Постанова
Іменем України
01 квітня 2020 року
місто Київ
справа № 552/5641/16-ц
провадження № 61-23416св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Стрільчука В. А.,
суддів: Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Ступак О. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Публічне акціонерне товариство «Полтавський машинобудівний завод»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Полтави від 08 грудня 2016 року у складі судді Яковенко Н. Л. та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 06 лютого 2017 року у складі колегії суддів: Дорош А. І., Одринської Т. В., Триголова В. М.,
ВСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
ОСОБА_1 у жовтні 2016 року звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Полтавський машинобудівний завод»
(далі - ПАТ «Полтавамаш») про стягнення суми індексації, середнього заробітку.
Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що 12 листопада 2013 року він прийнятий на роботу в ПАТ «Полтавамаш» формувальником машинного формування за першим розрядом, а 06 листопада 2014 року звільнений. Відповідач не виплатив заробітну плату в розмірі, визначеному колективним договором, не виплатив компенсацію втрати частини заробітку у зв`язку з порушеннями строків виплати, а також не здійснював індексацію заробітної плати.
Просив суд стягнути з ПАТ «Полтавамаш» на його користь 856, 25 грн розміру індексації заробітної плати, а також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 52 008, 00 грн.
Стислий виклад заперечень відповідача
Представник відповідача в судовому засіданні щодо задоволення позовних вимог заперечувала.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 08 грудня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ПАТ «Полтавамаш» на користь ОСОБА_1 суму індексації заробітної плати у розмірі 442, 19 грн, 500, 00 грн - у рахунок компенсації середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, разом 942, 19 грн. У задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалося тим, що в судовому засіданні позивач погодився з наданим відповідачем розрахунком суми індексації заробітної плати у розмірі 442, 19 грн, а також не заперечував щодо стягнення середнього заробітку пропорційно до спірної суми. Оскільки на день звільнення позивача з роботи спору між ним та відповідачем з приводу розміру належних до виплати сум за трудовим договором не було, спір виник після звільнення позивача з роботи та отримання ним розрахунку при звільненні, майже через два роки після звільнення, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку. Визначаючи розмір відшкодування, суд враховував розмір спірної суми, яка не була виплачена позивачеві під час звільнення у розмірі 220, 00 грн, а також ту обставину, що вона не є істотною у порівнянні з середнім заробітком позивача, та з урахування принципу співмірності визначив розмір середнього заробітку, який підлягав стягненню на користь позивача, у розмірі 500, 00 грн.
Судом першої інстанції до спірних правовідносин застосовано правові висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 21 листопада 2011 року у справі № 6-60цс11, від 11 лютого 2015 року у справі № 6-223цс14, а також від 23 грудня 2015 року у справі № 6-837цс15.
Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 06 лютого 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Київського районного суду м. Полтави від 08 грудня 2016 року залишено без змін.
Апеляційний суд зазначив, що, ухвалюючи судове рішення, суд першої інстанції врахував фактичні обставини справи та дійшов правильного висновку про часткове задоволення позову про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку з урахуванням розміру спірної суми, на яку працівник мав право, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи. Доводи позивача про те, що суд першої інстанції неправильно обрахував середній заробіток за час затримки розрахунку, відхилені, оскільки розмір заробітної плати позивача за два повних місяці перед звільненням підтверджується індивідуальними відомостями про застраховану особу ОСОБА_1 , які надані Пенсійним фондом України.
Апеляційний суд також відхилив доводи позивача, що судом першої інстанції не врахований розмір індексації заробітної плати 442, 19 грн, а стягнутий розмір 500, 00 грн не відповідає співмірності до заявлених позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, оскільки ці доводи не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства, суд першої інстанції достатньо повно обґрунтував підстави часткового задоволення вимог в цій частині.
Апеляційний суд застосував до спірних правовідносин правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій засобами поштового зв`язку у березні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_1 просить скасувати рішення Київського районного суду м. Полтави від 08 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 06 лютого 2017 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтовується тим, що судами першої та апеляційної інстанцій неправильно обраховано середній заробіток за час затримки розрахунку з листопада 2014 року до 07 вересня 2016 року. Судами неправильно застосовано правила статті 117 КЗпП України, не враховано суму індексації заробітної плати при визначенні істотності частки заборгованості порівняно із середньою заробітною платою. Заявник не погоджується із сумою стягнутого середнього заробітку за час затримки розрахунку з урахуванням принципу співмірності, зазначає, що частка від заявленої спірної суми відносно задоволеної становить 53, 83 %, коли судами стягнуто лише 0, 96 %.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 березня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 09 листопада 2017 року справу призначено до судового розгляду.
Згідно з підпунктом 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України (у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України), касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Згідно зі статтею 388 ЦПК України, судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Зазначену цивільну справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у травні 2018 року.
Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).
Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX
(далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у 2017 році, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначено за правилами статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-ІV, далі - ЦПК України 2004 року), згідно з якими рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд вислухав суддю-доповідача, перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 12 листопада 2013 року згідно з наказом № 77 ОСОБА_1 прийнятий на роботу формувальником машинного формування ПАТ «Полтавамаш», а 06 листопада 2014 року згідно з наказом № 68 звільнений з роботи за власним бажанням.
Індексація заробітної плати позивача відповідачем не проводилася.
Відповідач надав суду довідку про індексацію заробітної плати позивача за період з грудня 2013 року до листопада 2014 року у розмірі 442, 19 грн.
ОСОБА_1 погодився з таким розміром індексації у суді першої інстанції.
При звільненні відповідач позивачу виплатив заробітну плату у розмірі 427, 05 грн. На день звільнення позивач не заявляв про порушення його прав в частині невиплати компенсації та індексації заробітної плати.
21 квітня 2016 року ОСОБА_1 направив відповідачу лист-претензію про виплату компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати та індексації заробітної плати.
10 травня 2016 року, тобто через півтора роки після звільнення, позивач звернувся до суду з позовом до ПАТ «Полтавамаш» про стягнення компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплат.
Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 30 серпня 2016 року стягнуто з ПАТ «Полтавамаш» на користь ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплат у розмірі 220, 00 грн.
Згідно з повідомленням про надходження поштового переказу № 116 від 07 вересня 2016 року ОСОБА_1 перераховано відповідачем на виконання судового рішення від 30 серпня 2016 року 220, 00 грн.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд застосовує системний аналіз норм КЗпП України.
У статті 4 КЗпП України передбачено, що законодавство про працю складається з цього Кодексу та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього кодексу.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку виникають передбачені статтею 117 КЗпП України правові підстави для застосування матеріальної відповідальності.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Втім, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Необхідно також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець, стороною у трудових правовідносинах. Водночас у таких відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18) зазначила, що відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність. Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутися до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи свої права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим стосовно роботодавця, а також стосовно третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру застосовуваного судом заходу відповідальності може призводити до об`єктивно нерозумних і несправедливих наслідків.
Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване також на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
Загальною ознакою правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані передусім не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу матеріальної відповідальності роботодавця, передбаченої статтею 117 КЗпП України.
Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті насамперед слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення зазвичай ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Зокрема, такими правилами є правила про неустойку (статті 549-552 ЦК України). Аби неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини 3 статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина перша статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а має саме компенсаційний характер. По-перше, вона стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. По-друге, для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.
Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16, зазначивши, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати таке: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Суди першої та апеляційної інстанцій, зменшуючи розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, врахували фактичні обставини справи, зокрема, що заявник протягом тривалого часу не звертався до роботодавця із вимогою про погашення йому заборгованості за заробітною платою (майже 2 роки), а також застосували принцип співмірності. Проте, застосовуючи принцип співмірності, суди визначили, що роботодавець прострочив сплату суми, яка підлягла виплаті позивачу у день звільнення лише у розмірі 220, 00 грн (компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплат), не врахувавши індексацію заробітної плати, яка стягнута оскаржуваними судовими рішеннями у справі, яка переглядається, у розмірі 442, 19 грн, яка також підлягала виплату заявнику під час звільнення, оскільки індексація заробітної плати працівника не проводилася та не виплачувала у порядку та строки, передбачені законодавством.
Таким чином, з урахуванням фактичних обставин справи, наведених висновків Великої Палати Верховного Суду щодо застосування правил статті 117 КЗпП України, Верховний Суд, застосовуючи принцип співмірності, вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, оскаржувані судові рішення зміні в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Враховуючи, що роботодавець у день звільнення не виплатив заявнику 662, 19 грн, то Верховний Суд вважає, що належною компенсаційною виплатою у зв`язку з затримкою розрахунку при звільненні у справі, яка переглядається, є сума в 700, 00 грн.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права в частині визначення стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оскаржувані судові рішення підлягають зміні.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
Згідно з частинами першою та третьою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Керуючись статтями 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Київського районного суду м. Полтави від 08 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 06 лютого 2017 року змінити, збільшивши розмір стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до 700, 00 грн.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. А. Стрільчук
Судді: В. О. Кузнєцов
А. С. Олійник
С. О. Погрібний
О. В. Ступак