№ 554/5876/17

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 554/5876/17

провадження № 61-5712св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - судді Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Акціонерне товариство «Укрзалізниця»,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - голова правління Акціонерного товариства «Укрзалізниця» Балчун Войцех,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця», в інтересах якого діє Рибницький Віталій Іванович, на ухвалу Полтавського апеляційного суду

від 18 лютого 2019 року, постановлену колегією у складі суддів: Кузнєцової О. Ю., Бондаревської С. М., Кривчун Т. О., та касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця», в інтересах якого діє Рибницький Віталій Іванович,на постанову Полтавського апеляційного суду від 20 березня 2019 року, прийняту колегією у складі суддів: Кузнєцової О. Ю., Бондаревської С. М., Кривчун Т. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - ПАТ «Укрзалізниця»), правонаступником якого є Акціонерне товариство «Українська залізниця» (далі - АТ «Укрзалізниця») про визнання наказу незаконним, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Ухвалою Октябрського районного суду міста Полтави від 21 листопада 2018 року до участі у справі залучено третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - голову правління АТ «Укрзалізниця» Балчуна В.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що з 20 жовтня 2014 року він працював на посаді юрисконсульта 1 категорії відокремленого підрозділу

(далі - ВП) «Полтавське будівельно-монтажне експлуатаційне управління» Державного підприємства «Південна залізниця», яке в подальшому реорганізоване шляхом злиття в АТ «Укрзалізниця».

30 червня 2017 року позивача звільнено із займаної посади у зв`язку із скороченням штату працівників.

На думку позивача, звільнення відбулося з порушенням вимог чинного трудового законодавства, оскільки йому не було запропоновано наявні на підприємстві вакансії.

Також вказував, що при його звільненні роботодавцем не дотримано вимог статті 43 КЗпП України щодо отримання згоди на звільнення працівника від профспілкової організації.

За таких обставин просив визнати незаконним і скасувати наказ

ВП «Полтавське будівельно-монтажне експлуатаційне управління» регіональної філії «Південна залізниця» АТ «Укрзалізниця» від 30 червня 2017 року № 36/0с про його звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв`язку зі скороченням штату працівників; поновити його з 30 червня 2017 року на посаді юрисконсульта І категорії АТ «Укрзалізниця»; стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 1 липня 2017 року до ухвалення судом рішення з розрахунку середньоденної заробітної плати, що становить 397,98 грн з коригуванням середнього заробітку на коефіцієнт підвищення заробітної плати.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Ухвалою Октябрського районного суду міста Полтави від 31 липня 2017 року, постановленою суддею Шевською О. І., відкрито провадження у справі та призначено її до судового розгляду.

Ухвалою Октябрського районного суду міста Полтави від 21 листопада 2018 року,постановленою у складі судді Блажко І. О., прийнято справу до свого провадження після повторного автоматизованого розподілу та ухвалено розгляд справи проводити у порядку спрощеного провадження

Ухвалою Полтавського апеляційного суду від 18 лютого 2019 року відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою АТ «Укрзалізниця» в частині оскарження ухвал Октябрського районного суду міста Полтави від 31 липня 2017 року та від 21 листопада 2018 року.

Відмовляючи у відкритті апеляційного провадження, апеляційний суд виходив з того, що ухвалу Октябрського районного суду місті Полтави від 31 липня

2017 року заявник оскаржив з інших, ніж порушення правил підсудності, підстав, тому вказана ухвала та ухвала цього ж суду від 21 листопада 2018 року не підлягають оскарженню окремо від рішення суду.

Рішенням Октябрського районного суду міста Полтави від 19 грудня 2018 року, ухваленим у складі судді Блажко І. О., позов задоволено. Визнано незаконним та скасовано наказ ВП «Полтавське будівельно-монтажне експлуатаційне управління» регіональної філії «Південна залізниця» АТ «Укрзалізниця»

від 30 червня 2017 року № 36/ос щодо звільнення ОСОБА_1 на підставі

пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв`язку зі скороченням штату працівників. Поновлено ОСОБА_1 на посаді юрисконсульта І категорії АТ «Укрзалізниця» з 30 червня 2017 року. Стягнено з АТ «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 151 342, 03 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з порушення роботодавцем частини третьої статті 49-2 КЗпП України, оскільки працівнику не було у встановленому законом порядку запропоновано усі вакантні посади на підприємстві. Також місцевий суд зазначив про порушення відповідачем

статті 43 КЗпП України при звільненні позивача з підстав розгляду профспілковим комітетом подання про звільнення за відсутності працівника.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 20 березня 2019 року апеляційну скаргу АТ «Укрзалізниця» задоволено частково, рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 19 грудня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову.

Визнано незаконним та скасовано наказ ВП «Полтавське будівельно-монтажне експлуатаційне управління» регіональної філії «Південна залізниця»

АТ «Укрзалізниця» від 30 червня 2017 року № 36/ос про звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв`язку зі скороченням штату працівників. Поновлено ОСОБА_1 на посаді юрисконсульта 1 категорії АТ «Укрзалізниця» з 3 липня 2017 року. Стягнено

з АТ «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 175 817,83 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з порушення місцевим судом пунктів 1 та 5 частини третьої статті 376 ЦПК України, а саме розгляд справи неповноважним складом суду та непідписання суддею скороченого судового рішення.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, апеляційний суд виходив з невиконання роботодавцем вимог статті 49-2 КЗпП України. Суд апеляційної інстанції вказав на відсутність відомостей про те, що відповідач пропонував позивачу усі вакантні посади на підприємстві при звільненні його у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, яка їх подала

У березні 2019 року АТ «Укрзалізниця» подало до Верховного Суду касаційну скаргу в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просить скасувати ухвалу Полтавського апеляційного суду від 18 лютого 2019 року, а справу передати до суду апеляційної інстанції для перегляду в апеляційному порядку ухвал суду першої інстанції, заперечення на які включені до апеляційної скарги на рішення суду.

Касаційна скарга мотивована тим, що АТ «Укрзалізниця» до апеляційної скарги на рішення суду включено заперечення на ухвали, проте апеляційний суд, вважаючи, що заявник подав окремі апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції, безпідставно не розглянув вказані заперечення.

У квітні 2019 року АТ «Укрзалізниця» подало до Верховного Суду касаційну скаргу в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати постанову Полтавського апеляційного суду від 20 березня 2019 року і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що, ухвалюючи рішення про задоволення позову, апеляційний суд не встановив фактичних обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення, не надав належної оцінки зібраним у справі доказам, що призвело до неправильного вирішення справи.

На думку заявника, апеляційний суд у порушення статті 367 ЦПК України прийняв і розглянув позовні вимоги з підстав позову, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Суд апеляційної інстанції неправильно обрахував розмір середньоденної заробітної плати, а також кількість днів, які враховуються при обчисленні середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Заявник вказує на неврахування судом апеляційної інстанції при ухваленні рішення про поновлення позивача на посаді юрисконсульта І категорії

АТ «Укрзалізниця» того, що такої посади на підприємстві не існує та не існувало і позивач таку посаду не займав.

Крім того, заявник у касаційній скарзі вказує на те, що позивач працював на цьому підприємстві за сумісництвом і отримував заробітну плату за фактично виконану роботу у відповідності до статті 102-1 КЗпП України, оскільки з дати отримання свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю (23 січня 2008 року) він є адвокатом і самозайнятою особою.

Не погоджується заявник і з розміром судового збору, сплаченого позивачем за подання позовної заяви.

Позиція інших учасників справи

У грудні 2019 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу АТ «Укрзалізниця» на постанову Полтавського апеляційного суду від 20 березня 2019 року, в якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін. Позивач посилається на те, що апеляційний суд повно та всебічно встановив фактичні обставин справи і дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення його позову.

Відзив на касаційну скаргу ПАТ «Укрзалізниця» на ухвалу Полтавського апеляційного суду від 18 лютого 2019 року до Верховного Суду не надходив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 10 липня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ «Укрзалізниця» на ухвалу Полтавського апеляційного суду від 18 лютого 2019 року та ухвалою цього ж суду

від 23 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою вказаного товариства на постанову Полтавського апеляційного суду

від 20 березня 2019 року.

Ухвалою Верховного Суду від 19 січня 2021 року, з урахуванням виправленої ухвалою цього ж суду від 19 січня 2021 року описки, справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 наказом

від 20 жовтня 2014 року № 42/ос прийнято на посаду юрисконсульта І категорії

ВП «Полтавське будівельно монтажне експлуатаційне управління» Державного підприємства «Південна залізниця» АТ «Укрзалізниця».

На виконання вимог Закону України від 23 лютого 2012 року № 4442-VI «Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування» та постанови Кабінету Міністрів України від 25 червня 2014 року № 200 ДП «Південна залізниця» реорганізоване шляхом злиття у АТ «Укрзалізниця» та утворено регіональну філію «Південна залізниця».

30 червня 2017 року наказом 36/ос ОСОБА_1 звільнено із займаної посади у зв`язку зі скороченням штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. З цим наказом ОСОБА_1 ознайомлений під особистий підпис в день його видання.

Зі змісту вказаного наказу суди встановили, що ОСОБА_1 звільнено у зв`язку з реорганізацією відповідного підрозділу та його відмовою перейти на іншу роботу.

Суди встановили, що звільнення позивача проведено за попередньою згодою профспілкової організації, членом якої він є, що підтверджується протоколом профспілкового комітету від 29 червня 2017 року № 16. Після звільнення позивачу виплачено грошову допомогу у розмірі середньомісячного заробітку.

Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року

№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційних скарг АТ «Укрзалізниця» на ухвалу Полтавського апеляційного суду від 18 лютого 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 20 березня 2019 рокуздійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону

від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 8 лютого 2020 року.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України у тій же редакції під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційних скарг і відзиву на касаційну скаргу АТ «Укрзалізниця» на постанову Полтавського апеляційного суду від 20 березня 2021 року, суд дійшов таких висновків.

Щодо касаційної скарги АТ «Укрзалізниця» на ухвалу Полтавського апеляційного суду від 18 лютого 2019 року.

Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Наведеним конституційним положенням кореспондують приписи

статті 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» і статті 17 ЦПК України.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 358 ЦПК України суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо апеляційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає апеляційному оскарженню.

Частиною другою статті 352 ЦПК України визначено, що ухвала суду першої інстанції оскаржується в апеляційному порядку окремо від рішення суду у випадках, передбачених статтею 353 цього кодексу.

Згідно з пунктом 8 частини першої статті 353 ЦПК України окремо від рішення суду може бути оскаржена в апеляційному порядку, зокрема, ухвала суду першої інстанції про відкриття провадження у справі, якщо вона постановлена з порушенням правил підсудності.

Водночас частиною першою статті 353 ЦПК України визначено вичерпний перелік ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду. Оскарження ухвал суду, які не передбачені

статтею 353 цього Кодексу, окремо від рішення суду не допускається.

При цьому статтею 353 ЦПК України не передбачено можливості оскарження ухвали суду першої інстанції щодо прийняття справи до свого провадження та призначення її до розгляду.

Відповідно до частини другої статті 353 ЦПК України заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду.

Пунктом 1 частини першої статті 358 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо апеляційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає апеляційному оскарженню.

Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 24 квітня 2019 року у справі № 442/4490/18 (провадження № 14-158цс19) викладено висновок, відповідно до якого пункт 8 частини першої статті 353 ЦПК України необхідно розуміти як такий, що передбачає можливість оскарження в апеляційному порядку окремо від рішення суду щодо суті спору ухвали суду першої інстанції про відкриття провадження у справі лише з підстав порушення цим судом правил територіальної юрисдикції (підсудності).

Оскаржуючи ухвалу Октябрського районного суду міста Полтави від 31 липня 2017 року, товариство вказувало на порушення судом першої інстанції при вирішенні питання про відкриття провадження у справі, принципу рівності перед судом і законом, а також принципу змагальності сторін. Заявник звертав увагу суду на те, що позовна заява не відповідає вимогам процесу, не містить доказів і викладених обставин, на які він посилається в його обґрунтування, відсутні розрахунки виплат, про стягнення яких просить позивач.

Таким чином, заявник оскаржував ухвалу суду першої інстанції про відкриття провадження у справі не з підстав порушення підсудності, а з інших підстав, на які не поширюється правило про апеляційне оскарження.

Встановивши, що заявником в апеляційній скарзі викладені не заперечення на ухвали суду першої інстанції, а окремі вимоги щодо кожної ухвали, які подані єдиним документом з апеляційною скаргою на рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 19 грудня 2018 року, проте мають самостійний характер, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що відповідні ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду не оскаржуються.

Обмеження права на апеляційне оскарження окремо від рішення суду щодо суті спору ухвал, не передбачених у частині першій статті 353 ЦПК України, є передбачуваним, оскільки чітко регламентоване процесуальним законом. Звернувшись з апеляційною скаргою на ухвалу суду про відкриття провадження у справі не з підстав порушення підсудності та на ухвалу про прийняття справи до провадження та призначення її до розгляду, що за законом не можуть бути оскаржені окремо в апеляційному порядку, учасник справи може спрогнозувати юридичні наслідки такого оскарження.

Постановивши ухвалу про відмову у відкритті апеляційного провадження, апеляційний суд керувався пунктом 1 частини першої статті 358 ЦПК України, яким передбачено, що суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо апеляційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає апеляційному оскарженню.

Разом із тим, вказана норма є загальною й застосовується у всіх випадках оскарження рішень та ухвал, якщо останні за певних обставин не підлягають оскарженню в апеляційному порядку, крім випадків, коли в ЦПК України передбачені виключення з цього загального правила.

Так, згідно з пунктом 4 частини п`ятої статті 357 ЦПК України апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом апеляційної інстанції, якщо скаргу подано на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду.

Зазначена норма є спеціальною щодо пункту 1 частини першої статті 358 ЦПК України й застосовується у випадках, якщо апеляційна скарга подана лише на ухвалу, що відсутня в переліку, який містить стаття 353 ЦПК України, тобто яка не може бути оскаржена окремо від рішення суду.

Отже, апеляційну скаргу на оскаржувані ухвали суду першої інстанції апеляційний суд мав повернути відповідно до пункту 4 частини п`ятої статті 357 ЦПК України, а не відмовляти у відкритті апеляційного провадження, однак дійшов правильного висновку щодо неможливості розгляду апеляційної скарги на ухвали суду першої інстанції, які не можуть бути оскаржені окремо від рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань, інакше «надмірний формалізм» може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду відповідно до пункту першого

статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

(див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справах «Белеш та інші проти Чеської Республіки» (Beles and Others v. the Czech Republic, заява № 47273/99, § 50-51, 69); «Волчі проти Франції» (Walchli v. France, заява № 35787/03, § 29).

Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 23 грудня 2020 року у справі № 357/10145/19 (провадження № 61-4418св20), залишаючи без змін ухвалу суду апеляційної інстанції про відмову з аналогічних підстав у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою на ухвали суду першої інстанції, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду.

Посилання заявника про те, що до апеляційної скарги на рішення суду включено лише заперечення на ухвали та помилковість висновку апеляційного суду про окреме оскарження товариством вказаних ухвал суду першої інстанції, спростовуються змістом апеляційної скарги, яка містить вимоги про скасування ухвал Октябрського районного суду міста Полтави від 31 липня 2017 року та

від 21 листопада 2018 року.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування ухвали Полтавського апеляційного суду від 18 лютого 2019 року, оскільки апеляційний суд, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного вирішення питання щодо можливості оскарження в апеляційному порядку ухвал суду першої інстанції, ухвалив судове рішення з додержанням норм процесуального права, що відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваної ухвали апеляційного суду без змін.

Щодо касаційної скарги АТ «Укрзалізниця» на постанову Полтавського апеляційного суду від 20 березня 2019 року.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Частиною другою статті 2 КЗпП України передбачено, що працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.

Згідно зі статтею 22 КЗпП України відповідно до Конституції України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається.

Пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України визначено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом, у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Відповідно до частини другої статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Згідно з частинами першою, третьою статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої

статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

У постанові Верховного Суду України від 9 серпня 2017 року у справі

№ 6-1264цс17 викладено висновок про те, що однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої

статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди мають з`ясувати питання про те, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник, або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

Відповідно до частини першої статті 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати працівнику, який вивільняється, всі наявні вакансії та роботи, які може виконувати працівник, тобто ті посади, які відповідають кваліфікації працівника.

У постанові Верховного Суду України від 1 квітня 2015 року у справі № 6-40цс15 зазначено, що, оскільки обов`язок щодо працевлаштування працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.

Згідно з пунктом 3 статті 62 Господарського кодексу України підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис.

Відповідно до частини третьої статті 252 КЗпП України, частини третьої статті 41 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» звільнення членів виборного профспілкового органу підприємства, установи, організації (у тому числі структурних підрозділів), його керівників, профспілкового представника (там, де не обирається виборний орган профспілки), крім додержання загального порядку, допускається за наявності попередньої згоди виборного органу, членами якого вони є, а також вищестоящого виборного органу цієї профспілки (об`єднання профспілок).

Статтею 235 КЗпП України передбачено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. У разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Проте апеляційний суд на зазначені вимоги закону уваги не звернув, не з`ясував та не перевірив наявність всіх вакантних посад, які б могли бути запропоновані позивачу одночасно з попередженням про звільнення, лише зауваживши, що таких відомостей матеріали справи не містять.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2019 року в справі № 756/6746/16-ц (провадження № 61-17594св18) вказано, що «якщо на день прийняття судом рішення про поновлення працівника на роботі підприємство повністю не ліквідоване (не закінчена процедура його ліквідації), відповідачем у справі, на якого покладається обов`язок поновлення на роботі, є підприємство, хоч би і почалася або продовжувалася на цей день ліквідація підприємства. Тому виключно прийняття рішення про ліквідацію підприємства не може бути підставою для відмови в позові про поновлення на роботі і покладення обов`язку здійснити на користь працівника визначені законодавством виплати на іншого суб`єкта, зазначеного у статті 240-1 КЗпП. При цьому у разі скорочення посади, на якій працював незаконно звільнений працівник, для виконання рішення суду роботодавець повинен поновити працівника на рівнозначній посаді або внести відповідні зміни до штатного розпису, ввівши скорочену посаду».

Ухвалюючи рішення про задоволення позову в частині вирішення позовних вимог про поновлення позивача на посаді юрисконсульта І категорії

ПАТ «Укрзалізниця», апеляційний суд не перевірив належним чином, чи введена така посада згідно з штатним розписом вказаного товариства і можливість поновлення позивача на цій посаді, адже він до звільнення займав посаду у

ВП «Полтавське будівельно-монтажне експлуатаційне управління» регіональної філії «Південна залізниця» АТ «Укрзалізниця», яке входить до складу АТ «Укрзалізниця» і є його структурним підрозділом.

Перевіряючи рішення суду першої інстанції в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги про дотримання відповідачем при звільненні позивача вимог статті 49-2 КЗпП України, апеляційний суд зазначив, що у матеріалах справи відсутні відомості про те, що на момент попередження про звільнення та на момент самого звільнення відповідачем пропонувались позивачу усі наявні вакантні посади для працевлаштування. Однак суд апеляційної не навів у судовому рішенні мотивів такого висновку та не врахував відмову позивача від запропонованих вакансій.

У випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку з незаконним звільненням він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. При цьому враховуються положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100).

Згідно з абзацом третім пункту 2 Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата за час затримки розрахунку обчислюється, виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи.

Відповідно до пункту 5 розділу ІV Порядку № 100 основною для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час затримки розрахунку, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на час відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час затримки розрахунку, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку № 100).

Виходячи з відкоригованої суми заробітної плати в розрахунковому періоді за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу ІV Порядком № 100, визначається середньоденний (годинний) заробіток, у випадках коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів).

Вирішуючи питання про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, апеляційний суд не звернув належної уваги на відсутність у матеріалах справи жодного розрахунку середнього заробітку, не перевірив належним чином розмір середньоденної заробітної плати позивача та дійшов передчасного висновку, що такий розмір становить 407,93 грн на день, не перевіривши складові заробітної плати за останні два місяці, що передували звільненню.

Враховуючи те, що обставини справи, які мають значення для правильного вирішення справи, судом апеляційної інстанції встановлені неповно, потребують додаткової перевірки та оцінки, оскаржувана постанова апеляційного суду не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості в частині визначення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України в редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

З урахуванням встановлених обставин постанова апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про поновлення позивача на роботі підлягає скасуванню з направленням справи у цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Також підлягає скасуванню постанова апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки ці позовні вимоги є похідними від позовних вимог про поновлення позивача на роботі.

Під час нового розгляду справи належить врахувати викладене, встановити, чи дотримано відповідачем вимог частини третьої статті 49-2 КЗпП України при звільненні позивача; чи існує у штатному розписі ПАТ «Укрзалізниця» посада юрисконсульта І категорії, на якій просив його поновити позивач; встановити розмір середньоденної заробітної плати позивача за останні два місяці, що передували звільненню; надати належну оцінку доказам і запереченням, поданим сторонами; ухвалити судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Щодо судових витрат

Згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження

№ 61-39028сво18) зроблено висновок, що: «у разі, якщо касаційна інстанція, не передаючи справи на новий розгляд, ухвалює судове рішення про скасування судових рішень та ухвалення нового судового рішення або змінює судові рішення повністю або частково (стаття 412 ЦПК України), цей суд вирішує питання про розподіл судових витрат. Якщо суд касаційної інстанції скасував судові рішення з передачею справи на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції (стаття 411 ЦПК України) або постановлено будь яке інше судове рішення, крім передбаченого статтею 412 ЦПК України, то розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».

Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційних скарг, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400 410 411 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, статтею 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця», в інтересах якого діє Рибницький Віталій Іванович, на ухвалу Полтавського апеляційного суду від 18 лютого 2019 року залишити без задоволення.

Ухвалу Полтавського апеляційного суду від 18 лютого 2019 рокузалишити без змін.

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця», в інтересах якого діє Рибницький Віталій Іванович, на постанову Полтавського апеляційного суду від 20 березня 2019 року задовольнити.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 20 березня 2019 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: І. М. Фаловська В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук