Постанова
Іменем України
30 січня 2020 року
м. Київ
справа № 569/1478/18
провадження № 61-20015св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Калараша А. А. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Петрова Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
треті особи: Управління забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради, Відділ опіки та піклування служби у справах дітей виконавчого комітету Рівненської міської ради,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження справу за касаційною скаргоюОСОБА_2 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 02 липня 2019 року у складі судді Гордійчук І. О. та постанову Рівненського апеляційного суду від 03 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Шимківа С. С., Боймиструка С. В., Хилевича С. В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до
ОСОБА_2 , треті особи: Управління забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради, Відділ опіки та піклування служби у справах дітей виконавчого комітету Рівненської міської ради, про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням.
Позовна заява мотивована тим, що він є власником домоволодіння, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 та земельної ділянки, площею 0,0981 га розташованою за тією ж адресою, що й будинок, на підставі свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів від 20 серпня 2013 року. Вказував, що в цьому будинку зареєстрована ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка з ним не проживає, не є членом його сім`ї, а є донькою попереднього власника будинку - ОСОБА_3 Факт реєстрації відповідача у спірному будинку створює йому перешкоди у володінні та користуванні спірним нерухомим майном, тому його порушене право підлягає захисту шляхом визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
У зв`язку з викладеним позивач просив усунути перешкоди в здійсненні ним права власності на будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право на користування вказаним жилим приміщенням.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 02 липня 2019 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 03 жовтня
2019 року, позов ОСОБА_1 задоволено повністю.
Визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право на користування жилим приміщенням - будинком за адресою АДРЕСА_1 .
Вирішено питання щодо судових витрат у справі.
Судові рішення мотивовані тим, що відповідач у справі не є співвласником спірного житлового приміщення, не є членом сім`ї нового власника та фактично у спірному будинку не проживає. Факт її реєстрації у цьому будинку створює позивачу безумовні перешкоди у володінні та користуванні своїм майном, тому його право власності підлягає захисту шляхом визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Також судами було зазначено, щоінтереси ОСОБА_2 не порушено, оскільки вона має у власності інше нерухоме майно, а саме квартиру, яка розташована за адресою АДРЕСА_2 , що підтверджено інформаційною довідкою з державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 13 червня 2018 року № 127380254.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій є незаконними та необґрунтованими, оскільки суди належним чином не встановили обставини, які мають значення для правильного вирішення спірних правовідносин. Вказує, що суди вирішуючи спірні правовідносини вийшли за межі позовних вимог ОСОБА_1 , оскільки оскаржувані судові рішення не містять в собі висновків щодо заявленого позивачем способу захисту його порушених прав передбачених статтями 71 72 ЖК Української РСР. У зв`язку з цим вона вважає, що оскаржувані судові рішення є свавільними та такими, що не ґрунтуються на засадах верховенства права, виходять за межі позовних вимог та порушують її право на справедливий суд. Також зазначала про те, що суди обох інстанцій необґрунтовано застосували до спірних правовідносин й положення статей 405 406 ЦК України, оскільки вона не є членом сім`ї позивача, а тому вони не можуть бути застосовані судами в цьому випадку. Вказує, що сервітут може бути припинений за рішенням суду лише на вимогу власника майна, однак позивач у справі не заявляв таку вимогу, як припинення її сервітуту, тому суди не мали права навіть застосовувати положення статті 406 ЦК України. Вказує, що її сервітут на спірне нерухоме майно виник ще до того, як позивач став власником нерухомого майна, тому такий сервітут зберігає свою чинність навіть у разі переходу права власності на житловий будинок до інших осіб. Звертає увагу суду також на те, що суди обох інстанцій не надали жодної правової оцінки її доводам і запереченням, зокрема положенням статті 403 ЦК України. Також вказує, що суди обох інстанцій вирішуючи спірні правовідносини у справі виходили виключно із положень статті 41 Конституції України, частини першої статті 1 Протоколу Першого Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), статей 16 316 317 319 321 386 391 ЦК України, якими врегульовано підстави, порядок та способи захисту права власності позивача, залишивши при цьому поза увагою положення статті 47 Конституції України, статті
8 Конвенції, статей 15 16 311 403 405 ЦК України, статей 9 71 72 109 ЖК Української РСР, якими захищається її право на житло. Також судами обох інстанцій не було застосовано до спірних правовідносин положення частини сьомої статті 319 ЦК України, яка говорить, що діяльність власника може бути обмежена або припинена, або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Також посилається на те, що судами обох інстанцій не було застосовано до спірних правовідносин правового висновку викладеного Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18), у якій вказано, що виселяти особу з житлового приміщення, яке було придбано на прилюдних торгах не можливо без надання їй іншого жилого приміщення.
Доводи інших учасників справи
У відзиві ОСОБА_1 , поданому представником ОСОБА_4 , на касаційну скаргу ОСОБА_2 вказано, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, доводи касаційної скарги правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, лише зводяться до незгоди відповідача з ухваленими судовими рішеннями. Зокрема звертає увагу суду на той факт, що відповідач у спірному житловому будинку була зареєстрованою в день проведення прилюдних торгів, на яких він цю квартиру придбав. Також вказує, що вона в цьому будинку ніколи не проживала та не проживає, а лише порушує його право власності. У зв`язку з цим просив залишити оскаржувані судові рішення без змін, а касаційну скаргу без задоволення.
У запереченнях ОСОБА_2 на відзив ОСОБА_1 , поданий представником ОСОБА_4 , на її касаційну скаргу вказано, що відзив на її касаційну скаргу є таким, що не заслуговує на увагу, оскільки він є необґрунтованим та спростовує незаконність оскаржуваних нею судових рішень. Наголошує на тому, що суди обох інстанцій незаконно позбавили її житлового приміщення. Зокрема на її думку, позивач повинен був би звернутися до суду з позовом про її виселення з наданням їй іншого житлового приміщення, однак суд на ці її доводи уваги не звернули. Також вказує, що суди обох інстанцій захищаючи право власності позивача на спірний житловий будинок, залишили поза увагою ту обставину, що таким чином вони порушили її право на житло, яке також захищено як Конституцією України так і чинним законодавством.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
У листопаді 2019 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга
ОСОБА_2 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від
02 липня 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 03 жовтня
2019 року.
Ухвалою Верховного Суду від 18 листопада 2019 року поновлено строк на касаційне оскарження судових рішень, відкрито касаційне провадження у вказаній справі і витребувано цивільну справу з Рівненського міського суду Рівненської області.
Відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 02 липня 2019 року та постанови Рівненського апеляційного суду від 03 жовтня 2019 року.
У грудні 2019 року справу № 569/1478/18 передано до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що позивач ОСОБА_1 є власником домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та земельної ділянки, площею 0,0981 га, кадастровий №5610100000:01:066:0066, яка розташована за тією ж адресою та надана для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, що підтверджується свідоцтвом про придбання майна з прилюдних торгів від 20 серпня 2013 року, витягами з державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 20 серпня 2013 року № 8239337, витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 20 серпня 2013 року
№ 814139 (а. с. 8-15).
З інформації, яка міститься в протоколі від 26 березня 2013 року № 018-0149/12 «Проведення прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна, яке належить ОСОБА_3 .» судами було встановлено, що 26 березня 2013 року об 11:00 годині були проведені прилюдні торги з реалізації домоволодіння (одноповерховий житловий будинок з мансардою та підвалом, загальною площею 215,6 кв. м) та земельної ділянки площею 981 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 176).
У свідоцтві про придбання майна з прилюдних торгів вказано, що майно, яке придбане ОСОБА_1 за 400 000,00 грн, раніше належало
ОСОБА_3 , а саме: спірне домоволодіння належало їй на підставі рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 16 червня 2008 року (справа
№ 2-6595/2008р.), а земельна ділянка - на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку ЯЕ №246455, виданого 27 липня 2007 року Рівненським міським управлінням земельних ресурсів (а. с. 8).
Згідно довідки про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб від 15 лютого 2018 року № 70112, виданої Управлінням забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради, судами було встановлено, що у будинку АДРЕСА_1 зареєстрована
ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 17, 39).
Також судами обох інстанцій з інформації, яка міститься в постанові Рівненського міського суду Рівненської області від 10 серпня 2017 року у справі № 569/7310/17, було встановлено, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з
26 березня 2013 року була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 6-7).
Відповідач ОСОБА_2 не є членом сім`ї позивача, а є дочкою попереднього власника будинку - ОСОБА_3 та у будинку за адресою: АДРЕСА_1 вона не проживає.
З акта обстеження умов проживання, затвердженого начальником Служби у справах дітей Виконавчого комітету Рівненської міської ради 11 червня 2018 року
ОСОБА_5 , членами комісії під час обстеження умов проживання у будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , було встановлено, що вказаний будинок перебуває на стадії будівництва, газ, водопостачання, каналізація та електроенергія до нього не підведені, умови для проживання в будинку відсутні, сама неповнолітня ОСОБА_2 у цьому будинку не проживає (а. с. 116).
Також судами було встановлено, що з інформаційної довідки з державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 13 червня 2018 року № 127380254, на підставі спадкового договору від 22 березня 2016 року № 222, ОСОБА_2 має у власності квартиру, загальною площею 43,3 кв. м, яка розташована за адресою:
АДРЕСА_2 (а. с. 113).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Перевіривши доводи касаційної скарги та дослідивши матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Частиною першою статті 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
У постановах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі
№ 709цс16, від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16 міститься висновок про те, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, як постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна.
ОСОБА_2 26 березня 2013 року була зареєстрована у спірному будинку в якості члена сім`ї попереднього власника цього будинку і набула права користуванням цим майном, яке по своїй суті є сервітутом.
Також судами обох інстанцій було встановлено, що в день реєстрації відповідача у спірному будинку позивач на прилюдних торгах придбав цей будинок.
Відповідно до частини п`ятої статті 403 ЦК України сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном.
Згідно приписів пункту 4 частини першої статті 406 ЦК України сервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
Відповідно до частини другої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.
Відповідач у справі не є членом сім`ї позивача, спільним побутом із ними не пов`язана, то її право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України.
Згідно із частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Аналогічний правовий висновок висловлено Верховним Судом у постановах від
16 січня 2019 року у справі № 243/7004/17-ц (провадження № 61-25371св18), від
16 жовтня 2019 року у справі 243/9627/16-ц (провадження № 61-34009св18), від
23 жовтня 2019 року у справі № 766/12748/16-ц (провадження № 61-31405св18) та від 15 січня 2020 року у справі № 686/11782/17-ц (провадження № 61-38672св18), підстав відступати від яких колегія суддів не вбачає.
Право користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Відповідно до частин другої та четвертої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також інших підстав, не заборонених законом і таких, що не суперечить моральним засадам суспільства.
Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями віднесення до кола членів однієї сім`ї є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки осіб, які об`єдналися для спільного проживання.
Суди обох інстанцій встановили, що ОСОБА_2 ніколи фактично не проживала та не проживає на даний час у будинку, який належить на праві власності позивачу, оскільки в цьому будинку вона була лише зареєстрована у день проведення прилюдних торгів, тобто вона ніколи не була та не є членом сім`ї позивача.
Право відповідача, яка була зареєстрована у вказаному будинку попереднім власником, та не є членом сім`ї нового власника, на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника.
Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку, та дійшли правильного висновку стосовно того, що оскільки відповідач не є співвласником спірного житлового приміщення, не є членом сім`ї нового власника, фактично у будинку не проживає, а факт її реєстрації створює позивачу безумовні перешкоди у володінні та користуванні своїм майном.
Доводи касаційної скарги стосовно того, що судами обох інстанцій було порушено її право на житло гарантоване Конституцією України не заслуговують на увагу з огляду на таке.
Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону або за рішенням суду.
Судами першої та апеляційної інстанцій було встановлено, та це вбачається з матеріалів справи, що ОСОБА_2 ніколи фактично не проживала у спірному житловому будинку, а була лише в ньому зареєстрована.
Також судами було встановлено, що в спірному житловому будинку взагалі ніколи ніхто фактично не проживав, оскільки вказаний будинок перебуває на стадії будівництва, зокрема: газ, водопостачання, каналізація та електроенергія до цього будинку не підведені, умови для проживання в такому будинку відсутні, тому суди дійшли правильного висновку стосовно того, що право ОСОБА_2 на житло саме в цій конкретній справі не є порушеним.
Крім того, слід зазначити, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , станом на день її реєстрації у спірному житловому будинку, а саме станом на
26 березня 2013 року, була малолітньою дитиною, якій на той час було 11 років.
У частині другій статті 29 ЦК України вказано, що фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
У частині третій статті 29 ЦК України зазначено, що місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
Тобто, відповідач у справі у період своєї реєстрації та до досягнення нею 14 років не проживала у спірному будинку, оскільки її фактичним проживанням було місце проживання її батьків, а саме матері ОСОБА_3 , після досягнення нею
14 років остання також фактично не проживала у зазначеному будинку, оскільки той навіть не був придатним для проживання в ньому не лише дитини, але й дорослих членів сім`ї.
Отже доводи касаційної скарги стосовно того, що судами було порушено її право на житло є необґрунтованими та спростовуються встановленими судами обставинами справи, тому вони не можуть заслуговувати на увагу.
Також не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що судами не було застосовано до спірних правовідносин положення частини сьомої статті 319 ЦК України з огляду на таке.
Відповідно до частини сьомої статті 319 ЦК України діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Разом з тим, відповідач у справі посилаючись на вказану норму закону не надала до суду належних та допустимих доказів, які б вказували на необхідність суду обмежити чи припинити або зобов`язати нового власника допустити до користування його майном інших осіб.
Також необґрунтованими є доводи касаційної скарги стосовно того, що судами першої та апеляційної інстанції не було застосовано до спірних правовідносин правових висновків Верховного Суду викладених у постановах від 10 квітня 2019 року у справі № 405/3/17, від 31 жовтня 2018 року у справі 753/12729/15-ц та висновки Верховного Суду України в постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, оскільки у справі, що переглядається позивач не просив виселити відповідача із спірного будинку, оскільки така в ньому ніколи навіть не проживала. Крім того, позивач набуваючи у власність 26 березня 2013 року спірний будинок не знав і не міг знати, що саме в цей день попередній власник будинку ОСОБА_3 зареєструє в будинку, не придатному для фактичного проживання стані, свою малолітню дитину.
Доводи касаційної скарги про те, що судами не були застосовані всі норми матеріального права на які посилався відповідач та застосовано норми, які не підлягали застосуванню не заслуговують на увагу та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність судових рішень не впливають, а направлені на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів обох інстанцій.
Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК Українисуд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.
Керуючись статтями 400 401 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ :
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 02 липня 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 03 жовтня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: А. А. Калараш
С. Ю. Мартєв
Є. В. Петров