Постанова
Іменем України
15 червня 2022 року
м. Київ
справа № 569/7165/19
провадження № 61-3152св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого -Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Волинського апеляційного суду у складі колегії суддів: Здрилюк О. І., Бовчалюк З. А., Карпук А. К., від 07 лютого 2022 року.
Зміст позовної заяви та її обґрунтування
У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про солідарне стягнення заборгованості за договорами позики.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 09 липня 2018 року, 13 липня
2018 року, 20 липня 2018 року і 25 липня 2018 року між нею та
ОСОБА_2 , від імені якого на підставі нотаріально посвідченої довіреності діяла представник ОСОБА_5 , було укладено договори позики, відповідно до умов яких позичальник отримав кошти: 09 липня
2018 року у розмірі 155 110 грн з терміном повернення до 13 вересня
2018 року; 13 липня 2018 року у розмірі 149 950 грн з терміном повернення до 16 вересня 2018 року; 20 липня 2018 року у розмірі 149 950 грн з терміном повернення до 24 вересня 2018 року; 25 липня 2018 року у розмірі 130 грн з терміном повернення до 26 вересня 2018 року. З метою забезпечення виконання зобов`язань за укладеним 25 липня 2018 року договором позики було укладено договір поруки з ОСОБА_4 . Позивачка зазначала, що свої зобов`язання за усіма договорами позики вона виконала, передавши кошти у визначених ними розмірах, але позичальник отримані кошти у визначені договорами строки не повернув. Вказувала, що з 06 вересня 2016 року ОСОБА_2 перебуває у зареєстрованому шлюбі зі ОСОБА_3 . Стверджувала, що після отримання позичальником у позику коштів на загальну суму 455 140 грн його дружина 05 вересня 2018 року на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу набула у власність квартиру АДРЕСА_1 , тобто кошти було використано в інтересах сім`ї шляхом придбання цієї квартири. Таким чином, на думку позивачки, дружина позичальника є солідарним боржником за укладеними договорами позики разом зі своїм чоловіком.
Посилаючись на зазначені обставини, позивачка просила:стягнути солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на її користь заборгованість за договорами позики від 09 липня 2018 року, 13 липня 2018 року, 20 липня 2018 року: 455 010 грн - сума неповернутої позики,
91 002 грн - штраф, 368 351, 08 грн - пеня, 28 127, 75 грн - інфляційні втрати, 920 877, 70 грн - 365 % річних від простроченої суми; стягнути солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на її користь заборгованість за договором позики від 25 липня 2018 року:
130 грн - сума неповернутої позики, 26 грн - штраф, 100,88 грн - пеня,
7,15 грн - інфляційні витрати, 252,20 грн - 365 % річних від простроченої суми.
ОСОБА_3 , заперечуючи проти заявлених позовних вимог, зазначала, що договори позики не укладались і грошові кошти ОСОБА_2 не отримував.
Основний зміст та мотиви рішення суду першої інстанції
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області у складі судді Присяжнюк Л. М. від 02 листопада 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 і ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договорами позики від 09 липня 2018 року, 13 липня 2018 року, 20 липня 2018 року у розмірі 1 863 368, 53 грн, з яких: основна заборгованість - 455 010, 00 грн, штраф - 91 002, 00 грн, пеня - 368 351, 08 грн, інфляційні втрати - 28 127, 75 грн, 365 % річних - 920 877, 70 грн.
Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 і ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 25 липня 2018 року у розмірі 516, 23 грн, з яких: основна заборгованість - 130, 00 грн, штраф - 26, 00 грн, пеня - 100, 88 грн, інфляційні втрати - 7, 15 грн, 365 % річних - 252, 20 грн.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат по сплаті судового збору.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що отримані на підставі договорів позики кошти були використані в інтересах сім`ї на придбання квартири, а тому згідно з частиною четвертою статті 65 Сімейного кодексу України позичальник ОСОБА_2 і його дружина ОСОБА_3 є солідарними боржниками за цими зобов`язаннями і наявна заборгованість підлягає стягненню солідарно з обох боржників. Також солідарно з боржника і поручителя підлягає стягненню заборгованість за договором позики від 25 липня 2018 року
Основний зміст та мотиви постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Волинського апеляційного суду від 07 лютого 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено.
Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 02 листопада 2021 року в оскаржуваній частині щодо вирішення позовних вимог до ОСОБА_3 про солідарне стягнення заборгованості за договорами позики та стягнення із неї судового збору скасовано і ухвалено у цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договорами позики.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат по сплаті судового збору.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що відсутні правові підстави кваліфікувати ОСОБА_3 як зобов`язану особу (боржника) за укладеними ОСОБА_2 договорами позики, оскільки згоди на їх укладення ОСОБА_3 не надавала, а факт укладення цих правочинів та використання отриманих за ними коштів в інтересах сім`ї є недоведеним. З огляду на зазначене, апеляційний суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги про стягнення боргу за договорами позики з ОСОБА_3 задоволенню не підлягають. Також апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, безпідставно пославшись на статтю 1054 ЦК України.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову Волинського апеляційного суду від 07 лютого 2022 року і залишити в силі рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 02 листопада
2021 року.
Підставами касаційного оскарження вказаного судового рішення заявниця зазначила неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказавши, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Плати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц, у постанові Верховного Суду від 28 серпня 2019 року
у справі № 638/20603/16 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України), а також на те, що суд апеляційної інстанції не дослідив належним чином зібрані у справі докази
(пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Доводи касаційної скарги обґрунтовані тим, що відповідачі не довели, що квартира була придбана не за грошові кошти, отримані ОСОБА_2 у позику. Про інші джерела доходів відповідачі не вказували. Особа, яка подала касаційну скаргу, зазначає, що апеляційний суд, посилаючись на відсутність згоди дружини під час укладання договорів позики, не врахував, що якщо договір укладено в інтересах сім`ї, згода іншого подружжя не є обов`язковою. Вказує, що правовий режим спільної сумісної власності майна подружжя передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що свідчить про солідарний характер таких зобов`язань.
Судові рішення оскаржуються у частині вирішення позовних вимог
ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , тому в іншій частині касаційному перегляду не підлягають в силу положень статті 400 ЦПК України.
Ухвалою Верховного Суду від 18 травня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою.
У визначений судом строк відзивів на касаційну скаргу не надійшло.
Ухвалою Верховного Суду від 07 червня 2022 року справу призначено до судового розгляду колегією з п`яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
09 липня 2018 року, 13 липня 2018 року, 20 липня 2018 року і 25 липня
2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , від імені якого на підставі нотаріально посвідченої довіреності діяла представник ОСОБА_5 , було укладено договори позики, відповідно до умов яких позичальник отримав грошові кошти:
09 липня 2018 року - у розмірі 155 110 грн зі строком повернення
до 13 вересня 2018 року;
13 липня 2018 року - у розмірі 149 950 грн зі строком повернення
до 16 вересня 2018 року;
20 липня 2018 року - у розмірі 149 950 грн зі строком повернення
до 24 вересня 2018 року;
25 липня 2018 року - у розмірі 130 грн зі строком повернення до 26 вересня 2018 року.
25 липня 2018 року з метою забезпечення виконання зобов`язань за договором позики від 25 липня 2018 року було укладено договір поруки між ОСОБА_1 як позичальником, ОСОБА_4 як поручителем і ОСОБА_2 , від імені якого на підставі нотаріально посвідченої довіреності діяла представник ОСОБА_5 , як позичальником, за умовами якого поручитель ОСОБА_4 взяла на себе зобов`язання щодо виконання умов цього договору позики на умовах, визначених у ньому.
Згідно з пунктом 7.2 договорів позики в разі прострочення повернення позики позичальник зобов`язується сплатити кредитору пеню у розмірі
0,4% від несплаченої суми за кожен день прострочення і штраф у розмірі 20% від суми позики.
У разі прострочення повернення позики, крім штрафних санкцій, визначених пунктом 7.2 цього договору, позичальник зобов`язується сплатити кредитору суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення та 365 % річних від простроченої суми у відповідності до статті 625 ЦК України (пункт 7.3).
Згідно з розписками від 09, 10, 11 і 12 липня 2018 року представник
ОСОБА_2 - ОСОБА_5 отримала від ОСОБА_1 відповідно до укладеного 09 липня 2018 року договору позики грошові кошти у розмірах 45 110 грн, 48 тис. грн, 37 тис. грн, 25 тис. грн.
У відповідності до розписок від 13, 14 і 16 липня 2018 року представник
ОСОБА_2 - ОСОБА_5 отримала від ОСОБА_1 відповідно до укладеного 13 липня 2018 року договору позики грошові кошти у розмірах 49 980 грн, 49 980 грн, 49 990 грн.
У розписках від 21, 23 і 24 липня 2018 року зазначено, що представник
ОСОБА_2 - ОСОБА_5 отримала від ОСОБА_1 відповідно до укладеного 20 липня 2018 року договору позики грошові кошти у розмірах
49 990 грн, 49 980 грн, 49 980 грн.
Із розписки від 25 липня 2018 року слідує, що представник
ОСОБА_2 - ОСОБА_5 отримала від ОСОБА_1 відповідно до укладеного 25 липня 2018 року договору позики кошти у розмірі 130 грн.
Матеріали справи не містять доказів повернення позивачці отриманих за договорами позики коштів.
Обґрунтовуючи позовні вимоги до ОСОБА_3 , позивачка стверджувала, що з 06 вересня 2016 року ОСОБА_2 та
ОСОБА_3 перебувають у зареєстрованому шлюбі, а отримані позичальником грошові кошти були витрачені в інтересах сім`ї, що підтверджується договором купівлі-продажу квартири
АДРЕСА_1 від 05 вересня 2018 року.
Позиція Верховного Суду
Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга до задоволення не підлягає.
Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку та якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно зі статтею 1046 Цивільного кодексу України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Відповідно до частини першої статті 36 Сімейного кодексу України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.
Отже інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку і характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї.
Законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім`ї.
Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Отже, положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.
Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.
Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово (частина третя статті 65 СК України).
Тлумачення частини четвертої статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньої участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов`язану особу (боржника).
Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї з набуттям майна у спільну сумісну власність, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) дійшла висновку, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї (пункт 61).
Велика Палата Верховного Суду погодилася з відповідним висновком Верховного Суду України, викладеним у постановах від 27 квітня 2016 року у справі № 537/6639/13-ц (провадження № 6-486цс16) та від 14 вересня
2016 року у справі № 334/5907/14-ц (провадження № 6-539цс16), про солідарний характер відповідальності подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, якщо інше не передбачене такими правочинами.
За таких обставин суди повинні досліджувати, чи були отримані грошові кошти витрачені в інтересах сім`ї, чи підтверджено це відповідними доказами.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Тягар доведення обґрунтованості заявлених вимог за загальними правилами процесуального закону покладається саме на позивача. Якщо позивач, розпоряджаючись своїми правами на власний розсуд, доведе суду обґрунтованість пред`явлених вимог, то у випадку їх неспростування стороною відповідача у спосіб, визначений законом, такі вимоги підлягають задоволенню.
Вирішуючи спір, встановивши фактичні обставини справи, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, суд апеляційної інстанції дійшов достатньо обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , оскільки позивачкою не надано достатніх доказів, які б могли свідчити про використання отриманих ОСОБА_2 у позику грошових коштів для задоволення потреб сім`ї, а саме для придбання квартири АДРЕСА_1 .
Суд апеляційної інстанції встановив, що договір купівлі-продажу зазначеної квартири було укладено ОСОБА_3 05 вересня
2018 року, тобто через достатньо тривалий проміжок часу після укладення ОСОБА_5 в інтересах ОСОБА_2 договорів позики. Договори позики не містять посилання на мету отримання грошових коштів, їх цільове використання. При цьому необхідно враховувати, що за умовами договорі позики ОСОБА_2 вже у вересні 2018 року мав повернути отримані у позику грошові кошти. Доводи та докази, на які посилалась відповідачка, під час розгляду справи позивачкою не спростовані.
За таких обставин суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що позовні вимоги про солідарне стягнення боргу за договорами позики з ОСОБА_3 , як з другого з подружжя, задоволенню не підлягають.
Посилання касаційної скарги на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постановах Верховного Суду, є необґрунтованими, оскільки висновки суду не суперечать висновкам, викладеним у зазначених заявницею постановах.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц встановлено, що при оформленні договору позики приватний нотаріус отримала заяву дружини, якою вона надала згоду своєму чоловікові на укладення договору позики. У справі, яка переглядається, така згода ОСОБА_3 не надавалася.
У постанові Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі
№ 638/20603/16 суд касаційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову до другого з подружжя як солідарного боржника, оскільки не було доведено факту укладення договору позики в інтересах сім`ї та витрачання отриманих на підставі цього правочину коштів в інтересах сім`ї, згода дружини на укладання договору позики відсутня.
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а у значній мірі зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Підстави для скасування оскарженого судового рішення відсутні.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
Порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, судом апеляційної інстанції зроблена належна правова оцінка доказів.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржену постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
Керуючись статтями 402 409 410 415 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Волинського апеляційного суду від 07 лютого 2022 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
С. Ф. Хопта
В. В. Шипович