ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 вересня 2024 року
м. Київ
справа № 569/10592/22
провадження № 61-11032св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Пархоменка П. І. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю.,
Коротенка Є. В.,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Дубчак Леся Сергіївна
на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 19 березня 2024 року у складі судді Панас О. В. та постанову Рівненського апеляційного суду від 04 липня 2024 року у складі колегії суддів: Шимківа С. С.,
Ковальчук Н. М., Хилевича С. В.
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна особистою приватною власністю
ухвалив постанову про наступне:
І. Короткий зміст позовних вимог
1. У липні 2022 року ОСОБА_1 (далі- позивач) звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 (далі - відповідач) про визнання майна особистою приватною власністю.
2. Позов обґрунтований, тим що:
- позивач до шлюбу була співвласником спірної квартири;
- 03 вересня 1999 року між сторонами у справі укладено шлюб, який розірвано рішенням суду від 13 листопада 2017 року;
- у результаті укладеного 24 квітня 2000 року між ОСОБА_3 (мати позивача), ОСОБА_4 (батько позивача), ОСОБА_5 (сестра позивача), ОСОБА_5 (сестра позивача), ОСОБА_6 (баба позивача) та ОСОБА_7 (позивач) договору купівлі-продажу частин спірної квартири ОСОБА_1 стала єдиним її власником, про що 23 грудня 2004 року було внесено запис до Державного реєстру речових прав;
- кошти за укладеним договором купівлі-продажу не передавались, на момент набуття нею у власність спірної квартири у них з відповідачем не було жодних заощаджень сімейного бюджету, вони не працювали, фінансово їм допомагали батьки, а відповідач навчався в університеті, тому спірна квартира є її особистою приватною власністю.
3. Враховуючи викладене, позивач просила суд визнати квартиру АДРЕСА_1 її особистою приватною власністю.
ІI. Короткий зміст рішення суду першої інстанції
4. Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 19 березня 2024 року у позові відмовлено.
5. Відмовляючи у позові, суд першої інстанції виходив з наступних підстав:
- 1/6 частина спірної квартири з 1995 року є особистою власністю позивача, яка набута до 2011 року та не могла вважатися як така, що є спільною сумісною власністю подружжя;
- доказів того, що позивач у незаконний спосіб була позбавлена права власності на свою частку у квартирі судом не встановлено, та така вимога не була предметом спору;
- належних та допустимих доказів того, що інша частка у спірній квартирі
є особистою приватною власністю позивача вона не надала.
IІІ. Короткий зміст постанови апеляційної інстанції
6. Постановою Рівненського апеляційного суду від 04 липня 2024 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
7. Погоджуючись із висновками суду першої інстанції апеляційний суд навів такі аргументи:
- у справі № 569/11594/20, яка є преюдиційною для розглядуваної справи, встановлено, що спірна квартира набута сторонами за час шлюбу
і презумпції спільності права власності подружжя на майно, набуте в період шлюбу, позивач не спростувала;
- апеляційний суд вважав, що у справі № 569/11594/20 встановлено, що спірна квартира є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 її частину, тому позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання квартири її особистою приватною власністю не можуть бути задоволені.
ІV. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальненні доводи особи, яка подала касаційну скаргу
8. У касаційній скарзі позивач просить оскаржувані судові рішення скасувати, ухваливши нове судове рішення, яким позов задовольнити.
9. Касаційна скарга мотивована наступними обставинами:
- суди не надали оцінки доводам та доказам позивача, обмежившись посиланням на висновки суду в справі № 569/11594/20, які не мають в даній справі преюдиційного значення;
- судами не враховано, що судовими рішеннями в справі № 569/11594/20 та в даній справі, в спосіб не передбачений законом, змінено правовий режим майна, 1/6 частини якої належали позивачу, та фактично позбавлено позивача права на вільне володіння цим майном,закріплене в міжнародних та національних актах законодавства;
- договір купівлі-продажу від 24 квітня 2000 року є удаваним правочином, тому суди повинні були з`ясувати дійсну правову природу відносин та застосувати відповідні наслідки його недійсності/нікчемності.
V. Рух справи у суді касаційної інстанції
10. 31 липня 2024 року позивач подала касаційну скаргу на судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій.
11. Ухвалою Верховного Суду від 09 серпня 2024 року відкрито касаційне провадження.
12. Матеріали справи надійшли до Верховного Суду 29 серпня 2024 року.
13. ОСОБА_2 не скористався своїм правом на подання відзиву на касаційну скаргу.
VІ. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
14. ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_7 , ОСОБА_5 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 21 серпня 1995 року № 511-АБ, записаного до реєстру за № 21-2619 належала на праві спільної (сумісної або часткової) власності спірна квартира.
15. ОСОБА_7 змінила ім`я на ОСОБА_1 .
16. З 03 вересня 1999 року сторони у справі перебували у шлюбі, який було розірвано заочним рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 13 листопада 2017 року у справі №752/2462/17.
17. 24 квітня 2000 року між ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_8 (на сьогодні після зміни імені ОСОБА_1 ) укладено договір купівлі-продажу частини спірної квартири.
18. При оформленні договору купівлі-продажу ідеальні частки співвласників не визначалися.
19. Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області
від 23 листопада 2021 року у справі № 569/11594/20, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 26 травня 2022 року, задоволено позов ОСОБА_2 про визнання права власності та визнано за ним право власності на 1/2 частини спірної квартири.
20. Ухвалою Верховного Суду у справі № 569/11594/20
(провадження № 61-5886св22) від 15 березня 2023 року закрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Рівненського міського суду від 23 листопада 2021 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 26 травня 2022 року.
VІІ. Позиція Верховного Суду
21. Переглянувши оскаржувані судові рішення в межах розгляду справи судом касаційної інстанції (стаття 400 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК)), Верховний Суд робить такі висновки.
22. Даний спір пов`язаний із захистом права власності (див. пункти 2-3), що врегульовано в наступному порядку.
23. Згідно зі статтею 16 Закону України «Про власність» від 07 лютого 1991 року № 697-XII, який був чинним на момент придбання спірної квартири, майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим Законом і Кодексом про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС).
24. Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцеві Положення»
Сімейного кодексу України (далі СК) цей Кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності Цивільним кодексом України (далі ЦК), тобто
з 01 січня 2004 року.
25. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України (далі - КУ)) норми СК застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до
01 січня 2004 року, норми СК застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.
26. Отже, порядок набуття спільного майна та його правовий режим в цій справі визначався КпШС, тут і далі у редакції на час укладення договору купівлі-продажу спірної квартири.
27. Стаття 22 КпШС встановлювала, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю, а стаття 24 КпШС передбачала, що майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.
28. Подібним чином питання спільної власності подружжя регулює
і чинний СК (статті 57 60 63 СК)
29. Конструкція статті 22 КпШС та статті 60 СК свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними
в період шлюбу.
30. Водночас законодавство передбачає можливість спростування поширення правового режиму спільного сумісного майна одним із подружжя, що є процесуальним обов`язком особи, яка з нею не погоджується. Тягар доказування обставин для спростування презумпції, покладається на того
з подружжя, який її спростовує (див., наприклад, постанову Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц).
31. Для спірних правовідносин важливе значення має те, чи спростувала позивачпоширення правового режиму спільного сумісного на спірне майно, що, серед іншого, залежить і від визначенняприюдиційного значення для даного спору рішення суду в іншій справі між сторонами про поділ майна подружжя (див. пункти 19-20).
32. Частина четверта статті 82 ЦПК визначає, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи,
у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
33. Верховний Суд аналізуючи зміст поняття преюдиціальність виробив такий підхід:
- преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ;
- преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив у законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами;
- у випадку преюдиційного установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиційного рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку;
- преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини;
- преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відродження у мотивувальній частині судового акта;
- преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.
34. Відповідні правові висновки містяться в постанові Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі № 537/541/23 (провадження № 61-16606 св 23).
35. Далі Верховний Суд звертає увагу, що в іншій у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності (див. пункти 19-20) вирішувались питання щодо правового статусу спірної квартири.
36. Суди попередніх інстанцій правильно вирішили, що обставини встановлені судовими рішеннями у цій справі, які набрали законної сили, мають преюдиційне значення у розглядуваній справі, що пояснюється наступним.
37. На преюдиційність впливає суб`єктний склад учасників справи (спір виник між тими самими сторонами) та вимоги, які вирішувались у ній.
38. Зокрема, вирішуючи спір у справі № 569/11594/20, суди встановили, що спірна квартира набута сторонами за час шлюбу і презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу,
ОСОБА_1 не спростувала.
39. Суди визначили правовий режим майна, як спільна сумісна власність на підставі обставин, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній та резолютивній частинах судового рішення.
40. ОСОБА_1 скористалась своїм правом на подання до Верховного Суду касаційної скарги про перегляд рішення Рівненського міського суду
від 23 листопада 2021 року та постанову Рівненського апеляційного суду
від 26 травня 2022 року.
41. Однак ухвалою Верховного Суду у справі № 569/11594/20 (провадження № 61-5886св22) від 15 березня 2023 року закрито касаційне провадження.
42. Повторна оцінка в межах розглядуваної справи обставин встановлених судовими рішеннями, які набрали законної сили у справі № 569/11594/20, суперечить принципу остаточності та обов`язковості судового рішення.
43. Отже, оскільки у справі № 569/11594/20 вже встановлено, що
спірна квартира є об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 та визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 її частини, суди у розглядуваній справі дійшли обґрунтованого висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання квартири особистою приватною власністю не можуть бути задоволені з урахуваннямцих обставин.
44. Також судами правильно встановлено, що ОСОБА_1 доказів на підтвердження того, що спірна квартира їй була подарована родичами не надала, із позовом про визнання удаваним договору-купівлі продажу квартири від 24 квітня 2000 року до суду не зверталася, договір є дійсним.
45. Твердження позивача у касаційній скарзі, що спірна квартира була їй подарована родичами, та відповідно договір купівлі-продажу цієї квартири
є удаваним було предметом розгляду у справі № 569/11594/20, тому додаткової правової оцінки не потребують.
46. До того ж апеляційний суд, відхиляючи доводи апеляційної скарги щодо удаваності правочину купівлі-продажу квартири, обґрунтовано зазначив, що позивачем не було визначено такий предмет позову, з відповідним його правовим обґрунтуванням.
47. Доводи касаційної скарги, що суди без належного з`ясування обставин справи, допустили порушення її права на мирне володіння майном, закріплене в міжнародних та національних актах законодавства є необґрунтованими з огляду на таке.
48. Право власності в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі стаття 1 Першого протоколу) не є абсолютним і може бути обмежене.
49. Для того, щоб з`ясувати чи було порушено право гарантоване статтею 1 Першого протоколу необхідно дати відповідь на питання:
1). чи було втручання у право передбачене законом;
2). чи переслідувало воно легітимну мету (було здійснено «в інтересах суспільства»);
3). чи було досягнуто справедливу рівновагу між вимогами загального інтересу і захисту фундаментальних прав особи.
50. Досліджуючи в даній справі дотримання принципу законності Верховний Суд в першу чергу враховує, що відповідно до положень статті 55 КУ, статей 16 386 ЦК, статей 4 5 10 ЦПК та законодавства, яке діяло на час виникнення спірних правовідносин (див. пункти 23-29) власник вправі звернутися до суду з вимогою про захист порушеного права будь-яким способом, що є адекватним змісту порушеного права, який ураховує характер порушення та дає можливість захистити порушене право.
51. Національне законодавство створює умови для захисту прав власників майна і в даному випадку, як позивач, так і відповідач, в обґрунтування своїх вимог та заперечень послались на відповідні норми законодавства, що свідчить про те, що втручання в права однієї із сторін спору «передбачено законом».
52. Суд знаходить, що в правовідносинах, які виникли між сторонами, як вимога про визнання спірного майна особистою приватною власністю, так і заперечення в цьому, відповідають «суспільному інтересу», слугують захисту прав людини, утвердження і забезпечення яких є головним обов`язком держави (стаття 3 КУ), що підтверджує наявність при втручанні у право власності легітимної мети і таке втручання відповідає «інтересам суспільства».
53. Говорячи про те, чи втручання у право підтримувало «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та вимогами фундаментальних прав окремої особи, Верховний Суд звертає увагу на те, що намагання забезпечити цей баланс відображено у структурі статті 1 Першого протоколу в цілому, включаючи другий пункт. Тому мають бути витримані розумні пропорції між використаними засобами і досягнутими цілями (пункт 28 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Федоренко проти України»).
54. Мета тесту на пропорційність - спочатку встановити, як і в якій мірі заявник був обмежений у здійсненні права, на яке вплинуло оскаржуване втручання, і які були несприятливі наслідки обмеження, накладеного на здійснення права заявника, на його / її ситуацію. Згодом цей вплив врівноважується з важливістю суспільних інтересів, яким служить втручання.
55. Під час цього беруться до уваги численні фактори. Сталого переліку таких факторів немає. Вони відрізняються у різних випадках залежно від фактів справи та характеру відповідного втручання.
56. В правовідносинах між сторонами, вони вирішили спір щодо права власності на спірне майно в іншій справі (див. пункти 19-20), де відбулось втручання у право власності ОСОБА_1 .
57. Рішення суду в попередньому спорі набрало законної сили і суди попередніх інстанцій обґрунтовано встановили його преюдиційне значення, на чому детально наголосив Верховний Суд (див. пункти 31-43).
58. Верховний Суд наголошує, що дотримання принципу остаточності рішень (res judicata) означає, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного розгляду справи та її нового вирішення.
59. Позивач в даній справі навела ряд аргументів, які були предметом розгляду в іншій справі і по суті поставила перед судами питання про ревізію рішення суду, яке набрало законної сили, що суди попередніх інстанцій обґрунтовано відхилили (див. пункти43-46).
60. Враховуючи наведене, втручання у право позивача в даній справі підтримувало «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та вимогами фундаментальних прав окремої особи.
61. Незгода заявника із судовими рішеннями, висновками щодо встановлених обставин та оцінкою доказів не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень. При цьому Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).
62. Наведена в касаційній скарзі практика Верховного Суду стосувалась правовідносин, які виникли з інших підстав та за інших обставин, а тому такі доводи не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.
63. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК).
64. Суди належним чином виконали вимоги статті 89 ЦПК щодо оцінки доказів і дотримали вимог статті 263 ЦПК щодо законності та обґрунтованості рішення суду, повно і всебічно встановили обставини справи та правильно вирішили спір.
65. За результатами розгляду касаційної скарги Верховний Суд вважає, що відсутні підстави для скасування оскаржуваних судових рішень, а тому касаційну скаргу слід залишити без задоволення, що відповідатиме частині третій статті 401 та статті 410 ЦПК.
66. Оскільки рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду, підлягають залишенню без змін, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.
З цих підстав,
керуючись статтями 400 401 409 410 415 416 419 ЦПК, Верховний Суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Дубчак Леся Сергіївна, залишити без задоволення.
2. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 19 березня 2024 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 04 липня
2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:П. І. Пархоменко А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко