№ 554/5630/19

Постанова

Іменем України

7 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 554/5630/19

провадження № 61-60св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Полтавська обласна спілка споживчих товариств,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Полтавської обласної спілки споживчих товариств на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 1 жовтня 2019 року, ухвалене в складі судді Чуванової А. М., та постанову Полтавського апеляційного суду від 2 грудня 2019 року, прийняту колегією в складі суддів: Лобова О. А., Пікуль В. П., Триголова В. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання протиправним і скасування наказу про звільнення, зобов`язання вчинити дії та стягнення моральної шкоди.

На обґрунтування своїх вимог позивач зазначав, що з 27 вересня 2010 року працював в Полтавській обласній спілці споживчих товариств на різних посадахі в цей же час також працював за сумісництвом керівником СТ «КООПЗАГОТПРОМ- МКК», яке співпрацювало із Полтавською обласною спілкою споживчих товариств і заборгувало СТ «КООПЗАГОТПРОМ- МКК» певні кошти, які у подальшому були стягнуті судовим рішенням. У зв`язку з цим у нього з керівником відповідача склалися недоброзичливі стосунки та виникли затримки у виплаті заробітної плати, і у порушення статті 32 КЗпП України без попередження змінені істотні умови праці, а саме його позбавлено робочого кабінету, укомплектованого офісною технікою, та службового автомобіля.

У кінці 2018 року позивач мав намір звільнитися за частиною третьою статті 38 КЗпП України, однак через погіршення стану здоров`я вимушений взяти неоплачувану відпустку на підставі статті 25 Закону України «Про відпустки» на 30 днів з 08 жовтня 2018 року, а потім ще на 30 днів - із 07 листопада 2018 року до 07 грудня 2018 року. Також неодноразово звертався за медичною допомогою у період з кінця 2018 до травня 2019 року.

Зрозумівши, що їхня подальша співпраця неможлива, 16 травня 2019 року він надіслав на адресу відповідача дві заяви про звільнення з 20 травня 2019 року за частиною третьою статті 38 КЗпП України за порушення роботодавцем умов праці. У заявах просив провести з ним розрахунок при звільненні, надати копію наказу про звільнення і довідку про його стаж та заробітну плату, а також копії наказів про надання відпусток.

22 травня 2019 року позивач направив повторно дві заяви про звільнення з 20 травня 2019 року з аналогічних підстав. Лист вручено відповідачу 27 травня 2019 року.

Однак після направлених відповідачу листів про звільнення позивач отримав листа від профспілкового комітету, хоча членом спілки ніколи не був, в якому позивача запрошували на 3 вересня 2019 року для оформлення звільнення за прогули з 7 грудня 2018 року.

5 червня 2019 року позивач отримав поштою копію розпорядження від 4 червня 2019 року № 20-К, відповідно до якого позивача звільнено з підприємства за прогули з 7 грудня 2018 року. 4 червня 2019 року позивач отримав від відповідача на свою картку кошти в сумі 9 571,43 грн. Трудову книжку позивач отримав 14 червня 2019 року.

Позивач вважав, що його звільнення за прогули є незаконним.

Також позивач зазначав, що незаконним звільненням йому завдана моральна шкода, яка полягає в тому, що порушення трудових прав за час його роботи на підприємстві носило системний і тривалий характер, було обтяжливим, що спонукало його звільнитись з підприємства. Порушення трудових прав вчинено в особливо тяжкий для позивача період, оскільки з кінця 2018 року в нього, як в особи з інвалідністю ІІ групи, погіршився стан здоров`я, тому затримки у виплаті заробітної плати та інші порушення призвели до суттєвих емоційних переживань і підірвали звичний ритм його життя.

Посилаючись на викладене, позивач просив суд:

- визнати трудовий договір, укладений між ним та відповідачем, розірваним з 20 травня 2019 року на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України;

- змінити дату і формулювання причини його звільнення з Полтавської обласної спілки споживчих товариств із «7 грудня 2018 року за пунктом 4 статті 40 КЗпП України» на «20 травня 2019 року за частиною третьою статті 38 КЗпП України»;

- зобов`язати Полтавську обласну спілку споживчих товариств видати наказ про звільнення його з 20 травня 2019 року за частиною третьою статті 38 КЗпП України і внести цей запис до трудової книжки серії НОМЕР_1 ;

- визнати протиправним та скасувати розпорядження Полтавської обласної спілки споживчих товариств від 4 червня 2019 року № 20 про звільнення за пунктом 4 статті 40 КЗпП України з 7 грудня 2018 року;

- зобов`язати Полтавську обласну спілку споживчих товариств надати позивачу трудову книжку серії НОМЕР_1 із записом про звільнення з 20 травня 2019 року за частиною третьою статті 38 КЗпП України;

- зобов`язати Полтавську обласну спілку споживчих товариств надати йому копію наказу про звільнення з 20 травня 2019 року за частиною третьою статті 38 КЗпП України, копії всіх наказів про надання йому відпусток, а також довідку із зазначенням спеціальності, кваліфікації, посади, часу роботи і розміру заробітної плати за весь період його роботи;

- стягнути з Полтавської обласної спілки споживчих товариств на його користь 20 865,00 грн у відшкодування моральної шкоди.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 1 жовтня 2019 року, з урахуванням ухвали про виправлення описки від 4 жовтня 2019 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано протиправним і скасовано розпорядження Полтавської обласної спілки споживчих товариств від 4 червня 2019 року № 20-к про звільнення ОСОБА_1 з посади помічника голови правління з економічної та інформаційної безпеки на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України з 7 грудня 2018 року.

Змінено дату та формулювання підстав звільнення і зазначено, що ОСОБА_1 звільнений з Полтавської обласної спілки споживчих товариств за власним бажанням у зв`язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України з 20 травня 2019 року.

Зобов`язано Полтавську обласну спілку споживчих товариств внести запис до трудової книжки ОСОБА_1 про його звільнення з посади помічника голови правління з економічної та інформаційної безпеки за власним бажанням у зв`язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю на підставі статті 38 КЗпП України з 20 травня 2019 року.

Стягнено з Полтавської обласної спілки споживчих товариств на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 1 000,00 грн.

В задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що при звільненні ОСОБА_1 за прогул з 7 грудня 2018 року за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України відповідач не дотримався порядку накладення дисциплінарного стягнення, передбаченого статтею 149 КЗпП України, оскільки не відібрав письмових пояснень у позивача щодо відсутності його на робочому місці за період з 7 грудня 2018 року до 3 червня 2019 року, не склав акти про відсутність його на робочому місці без поважних причин, розпорядження про звільнення містить неконкретизоване порушення трудової дисципліни, за яке застосоване стягнення у виді звільнення.

Оскільки звільнення позивача за прогул є незаконним, то відповідач зобов`язаний був розірвати трудовий договір та звільнити його з вказаної посади з 20 травня 2019 року за власним бажанням у зв`язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю - за частиною третьою статті 38 КЗпП України. Оскільки позивач не просив поновити його на роботі, то суд визнав доведеними позовні вимоги про зміну дати та формулювання підстави звільнення позивача з Полтавської обласної спілки споживчих товариств.

Суд вважав інші позовні вимоги ОСОБА_1 такими, що не підлягають задоволенню, оскільки вони дублюють одна одну, є безпідставними, не мають відношення до предмету доказування.

Стягуючи з відповідача на користь позивача моральну шкоду, суд виходив з встановленого судом факту порушення відповідачем прав позивача у сфері трудових відносин, а, відтак, наявні правові підстави покладення на відповідача обов`язку відшкодувати позивачу моральну шкоду відповідно до принципів розумності та справедливості, в розмірі 1 000,00 грн.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 2 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, апеляційну скаргу Полтавської обласної спілки споживчих товариств залишено без задоволення.

Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 1 жовтня 2019 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про покладення на Полтавську обласну спілку споживчих товариств обов`язку видати ОСОБА_1 трудову книжку серії НОМЕР_1 із записом про звільнення з 20 травня 2019 року за частиною третьою статті 38 КЗпП України, копію наказу про звільнення з 20 травня 2019 року за частиною третьою статті 38 КЗпП України, копії всіх наказів про надання йому відпусток, а також довідку із зазначенням спеціальності, кваліфікації, посади, часу роботи і розміру заробітної плати за весь період його роботи - скасовано.

Ухвалено в цій частині нове рішення.

Зобов`язано Полтавську обласну спілку споживчих товариств видати ОСОБА_1 трудову книжку серії НОМЕР_1 із записом про звільнення з 20 травня 2019 року за частиною третьою статті 38 КЗпП України.

Зобов`язано Полтавську обласну спілку споживчих товариств видати ОСОБА_1 копію наказу про звільнення з 20 травня 2019 року за частиною третьою статті 38 КЗпП України, копії всіх наказів про надання йому відпусток, а також довідку із зазначенням спеціальності, кваліфікації, посади, часу роботи і розміру заробітної плати за весь період його роботи.

В іншій частині рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 1 жовтня 2019 року залишено без змін.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог та ухвалюючи в цій частині нове рішення про задоволення вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що такі вимоги ґрунтуються на законі, їх обґрунтованість (у частині невиконання відповідачем обов`язку видати відповідні документи) підтверджена належними і допустимими доказами.

В іншій частині апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що суд першої інстанції обґрунтовано визнав доведеним факт порушення відповідачем трудового законодавства відносно позивача.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У грудні 2019 року Полтавська обласна спілка споживчих товариств подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 1 жовтня 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 2 грудня 2019 року в частині задоволених позовних вимог, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог.

Касаційна скарга мотивна тим, що судами не було застосовано положення статті 139 КЗпП України, та не враховано, що наступного робочого дня після закінчення відпустки, тобто 7 грудня 2018 року, позивач на робочому місці не з`явився, про причини неявки на роботу роботодавця не повідомив, що тривало до 4 червня 2019 року, тобто до моменту звільнення ОСОБА_1 з посади помічника Голови правління з питань економічної та інформаційної безпеки.

Також суди не врахували, що відповідачем не допущено порушень статті 149 КЗпП України. Відповідач надавав докази на підтвердження того, що, починаючи з грудня 2018 року, уповноваженою комісією відповідача було складено численні акти про відсутність ОСОБА_1 на робочому місці. Тому зазначає, що він правомірно застосував положення пункту 4 статті 40 КЗпП України та звільнив ОСОБА_1 за прогул без поважних причин з 7 грудня 2018 року, оскільки: профспілковий комітет Облспоживспілки неодноразово запрошував позивача на засідання, які мали місце у квітні-травні 2019 року, проте ОСОБА_1 жодного разу не з`явився; відповідачем документально підтверджено відсутність ОСОБА_1 на робочому місці з 7 грудня 2018 року до часу звільнення - 4 червня 2019 року; Облспоживспілка прийняла рішення про звільнення позивача з займаної посади з моментувчиненняостаннім прогулу - 7 грудня 2018 року, на підставі не лише складених актів про відсутність на роботі, але й інформації, отриманої від представників трудового колективу та профспілкового комітету, які неодноразово підтверджували на засіданні профспілкового комітету відсутність ОСОБА_1 на робочому місці саме з 7 грудня 2018 року, що було відображено у відповідному протоколі, а також в табелі обліку використання робочого часу за весь період часу відсутності позивача на робочому місці; за період з 7 грудня 2018 року до часу звільнення відповідач отримав лише одну відповідь згідно з листом Департаменту охорони здоров`я Полтавської облдержадміністрації від 25 квітня 2019 року № 04-03/1269, що підтверджувала перебування ОСОБА_1 на стаціонарному лікуванні в кардіологічному відділенні з 20 березня 2019 року до 29 березня 2019 року в КП «Полтавська обласна клінічна лікарня ім. М. В. Скліфософського Полтавської обласної ради», а інших пояснень щодо відсутності на робочому місці та документальних підстав законності своїх дій позивач не надав, що також було враховано при формулюванні дати та підстав його звільнення із займаної посади.

Тому заявник вважає, що він правомірно застосував положення статті 148 КЗпП України.

Позиція інших учасників справи.

У червні 2020 року ОСОБА_1 надіслав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суди забезпечили повний і всебічний розгляд справи й ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, а доводи скарги висновків суду не спростовують. Тому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення залишити без змін.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 березня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

У червні 2020 року позивач подав клопотання про закриття касаційного провадження у цій справі у зв`язку з тим, що оскаржувані рішення не підлягають касаційному оскарженню і відповідач у касаційній скарзі не обґрунтував застосування будь-якого із виключень, які передбачені пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.

8 лютого 2021 року до Верховного Суду від Полтавської обласної спілки споживчих товариств надійшло клопотання про зупинення виконання оскаржуваних рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 1 жовтня 2019 року та постанови Полтавського апеляційного суду від 2 грудня 2019 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.

Ухвалою Верховного Суду від 19 лютого 2021 року клопотання Полтавської обласної спілки споживчих товариств задоволено частково.

Зупинено виконання рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 1 жовтня 2019 року в частині зобов`язання Полтавської обласної спілки споживчих товариств внести запис до трудової книжки ОСОБА_1 про його звільнення з посади помічника Голови правління з економічної та інформаційної безпеки за власним бажанням у зв`язку із невиконанням роботодавцем законодавства про працю на підставі статті 38 КЗпП України з 20 травня 2019 року до закінчення його перегляду в касаційному порядку.

Зупинено виконання постанови Полтавського апеляційного суду від 2 грудня 2019 року в частині покладення на Полтавську обласну спілку споживчих товариств обов`язку видати ОСОБА_1 трудову книжку серії НОМЕР_1 із записом про звільнення з 20 травня 2019 року на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України.

Фактичні обставини, встановлені судами першої і апеляційної інстанцій

Суди встановили, що на підставі розпорядження від 4 липня 2016 року № 46-к «Про прийняття на роботу» ОСОБА_1 прийнято на посаду помічника Голови правління з питань економічної та інформаційної безпеки Полтавської обласної спілки споживчих товариств (т. 1 а. с. 28, 88, 89).

Згідно з розпорядженням від 5 липня 2016 року № 63-к його переведено з 5 липня 2016 року до 20 вересня 2016 року на неповний робочий день (4 години) з оплатою праці пропорційно відпрацьованому часу (т. 1 а. с. 91).

Розпорядженням від 3 жовтня 2016 року № 79-к ОСОБА_1 переведено з 3 жовтня 2016 року до 30 листопада 2016 року на неповний робочий день (4 години) з оплатою праці пропорційно відпрацьованому часу (т.1 а. с. 93).

Розпорядженням від 1 грудня 2016 року № 114-к позивача переведено з 1 грудня 2016 року до 28 лютого 2017 року на неповний робочий день (4 години) з оплатою праці пропорційно відпрацьованому часу (т. 1 а. с. 95).

Розпорядженням від 29 грудня 2016 року № 118-к ОСОБА_1 переведено з 3 січня 2017 року на повний робочий день (т. 1 а. с. 97).

Розпорядженням від 21 лютого 2017 року № 7-к ОСОБА_1 надано відпустку з 27 лютого 2017 року до 31 березня 2017 року з виплатою матеріальної допомоги на оздоровлення у розмірі 30 % посадового окладу (т. 1 а. с. 99).

Розпорядженням від 13 червня 2018 року № 27-к ОСОБА_1 надано відпустку з 18 червня 2018 року до 18 липня 2018 року з виплатою матеріальної допомоги на оздоровлення у розмірі 50 % посадового окладу (т. 1 а. с. 101).

Розпорядженням від 8 серпня 2018 року № 47-к ОСОБА_1 надано відпустку з 13 серпня 2018 року до 12 вересня 2018 року без виплати матеріальної допомоги на оздоровлення (т. 1 а. с. 103).

Розпорядженням від 8 жовтня 2018 року № 55-к ОСОБА_1 надано відпустку без збереження заробітної плати з 8 жовтня 2018 року до 6 листопада 2018 року згідно пункту 7 статті 25 Закону України «Про відпустки» як особі з інвалідністю ІІ групи (т. 1 а. с. 105).

Розпорядженням від 1 листопада 2018 року № 70-к ОСОБА_1 надано відпустку без збереження заробітної плати з 7 листопада 2018 року до 6 грудня 2018 року згідно з пунктом 7 статті 25 Закону України «Про відпустки» як особі з інвалідністю ІІ групи (т. 1 а. с.107).

16 травня 2019 року ОСОБА_1 надіслав на адресу Полтавської обласної спілки споживчих товариств заяву про звільнення з 20 травня 2019 року за частиною третьою статті 38 КЗпП України, яка отримана відповідачем 23 травня 2019 року (т. 1 а. с. 44-46).

22 травня 2019 року ОСОБА_1 повторно направив відповідачу аналогічну заявою про звільнення за частиною третьою статті 38 КЗпП України з 20 травня 2019 року, яка була отримана відповідачем 27 травня 2019 року (т. 1 а. с. 49-52).

В цей же день позивача було запрошено на засідання Профспілкового комітету на 3 червня 2019 року о 09.00 год. для вирішення питання про звільнення за прогул (т. 1 а. с. 55).

29 травня 2019 року ОСОБА_1 надіслав заяву Профспілковому комітету про неможливість розгляду питання про його звільнення за прогул у зв`язку зі звільненням за частиною третьою статті 38 КЗпПУкраїни з 20 травня 2019 року (т. 1 а. с. 56).

Розпорядженням № 20-к «Про припинення трудового договору» ОСОБА_1 звільнено з посади помічника Голови правління з економічної та інформаційної безпеки за прогул без поважних причин з 7 грудня 2018 року за пунктом 4статті 40 КЗпП України (т. 1 а. с. 59).

З табеля обліку використаного робочого часу за період з 1 грудня 2018 року до 31 грудня 2018 рокусудамивстановлено, що до 6 грудня 2018 року ОСОБА_1 значиться у додатковій відпустці з позначкою коду «ДБ». 7 грудня 2018 року значиться код «НЗ» - явка з нез`ясованих причин. З 10 грудня 2018 року також значиться код «НЗ» - явка з нез`ясованих причин. Згідно з умовними позначеннями у табелі обліку використання робочого часу «прогул» визначається під кодом як «ПР».

Відповідно до акта про відсутність на роботі позивача, складено 14 грудня 2018 року, ОСОБА_1 з 10 грудня 2018 року до 14 грудня 2018 року був відсутній на роботі без поважних причин з 8-00 год до 15-40 год впродовж робочого дня (т. 1 а. с. 115, 162-169).

У табелях обліку використаного робочого часу за періоди з 1 січня 2019 року до 31 січня 2019 року, з 1 лютого 2019 року до 28 лютого 2019 року, з 1 березня 2019 року до 31 березня 2019 року, з 1 квітня 2019 року до 30 квітня 2019 року, з 1 травня 2019 року до 31 травня 2019 року щодо ОСОБА_1 також значиться код «НЗ» - явка з нез`ясованих причин (т. 1 а. с. 191-195).

Відповідно до копій листків непрацездатності за періоди з 20 березня 2019 року до 29 березня 2019 року позивач перебував на стаціонарному лікуванні, з 22 квітня 2019 року до 27 квітня 2019 року - на амбулаторному лікуванні, з 2 травня 2019 року до 15 травня 2019 року - на стаціонарному лікуванні (т. 1 а. с. 41, 42).

Згідно з довідкою про нараховані та виплачені доходи за період з 5 липня 2016 року до 04 червня 2019 року позивачу заробітна плата сплачена у розмірі 58 484,07 грн (т. 1 а. с. 138, 139).

Відповідно до довідки відповідача про нараховані та виплачені доходи ОСОБА_1 за період з 5 липня 2016 року до 4 червня 2019 року заробітна плата виплачувалася один раз в місяць (т. 1 а. с. 138, 139).

Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги Полтавської обласної спілки споживчих товариств на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 1 жовтня 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 2 грудня 2019 року, здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 8 лютого 2020 року.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України у тій же редакції під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги і відзиву на неї, суд дійшов таких висновків.

У відповідності до частини першої статті 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений змістом статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

У частині першій статті 21 КЗпП України визначено, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

За змістом статті 22 КЗпП України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору не допускається.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 36 КЗпП України однією з підстав припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38 39 КЗпП України).

Відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

Розірвання трудового договору за частиною третьою статті 38 КЗпП України є різновидом припинення трудових відносин в односторонньому порядку. Для припинення трудового договору за цією підставою має значення, чи мали місце порушення з боку роботодавця законодавства про працю чи умов колективного чи трудового договору, а також письмово викладена ініціатива працівника з наміром припинити трудові відносини, що доведена до відома роботодавця в установленому законом порядку.

Особливістю розірвання трудового договору на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України є те, що працівник має право самостійно визначити строк розірвання трудового договору.

Роботодавець може не погоджуватись з тим, що мають місце порушення, які відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України є підставами для розірвання трудового договору за ініціативою працівника у строки, визначені останнім, що, у свою чергу, свідчить про виникнення трудового спору.

Отже, при вирішенні трудового спору щодо припинення трудового договору на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України визначальним є те, чи мали місце порушення трудового законодавства зі сторони роботодавця стосовно працівника на момент подання таким працівником заяви про звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України.

У справі, що переглядається, суди дали належну оцінку доводам позивача про порушення відповідачем вимог трудового законодавства та наявності підстав для написання ним заяви про звільнення за частиною третьою статті 38 КЗпП України та оцінили причини поважності відсутності позивача на роботі.

Так, суди встановили, що заробітна плата виплачувалася позивачу один раз на місяць, що підтверджується довідкою відповідача про нараховані та виплачені доходи ОСОБА_1 за період з 5 липня 2016 року до 4 червня 2019 року, що є порушенням вимог статті 115 КЗпП України.

Крім того, відповідач, всупереч приписам статті 81 ЦПК України, не спростував належними, допустимими і достатніми доказами доводи позивача про безпідставне позбавлення його службового транспорту, робочого місця, послуг зв`язку, у підтвердження яких позивач надав відповідні докази, які містяться в матеріалах справи.

Отже, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про доведення факту порушення відповідачем трудового законодавства відносно позивача.

Заяву позивача про бажання звільнитися за частиною третьою статті 38 КЗпП України з 20 травня 2019 року відповідач отримав 23 травня 2019 року.

Однак розпорядженням від 4 червня 2019 року № 20-к «Про припинення трудового договору» ОСОБА_1 звільнено з посади помічника Голови правління з економічної та інформаційної безпеки за прогул без поважних причин з 7 грудня 2018 року за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадках прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

При розгляді позовів про визнання звільнення на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України незаконним, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.

Прогул - це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно чи загалом). Для звільнення працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на робочому місці більше трьох годин упродовж робочого дня (постанова Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року в справі № 761/30967/15-ц).

Робочим місцем працівника вважається певна зона, де працівник знаходиться і працює із застосуванням у процесі роботи різних технічних та/або інших засобів. Трудова діяльність працівника може здійснюватися (а відповідно його робоче місце може знаходиться) безпосередньо на підприємстві (фіксоване робоче місце) або в межах іншого територіального простору, який використовує працівник для виконання трудових обов`язків. Прогулом необхідно вважати відсутність працівника не просто на робочому місці, а й на роботі. Відсутність працівника за фіксованим робочим місцем за умови, що він виконує трудові функції на території підприємства, не є прогулом.

Для встановлення допущення працівником прогулу необхідним є належне фіксування самого факту відсутності працівника на роботі та з`ясування поважності причини такої відсутності. Основним критерієм віднесення причин відсутності працівника на роботі до поважних є наявність об`єктивних, незалежних від волі самого працівника обставин, які повністю виключають вину працівника.

При цьому судам необхідно також враховувати, що працівник має підпорядковане становище перед працедавцем, а тому потребує підвищеного захисту від неправомірних дій роботодавця.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони.

Водночас за змістом положень статей 147-1 149 КЗпП України, статті 81 ЦПК України у справах щодо притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності обов`язок доказування правомірності застосування дисциплінарного стягнення покладається на роботодавця (постанова Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 273/212/16-ц).

Як встановили суди та вбачається з матеріалів справи, відповідно до табеля обліку використаного робочого часу за період з 1 грудня 2018 року до 31 грудня 2018 року вбачається, що відповідач не вказав про вчинення позивачем саме прогулу 7 грудня 2018 року та у подальші робочі дні. Перший акт про відсутність позивача на роботі складено 14 грудня 2018 року, відповідно до якого ОСОБА_1 з 10 грудня 2018 року до 14 грудня 2018 року був відсутній на роботі без поважних причин з 8-00 год по 15-40 год впродовж робочого дня.

Крім того, судами встановлено, що позивач на підтвердження поважності причин своєї відсутності на роботі надав копії листків непрацездатності, відповідно до яких за періоди з 20 березня 2019 року до 29 березня 2019 року він перебував на стаціонарному лікуванні, з 22 квітня 2019 року до 27 квітня 2019 року - на амбулаторному лікуванні, з 2 травня 2019 року до 15 травня 2019 року - на стаціонарному лікуванню.

Крім того, звільняючи позивача за прогул (відсутність на робочому місці), відповідач не надав доказів на спростування доводів позивача щодо позбавлення його робочого місця.

Виходячи з зазначеного, правильними є висновки судів попередніх інстанцій про незаконність звільнення позивача з 7 грудня 2018 року за пунктом 4 частиною першою статті 40 КЗпП України.

Відповідно до частини третьої статті 235 КЗпП України у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті.

Аналіз змісту частини третьої статті 235 КЗпП України дає підстави для висновку, що в разі визнання звільнення таким, що не узгоджується з чинним законодавством, суд на прохання працівника, який у зв`язку з допущеними щодо нього порушеннями законодавства про працю не бажає продовжувати трудові відносини з відповідачем, може визнати звільнення незаконним і, не поновлюючи працівника на роботі, змінити дату звільнення та формулювання його причини з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону.

Такий правовий висновок сформульовано у постановах Верховного Суду від 6 березня 2018 року в справі № 61-1398св18, від 12 квітня 2018 року в справі № 545/2544/13-ц (провадження № 61-678св17) та від 7 листопада 2018 року в справі № 234/17149/16-ц (провадження № 61-20384св18).

Таким чином, встановивши, що у період роботи позивача відповідач допускав невиконання вимог трудового законодавства і порушував права та законні інтереси позивача у сфері трудових відносин та не виконував умови трудового договору, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про задоволення вимог ОСОБА_1 про визнання протиправним і скасування розпорядження відповідача про звільнення на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України з 7 грудня 2018 року та змінення дати і формулювання підстав звільнення; зобов`язання відповідача внести запис до трудової книжки ОСОБА_1 про його звільнення за власним бажанням у зв`язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю на підставі статті 38 КЗпП України з 20 травня 2019 року.

Доводи касаційної скарги про те, що суди не застосували положення статті 139 КЗпП України та не врахували, що наступного робочого дня після закінчення відпустки, тобто 7 грудня 2018 року, позивач на робочому місці не з`явився, про причини неявки на роботу не повідомив роботодавця, що тривало до 4 червня 2019 року, не можуть бути прийнятті колегією суддів до уваги, оскільки спростовуються матеріалами справи, зокрема, табелем обліку використаного робочого часу за період з 1 грудня 2018 року до 31 грудня 2018 року, листками непрацездатності,а також не спростовано відповідачем доводів позивача про позбавлення його робочого місця та наявності конфлікту між сторонами. Крім того, відповідачем не надано доказів про вчинення позивачем прогулу саме 7 грудня 2018 року.

Доводи касаційної скарги відповідача в частині незаконності рішень судів попередніх інстанцій щодо вирішення позовних вимог про звільнення позивача з роботи, не є підставою для скасування судових рішень, оскільки ці доводи по суті є викладенням відповідачем фактичних обставин справи без посилання на те, які норми права були порушені судами при ухваленні рішення в цій частині. Доводи про неправильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій щодо наявності підстав для звільнення позивача за власним бажанням за частиною третьою статті 38 КЗпП України є помилковими, оскільки з довідки відповідача про нараховані та виплачені доходи позивача підтверджено виплату позивачеві заробітної плати один раз в місяць, що є порушенням вимог статті 115 КЗпП України.

Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що, направивши заяву про звільнення у травні 2019 року, позивач виявив бажання розірвати трудовий договір у зв`язку з неналежним виконанням роботодавцем вимог трудового законодавства і вказані обставини знайшли підтвердження під час розгляду цієї справи; відповідач, не відмовивши у розірванні трудового договору з указаних підстав, розірвав цей договір на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України.

Разом з тим, відповідно до правового висновку, викладеного Верховним Судом у постановах від 13 березня 2019 року у справі № 754/1936/16-ц і від 22 квітня 2020 року у справі № 199/8766/18, при незгоді роботодавця звільнити працівника з підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України, останній може відмовити у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівник не зазначав.

Таким чином, відповідач не мав права звільняти позивача на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України, не вирішивши питання щодо можливості його звільнення згідно з поданою ним заявою на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України.

Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 27 січня 2021 року в справі № 554/5628/19 (провадження № 61-21708св19).

Посилання заявника на те, що суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані у справі докази, до уваги не приймається, оскільки встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій, а суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

При цьому порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій.

Інші доводи касаційної скарги не можуть бути підставою для скасування законних і обґрунтованих судових рішень, оскільки по своїй суті зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.

У силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Загалом аргументи касаційної скарги аналогічні доводам апеляційної скарги, яким апеляційним судом надана належна оцінка та які, переважно, спрямовані на переоцінку доказів у справі.

Щодо вимог позивача про зобов`язання відповідача надати ОСОБА_1 трудову книжку серії НОМЕР_1 із записом про звільнення з 20 травня 2019 року за частиною третьою статті 38 КЗпП України, про зобов`язання відповідача надати копію наказу про звільнення з 20 травня 2019 року за частиною третьою статті 38 КЗпП України, копії всіх наказів про надання йому відпусток, а також довідку із зазначенням спеціальності, кваліфікації, посади, часу роботи і розміру заробітної плати за весь період його роботи, стягнення моральної шкоди, які є похідними вимогами та залежними від вимог про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, зміну формулювання причин звільнення колегія, суддів виходить з такого.

Відповідно до частини другої статті 47 КЗпП України у разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов`язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника.

Отже лише у разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу роботодавець зобов`язаний видати копію наказу про звільнення. У решті випадків звільнення - копія наказу (розпорядження) видається на вимогу працівника.

Статтею 49 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний видати працівникові на його вимогу довідку про його роботу на даному підприємстві, в установі, організації із зазначенням спеціальності, кваліфікації, посади, часу роботи і розміру заробітної плати.

Задовольняючи вищезазначені вимоги, суд апеляційної інстанції виходив з того, що такі вимоги ґрунтуються на законі, їх обґрунтованість (у частині невиконання відповідачем обов`язку видати ці документи) підтверджена належними і допустимими доказами.

Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції щодо задоволення вимог про зобов`язання відповідача надати ОСОБА_1 трудову книжку серії НОМЕР_1 із записом про звільнення з 20 травня 2019 року за частиною третьою статті 38 КЗпП України та вимог про зобов`язання відповідача надати копії наказів про надання всіх відпусток і довідки з місця роботи.

У заяві про звільнення за частиною третьою статті 38 КЗпП України з 20 травня 2019 року ОСОБА_1 просив відповідача видати йому, зокрема, копії всіх наказів про надання відпусток та довідку із зазначенням спеціальності, кваліфікації, посади, часу роботи і розміру заробітної плати за весь період роботи. Зазначені документи відповідач позивачу не надав, незважаючи на наявність вимоги.

Тому суд апеляційної дійшов обґрунтованого висновку про задоволення зазначених вимог.

Однак колегія суддів не погоджується з висновком суду апеляційної інстанції в частині задоволення позовних вимог щодо видачі наказу про звільнення від 20 травня 2019 року за частиною третьою статті 38 КЗпП України, оскільки на час пред`явлення позову такого наказу не існувало, а було розпорядження від 4 червня 2019 року № 7-К про припинення трудового договору (контракту), відповідно до якого ОСОБА_1 7 грудня 2018 року звільнено за прогул без поважних причин за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України.

З урахуванням наведеного вимога про видачу наказу про звільнення від 20 травня 2019 року за частиною третьою статті 38 КЗпП України випливає із задоволених позовних вимог та є передчасною.

Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду 27 січня 2021 року в справі № 554/5628/19 (провадження № 61-21708св19).

Тому колегія суддів дійшла висновку про скасування постанови суду апеляційної інстанції в частині задоволення позовних вимог щодо видачі наказу про звільнення від 20 травня 2019 року за частиною третьою статті 38 КЗпП України та залишити в цій частині в силі рішення суду першої інстанції.

Оскільки касаційна скарга не містить аргументів на спростування висновків судів попередніх інстанцій в частині стягнення моральної шкоди, а також аргументів про порушення судами норми права при ухваленні рішень в цій частині, колегія судів не наводить мотивів на їх спростування.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Частиною першою статті 413 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Оскільки апеляційний суд помилково скасував законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог щодо видачі наказу про звільнення від 20 травня 2019 року за частиною третьою статті 38 КЗпП України, постанова апеляційного суду в цій частині відповідно до статті 413 ЦПК України підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

В іншій частині рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають залишенню без змін.

Щодо клопотання про закриття касаційного провадження

У червні 2020 року позивач подав клопотання про закриття касаційного провадження у цій справі.

Як на підставу для закриття касаційного провадження заявник посилається на те, що провадження відкрито у справі, яка є малозначною.

Вирішуючи питання щодо закриття касаційного провадження, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Згідно з пунктом 2 частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

Частиною шостою статті 19 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, передбачено, що для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

В цій справі серед позовних вимог позивачем заявлені вимоги немайнового характеру, за якими неможливо визначити ціну позову, а тому справа не може бути віднесена до категорії малозначних на підставі пункту 1 частини шостої статті 19 ЦПК України.

Також в матеріалах справи відсутні дані про те, що суди попередніх інстанції віднесли цю справу до категорії малозначних як справу незначної складності на підставі пункту 2 частини шостої статті 19 ЦПК України.

Під час відкриття касаційного провадження у справі Верховний Суд не встановив наявність підстав для віднесення справи до категорії малозначних.

Таким чином, Верховний Суд не встановив підстав для закриття касаційного провадження у справі, а тому у задоволенні клопотання позивача необхідно відмовити.

Вирішення питання про поновлення виконання оскаржуваних судових рішень

За правилами статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Про зупинення виконання або зупинення дії судового рішення постановляється ухвала. Суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Враховуючи те, що ухвалою Верховного Суду від 19 лютого 2021 року зупинено виконання рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 1 жовтня 2019 року в частині зобов`язання відповідача внести запис до трудової книжки ОСОБА_1 , а також зупинено виконання постанови Полтавського апеляційного суду від 2 грудня 2019 року в частині покладення на Полтавську обласну спілку споживчих товариств обов`язку видати ОСОБА_1 трудову книжку серії НОМЕР_1 із записом про звільнення з 20 травня 2019 року на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України до закінчення його перегляду в касаційному порядку, тому виконання судових рішення на підставі частини третьої статті 436 ЦПК України підлягає поновленню.

Керуючись статтею 400 ЦПК України в редакції Закону від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII, статтями 409 410 413 416 419 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про закриття касаційного провадження відмовити.

Касаційну скаргу Полтавської обласної спілки споживчих товариств задовольнити частково.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 2 грудня 2019 року в частині задоволення позовних вимог щодо видачі наказу про звільнення від 20 травня 2019 року за частиною третьою статті 38 КЗпП України скасувати, залишити в силі в цій частині рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 1 жовтня 2019 року.

В іншій частині рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 1 жовтня 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 2 грудня 2019 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 1 жовтня 2019 року в частині зобов`язання Полтавської обласної спілки споживчих товариств внести запис до трудової книжки ОСОБА_1 про його звільнення з посади помічника Голови правління з економічної та інформаційної безпеки за власним бажанням у зв`язку із невиконанням роботодавцем законодавства про працю на підставі статті 38 КЗпП України з 20 травня 2019 року.

Поновити виконання постанови Полтавського апеляційного суду від 2 грудня 2019 року в частині покладення на Полтавську обласну спілку споживчих товариств обов`язку видати ОСОБА_1 трудову книжку серії НОМЕР_1 із записом про звільнення з 20 травня 2019 року на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді: В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

С. Ю. Мартєв

В. А. Стрільчук