№ 554/5912/19

Постанова

Іменем України

06 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 554/5912/19-ц

провадження № 61-12594св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г, І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Головне управління Державної фіскальної служби у Полтавській області, Головне управління Державної податкової служби у Полтавській області, правонаступником якого є Державна податкова служба України,

треті особи: Шевченківський відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції м. Полтави, відокремлений підрозділ - Головне управління Державної податкової служби у Полтавській області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційні скарги Головного управління Державної фіскальної служби у Полтавській області та Головного управління Державної податкової служби у Полтавській області, правонаступником якого є Державна податкова служба України, на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 19 березня 2021 року у складі судді Бугрій В. М. та постанову Полтавського апеляційного суду від 14 липня 2021 року у складі колегії суддів: Абрамова П. С., Кривчун Т. О., Пилипчук Л. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів попередніх інстанцій

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у Полтавській області (далі - ГУ ДФС у Полтавській області), Головного управління Державної податкової служби у Полтавській області (далі - ГУ ДПС у Полтавській області), правонаступником якого є Державна податкова служба України (далі - ДПС України), треті особи: Шевченківський відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції м. Полтави (далі - Шевченківський ВДВС ГТУЮ м. Полтави), відокремлений підрозділ - Головне управління Державної податкової служби у Полтавській області, про зняття арешту з майна.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що відповідно до свідоцтвом про право власності на житло від 08 січня 1999 року, співвласниками (в рівних частках по 1/3 частини) квартири АДРЕСА_1 , є вона, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . Вона є спадкоємицею померлого ОСОБА_3 за заповітом та в установленому законом порядку прийняла спадщину, проте оформити свідоцтво про право на спадщину не може , оскільки на спадкове майно накладений арешт на підставі виконавчого листа, виданого Октябрським районним судом м. Полтави на виконання вироку Октябрського районного суду м. Полтави, яким у ОСОБА_3 конфісковано певну частину майна.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила зняти арешт, заборону на відчуження з 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 , власником якої є ОСОБА_3 , накладений постановою Октябрського відділу Державної виконавчої служби Полтавського міського управління юстиції про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження ВП 22985325 від 15 вересня 2011 року, реєстраційний номер обтяження: 11610102.

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 19 березня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено. Знято арешт, заборону на відчуження з 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 , власником якої є ОСОБА_3 , накладений постановою Октябрського відділу Державної виконавчої служби Полтавського міського управління юстиції про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження ВП 22985325 від 15 вересня 2011 року, реєстраційний номер обтяження: 11610102.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки позивач в інший спосіб, крім звернення до суду з позовом про зняття арешту, захистити своє порушене право власності не має змоги, на час звернення із позовною заявою до суду за наявності арешту, накладеного на майно, порушується право власності позивача, внаслідок чого вона позбавлена змоги у повному обсязі користуватися та розпоряджатися своїм майном на власний розсуд, враховуючи, що на день постановлення рішення пройшов строк давності щодо виконання додаткового покарання, то порушене право позивача підлягає судовому захисту у заявлений спосіб шляхом припинення дії відповідних обтяжень.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 14 липня 2021 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що предметом позову є скасування арешту з майна боржника (засудженої особи, яка померла), накладеного в межах виконавчого провадження під час виконання вироку суду, приймаючи до уваги, що позов про зняття арешту з майна поданий не учасником кримінального провадження, не учасником виконавчого провадження, а спадкоємцем, який не може оформити своє право власності у порядку спадкування за заповітом, то вказаний спір підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства.

Зважаючи на те, що виконавче провадження завершене, питання про зняття арешту з майна не вирішено державним виконавцем самостійно, а продовження арешту майна перешкоджає позивачу у реалізації прав щодо такого майна, вимоги позивача підлягають задоволенню.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційних скарг

У липні 2021 року ГУ ДФС у Полтавській області подано до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 19 березня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 14 липня 2021 року, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій в частині задоволених позовних вимог та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

У серпні 2021 року ГУ ДПС у Полтавській області, правонаступником якого є ДПС України подано до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 19 березня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 14 липня 2021 року, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій в частині задоволених позовних вимог та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

У касаційних скаргах заявники посилаються на те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, від 04 вересня2018 року у справі № 823/2042/16, від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17, від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17, від 05 травня 2020 року у справі № 554/8004/16-ц, Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 227/5540/18.

