№ 537/2060/21

Постанова

Іменем України

11 січня 2023 року

м. Київ

справа № 537/2060/21

провадження № 61-7952св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Крюківського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 17 березня 2022 року у складі судді Костюкевич Н. В. та постанову Полтавського апеляційного суду від 01 серпня 2022 року у складі колегії суддів: Лобова О. А., Дорош А. І., Триголов В. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У травні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням та вселення, посилаючись на те, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 02 липня 1993 року їй, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 належить на праві спільної сумісної власності квартира АДРЕСА_1 . З 2009 року вона зареєстрована в цій квартирі, майже постійно проживала в ній (крім часу перебування в місцях позбавлення волі), іншого житла не має. За договором дарування від 04 жовтня 2018 року її матір ОСОБА_3 подарувала вказану квартиру її сестрі ОСОБА_2 19 квітня 2021 року відповідач разом з ОСОБА_3 прийшли до квартири та стали виганяти її, у зв`язку з чим вона вимушена була викликати поліцію і повідомити про незаконні дії ОСОБА_2 . В подальшому відповідач змінила замки на вхідних дверях квартири, чим обмежила їй доступ до житла. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила: усунути їй перешкоди в користуванні 1/3 частиною квартири АДРЕСА_1 , шляхом зобов`язання ОСОБА_2 передати їй дублікат ключів від квартири; вселити її в 1/3 частину вказаної квартири.

Рішенням Крюківського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 17 березня 2022 року, з урахуванням ухвали цього суду від 21 вересня 2022 року про виправлення описки, позов задоволено. Зобов`язано ОСОБА_2 усунути перешкоди в користуванні ОСОБА_1 квартирою, розташованою за адресою: АДРЕСА_2 , шляхом вселення ОСОБА_1 до вказаної квартири та передачі їй ключів від цієї квартири. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що рішенням Крюківського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 22 січня 1998 року у справі № 2-95/1998 було задоволено позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання права особистої власності, визнано за ОСОБА_3 право особистої власності на квартиру АДРЕСА_1 . Однак за інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна власником зазначеної квартири є ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 04 жовтня 2018 року. Відповідач своїми діями чинить перешкоди позивачу в користуванні квартирою, змінила замки на вхідних дверях, не впускає її до квартири. При цьому позивач ОСОБА_1 на законних підставах за згодою власника була зареєстрована у спірній квартирі з 06 листопада 2009 року, постійно проживала в ній (крім часу перебування в місцях позбавлення волі), і суду не надано доказів визнання позивача такою, що втратила право користування квартирою.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 01 серпня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Крюківського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 17 березня 2022 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

15 серпня 2022 року ОСОБА_2 подала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Крюківського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 17 березня 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 01 серпня 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

Касаційна скарга ОСОБА_2 подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 15 серпня 2018 року у справі № 595/1271/16-ц, від 25 квітня 2019 року у справі № 761/13293/16-ц, в яких зазначено, що право членів сім`ї власника будинку користуватися жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є. Із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї. Крім того, внаслідок протиправних дій позивача квартира стала непридатною для проживання та в ній виконується капітальний ремонт, однак суди не застосували до спірних правовідносин частину першу статті 165 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР). В позовній заяві ОСОБА_1 просила усунути їй перешкоди в користуванні 1/3 частиною спірної квартири та вселити її в 1/3 частину цієї квартири, однак суди вийшли за межі позовних вимог та вселили позивача у всю квартиру.

У вересні 2022 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, зазначивши про їх законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги. Вона не погоджувалася на виселення з квартири на час проведення в ній капітального ремонту. Тому ОСОБА_2 могла вимагати її виселення в судовому порядку, а не вчиняти такі дії самостійно.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 серпня 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Крюківського районного суду міста Кременчука Полтавської області.

17 жовтня 2022 року справа № 537/2060/21 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 грудня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 02 липня 1993 року, виданого Управлінням житлово-комунального господарства адміністрації Кременчуцької міської Ради народних депутатів, квартира за адресою: АДРЕСА_2 , належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_3 та членам її сім`ї: ОСОБА_1 , ОСОБА_4 .

Рішенням Крюківського районного суду міста Кременчука від 22 січня 1998 року у справі № 2-95/1998 було задоволено позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання права особистої власності, визнано за ОСОБА_3 право особистої власності на квартиру АДРЕСА_1 .

За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 , власником цього майна є ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 04 жовтня 2018 року.

З 06 листопада 2009 року ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується її паспортом громадянина України.

Відповідач чинить перешкоди позивачу в користуванні спірною квартирою, змінила замки на вхідних дверях, не впускає її до квартири. При цьому матеріали справи не містять доказів визнання позивача такою, що втратила право користування вказаною квартирою.

За довідкою Кременчуцької міжрайонної медико-соціальної експертної комісії № 1 загального профілю південного госпітального округу серії АВ № 0074795 ОСОБА_1 є інвалідом ІІ групи з 04 листопада 2019 року безтерміново.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції передбачає кожній особі гарантії, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі «Gillow v. the U.K.»), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Larkos v. Cyprus»).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ у справі «Прокопович проти Росії»(Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пункт 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47).

Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. пункт 60 вищезгаданого рішення у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I).

Отже, навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц викладено такі правові висновки.

Конвенція в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, можна дійти висновку, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391 395 405 406 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статей 64, 150 та 156 ЖК Української РСР.

У справі, яка переглядається, спір з приводу користування спірною квартирою виник між позивачем як користувачем вказаної квартири та її сестрою - власником цього житла на підставі договору дарування від 04 жовтня 2018 року, за яким матір позивача ОСОБА_3 подарувала спірну квартиру своїй дочці та сестрі позивача - ОСОБА_2 .

У згаданій постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц також зазначено про таке.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Нормами статті 3 Сімейного кодексу України (далі - СК України) передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Згідно з частинами другою, третьою статті 64 ЖК Української РСР до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Відповідно до статті 150 ЖК Української РСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно зі статтею 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

У статті 162 ЖК Української РСР вказано, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами. Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.

Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватися житловим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.

У статті 7 ЖК Української РСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житловим приміщенням допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.

Відповідно до статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду (частина перша статті 402 ЦК України).

Право користування чужим майном може бути визначено й щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, в якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

При порівнянні норм ЖК Української РСР та ЦК України можна зробити такі висновки.

У частині першій статті 156 ЖК Української РСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.

Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.

Водночас посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника.

Відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватися судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише - з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що ОСОБА_1 вселилася у спірну квартиру як член сім`ї власника ( ОСОБА_3 ), тобто на законних підставах, вона зареєстрована та постійно проживала в цій квартирі, іншого житла не має, позивача не визнано такою, що втратила право користування вказаною квартирою (докази на підтвердження протилежного в матеріалах справи відсутні), однак новий власник ОСОБА_2 змінила замки на вхідних дверях, не впускає її до квартири, тобто своїми діями чинить перешкоди позивачу в користуванні квартирою, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про задоволення позову, зобов`язання відповідача усунути перешкоди в користуванні ОСОБА_1 спірною квартирою шляхом її вселення до цього житла та передачі їй ключів від квартири.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78 81 89 367 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 15 серпня 2018 року у справі № 595/1271/16-ц, від 25 квітня 2019 року у справі № 761/13293/16-ц, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

У постанові від 15 серпня 2018 року у справі № 595/1271/16-ц Верховний Суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції про задоволення позову та усунення перешкод в користуванні майном шляхом виселення відповідача з житлового будинку, посилаючись на те, що право користування відповідача спірним будинком було похідним від прав колишнього власника будинку, членом сім`ї якого він був.

Постановою Верховного Суду від 25 квітня 2019 року у справі № 761/13293/16-ц переглянуті судові рішення, предметом яких було виселення особи з житлового приміщення.

Подібність правовідносин означає, зокрема тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, в яких аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

Таким чином, висновки щодо застосування норм права, що містяться у вищезгаданих постановах Верховного Суду, на які заявник послалася в касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається (різний предмет позову), обставини, встановлені судами в цій справі, суттєво відрізняються від обставин, встановлених у справах № 595/1271/16-ц, № 761/13293/16-ц.

Тому Верховний Суд в цій справі дійшов висновку про необґрунтованість наведених в касаційній скарзі підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 вказано, що питання про припинення права користування житловим приміщення має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та встановлених статтею 50 ЖК Української РСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла. Крім того, необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності позивача, права відповідача як колишнього члена її сім`ї на користування квартирою. Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі і є пропорційним до поставленої законної мети (рішення ЄСПЛ від 26 лютого 2002 року у справі «Кутцнер проти Німеччини» (Kutzner v. Germany), пункт 60).

З огляду на викладене ОСОБА_2 як новий власник спірної квартири не позбавлена можливості, в разі порушення її прав та інтересів, звернутися до суду з відповідними позовними вимогами до ОСОБА_1 .

Відповідно до частини першої статті 165 ЖК Української РСР, на яку послалася заявник в касаційній скарзі, при проведенні капітального ремонту жилого будинку (квартири), що належить громадянинові на праві приватної власності, коли ремонт не може бути проведено без виселення наймача, власник будинку (квартири) вправі вимагати його виселення. Власник будинку (квартири) не зобов`язаний надавати виселюваному на час ремонту інше жиле приміщення.

Однак у справі, яка переглядається, предметом спору є усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням та вселення. При цьому суди попередніх інстанцій не встановили обставин, які свідчили б про те, що ОСОБА_2 вимагала виселення ОСОБА_1 зі спірної квартири на час проведення в ній капітального ремонту. Тому посилання заявника в касаційній скарзі на те, що у квартирі виконується капітальний ремонт і суди не застосували до спірних правовідносин частину першу статті 165 ЖК Української РСР, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.

Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Способи захисту цивільних прав і інтересів визначені у статті 16 ЦК України, і такий перелік не є вичерпним. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Також перераховані конкретні способи захисту цивільних прав та інтересів. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Відповідно до вимог статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша, друга статті 5 ЦПК України).

Статтею 13 Конвенції передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

У цій статті гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією, хоча держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору.

В абзаці десятому пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 вказано, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин). Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.

Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права, або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальними нормами конкретні заходи не встановлені, то особа має право обрати спосіб з передбачених статтею 16 ЦК України з урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення. Наявність недоліків у застосуванні судами способів захисту цивільних прав та інтересів спричинена неповним врегулюванням цього питання у законодавстві. Трапляються також випадки застосування судами іншого способу захисту, ніж той, який передбачений законом або договором.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, судам слід виходити із його ефективності, а це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Отже, ухвалення судом рішення про відмову в позові ставить під загрозу гарантовані як національним, так і міжнародним законом, принципи ефективного засобу юридичного захисту.

У справі, яка переглядається, в позовній заяві ОСОБА_1 просила усунути їй перешкоди в користуванні 1/3 частиною спірної квартири та вселити її в 1/3 частину квартири. При цьому позивач посилалася на те, що вказана квартира належить їй, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності. Перевіряючи доводи позовної заяви, суди попередніх інстанцій встановили, що позивач не є співвласником спірної квартири, однак вселилася до і проживала в ній на законних підставах.

За таких обставин, оскільки право позивача на користування спірною квартирою було порушене та підлягало захисту саме шляхом усунення перешкод в користуванні квартирою та вселення, то доводи касаційної скарги про те, що суди вийшли за межі позовних вимог та вселили позивача у всю квартиру, є неспроможними.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Крюківського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 17 березня 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 01 серпня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. В. Сердюк В. А. Стрільчук