Постанова
Іменем України
28 грудня 2022 року
місто Київ
справа № 536/495/21
провадження № 61-8856св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Верес»,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 21 жовтня 2021 року, постановлене суддею Даніліною Ж. О., та постанову Полтавського апеляційного суду від 14 квітня 2022 року, ухвалену колегією суддів у складі Пилипчук Л. І., Абрамова П. С., Чумак О. В.,
ВСТАНОВИВ:
І. ФАБУЛА СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
ОСОБА_1 29 березня 2021 року звернулася до суду із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Верес» (далі - ТОВ «Верес», товариство), у якому просила визнати недійсною додаткову угоду № 1 до договору оренди землі від 03 листопада 2017 року, зареєстровану 24 жовтня 2018 року державним нотаріусом Третьої кременчуцької державної нотаріальної контори Горбенко Л. В., запис № 28532880.
Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що її батьку ОСОБА_2 на праві власності належала земельна ділянка, загальною площею 4, 2896 га, кадастровий номер 5322480400:09:000:0274, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться на території Білецьківської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області.
Зазначена земельна ділянка перебувала в оренді ТОВ «Верес» згідно з договором оренди землі від 05 січня 2005 року № 040554800023 та додатковою угодою до нього від 17 листопада 2008 року, укладеними між ОСОБА_2 та товариством на строк 10 років із моменту державної реєстрації додаткової угоди.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер, а 03 листопада 2017 року до позивачки як його спадкоємця звернувся представник ТОВ «Верес» із пропозицією укласти додаткову угоду та продовжити строк дії договору оренди, яку вона відхилила. Проте, представник товариства, скориставшись її правовою необізнаністю щодо земельних питань, шляхом обману та зловживання довірою, під приводом уточнення анкетних даних, змусив її підписати аркуш паперу на одній сторінці, де була зазначена юридична адреса відповідача та її паспортні дані, а інша сторінка аркуша була чистою.
ОСОБА_1 зазначала, що 14 листопада 2018 року надіслала на адресу ТОВ «Верес» лист-повідомлення про відсутність у неї наміру надалі продовжувати строк дії договору оренди, а у березні 2020 року дізналася про укладення додаткової угоди від 03 листопада 2017 року № 1 та її державну реєстрацію 24 жовтня 2018 року.
Позивач вважала зазначену додаткову угоду недійсною на підставі статті 230 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки волі на її укладення вона не мала, підписала лише окремий аркуш із реквізитами сторін, зі змістом угоди не була ознайомлена та на момент її укладення не набула права власності на земельну ділянку, оскільки свідоцтво про право на спадщину видане 24 жовтня 2018 року, тобто вже після нібито підписання додаткової угоди.
Стислий виклад заперечень інших учасників справи
ТОВ «Верес» заперечувало проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним, необґрунтованим та не доведеним належними та допустимими доказами.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням від 21 жовтня 2021 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 14 квітня 2022 року, Кременчуцький районний суд Полтавської області відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, керувався тим, що позивач не довела вчинення оспорюваного правочину під впливом обману зі сторони відповідача. Суд врахував пояснення позивача, відповідно до яких вона бажає розпорядитись своєю земельною ділянкою на власний розсуд, в тому числі, можливою є і передача в оренду іншому орендатору на більш вигідних умовах, тому і заявила вимогу про визнання оспорюваної додаткової угоди недійсною.
У судовому засіданні позивач підтвердила факт неодноразового отримання нею орендної плати від ТОВ «Верес» за користування належною їй земельною ділянкою протягом 2017-2020 років, що, на переконання суду, свідчить про достовірну обізнаність позивача про природу та зміст правочину, який нею вчинено. Також суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, відхиляючи доводи позивача про відсутність у неї правомочностей у 2017 році на укладення оспорюваного правочину, зазначив, що інформацією щодо реквізитів правовстановлюючого документа на зазначену землю володіла лише ОСОБА_1 , що спростовує можливість самостійного заповнення ТОВ «Верес» цієї інформації в додатковій угоді. Суд першої інстанції визначив, що державна реєстрація оспорюваного правочину відбулася після належного оформлення позивачем свого права власності на об`єкт оренди.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
ОСОБА_1 07 вересня 2022 року із застосуванням засобів поштового зв`язку повторно звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить змінити рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 21 жовтня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 14 квітня 2022 року, зазначивши серед мотивів оскарження рішень, що додаткова угода від 03 листопада 2017 року № 1 до договору оренди землі є неукладеною.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
ОСОБА_1 , наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, підставами касаційного оскарження наведених судових рішень визначила те, що:
- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19), від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18) та в постанові Верховного Суду від 19 серпня 2020 року у справі № 385/344/16-ц (провадження № 61-24602св18), відповідно до яких стаття 204 ЦК України кореспондується з частинами другою, третьою статті 215 ЦК України, унаочнює відмінності між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими; встановлено, що у разі оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову щодо недійсності правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення;
- суди першої та апеляційної інстанцій не врахували обставини, які мають важливе значення для вирішення справи.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу від ТОВ «Верес» до Верховного Суду не надійшов.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою від 18 жовтня 2022 року Верховний Суд поновив ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 21 жовтня 2021 року та постанови Полтавського апеляційного суду від 14 квітня 2022 року, відкрив касаційне провадження у справі.
За змістом правила частини першої статті 401 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 01 червня 2004 року ОСОБА_2 (орендодавець) та ТОВ «Верес» (орендар) уклали договір оренди землі, за умовами якого орендодавець надав, а орендар прийняв у строкове платне користування земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 4, 29 га, яка знаходиться на території Білецьківської сільської ради, строком на 10 років. Договір зареєстрований у Кременчуцькому районному відділі Полтавської районної філії ДП при Держкомземі України, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 05 січня 2005 року № 040554800023.
17 листопада 2008 року сторони уклали додаткову угоду до договору оренди землі від 05 січня 2005 року № 040554800023, відповідно до якої продовжено строк дії оренди на 10 років з моменту державної реєстрації додаткової угоди, яка відбулася 23 листопада 2009 року, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис № 040956700042.
ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_2 та позивачка ОСОБА_1 успадкувала належну йому земельну ділянку, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом від 24 жовтня 2018 року, посвідченим державним нотаріусом Третьої кременчуцької державної нотаріальної контори Горбенко Л. В., зареєстрованим у реєстрі за № 1-1101.
03 листопада 2017 року ОСОБА_1 як власник земельної ділянки та орендар ТОВ «Верес» уклали додаткову угоду № 1 до договору оренди землі від 01 червня 2004 року, який зареєстровано 05 січня 2005 року за № 040554800023, щодо земельної ділянки, кадастровий номер 5322480400:09:000:0274. При укладенні угоди враховано, що орендодавець ОСОБА_2 помер, а спадкоємцем всіх його прав та обов`язків є ОСОБА_1 .
Відповідно до цієї угоди у преамбулі договору замінено сторону орендодавця на ОСОБА_1 , власника земельної ділянки, що посвідчено свідоцтвом про право на спадщину, серія ННС, № 509514, виданим 24 жовтня 2018 року Третьою кременчуцькою державною нотаріальною конторою.
У розділі договору «Реквізити» - реквізити орендодавця викладено в новій редакції, а саме: орендодавець ОСОБА_1 ; паспорт, серія НОМЕР_1 , виданий Автозаводським РВ УМВС України в Полтавській області 13 січня 2016 року; адреса: АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний номер НОМЕР_2 .
Також внесено зміни і доповнення до договору, зокрема, внесено зміни до розділу «Строк дії договору», викладено пункт 3.1 у такій редакції: «3.1. Строк дії договору складає 10 років, рахуючи з дати державної реєстрації цієї додаткової угоди. Після закінчення строку дії договору орендар має переважне право поновити його на новий строк. У цьому разі орендар повинен у термін не пізніше 30 днів до закінчення строку дії договору повідомити орендодавця про намір продовжити його дію. Аналогічно, у термін не пізніше 30 днів до закінчення строку дії договору, орендодавець повинен повідомити орендаря про небажання з тих чи інших причин продовжити дію договору».
Зазначена угода підписана сторонами.
24 грудня 2018 року на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 43668262, вчинено запис про державну реєстрацію права оренди на підставі додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна.
Допитана судом першої інстанції свідок ОСОБА_4 , яка пояснила, що є матір`ю позивача та разом із нею їздила до ТОВ «Верес» для отримання орендної плати. При підписанні будь-яких документів її донькою свідок присутня не була, їх розмов не чула.
Право, застосоване судом
Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до частини четвертої статті 124 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Підставою для укладення договору оренди може бути цивільно-правовий договір про відчуження права оренди.
За договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов`язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату.Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом (стаття 792 ЦК України).
Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов`язані з орендою землі, є Закон України «Про оренду землі».
Відповідно до статті 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди
землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Укладення договору оренди земельної ділянки із земель приватної власності здійснюється за згодою орендодавця та особи, яка згідно із законом вправі набувати право оренди на таку земельну ділянку (частина перша статті 16 Закону України «Про оренду землі»).
Договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально (частина перша статті 14 Закону України «Про оренду землі»).
Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
У частині першій статті 230 ЦК України зазначено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Згідно з частиною першою статті 229 ЦК України істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, потрібно довести, по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Відповідно до статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
ОСОБА_1 просила визнати недійсною додаткову угоду № 1 до договору оренди землі від 03 листопада 2017 року, зареєстровану 24 жовтня 2018 року державним нотаріусом Третьої кременчуцької державної нотаріальної контори Горбенко Л. В., запис № 28532880, з підстав, передбачених статтею 230 ЦК України.
Оцінивши подані учасниками справи докази за правилами статті 89 ЦПК України, суди першої та апеляційної інстанцій зробили висновки про невстановлення підстав для визнання оспорюваної додаткової угоди до договору оренди недійсною за статтею 230 ЦК України.
Верховний Суд погоджується з такими висновками судів, оскільки позивач не довела належними та допустимими доказами факт обману її ТОВ «Верес» під час укладення оспорюваної угоди, що полягав, за її твердженням, у підписанні нею чистого аркуша, а не тексту додаткової угоди, тоді як наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести саме та особа, яка діяла під впливом обману.
Суди правильно врахували, що на додатковій угоді міститься особистий підпис ОСОБА_1 , яка не оспорювала факт належності їй цього підпису, а також те, що протягом періоду 2017-2020 років вона отримувала орендну плату, що свідчить про обізнаність позивача про природу, зміст оспорюваного правочину та його виконання сторонами.
Показання свідка ОСОБА_4 не підтверджують доводів позивача про те, що вона підписала лише окремий аркуш оспорюваної угоди із реквізитами сторін та не була ознайомлена зі змістом угоди, оскільки свідок пояснила, що вона не була присутня під час підписання будь-яких документів ОСОБА_1 та не чула розмов із представником ТОВ «Верес».
Суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано відхилили твердження позивача про відсутність у неї правомочностей власника на момент укладення правочину, оскільки оспорювана угода містить усі обов`язкові реквізити правовстановлюючого документа на землю - свідоцтва про право на спадщину за законом, а саме серію та номер документа, дату його видачі та видавника. Суди вірно врахували, що такою інформацією з двох сторін оспорюваного правочину володіла лише ОСОБА_1 , що спростовує можливість самостійного заповнення ТОВ «Верес» зазначеної інформації в додатковій угоді.
Та обставина, що на момент укладення оспорюваної угоди ще не існувало свідоцтва про право на спадщину не є доказом недійсності правочину за статтею 230 ЦК України, оскільки відомості, зазначені в преамбулі додаткової угоди, є правдивими і не змінюють обсяг повноважень сторін на його укладення, а відповідач без відома позивача не міг самостійно заповнити відповідні реквізити у відповідній графі оспорюваної угоди, які були відомі лише позивачу.
Також суди правильно врахували, що державна реєстрація оспорюваного правочину відбулася після належного оформлення позивачем права власності на земельну ділянку.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у оскаржуваних судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, що переглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин.
Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій неповністю дослідили обставини, які мають значення для вирішення справи, не підтвердилися.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 також посилається на те, що суди не з`ясували, коли саме було зареєстровано додаткову угоду, проте на цю обставину вона у позовній заяві не посилалася, клопотань про витребування доказів до суду першої інстанції не подавала. Водночас стаття 6 Закону України «Про оренду землі» передбачає реєстрацію права оренди земельної ділянки, а не відповідного договору. Реєстрація договору оренди земельної ділянки передбачалася Законом України «Про оренду землі» в редакції до 01 січня 2013 року. У справі, що переглядається, право оренди спірної земельної ділянки на підставі оспорюваної додаткової угоди від 03 листопада 2017 року зареєстровано 24 жовтня 2018 року, що відповідає вимогам чинного законодавства.
Також у касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначає, що оспорювана додаткова угода є неукладеною, оскільки сторони не досягли домовленості з приводу всіх істотних її умов, зокрема щодо площі земельної ділянки. Втім, наведена обставина не була підставою позову та не досліджувалася судами першої та апеляційної інстанцій, а за приписами частини другої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19), від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18) та в постанові Верховного Суду від 19 серпня 2020 року у справі № 385/344/16-ц (провадження № 61-24602св18).
Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) за позовом про визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними суди встановили, що оспорювані договори позивач не підписував, про що свідчать висновки судово-технічної та почеркознавчої експертиз. Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма права кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Водночас Велика Палата Верховного Суду констатувала, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення. З наведених підстав суд касаційної інстанції відмовив у задоволенні позову у зв`язку з обранням позивачем неефективного способу захисту, а не з підстав застосування наслідків пропуску позовної давності.
У справі № 338/180/17 позивач вважав, що договір підряду з відповідачем не був укладений, оскільки він не підписав проєкт договору, а суди не встановили, чи були погоджені між сторонами істотні умови договору. Водночас відповідач пред`явив у зустрічному позові вимоги про визнання договору підряду укладеним та про стягнення різниці між перерахованим позивачем авансом і вартістю фактично поставлених брусів. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 червня 2018 року у цій справі (провадження № 14-144цс18) зробила висновок про те, що не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Велика Палата Верховного Суду вважала, що задоволення вимоги про стягнення різниці між перерахованим позивачем авансом і вартістю поставлених йому відповідачем брусів за результатами часткового виконання вже укладеного сторонами договору підряду було ефективним способом захисту права відповідача.
У постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18) Велика Палата Верховного Суду зробила висновки про те, що, оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, суди повинні виходити із його ефективності, і це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання відповідного відшкодування. Відтак підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, а таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову. Проте вимога надати акт приймання-передачі електроенергії за відповідним договором купівлі-продажу не може бути предметом позову, оскільки такий акт є підтвердженням наявності чи відсутності фактів передачі однією стороною та прийняття іншою стороною предмета договору. Тобто такий акт є лише доказом виконання сторонами обов`язків за договором, а підписання акта не може розглядатись як окремий обов`язок щодо виконання сторонами договірних зобов`язань. Предметом позову не може бути встановлення обставини, зокрема, обов`язок оформлення документів, які є доказами у справі.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18) зазначено, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що спосіб захисту, обраний позивачем є належним, бо дозволяє ефективно захистити порушене особисте немайнове право інтелектуальної власності - право вимагати зазначення свого імені у зв`язку з використанням твору. Саме це право було порушене відповідачем шляхом використання твору без зазначення імені автора. Таке право може бути ефективно захищене шляхом ухвалення судового рішення про публікацію у пресі інформації про допущене порушення, оскільки внаслідок такої публікації інформація про авторство, прихована порушником, доводиться до відома невизначеного кола осіб. Отже, позовна вимога про опублікування у пресі інформації про допущене порушення відповідає належному способу захисту особистого немайнового права інтелектуальної власності на твір.
У постанові Верховного Суду від 19 серпня 2020 року у справі № 385/344/16-ц (провадження № 61-24602св18) за позовом про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки суди встановили, що оспорюваний договір позивач не підписував, що підтверджується висновком судово-почеркознавчої експертизи. Верховний Суд зазначив, що якщо сторони не досягли згоди з приводу усіх істотних умов, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини. Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено. Врахувавши висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19), Верховний Суд дійшов переконання, що оспорюваний договір оренди землі є неукладеним, тому у задоволенні позову потрібно відмовити саме з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту, оскільки неможливо визнати неукладений правочин недійсним. Суд роз`яснив, що за наявності для того підстав позивач не позбавлена права пред`явити вимогу про усунення перешкод у користуванні належним їй майном, зокрема шляхом пред`явлення вимоги про повернення земельної ділянки або скасування запису про державну реєстрацію речового права.
Верховний Суд у справі, що переглядається, врахував, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зроблено висновок про те, що процесуальний закон у визначених випадках передбачає необхідність оцінювання правовідносин на предмет подібності. З цією метою суд насамперед має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб`єктний і об`єктний критерії. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків сторін спору) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об`єкт.
Наведені заявником у касаційній скарзі висновки сформульовані Верховним Судом у справах, фактичні обставини яких є відмінними від обставин справи, що переглядається, у якій позивач як на підставу позову посилалася на статтю 230 ЦК України та зазначала, що оспорювана додаткова угода є недійсною, оскільки її увів в оману відповідач. Втім, суди першої та апеляційної інстанцій визнали недоведеними обставини, які би свідчили про введення позивача в оману, сам факт обману, наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, тому дійшли висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсною оспорюваної угоди на підставі статті 230 ЦК України. Також, як встановили суди та не заперечувала ОСОБА_1 , підпис на додатковій угоді належить саме їй, позивачці, яка також отримувала орендну плату за користування земельною ділянкою, що свідчить про виконання оспорюваного правочину, а відтак, і про його укладення.
Інші доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій, зводяться до незгоди з ними, трактування норм матеріального права на свою користь та необхідності здійснення переоцінки досліджених судами першої та апеляційної інстанцій доказів та фактичних обставин справи, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції, визначених у статті 400 ЦПК України.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Верховний Суд є судом права, а не факту. Встановлення фактичних обставин справи та надання оцінки доказам належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій як судів факту, в той час, як до повноважень суду касаційної інстанції належить перевірка правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права.
У справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій надали оцінку поданим учасниками справи доказам та зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання недійсною за статтею 230 ЦК України додаткової угоди № 1 до договору оренди землі від 03 листопада 2017 року, зареєстрованої 24 жовтня 2018 року, за недоведеністю.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Верховний Суд встановив, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають. Інші доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваних судових рішень. Повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України», заява № 3236/03).
Переглянувши у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, з урахуванням відсутності повноважень у суду касаційної інстанції встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення не суперечать наведеним у касаційній скарзі правовим висновкам Верховного Суду.
Враховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції без змін.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Підстав для розподілу судових витрат немає.
Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 21 жовтня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 14 квітня 2022 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді С. О. Погрібний
І. Ю. Гулейков
О. В. Ступак