У своїх касаційних скаргах заявники просили проводити розгляд справи за їхньої участі.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 43 ЦПК України учасники справи мають право, зокрема, брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи у касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Абзац другий частини першої статті 402 ЦПК України визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Відповідно до частини тринадцятої статті 7ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що право особи бути присутньою під час розгляду справи може бути реалізовано у разі розгляду такої справи у відкритому судовому засіданні, у всіх інших випадках присутність інших осіб при розгляді справи у порядку письмового провадження чинним ЦПК Українине передбачено.

Верховний Суд є судом права, а не факту, і, діючи у межах повноважень та порядку, визначених частиною першою статті 400 ЦПК України, не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Сторона відповідачів реалізувала свої процесуальні права, які відповідають принципу змагальності на стадії касаційного перегляду справи, шляхом викладення своєї позиції у касаційних скаргах. Клопотання про розгляд справи судом касаційної інстанції за участю відповідачів не містить обґрунтувань того, які ще важливі для справи пояснення можуть надати відповідачі лише особисто в суді, окрім тих, які викладені письмово.

Верховний Суд, враховуючи викладене, виходячи із повноважень суду касаційної інстанції, який не може встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами, оцінивши характер спору та суть правового питання, яке підлягає вирішенню у розглядуваній справі, вважає за можливе розглянути справу у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи, тобто за наявними у ній матеріалами. Верховний Суд створив учасникам процесу належні умови для ознайомлення з рухом справи шляхом надсилання процесуальних документів. Крім того, кожен з учасників справи має право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема з доводами іншої сторони, та висловлювати у письмовому вигляді свої міркування відповідно до вимог ЦПК України.

Ураховуючи викладене та зважаючи на відсутність необхідності виклику учасників справи для надання пояснень з огляду на обставини справи, Верховний Суд не вбачає підстав для задоволення клопотань ГУ ДФС у Полтавській області та ГУ ДПС у Полтавській області, правонаступником якого є ДПС України.

У грудні 2021 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, у якому зазначила, що спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу. Вимога про зняття арешту з майна фізичної особи, яка не є боржником у відповідному виконавчому провадженні, розглядається за правилами цивільного судочинства.

Також у своєму відзиві ОСОБА_1 просила поновити строк на подання доказів та долучити їх до матеріалів справи.

Разом із тим вказана заява не підлягає задоволенню, оскільки суд касаційної інстанції не здійснює оцінку нових доказів, не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Позиція Верховного Суду

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам статей ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.

Обставини, встановлені судами

Відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 08 січня 1999 року власниками квартири АДРЕСА_1 (до перейменування - Калініна) є ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .

Частки кожного становлять 1/3.

ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 .

ОСОБА_1 як спадкоємець за заповітом щодо майна померлого ОСОБА_3 , звернулася до приватного нотаріуса Полтавського міського нотаріального округу Полтавської області Шимки О. М. із заявою про прийняття спадщини за вище вказаним заповітом.

До складу спадщини після померлого ОСОБА_3 увійшла 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 .

26 вересня 2018 року нотаріусом відмовлено ОСОБА_1 у вчиненні нотаріальної дії, а саме у видачі Свідоцтва про право на спадщину за заповітом на 1/3 частку вищевказаної квартири з підстав наявності незнятого арешту на цю квартиру.

Так, вироком Октябрського районного суду м. Полтави від 08 липня 2010 року у справі № 1-344/10 ОСОБА_3 визнаний винним у скоєнні злочину, передбаченого частиною другою статті 307 КК України, та йому призначено покарання у вигляді позбавлення волі строком на 5 років з конфіскацією 1/2 частини майна.

На виконання вироку суду в частині конфіскації майна ОСОБА_3 постановою Октябрського відділу державної виконавчої служби Полтавського міського управління юстиції про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 15 вересня 2011 року в межах виконавчого провадження ВП 22985325 накладений арешт та встановлено заборону на відчуження на 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 , власником якої є ОСОБА_3 .

Згідно з копією листа Шевченківського ВДВС ГТУЮ м. Полтава виконавче провадження 22985325 завершено 03 березня 2014 року, дати детальну інформацію за цим виконавчим провадженням неможливо у зв`язку з його знищенням.

Накладений арешт на спірну квартиру не був знятий.

Згідно з відомостями з Єдиного Реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна у складі інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 139196477, сформованої приватним нотаріусом продовжує, існує обтяження - арешт нерухомого майна, № 11610102.

Нормативно-правове обґрунтування

Частиною першою статті 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Спори про право цивільне, пов`язані з належністю майна, на яке накладено арешт, розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства.

Згідно із частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу).

Відповідно до частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно з вимогами статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Згідно із нормою статті 1216 ЦК Україниспадкуванням є перехід прав і обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за виключенням тих прав і обов`язків, що зазначені у статті 1219 ЦК України (статті 1218 1231 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 1220 ЦК Україничасом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою.

Частиною першою статті 1268 ЦК Українипередбачено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її .

Відповідно до частини першої статті 1296 ЦК Україниспадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Разом з тим, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п`ята статті 1268 ЦК України).

Частиною першою статті 1297 ЦК Українипередбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Проте відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).

Отже, системний аналіз зазначених норм права свідчить про те, що спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу її відкриття, а документом для підтвердження права власності на спадкове майно є свідоцтво на спадщину, отримане в установленому законодавством порядку.

Відсутність реєстрації права власності відповідно до Закону України «Про реєстрацію речових прав на нерухому майно та їх обтяжень»не зумовлює позбавлення особи прав користування та володіння належним їй на праві власності майном.

У спадкоємця, який в установленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини, тому такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України.

Частиною четвертою статті 263 ЦПК України встановлено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 листопада 2019 року у справі № 643/3614/17 (провадження № 14-479цс19) дійшла висновку про те, що вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України можуть бути вирішені судом цивільної юрисдикції (пункт 37).

Відповідно до частини першої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 905/386/18 (провадження № 12-85гс19) зазначено, що відповідачем у справах за позовами про звільнення з-під арешту майна є боржник або особа, в інтересах якої накладено арешт на майно у виконавчих провадженнях, оскільки задоволення такого позову може безпосередньо вплинути на права та законні інтереси сторін спірних відносин щодо такого майна. При цьому орган державної виконавчої служби у відповідних випадках може залучатися судом до участі у справах як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.

Таким чином, позов про зняття арешту з майна може бути пред`явлений власником, а також особою, яка володіє на підставі закону чи договору або іншій законній підставі майном, що не належить боржнику (речове право на чуже майно). Відповідачами у справі є боржник, особа, в інтересах якої накладено арешт на майно, а в окремих випадках - особа, якій передано майно, якщо воно було реалізоване. Як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, має бути залучено відповідний орган державної виконавчої служби, а також відповідний орган доходів і зборів (орган фіскальної служби), банк та іншу фінансову установу, які у випадках, передбачених законом, виконують судові рішення.

Такий же висновок щодо застосування норм права міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 грудня 2019 року (провадження № 11-680апп19).

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Отже, права ОСОБА_1 , як спадкоємиці після смерті власника 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 ,- ОСОБА_3 порушені та підлягають захисту в обраний позивачем спосіб шляхом зняття арешту з указаної частини квартири.

Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, оскільки суди правильно застосували до спірних правовідносин норми матеріального права, встановили факт невизнання та обмеження права позивача на спірне майно. Позивачем правильно обрано спосіб захисту своїх прав, заявлено позовні вимоги до належних відповідачів, які у повному обсязі та правильно розглянуті судами попередніх інстанцій.

У своїх касаційних скаргах заявники вказують на те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, від 04 вересня2018 року у справі № 823/2042/16, від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17, від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17, від 05 травня 2020 року у справі № 554/8004/16-ц, Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 227/5540/18.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17, від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17, постанові Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 227/5540/18 сформульовано висновок про те, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Разом з тим установлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. Встановивши, що позов пред`явлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача.

У справі, що переглядається, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що заявники є належними відповідачами у справі, оскільки увипадках, коли арешт майна проводиться для забезпечення конфіскації чи стягнення майна на користь держави, підлягає вирішенню питання щодо відповідної участі у справі відповідного територіального органу Державної фіскальної служби України.

Такі висновки судів попередніх інстанцій відповідають висновкам Великої палати Верховного Суду, викладених у постанові від 08 листопада 2019 року у справі № 450/1411/16 та Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі № 299/2931/17 (провадження № 61-35013св18).

Заявники вважають, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 травня 2020 року у справі № 554/8004/16-ц сформульовано висновок про те, що арешт з майна боржника можна зняти за постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець. Проте, у касаційній скарзі заявниками неповністю відображено зміст висновку Верховного Суду, внаслідок чого неправильно його інтерпретовано.

Вказаний висновок Великої Палати Верховного Суду сформульовано так: «… арешт з майна боржника можна зняти за постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, якщо виявлено порушення порядку накладення арешту, встановленого Законом № 606-XIV». Тобто, наведений висновок стосується правової ситуації, коли постає питання про скасування арешту, накладеного виконавцем під час виконавчого провадження з порушенням положень Закону № 606-XIV, тоді арешт з майна боржника може бути знятий за постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець.

У справі, що переглядається, питання зняття арешту з 1/3 частини спірної квартири порушується не у зв`язку із порушенням порядку його накладення виконавцем, а у зв`язку з відсутністю підстав для збереження такого арешту, оскільки виконавче провадження завершено. З урахуванням наведеного відсутні підстави вважати, що при ухвалені оскаржуваного рішення суди повинні були враховувати наведений висновок Великої Палати Верховного Суду у справі № 554/8004/16-ц.

Щодо юрисдикції спору

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 сформульовано висновок про те, що такий критерій визначення юрисдикції спору як наявність порушень вимог чинного реєстраційного законодавства у діях державного реєстратора під час державної реєстрації прав на земельну ділянку не завжди є достатнім та ефективним, адже наявність цих порушень можна встановити лише при розгляді справи по суті, а не на момент звернення позивача з позовною заявою. Скасування державної реєстрації права, належного одній особі, за заявою іншої особи в порядку адміністративного судочинства не дозволяє остаточно вирішити спір між цими особами. Тож не виконується основне завдання судочинства. У таких спорах питання правомірності укладення цивільно-правових договорів, на підставі яких відбулись реєстраційні дії, обов`язково постають перед судом, який буде вирішувати спір, незалежно від того, чи заявив позивач вимогу щодо оскарження таких договорів.

Отже, в зазначеній категорії справ вирішуються спори про цивільне право між особами, які вимагають скасування державної реєстрації, й особами, за якими зареєстровано право чи обтяження. А тому мають розглядатися судами господарської або цивільної юрисдикції залежно від суб`єктного складу сторін спору.

У справі, що переглядається, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що цей спір суди правильно розглянули у порядку цивільного судочинства, оскільки позивач звернулася до суду за захистом свого цивільного права.Враховуючи правові підстави позову, те, що предметом позову є зняття арешту з майна боржника (засудженої особи, яка померла), накладеного в межах виконавчого провадження під час виконання вироку суду, приймаючи до уваги, що позов про зняття арешту з майна поданий не учасником кримінального провадження, не учасником виконавчого провадження, а спадкоємцем, який позбавлений можливості оформити право власності у порядку спадкування за заповітом, тому вказаний спір підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства.

Крім того, у постанові Великої палати Верховного Суду від 08 листопада 2019 року у справі N 643/3614/17 сформульовано висновок про те, що вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України можуть бути вирішені судом цивільної юрисдикції.

Отже, доводи заявників, що стали підставою для відкриття касаційного провадження не знайшли своє підтвердження.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судові рішення відповідають вимогам вмотивованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявниками у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.Викладене дає підстави для висновку, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 400 401 402 409 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні заяви ОСОБА_1 про долучення до матеріалів справи доказів відмовити.

Касаційні скарги Головного управління Державної фіскальної служби у Полтавській області та Головного управління Державної податкової служби у Полтавській області, правонаступником якого є Державна податкова служба України, залишити без задоволення.

Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 19 березня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 14 липня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Ступак

І. Ю. Гулейков

Г. І. Усик