Постанова
Іменем України
29 червня 2022 року
м. Київ
справа № 569/21867/19-ц
провадження № 61-9569св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),
Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,
позивач за зустрічним позовом - Рівненська обласна рада,
відповідач - територіальна громада Рівненської області в особі Рівненської обласної ради,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 07 грудня 2020 року у складі судді Харченка С. П.
та постанову Рівненського апеляційного суду від 11 травня 2021 року у складі колегії суддів: Боймиструк С. В., Гордійчук С. О., Шимків С. С.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом
до територіальної громади Рівненської області в особі Рівненської обласної ради про визнання права користування квартирою.
Позовну заяву мотивовано тим, що рішенням Дубенського міськрайонного суду від 22 січня 2019 року у справі № 559/2057/18 встановлено факт родинних відносин, а саме те, що ОСОБА_1 є двоюрідною племінницею ОСОБА_2 та встановлено факт проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
ОСОБА_1 зазначала, що 01 березня 2019 року вона зверталась до Центру надання адміністративних послуг у м. Рівне Управління забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради із заявою про реєстрацію місця проживання у квартирі АДРЕСА_1 , проте отримала відмову.
Власником вищевказаної квартири є територіальна громада Рівненської області в особі Рівненської обласної ради, як це зазначено в реєстрі прав на нерухоме майно.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд визнання за нею право користування квартирою
АДРЕСА_1 .
У січні 2020 року Рівненська обласна рада звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном.
Зустрічний позов мотивовано тим, що згідно з витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (індексний номер витягу 127738291 від 15 червня 2018 року) двокімнатна квартира, загальною площею 41,3 кв. м, яка знаходиться за адресою: квартира
АДРЕСА_1 , належить на праві комунальної власності територіальній громаді Рівненської області в особі Рівненської обласної ради.
Рівненська обласна рада зазначала, що ордер на житлове приміщення
№ 5982, який надавав право зайняття вказаної квартири, було видано ОСОБА_3 , яка була основним квартиронаймачем та яка померла
ІНФОРМАЦІЯ_2 . Разом із цим у спірній квартирі, як член сім`ї
наймача - ОСОБА_3 , проживав її син ОСОБА_2 , який помер
ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Разом із цим Рівненська обласна рада зазначала, що вона, як власник спірної квартири, жодних правочинів щодо користування нею не приймала, проте обмежена у здійсненні права власності у зв`язку із тим, що ОСОБА_1 , шляхом злому та заміни замка, самовільно проникла та зайняла житлове приміщення.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , разом зі своїм сином ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , з 11 листопада
2015 року і по час звернення до суду із зустрічним позовом зареєстрована
за адресою: квартира АДРЕСА_2 .
Рівненська обласна рада зазначала, що документи, які могли б підтвердити правомірність проникнення та перебування у спірному помешканні зазначених осіб не надано.
Крім того про зазначені події Рівненською обласною радою було повідомлено Рівненський відділ поліції Головного Управління Національної поліції в Рівненській області, про що було відкрите кримінальне провадження від 19 червня 2018 року № 12018180010003651 за фактом самоправства,
за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого
Ураховуючи викладене, Рівненська обласна рада просила суд усунути перешкоди користування квартирою, яка знаходиться за адресою:
квартира АДРЕСА_1 , шляхом звільнення ОСОБА_1 житлового приміщення та видачі нею уповноваженим представникам Рівненської обласної ради ключів від замка вхідних дверей цієї квартири.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 07 грудня
2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Зустрічну позовну заяву Рівненської обласної ради задоволено частково.
Усунуто перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1 , шляхом звільнення ОСОБА_1 житлового приміщення, та передачі нею уповноваженому представнику Рівненської обласної ради ключів від вхідних дверей цієї квартири.
Рішення суду першої інстанції мотивовано відсутністю належних
та допустимих доказів правомірного зайняття ОСОБА_1
та її неповнолітнім сином спірної квартири, у зв`язку із цим відсутні правові підстави для визнання її права на користування спірним житловим приміщенням.
Разом із цим суд першої інстанції вважав наявними підстави для задоволення зустрічних позовних вимог та усунення Рівненській обласній раді перешкод у користуванні квартирою шляхом її звільнення
ОСОБА_1 та передачі останньою ключів від неї представнику власника, оскільки ОСОБА_1 своїм вселенням у спірну квартиру у невстановленому законом порядку чинить перешкоди власнику квартири у розпорядженні його майном.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Рівненського апеляційного суду від 11 травня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 07 грудня 2020 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин, нормою права, яка підлягає застосуванню, законно та обґрунтовано дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог щодо визнання
за ОСОБА_1 право на користування спірною квартирою, оскільки відсутні належні та допустимі докази правомірного зайняття ОСОБА_1 та її неповнолітнім сином спірної квартири.
Разом із цим суд апеляційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення зустрічних позовних вимог та усунення Рівненській обласній раді перешкод у користуванні квартирою шляхом її звільнення ОСОБА_1 та передачі останньою ключів від неї представнику власника, оскільки ОСОБА_1 своїм вселенням у спірну квартиру у невстановленому законом порядку чинить перешкоди власнику квартири у розпорядженні його майном.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У касаційній скарзі, поданій у червні 2021 року до Верховного Суду,
ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах у постанові Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц та від 20 листопада 2019 року у справі
№ 127/26104/18, а також судами попередніх інстанцій не досліджено зібрані у справі докази, просить скасувати судові рішення судів першої
та апеляційної інстанцій й ухвалити нове судове рішення про задоволення первісного позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій є незаконними, необґрунтованими й такими, що ухвалені з неправильним застосуванням норм чинного законодавства.
ОСОБА_1 вважає, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права, а саме: статей 62 64 106 ЖК України та статті 824 ЦК України, оскільки рішенням Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 22 січня 2019 року у справі
№ 559/2057/18 встановлено, що з вересня 2016 року по 26 травня 2018 року вона разом із ОСОБА_2 спільно проживали у квартирі АДРЕСА_1 , були пов`язані спільним побутом, вели спільне господарство, мали взаємні права
та обов`язки.
Також ОСОБА_1 зазначає, що Рівненською обласною радою вказане судове рішення не оскаржувалося, а відсутність реєстрації, на її думку,
не може бути підставою для відмови у визнанні за нею права користування спірною квартирою.
На думку ОСОБА_1 , тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому наступне виселення
її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 29 червня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали цивільної справи № 569/21867/19-ц із Рівненського міського суду Рівненської області.
У липні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 29 липня 2021 року клопотання ОСОБА_1 про зупинення виконання рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 07 грудня 2020 року задоволено. Зупинено виконання рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 07 грудня 2020 року
до закінчення перегляду в касаційному порядку.
Ухвалою Верховного Суду від 16 травня 2022 року справу призначено
до розгляду.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У липні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив Рівненської обласної ради на касаційну скаргу, у якому зазначено, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Двокімнатна квартира, загальною площею 41,3 кв. м, яка знаходиться
за адресою: квартира АДРЕСА_1 , належить на праві комунальної власності територіальній громаді Рівненської області в особі Рівненської обласної ради, що підтверджується витягом
з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (індексний номер витягу 127738291 від 15 червня 2018 року).
Згідно ордера на житлове приміщення № 5982, квартира АДРЕСА_1 була надана ОСОБА_3
на підставі рішення виконавчого комітету Рівненської міської ради
від 28 жовтня 2003 року № 261.
У 2014 році ОСОБА_3 померла.
Після смерті ОСОБА_3 у квартирі, як член сім`ї основного квартиронаймача залишився проживати її син ОСОБА_2 ,
що підтверджується довідкою від 19 вересня 2014 року № 2343 про реєстрацію його в квартирі
АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 .
Згідно акта від 18 вересня 2018 року про неможливість проведення огляду об`єкту нерухомості - квартири
АДРЕСА_1 та здійснення контролю за його збереженням
й цільовим використанням, у вказаній квартирі перебували ОСОБА_1
та її син ОСОБА_5 .
Відповідно до копії паспорту ОСОБА_1 з 11 листопада 2015 року і час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій зареєстрована
за адресою: квартира АДРЕСА_2 .
Рішенням Дубенського міськрайонного суду від 22 січня 2019 року у справі
№ 559/2057/18 встановлено факт родинних відносин, а саме те,
що ОСОБА_1 є двоюрідною племінницею ОСОБА_2 та встановлено факт проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який помер
ІНФОРМАЦІЯ_1 . Власник квартири, Рівненська обласна рада не була залучена до розгляду справи про встановлення факту родинних відносин
та зокрема факту проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження
у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено,
що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального
чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права
у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується
з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною першою статті 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або
за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Частинами першою та другою статті 61 ЖК України закріплено,
що користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного
і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер.
Відповідно до статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність
за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом
з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені
в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.
Згідно із положеннями статті 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків,
а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем
та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
Повнолітній член сім`ї наймача вправі за згодою наймача та інших членів сім`ї, які проживають разом з ним, вимагати визнання його наймачем
за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача. Таке ж право у разі смерті наймача або втрати ним права на жиле приміщення належить будь-якому членові сім`ї наймача (частина перша статті 106 ЖК України).
Згідно із пунктом 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» судам роз`яснено, що вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім`ї наймача, чи прописані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.
Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 11 липня 2012 року у справі № 6-60цс-12, у осіб, які вселилися
до наймача, виникають усі права й обов`язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім`ї наймача (частини перша та друга статті 64 ЖК України). Крім того, особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (частина друга
При цьому під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні, наявності згоди на це всіх членів сім`ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем
і членами сім`ї, що проживають з ним, певного порядку користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи,
а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб,
чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу
їх проживання.
Оскільки відповідно до вимог закону вселення та проживання в квартирі може бути здійснено лише у встановленому порядку, членом сім`ї наймача,
у розумінні частини другої статті 64 ЖК України, може бути визнано лише осіб, які вселилися у встановленому порядку та на відповідній правовій підставі постійно проживають у квартирі разом з наймачем.
Відповідно до статті 99 ЖК України піднаймачі і тимчасові жильці самостійного права на займане жиле приміщення не набувають незалежно від тривалості проживання. У разі припинення дії договору найму жилого приміщення одночасно припиняється і дія договору піднайму. Піднаймач
і члени його сім`ї, а також тимчасові жильці зобов`язані негайно звільнити займане жиле приміщення. У разі відмовлення вони підлягають виселенню
в судовому порядку, а з будинків, що загрожують обвалом,
в адміністративному порядку. Виселення провадиться без надання іншого жилого приміщення.
Власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та, у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства.
Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність
у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод
у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права,
за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом
і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної
та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Зокрема, згідно із рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету»
та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність
у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але
й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися
як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції
та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним
у демократичному суспільстві.
Частинами першою, шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається
як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується
на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (частини перша, друга статті 89 ЦПК України).
Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку в силу вимог статей 12 81 89 ЦПК України, встановивши, що спірна квартира на праві комунальної власності належить територіальній громаді Рівненської області в особі Рівненської обласної ради. Наймачем спірної квартири була ОСОБА_3 , яка у 2014 році померла та ураховуючи відсутність належних та допустимих доказів правомірного зайняття ОСОБА_1 спірної квартири, суд дійшов правильного висновку про відмову у визнанні за ОСОБА_1 права на користування спірним жилим приміщенням.
При цьому суд обґрунтовано вважав, що ухвалене Дубенським міськрайонним судом Рівненської області 22 січня 2019 року у справі
№ 559/2057/18 рішення щодо встановлення факту проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який був членом сім`ї наймача спірної квартири, не може вказувати на дотримання ОСОБА_1 передбачених законом правил про вселення в спірну квартиру і набуття права користування нею, оскільки з тексту судового рішення вбачається, що звернення до суду було викликано необхідністю встановлення родинних відносин зі спадкодавцем для спадкування, при цьому спірна квартира не відноситься до спадкового майна ОСОБА_2 .
Разом із цим, встановивши те, що ОСОБА_1 своїм вселенням у спірну квартиру у невстановленому законом порядку чинить перешкоди власнику квартири у розпорядженні його майном, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про усунення перешкод Рівненській обласній раді у користуванні спірною квартирою шляхом її звільнення ОСОБА_1 та передачі останньою ключів від неї представнику власника.
Доводи касаційної скарги про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків щодо застосування норм матеріального
й процесуального права у подібних правовідносинах, викладених
у постановах Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц та від 20 листопада 2019 року у справі № 127/26104/18, на які заявник посилався у касаційній скарзі, є необґрунтованими, а висновки судів попередніх інстанцій не суперечать зазначеним висновкам Верховного Суду.
Доводи касаційної скарги про те, що тривалий час проживання ОСОБА_1 у спірному житлі є достатньою підставою для того, щоб вважати це житло належним їй у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також про те, що її виселення із спірного житла є невиправданим втручанням у її приватну сферу, порушенням прав на повагу до житла є необґрунтованими, оскільки матеріали справи не містять належних та допустимих доказів обставин вселення ОСОБА_1
з неповнолітнім сином в установленому законом порядку.
Крім того, з 11 листопада 2015 року і на час розгляду цієї справи судами першої та апеляційної інстанцій ОСОБА_1 має право користування квартирою АДРЕСА_2 .
Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться значною мірою
до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.
Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.
Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі
№ 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Ураховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржених судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.
Щодо зупинення виконання постанови
Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Враховуючи те, що ухвалою Верховного Суду від 29 липня 2021 року було зупинено виконання рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 07 грудня 2020 року до закінчення касаційного провадження, тому виконання судового рішення на підставі частини третьої статті 436 ЦПК України підлягає поновленню.
Керуючись статтями 400 409 410 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 07 грудня
2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 11 травня
2021 року залишити без змін.
Поновити виконання рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 07 грудня 2020 року.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту
її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
С. Ф. Хопта
В. В. Шипович