Постанова
Іменем України
23 червня 2022 року
м. Київ
справа № 565/284/15-ц
провадження № 61-17667св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (правонаступники ОСОБА_4 ),
відповідач - ОСОБА_5 (правонаступник ОСОБА_6 ),
провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на Кузнецовського міського суду Рівненської області від 17 липня 2020 року в складі судді Горегляд О. І. та постанову Рівненського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року в складі колегії суддів: Хилевич С. В., Боймиструк С. В., Ковальчук Н. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2015 року ОСОБА_4 , правонаступниками якої є ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , звернулася до суду з позовом до ОСОБА_7 , правонаступником якої є ОСОБА_5 , та просила визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 09 вересня 2004 року.
На обґрунтування вимог зазначала про те, що наприкінці 2004 року її внучка ОСОБА_6 запропонувала їй свої послуги по догляду, забезпеченню харчуванням, утримання квартири в належному стані і натомість просила передати їй у власність квартиру АДРЕСА_1 . Восени 2004 року, скориставшись перебуванням її сина ОСОБА_1 за межами України, відповідач приїхала до неї та запропонувала піти до нотаріальної контори для укладення договору довічного утримання. Вона не дала згоди на укладення договору дарування на вказану квартиру на пропозицію ОСОБА_6 , висловлену в кабінеті нотаріуса, зазначивши про домовленість щодо укладення договору довічного утримання. Однак на її зауваження відповідач розповіла, що договір дарування і договір довічного утримання є тотожними і різниці між ними немає. Перші два місяці після укладення договору відповідач сумлінно виконувала свої зобов`язання, а потім припинила забезпечувати її харчуванням, доглядати і поїхала до своєї матері ОСОБА_3 в місто Нововолинськ Волинської області.
У вересні 2014 року, отримавши від ЖЕД № 2 рахунок за комунальні послуги за серпень 2014 року, ОСОБА_4 помітила, що особовий рахунок № НОМЕР_1 по оплаті цих послуг рахується не за нею, а за ОСОБА_6 , та дізналася, що власником квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_6 на підставі договору дарування спірної квартири від 09 вересня 2004 року.
Після укладення договору дарування і до теперішнього часу відповідач не проживає, не зареєстрована в спірній квартирі, утриманням житла не займається. Відповідно до статті 722 ЦК України право власності в обдарованого на дарунок виникає з моменту його прийняття, однак під час укладення договору дарування та після цього квартира не була передана нею відповідачу і в неї не було наміру передавати в майбутньому безоплатно у власність ОСОБА_6 цю нерухомість. Спірна квартира є її єдиним житлом, після укладення договору дарування вона залишилася проживати в цій квартирі до теперішнього часу, зареєстрована в ній, утримує квартиру, не передавала відповідачці документів на квартиру та ключів від неї. З моменту укладення договору дарування відповідач не вчиняла жодних дій, спрямованих на реалізацію своїх прав як власника на володіння, користування чи розпорядження квартирою. З огляду на наведене, оспорюваний правочин вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлюються цим договором, тобто він є фіктивним.
З огляду на наведене, ОСОБА_4 просила позов задовольнити.
Короткий зміст судових рішень
Справа розглядалася судами неодноразово.
Заочним рішенням Кузнецовського міського суду Рівненської області від 06 липня 2016 року позов ОСОБА_4 задоволено. Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 09 вересня 2004 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_6 , посвідчений приватним нотаріусом Кузнецовського міського нотаріального округу Рівненської області Приймасом В. О. 09 вересня 2004 року і зареєстрований в реєстрі за № 1954.
Ухвалою Кузнецовського міського суду Рівненської області від 31 жовтня 2018 року замінено померлого позивача її правонаступниками - ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 .
Ухвалою Кузнецовського міського суду Рівненської області від 31 жовтня 2018 року заяву ОСОБА_6 про перегляд заочного рішення задоволено, скасовано заочне рішення Кузнецовського міського суду Рівненської області від 06 липня 2016 року.
Ухвалою Кузнецовського міського суду Рівненської області від 05 травня 2020 року залучено ОСОБА_5 до участі в справі як правонаступника відповідача.
Рішенням Кузнецовського міського суду Рівненської області від 17 липня 2020 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , які є правонаступниками ОСОБА_4 , відмовлено.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з недоведеності та необґрунтованості позовних вимог. Позивач не надав належні та допустимі докази фіктивності оспорюваного правочину.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги
У жовтні 2021 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_8 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просив скасувати рішення Кузнецовського міського суду Рівненської області від 17 липня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.
В обґрунтування касаційної скарги зазначав про застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 18 червня 2014 року в справі № 6-69цс14 та у постановах Верховного Суду від 28 лютого 2019 року в справі № 646/3972/16-ц (провадження № 61-28761св18), від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17, від 25 листопада 2020 року в справі № 668/8268/15-ц (провадження № 61-13155св20), від 19 січня 2021 року в справі № 754/15344/18 (провадження № 61-12804св20), від 10 лютого 2021 року в справі № 754/5841/17 (провадження № 61-17966св19) (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Вказував, що суд першої інстанції безпідставно постановив ухвалу від 31 жовтня 2018 року про скасування заочного рішення Кузнецовського міського суду Рівненської області від 06 липня 2016 року, не врахував необґрунтованість наведеної у заяві про перегляд заочного рішення інформації. ОСОБА_6 не надала докази на підтвердження поважності причин її неявки в судові засідання протягом 2015-2017 років. Посилання заявника на її неналежне повідомлення про дату і час розгляду справи на неправильно зазначену адресу її проживання не заслуговує на увагу та спростовується наявними в матеріалах справи доказами.
ОСОБА_4 на момент укладення оспорюваного договору була особою похилого віку та її було введено в оману щодо змісту укладеного правочину. Вона була впевнена, що укладає договір довічного утримання, а не договір дарування.
При укладенні договору дарування, так і після цього, не відбулася передача квартири позивачем та прийняття її відповідачем.
Суди встановили, що на момент укладення оспорюваного договору дарування позивач ОСОБА_4 погано бачила та хворіла, однак не врахували ці обставини при ухваленні оскаржуваних рішень.
Факт прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору не можуть вважатися безумовними обставинами, які б унеможливлювали визнання договору дарування недійсним внаслідок укладення його під впливом обману чи помилки.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 08 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Кузнецовського міського суду Рівненської області.
25 листопада 2021 року справа № 565/284/15-ц надійшла до Верховного Суду.
Представник ОСОБА_5 - ОСОБА_9 направила відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 09 вересня 2004 року ОСОБА_4 уклала з ОСОБА_6 договір дарування, згідно з яким ОСОБА_4 подарувала, а ОСОБА_6 прийняла в дар квартиру АДРЕСА_1 . Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Кузнецовського міського нотаріального округу Рівненської області Приймасом В. О. 09 вересня 2004 року і зареєстрований в реєстрі за № 1954 .
Посвідчуючи вказаний договір, приватний нотаріус Кузнецовського міського нотаріального округу Приймас В. О. вчинив запис про те, що договір підписано сторонами у його присутності, особу сторін встановлено, їх дієздатність та факт належності ОСОБА_4 квартири, що відчужується, перевірено.
Оспорюваний договір зареєстрований Кузнецовською державною нотаріальною конторою 09 вересня 2004 року в Державному реєстрі правочинів, реєстраційний номер 91315, що підтверджується витягом про реєстрацію в Державному реєстрі правочинів № 98242.
Право власності ОСОБА_6 на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано Комунальним підприємством «Кузнецовське міське бюро технічної інвентаризації» в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно 09 грудня 2004 року.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.
Згідно із статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Згідно з частинами першою та другою статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Тлумачення статті 234 ЦК України, свідчить, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином.
Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.
Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.
Частиною першою статті 80 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Вирішуючи спір, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав, передбачених статтею 234 ЦК України, для визнання договору дарування фіктивним, оскільки стороною позивача не доведено, що ОСОБА_4 , укладаючи його, не мала наміру досягти обумовлених ним юридичних наслідків, зокрема безоплатно передати ОСОБА_6 квартиру АДРЕСА_1 у власність.
Висновки судів не суперечать правовим висновкам, викладеним Верховним Судом у зазначених в касаційній скарзі постановах.
Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що на момент укладення оспорюваного договору дарування позивач ОСОБА_4 погано бачила та хворіла, оскільки звертаючись до суду з позовом, позивач просила визнати недійсним договір дарування з підстав його фіктивності, тому вказані обставини не мають значення для вирішення спору по суті.
Доводи касаційної скарги про безпідставність скасування заочного рішення Кузнецовського міського суду Рівненської області від 06 липня 2016 року ухвалою від 31 жовтня 2018 року були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.
Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Кузнецовського міського суду Рівненської області від 17 липня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року залишити без змін.
Керуючись статтями 400 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення
Рішення Кузнецовського міського суду Рівненської області від 17 липня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді: М. Ю. Тітов
А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко