцій, що сторони не дійшли домовленості щодо усіх істотних умов майбутнього договору купівлі-продажу, Верховний Суд дійшов висновку, що між сторонами виникли правовідносини лише з договору про наміри та у зв`язку з недосягненням усіх істотних умов договору купівлі-продажу сторони не уклали договір купівлі-продажу будинку, а тому відсутні правові підстави за встановлених фактичних обставин вважати укладеним договір купівлі-продажу.

Відповідно до статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком (частина перша статті 546 ЦК України).

Завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов`язання і на забезпечення його виконання (частина перша статті 570 ЦК України).

Внесення завдатку як способу виконання зобов`язання може мати місце лише в разі наявності зобов`язання, яке повинно було виникнути на підставі договору купівлі-продажу. Оскільки між сторонами не було укладено договір купівлі-продажу, а вони лише усно домовились укласти такий договір у майбутньому, то передана позивачу грошова сума (забезпечувальний платіж) є авансом.

Сторони не уклали договір купівлі-продажу з підстав недосягнення згоди щодо ціни продажу, навмисного ухилення від укладення договору купівлі-продажу не встановлено.

Верховний Суд погоджується з оцінкою судів щодо характеру правових відносин між сторонами, за змістом яких сторони за усіма об`єктивними обставинами мали намір укласти договір купівлі-продажу спірного будинку. Умови цієї домовленості сторонами були частково виконані, позивач передав відповідачу як аванс суму в 55 000, 00 грн, відповідач передав у володіння спірний будинок, розташований на земельній ділянці, дозволив проживати у ньому відповідачу та проводити ремонтно-відновлювальні роботи, пов`язані з приведенням його у придатний для проживання стан.

Позивач, вважаючи досягнутою домовленість з відповідачем про продаж спірного будинку, здійснив ремонтні роботи, ставлячись до цього майна як до власного, використовуючи його та дбаючи про нього.

Враховуючи, що сторони не досягли домовленості та не уклали договір купівлі-продажу будинку, у ОСОБА_2 відсутні правові підстави для набуття 55 000, 00 грн, переданих йому ОСОБА_1 у рахунок виконання договору купівлі-продажу, який вони домовилися укласти у майбутньому.

Визначення правової природи відносин з повернення виконаного однією із сторін зобов`язання та відшкодування вартості здійснених ремонтних робіт у спірному будинку

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував, що факти, встановлені судами, щодо того, що ОСОБА_1 з жовтня 2011 року до грудня 2015 року здійснював ремонтні роботи у спірному будинку, що не заперечував відповідач.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про відшкодування вартості здійснених ремонтних робіт у спірному будинку, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що ОСОБА_1 як добросовісний набувач мав звернутися до суду з позовом у порядку частини четвертої статті 390 ЦК України.

Верховний Суд визнає такі висновки судів помилковими, оскільки правила книги ІІІ ЦК України «Речове право» про розрахунки з добросовісним набувачем в разі витребування від нього майна не підлягають застосуванню у разі, якщо між сторонами виникли договірні відносини, як у справі, що переглядається.

Цивільні відносини пов`язані з переддоговірними стосунками між сторонами з приводу досягнення попередньої домовленості про майбутній продаж будинку, а також частковим виконанням окремих умов такої домовленості за своєю правовою природою є договірними, а отже, підлягають регулюванню за правилами зобов`язального права й відповідним чином підлягають відновленню за допомогою зобов`язально-правових способів захисту таких цивільних прав.

Таким чином, враховуючи, що між сторонами виникло зобов`язання у зв`язку з переддоговірними відносинами, положення глави 83 ЦК України застосовуються до спірних правовідносин в силу пункту 3 частини третьої статті 1212 цього Кодексу - до відносин з повернення авансу, переданого позивачем відповідачу, а також в силу пункту 4 частини третьої статті 1212 цього Кодексу - до відносин з відшкодування позивачу вартості здійснених ремонтних робіт.

Щодо правомірності та обґрунтованості відшкодування вартості здійснених ремонтних робіт у спірному будинку

Правильним у вирішенні зазначених спірних правовідносин є також застосування положень статті 1212 ЦК України.

Загальні підстави для виникнення зобов`язання у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 ЦК України.

Статтею 1212 ЦК України врегульовані випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав.

Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані іншими спеціальними інститутами цивільного права.

Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок іншої особи, в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).

Об`єктивними умовами виникнення зобов`язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави є: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або незбільшення майна у іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна на стороні набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.

За змістом частини першої статті 1212 ЦК України безпідставно набутим майном є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.

Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частин першої та другої статті 509 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. До підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, належать договори та інші правочини. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Зобов`язання повинно виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Під відсутністю правової підстави розуміють такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на безпосередній вимозі закону, або суперечить меті правовідношення i його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Частиною першою статті 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно із частинами першою та другою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Приписами частини першої статті 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Системний аналіз наведених положень дає можливість дійти висновку про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення виникнення в учасників відповідних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов`язків. Зокрема, унаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які передбачені частиною другою статті 11 ЦК України.

Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах. Отримане однією зі сторін у зобов`язанні майно підлягає поверненню іншій стороні на підставі статті 1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпідставності такого набуття.

Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України

від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-88цс13, підстав відступити від яких Верховним Судом не встановлено.

Відповідно до статті 1212 ЦК України зазначена норма закону застосовується лише в тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуто за допомогою інших, спеціальних способів захисту.

Отже, сутність зобов`язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави полягає у вилученні в особи - набувача частини її майна, що набута поза межами правової підстави, у разі якщо правова підстава переходу не виникла або відпала згодом, або взагалі без неї - якщо майновий перехід не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідношення, та передання майна тій особі - потерпілому, яка має належний правовий титул на нього.

Відповідно до вимог пункту 3 частини третьої статті 1212 ЦК України положення глави 83 цього Кодексу застосовуються також до вимог про повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні.

Отже, зобов`язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виникають також у зв`язку з договірними правовідносинами, що існували раніше, як результат їх трансформації.

Такі правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-1216цс17, підстав відступити від яких Верховним Судом не встановлено.

Зобов`язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виникають також у зв`язку з такими договірними відносинами, що мали виникнути у майбутньому, і це сторони попередньо погодили на момент передачі речі (грошей).

Враховуючи, що сторони не досягли домовленості щодо усіх умов договору купівлі-продажу, ОСОБА_1 здійснив у спірному будинку ремонтні роботи, добудування, чим покращив умови облаштування та користування домоволодінням, тому грошові кошти, витрачені позивачем на такі роботи на виконання зазначеної домовленості з ОСОБА_2 , підлягають стягненню, а відтак суди першої та апеляційної інстанцій дійшли необґрунтованих висновків про відмову у задоволенні таких позовних вимог у зв`язку з їх безпідставністю.

Враховуючи, що сторони не досягли згоди щодо усіх істотних умов договору купівлі-продажу, такий договір не може вважатися укладеним. Діючи добросовісно, ОСОБА_2 зобов`язаний повернути усе отримане від позивача, оскільки через невиконання зобов`язання правова підстава набуття відповідачем покращень житлових умов у спірному будинку відпала (не виникла).

Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до висновку експертного будівельно-технічного дослідження від 21 грудня 2015 року № 112-15 ринкова вартість домоволодіння, розташованого у АДРЕСА_1 , станом на грудень 2015 року складає 206 337, 00 грн. Вартість проведених протягом 2011-2015 років будівельних невід`ємних ремонтних робіт у зазначеному домоволодінні становить 333 860, 00 грн. Ринкова вартість домоволодіння на жовтень 2011 року становила 54 614, 00 грн.

Під час визначення розміру збитків, завданих позивачу безпідставним збагаченням відповідача, Верховний Суд виходить з розміру дійсних (реальних) збитків (втрат), яких зазнав позивач. Верховний Суд дійшов висновку, що, виходячи із загальних засад цивільного права, у спірних правовідносинах відповідач зобов`язаний відшкодувати позивачу завдану ним шкоду, оскільки незаконно, без достатньої та справедливої правової підстави, зберіг власне майно за рахунок іншої особи. У наведених правовідносинах розмір відшкодування завданої шкоди визначається вартістю реальних втрат, яких зазнала одна сторона (позивач) у результаті вчинення протиправних дій іншою стороною (відповідачем) у зв`язку з завданням шкоди. Відповідно збитки, яких зазнав позивач, підлягають обрахуванню за загальними правилами статті 22 ЦК України, тобто мають визначатися як сума його прямих втрат, пов`язаних з проведенням ним (за згодою відповідача) ремонтно-відновлювальних робіт у будинку, який перебував у користуванні позивача відповідно до досягнутої домовленості між сторонами спору.

Зважаючи на встановлені фактичні обставини, позовні вимоги ОСОБА_1 у частині стягнення витрат на будівельні невід`ємні роботи у зв`язку з недосягненням сторонами згоди щодо укладення договору купівлі-продажу є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Верховний Суд виходить у такому висновку із заборони цивільного права визнавати правомірним збагачення однієї особи за рахунок іншої без достатньої та об`єктивної причини.

Щодо відшкодування витрат, пов`язаних з наданням правової допомоги фахівцем у галузі права

Відповідно до статей 38 40 ЦПК України 2004 року представником у суді може бути адвокат або інша особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну дієздатність і належно посвідчені повноваження на здійснення представництва в суді.

Згідно з частинами першою та другою статті 42 ЦПК України 2004 року повноваження представників сторін мають бути посвідчені, зокрема довіреністю фізичної особи. Довіреність фізичної особи повинна бути посвідчена нотаріально або посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні чи за рішенням суду, або за місцем його проживання. Довіреність фізичної особи, яка є суб`єктом права на безоплатну вторинну правову допомогу, за зверненням якої прийнято рішення про надання такої допомоги, може бути посвідчена посадовою особою органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Відповідно до частин першої та другої статті 44 ЦПК України 2004 року представник, який має повноваження на ведення справи в суді, може вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти ця особа. Обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії мають бути застережені у виданій йому довіреності.

Згідно зі статтею 56 ЦПК України 2004 року правову допомогу може надавати особа, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги. Така особа має право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії долучених до справи документів, бути присутніми у судовому засіданні. Особа, яка має право на надання правової допомоги, допускається ухвалою суду за заявою особи, яка бере участь у справі.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 27 березня 2019 року у справі № 161/11180/13-ц (провадження № 61-13978сво18) дійшов висновку про те, що не є підставою для відмови у стягненні витрат на правову допомогу відсутність ухвали суду про допуск особи, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги, у відповідності до частини другої статті 56 ЦПК України 2004 року. Відмова у стягненні витрат, понесених стороною на правову допомогу, з посиланням на те, що судом не постановлено ухвалу про залучення особи, яка надає правову допомогу, до участі у справі, безпідставні, оскільки визначена статтею 56 ЦПК 2004 року особа має інші процесуальні повноваження, ніж та, яка зазначена в статтях 38 40 44 ЦПК України 2004 року, і вона відноситься до інших учасників цивільного процесу, а не до осіб, які беруть участь у справі. Крім того, не постановлення судом такої ухвали не може бути підставою для відмови у стягненні судових витрат, які стороною у справі фактично та реально понесено.

При стягненні витрат на правову допомогу необхідно враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (стаття 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність») або іншим фахівцем у галузі права незалежно від того, чи така особа брала участь у справі на підставі довіреності, чи відповідного договору (статті 12 46 56 ЦПК України). Витрати на правову допомогу стягуються не лише за участь у судовому засіданні при розгляді справи, а й у разі вчинення інших дій поза судовим засіданням, безпосередньо пов`язаних із наданням правової допомоги у конкретній справі (наприклад, складання позовної заяви, надання консультацій, перегляд документів, копіювання документів). Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах» в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом апеляційної інстанції, розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах - суб`єктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (§ 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (§§ 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (§ 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Відмовляючи у відшкодуванні витрат, понесених ОСОБА_1 на правову допомогу, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновків, що відсутні ознаки витрат на правову допомогу відповідно до пункту 2 частини третьої статті 79 ЦПК України 2004 року та Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», а також суди визначили, що правова допомога надавалася неналежним суб`єктом. Суди зазначили, що витрати стягненню не підлягають, оскільки отримувачем сплачених заявником грошових коштів є фізична особа-підприємець ОСОБА_4 , а не адвокат Ігнатенко І. М., який брав участь під час розгляду справи судом першої інстанції.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 квітня 2019 року у справі № 753/16525/16-ц (провадження № 14-574цс18) визначила співвідношення понять фізичної особи та фізичної особи-підприємця та їх правового статусу.

Велика Палата Верховного Суду у згаданій постанові зазначила таке.

Відповідно до частини першої статті 24 ЦК України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.

У статті 25 ЦК України передбачено, що здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи.

За правилами частин другої та четвертої цієї статті цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті.

У статті 26 ЦК України вказано, що всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов`язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов`язки як учасник цивільних відносин.

Відповідно до аналізу зазначених вимог цивільного законодавства кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус «фізична особа - підприємець» сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх.

Зважаючи на наведене, здійснення адвокатом ОСОБА_4 . підприємницької діяльності як фізична-особа підприємець не спростовує факту надання ним як адвокатом правової допомоги ОСОБА_1 , який відповідно до квитанції від 11 травня 2017 року № ПН33891 та відповідно до виписки/особового рахунку за 11 травня 2017 року сплатив фізичній-особі ОСОБА_4 витрати за надану йому правову допомогу.

Таким чином, відмовляючи ОСОБА_1 у відшкодуванні витрат, понесених у зв`язку з наданням йому правової допомоги, суди дійшли помилкових висновків про відсутність правових підстав для відшкодування заявнику витрат на правову допомогу.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині позовних вимог про стягнення вартості невід`ємних ремонтних робіт підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення у цій частині про задоволення позову, рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині позовних вимог про визнання договору удаваним та недійсним - без змін. В частині вирішення позовних вимог про стягнення авансу рішення судів першої та апеляційної інстанцій не оскаржувалися, а тому в апеляційному порядку не переглядалися. Також Верховний Суд дійшов висновку про скасування додаткового рішення Семенівського районного суду Полтавської області 25 вересня 2017 року.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

За змістом статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За правилом частин першої та другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про часткове задоволення вимог касаційної скарги ОСОБА_1 , скасування рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині позовних вимог про стягнення вартості невід`ємних ремонтних робіт підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення у цій частині про задоволення позову, судові витрати, понесені у зв`язку із розглядом справи у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій, покладаються пропорційно задоволеним вимогам на позивача та в іншій частині підлягають компенсації позивачу відповідачем.

Враховуючи, що позовні вимоги задовольняються частково Верховний Суд дійшов висновку про відшкодування витрат на правову допомогу, понесену позивачем, у розмірі 7 659, 40 грн (50 %) та про відшкодування витрат на правову допомогу, понесену відповідачем, у розмірі 8 957, 80 грн (50 %)

Керуючись статтями 141 400 409 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Семенівського районного суду Полтавської області від 02 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 07 листопада 2017 року у частині вирішення позовних вимог про стягнення вартості виконаних ремонтних робіт скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення вартості виконаних ремонтних робіт задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 вартість виконаних ремонтних робіт у розмірі 333 860, 00 грн.

Рішення Семенівського районного суду Полтавської області від 02 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 07 листопада 2017 року у частині вирішення позовних вимог про визнання договору купівлі-продажу укладеним та недійсним залишити без змін.

Додаткове рішення Семенівського районного суду Полтавської області 25 вересня 2017 року скасувати.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати, понесені у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у розмірі 11 548, 00 грн. з яких: 3 888, 60 грн - судовий збір, 7 659, 40 грн - витрати на правову допомогу.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати, понесені у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у розмірі 8 957, 80 грн (витрати на правову допомогу).

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати, понесені у зв`язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції, у розмірі 4 277, 46 грн.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, у розмірі 4 666, 32 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко