№ 576/564/21

Постанова

Іменем України

28 червня 2022 року

м. Київ

справа № 576/564/21

провадження № 61-19258св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_5 , на рішення Глухівського міськрайонного суду Сумської області від 03 серпня 2021 року в складі судді Колодяжного А. О. та постанову Сумського апеляційного суду від 26 жовтня 2021 року в складі колегії суддів: Собини О. І., Кононенко О. Ю., Ткачук С. С. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про визнання договорів удаваними, визнання права власності на майно подружжя,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договорів удаваними, визнання права власності на майно подружжя.

З урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, що надійшла до суду 17 червня 2021 року (т. 2 а. с. 80, 81), позивач просила:

- визнати договір купівлі-продажу від 16 серпня 2018 року квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_6 як продавцем та ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_7 як покупцем, та договір дарування від 29 серпня 2018 року цієї квартири, укладений між ОСОБА_3 як дарувальником та ОСОБА_7 як обдаровуваним, удаваними, встановивши, що вказані договори є складовими частинами договору купівлі-продажу відповідної квартири ОСОБА_7 та визнати цю квартиру об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_7 та ОСОБА_1 ;

- визнати договір купівлі-продажу 3/5 частин будинку від 29 січня 2009 року, реєстраційний номер 1-161, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , укладений між ОСОБА_8 та ОСОБА_9 як продавцями та ОСОБА_10 як покупцем, та договір дарування 2/5 частин будинку від 24 лютого 2009 року, реєстраційний номер 1-381, укладений між ОСОБА_11 в особі представника ОСОБА_7 як дарувальника та ОСОБА_10 як обдарованою, а також договір дарування житлового будинку від 14 листопада 2009 року, зареєстрований в реєстрі за № 1-2884, укладений між ОСОБА_10 як дарувальником та ОСОБА_7 як обдарованим, удаваними, встановивши, що вказані договори є складовими частинами договору купівлі-продажу відповідного будинку ОСОБА_7 та визнати цей житловий будинок об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_7 та ОСОБА_1 ;

- визнати договір купівлі-продажу квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 , укладений ОСОБА_3 та договір дарування від 07 травня 2003 року реєстраційний номер 1-679, цієї квартири, укладений між ОСОБА_3 як дарувальником та ОСОБА_7 як обдаровуваним, удаваним, встановивши, що вказані договори є складовими частинами договору купівлі-продажу відповідної квартири ОСОБА_7 та визнати цю квартиру об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_7 та ОСОБА_1 ;

- визнати договір купівлі-продажу квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_4 , укладений ОСОБА_3 та договір дарування цієї квартири від 21 січня 2009 року, реєстраційний номер 108, укладений між ОСОБА_3 як дарувальником та ОСОБА_7 як обдаровуваним, удаваними, встановивши, що вказані договори є складовими частинами договору купівлі-продажу відповідної квартири ОСОБА_7 та визнати цю квартиру об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_7 та ОСОБА_1 ;

- визнати за ОСОБА_1 право власності:

- на 1/2 частину квартири загальною площею 53,8 кв. м, житловою площею 24,0 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 ;

- на 1/2 частини житлового будинку загальною площею 197,5 кв. м, житловою площею 111,9 кв. м, з господарськими спорудами та гаражем, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 ;

- на 1/2 частину магазину змішаних товарів загальною площею 59,3 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_5 ;

- на 1/2 частину нежилого приміщення, магазин, загальною площею 34,7 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_4 ;

- на 1/2 частину автомобіля марки Volkswagen Passat, номер кузова НОМЕР_1 , 2004 року випуску;

- на 1/2 частину автомобіля марки Skoda Octavia, 2000 року випуску.

Свої вимоги позивач мотивувала тим, що з 02 листопада 2001 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_7 . Ще до дати реєстрації шлюбу вони проживали однією сім`єю і в них народилась дитина ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Під час перебування у зареєстрованому шлюбі у них також народилась дитина ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . За рішенням суду від 29 жовтня 2018 року шлюб між позивачем та ОСОБА_7 було розірвано. Після розірвання шлюбу питання щодо поділу спільного майна подружжя не вирішувалось.

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_7 помер, після його смерті відкрилася спадщина, яка складається з вищезазначеного нерухомого майна та транспортних засобів, що набуті позивачкою та ОСОБА_7 під час шлюбу, а тому є спільною сумісною власністю подружжя.

Також позивач зазначає, що хоч і первісно перелічене у позовних вимогах нерухоме майно оформлювалось на батька чи дочку ОСОБА_7 , проте фактичним набувачем - покупцем відповідного майна із самого початку був ОСОБА_7 , який використовував свого батька та дочку як формальних власників, а потім за договорами дарування отримував відповідне майно у особисту власність. Відтак вказані правочини є удаваними і такими, що є складовими відповідних договорів купівлі-продажу.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Глухівського міськрайонного суду Сумської області від 03 серпня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину автомобіля марки Volkswagen Passat, номер кузова НОМЕР_1 , 2004 рік випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 та 1/2 частину автомобіля марки Skoda Octavia, 2000 рік випуску, реєстраційний номер НОМЕР_3 .

В іншій частині позовних вимог - відмовлено.

Стягнено з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , на користь ОСОБА_1 по 163,21 грн судового збору.

Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання 1/2 зазначених автомобілів за позивачем, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки вказані автомобілі були придбані під час шлюбу на підставі договорів купівлі-продажу, то вони є спільною сумісною власністю подружжя позивача та ОСОБА_7 .

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в іншій частині, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не було доведено, що сторони оспорюваних договорів діяли свідомо для досягнення будь-якої особистої користі та їхні дії були направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників. Крім того, суд першої інстанції вказував і на те, що позивачем не надано переконливих та достатніх доказів на підтвердження факта придбання спірного майна саме її колишнім чоловіком - ОСОБА_7 та за рахунок їх спільних коштів. Суд першої інстанції визнав недоведеним також і твердження позивача щодо істотного збільшення вартості спірного нерухомого майна внаслідок їх з ОСОБА_7 спільної праці та вкладених коштів.

Не погоджуючись із вказаним рішенням в частині відмови у задоволенні позовних вимог, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу.

Постановою Сумського апеляційного суду від 26 жовтня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Глухівського міськрайонного суду Сумської області від 03 серпня 2021 року в оскарженій частині залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що позивачем не надано будь-яких належних, допустимих та достатніх доказів, які б у своїй сукупності вказували на те, що спірні квартири і будинок були придбані за спільні кошти їх із ОСОБА_7 чи то за кошти, що належали особисто ОСОБА_7 . Сам факт дарування ОСОБА_3 своєму сину - ОСОБА_7 придбаних ним спірних квартир, після набуття на них права власності, не є переконливим доказом того, що у оспорюваних договорах купівлі-продажу покупцем виступав саме ОСОБА_7 . Також позивач не довела як істотного збільшення вартості спірного нерухомого майна, так і істотного збільшення цього майна внаслідок праці позивача та вкладених нею коштів. Також колегія суддів звертала увагу на те, що сторонами оспорюваних правочинів, крім відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та померлого ОСОБА_7 , були також продавець ОСОБА_6 , продавці ОСОБА_8 і ОСОБА_9 та дарувальник ОСОБА_11 , але дані особи до участі у справі в якості відповідачів позивачкою не притягувались і позовні вимоги до них не заявлялись.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_5 засобами поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Глухівського міськрайонного суду Сумської області від 03 серпня 2021 року та постанову Сумського апеляційного суду від 26 жовтня 2021 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення в частині відмови в задоволенні позову і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає пункти 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Суди не врахували висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо застосування пункту 6 частини першої статті 3, частини другої статті 13 ЦК України, а саме, викладеного у постанові від 10 лютого 2021 року в справі № 754/5841/17. Також зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування статей 203 215 235 ЦК України у подібних правовідносинах, зокрема, з подібними предметом спору; підставами позову; змістом позовних вимог; встановленими судом обставинами та однаковим матеріально- правовим регулюванням спірних правовідносин.

Касаційна скарга мотивована тим, що відповідачі обґрунтовували свою позицію виключно тим, що всі спірні правочини відповідали волі сторін та є правомірними. В той же час, жодних пояснень щодо набуття ОСОБА_7 права власності на всі об`єкти нерухомого майна під час шлюбу з позивачем за однією «схемою» - шляхом укладення договорів купівлі-продажу на свого батька та доньку від першого шлюбу, які не мали необхідних коштів, а потім «дарування» цими особами через незначний проміжок часу, а щодо одного об`єкту нерухомого майна відразі після набуття права власності на нього, відповідного майна на користь ОСОБА_7 , останні не надали.

Суди залишили поза увагою, що у деяких із оскаржуваних правочинів ОСОБА_7 діяв як представник свого батька та доньки, чи осіб які вчиняли правочини на користь відповідачів, на підставі нотаріально посвідченої «генеральної» довіреності, тобто, вказані особи (батько та донька) навіть не знали про зміст цих правочинів. Зазначає, що єдиною метою набуття ОСОБА_7 права власності на вказані об`єкти нерухомого майна у відповідний спосіб є позбавлення позивача можливості претендувати на це майно після розірвання шлюбу.

Також зазначає, що суди порушили норми процесуального права, щодо повної, об`єктивної та всебічної оцінки доказів.

Доводи інших учасників справи

У січні 2022 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_14 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 надіслали до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу, в яких просять касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення залишити без змін, посилаючись на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суди забезпечили повний і всебічний розгляд справи й ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, а доводи скарги висновків суду не спростовують.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 09 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали цивільної справи з Глухівського міськрайонного суду Сумської області.

Справа надійшла до Верховного Суду у січні 2022 року.

Фактичні обставини справи, встановленні судами

Суди встановили, що з 02 листопада 2001 року ОСОБА_1 та ОСОБА_7 перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Глухівського міськрайонного суду Сумської області від 29 жовтня 2018 року, що набрало законної сили 29 листопада 2018 року, розірвано (т. 1 а. с. 6, 9).

Після розірвання шлюбу позивач змінила прізвище з « ОСОБА_1 » на « ОСОБА_1 » та ім`я « ОСОБА_1 » на « ОСОБА_1 » (т. 1 а. с. 10).

ОСОБА_1 та ОСОБА_7 мають спільних дітей - ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (т. 1 а. с. 7, 8).

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_7 помер (т. 1 а. с. 11).

Станом на 26 травня 2021 року із заявами про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_7 звернулись: його дружина ОСОБА_2 (в своїх інтересах та інтересах дочки ОСОБА_19 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ), дочка ОСОБА_4 , дочка ОСОБА_13 , дочка ОСОБА_12 . Батько ОСОБА_7 - ОСОБА_3 відмовився від спадщини на користь дітей сина - ОСОБА_19 та ОСОБА_4 (т. 2 а. с. 1-23).

Набуття ОСОБА_7 спірного нерухомого майна, яке належало йому на праві власності на час смерті, підтверджується наступними письмовими доказами.

07 травня 2003 року за договором дарування квартири ОСОБА_3 подарував своєму синові - ОСОБА_7 квартиру АДРЕСА_6 , загальною жилою площею 41,8 кв. м, що належала ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу квартири, який посвідчений приватним нотаріусом Глухівського міськрайонного округу Кушнір Л. Г. 06 травня 2003 року за реєстровим № 1547 та зареєстрованого в Глухівському МБТІ 07 травня 2003 року за № 3402, книга № 20 (т. 1 а. с. 152, 153).

У подальшому ця квартира на підставі рішень міськради була переобладнана під нежитлове приміщення магазину і ОСОБА_7 видано відповідне свідоцтво про право власності на нерухоме майно (т. 1 а. с.14-20, 154, 155, т. 2 а. с. 30, 31).

Згідно витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 21 січня 2009 року, за ОСОБА_7 на підставі договору дарування від 21 січня 2009 року зареєстровано право власності на однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_4 (т. 1 а. с. 156).

У подальшому, ця квартира на підставі рішення міськради від 22 грудня 2011 року була переобладнана під нежитлове приміщення магазину і ОСОБА_7 26 грудня 2011 року виконавчим комітетом Путивльської міської ради видано відповідне свідоцтво про право власності на нерухоме майно (т. 1 а. с.157, 158, 191).

З матеріалів справи та матеріалів інвентарної справи на домоволодіння АДРЕСА_2 встановлено, що за договором купівлі-продажу від 29 січня 2009 року ОСОБА_20 придбала у ОСОБА_8 та ОСОБА_9 3/5 частини житлового будинку АДРЕСА_2 , загальною площею 96,7 кв. м, що знаходився на земельній ділянці Глухівської міськради. 2/5 частини цього будинку були подаровані ОСОБА_10 її бабою - ОСОБА_11 на підставі договору дарування від 24 лютого 2009 року, що належав їй на праві власності згідно договору купівлі-продажу нерухомості від 15 червня 2000 року (т. 1 а. с. 100, 102, 196-204). Рішенням виконавчого комітету Глухівської міської ради від 15 травня 2009 року надано дозвіл на будівництво житлового будинку з господарськими спорудами та гаражем за вказаною адресою.

05 серпня 2009 року ОСОБА_21 , на підставі рішення виконавчого комітету Глухівської міської ради Сумської області від 25 червня 2009 року за № 493, видано державний акт на право власності на земельну ділянку, загальною площею 0,0567 га, що розташована в АДРЕСА_2 .

05 листопада 2009 року ОСОБА_10 виконавчим комітетом Глухівської міської ради видано свідоцтво про право власності на житловий будинок з господарськими спорудами та гаражем за адресою: АДРЕСА_2 , загальна площа 197,5 кв. м, житлова - 111,9 кв. м (т. 1 а. с.103, 104, 207-209).

Відповідно до договору дарування від 14 листопада 2009 року ОСОБА_22 подарувала будинок по АДРЕСА_2 та земельну ділянку за цією адресою своєму батьку - ОСОБА_7 (т. 1 а. с. 105, 106, 205).

За договором купівлі-продажу від 16 серпня 2018 року ОСОБА_3 була придбана у ОСОБА_6 квартира, загальною площею 53,80 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Від імені ОСОБА_3 при підписанні договору купівлі-продажу діяв ОСОБА_7 (т. 1 а. с. 224-264).

Відповідно до договору дарування від 29 серпня 2018 року ОСОБА_3 подарував цю квартиру ОСОБА_7 (т. 1 а. с. 182).

Згідно довідки сервісного центру МВС № 5941 за ОСОБА_7 зареєстрований автомобіль марки Volkswagen Passat, 2004 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 , що був придбаний ним 01 серпня 2006 року на підставі договору купівлі-продажу від 22 липня 2006 року та автомобіль марки Skoda Octavia, 2000 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_3 , що був приданий 16 квітня 2005 року на підставі договору купівлі-продажу від 08 квітня 2005 року (т. 2 а. с. 163).

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Звертаючись до суду з позовом позивач посилалась на те, що все спірне нерухоме майно було набуто позивачем та ОСОБА_7 у період шлюбу. Хоч і первісно перелічене у позовних вимогах нерухоме майно оформлювалось на батька чи дочку ОСОБА_7 на підставі договорів купівлі-продажу, проте фактичним набувачем - покупцем відповідного майна із самого початку був ОСОБА_7 , який використовував свого батька та дочку як формальних власників, а потім за договорами дарування отримував відповідне майно у особисту власність. Відтак вказані правочини є удаваними і такими, що є складовими відповідних договорів купівлі-продажу вчиненими ОСОБА_7 як покупцем.

Вирішуючи питання стосовно вимог щодо удаваності правочинів, Верховний Суд виходить з такого.

Згідно зі статтями 6, 11 та 12 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Відповідно до положень статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

За своєю суттю договір купівлі-продажу передбачає для однієї сторони право отримання предмета купівлі-продажу у власність та зобов`язання сплатити його покупну ціну, а для другої сторони право на отримання ціни та обов`язок передати предмет договору наступному власнику.

Крім того, покупець може домовитись з іншою особою про придбання власності за її рахунок з наступним відшкодуванням цій особі витрат.

Отже, предмет договору належить продавцю та переходить у власність покупця, якщо інше не передбачено домовленістю сторін, та покупець має сплатити ціну за власний рахунок, якщо інше не передбачено домовленістю сторін договору або покупцем та іншою особою.

Відповідно до статті 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України, зокрема, відповідно до частини п`ятої даної статті правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є удаваним (стаття 235 ЦК України).

У разі встановлення, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.

Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з`ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

Змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права (статті 12 81 ЦПК України).

За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача.

Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: а) факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; б) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; в) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Такі висновки застосування норм матеріального права викладено в постановах Верховного Суду України: від 14 листопада 2012 року в справі № 6-133цс12, від 07 вересня 2016 року в справі № 6-1026цс16, які у подальшому підтримані у постановах Верховного Суду: від 07 листопада 2018 року в справі № 742/1913/15 (провадження № 61-13992св18), від 21 серпня 2019 року в справі № 303/292/17 (провадження № 61-12404св18), від 30 березня 2020 року в справі № 524/3188/17 (провадження № 61-822св20) та підтримані у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року в справі № 346/2238/15 (провадження № 61-14680сво20).

Також зазначене узгоджується з пунктом 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року в справі № 346/2238/15 (провадження № 61-14680сво20) зроблено висновок про те, що удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а не сторони правочину. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків, а не «приховують» сторону правочину. Нормами ЦК України не допускається такої правової конструкції як позов про визнання недійсним договору в частині сторони договору. Стаття 235 ЦК України не може бути підставою для визнання правочину удаваним в частині сторони, оскільки це суперечить її положенням.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивачем не було доведено, що сторони оспорюваних договорів діяли свідомо для досягнення будь-якої особистої користі та їхні дії були направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників. Крім того, суд першої інстанції вказував і на те, що позивачем не надано переконливих та достатніх доказів на підтвердження факту придбання спірного майна саме її колишнім чоловіком - ОСОБА_7 та за рахунок їх спільних коштів. Суд першої інстанції визнав недоведеним також і твердження позивача щодо істотного збільшення вартості спірного нерухомого майна внаслідок їх з ОСОБА_7 спільної праці та вкладених коштів.

Колегія суддів погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами 16 серпня 2018 року ОСОБА_6 та ОСОБА_3 , від імені якого діяв ОСОБА_7 як представник за довіреністю, уклали договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_7 . У цьому договорі зазначено, що покупець сплатив повну суму грошей (970 тис. грн) за квартиру. Також у договорі зазначено, що цей правочин відповідає дійсним намірам сторін і не містить характеру фіктивного чи удаваного (пункти 4, 9 договору). В подальшому ОСОБА_3 на підставі договору дарування відчужив зазначену квартиру ОСОБА_7 .

Також ОСОБА_23 було придбано дві квартири, а саме: за адресою: АДРЕСА_3 та за адресою: АДРЕСА_4 , які в подальшому подаровані ОСОБА_7 .

Крім того, 29 січня 2009 року ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та ОСОБА_24 уклали договір купівлі-продажу 3/5 частини будинку АДРЕСА_2 . У цьому договорі зазначено, що покупець сплатив повну суму грошей (27 тис. грн) за цю частку будинку. Також у договорі зазначено, що цей правочин відповідає дійсним намірам сторін і не містить характеру фіктивного чи удаваного (пункти 2.2, 4.2 ). Інші 2/5 частини цього будинку були подаровані відповідачу ОСОБА_4 її рідною бабою. В подальшому ОСОБА_4 подарувала будинок батьку ОСОБА_7 .

Матеріали справи не містять, а позивачем не надано належних та допустимих доказів, що саме сторони цих правочинів діяли свідомо для досягнення будь-якої особистої користі, та їхні дії були направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників. Також позивач не надала доказів на підтвердження того, що її чоловіком було сплачено сімейні кошти за спірне майно.

Доводи касаційної скарги про те, що оспорювані правочини купівлі-продажу в частині покупця, а також оспорювані правочини дарування є удаваними, оскільки придбані ОСОБА_3 , ОСОБА_4 за кошти та для потреб ОСОБА_7 , без створення правових наслідків для покупців, як фізичних осіб, а також з метою набуття ОСОБА_7 права власності на вказані об`єкти нерухомого майна у відповідний спосіб для позбавлення позивача можливості претендувати на це майно після розірвання шлюбу є безпідставними, та не підтверджені належними та допустими доказами.

Крім того Верховний Суд звертає увагу на те, що нормами ЦК України не допускається такої правової конструкції, як позов про визнання недійсним договору в частині сторони договору, або встановлення того, що один договір є складовою іншого договору. Стаття 235 ЦК України не може бути підставою для визнання правочину удаваним в частині сторони договору, або встановлення того, що один договір є складовою іншого договору оскільки це суперечить її положенням.

Сам факт дарування ОСОБА_3 своєму сину - ОСОБА_7 придбаних ним спірних квартир, після набуття на них права власності, не є переконливим доказом того, що у оспорюваних договорах купівлі-продажу покупцем виступав саме ОСОБА_7 .

Також не свідчить факт дарування ОСОБА_4 своєму батьку - ОСОБА_7 спірного будинку, після набуття на нього права власності (3/5 на підставі договору купівлі-продажу, а 2/5 - на підставі договору дарування), не є переконливим доказом того, що у оспорюваному договорі купівлі-продажу покупцем виступав саме ОСОБА_7 . Крім того, суди вірно врахували те, що позивачем взагалі в своєму позові не було обґрунтовано в чому саме полягає удаваність договору дарування 2/5 частини спірного житлового будинку, укладений між ОСОБА_22 та її бабою - ОСОБА_11 . Доказів проведення реконструкції вказаного домоволодіння саме ОСОБА_1 та ОСОБА_7 під час перебування у шлюбі матеріали справи не містять.

Оскільки позивачем не доведено того, що воля сторін оспорюваних правочинів була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, наявність мети приховати інший правочин, настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином, а також те, що спірне нерухоме майно було придбане її чоловіком за спільні кошти подружжя, то суди дійшли правильних висновків, з якими погоджується й колегія суддів, що відсутні підстави для визнання договорів купівлі-продажу та дарування удаваними.

Виходячи з вищевикладеного, а також враховуючи те, що ОСОБА_7 набув спірне нерухоме майно на підставі договорів дарування, а також враховуючи те, що відповідно до пункту 2 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування, то відсутні підстави для задоволення позовних вимог про визнання спірного майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання за позивачем 1/2 на все спірне майно.

Доводи касаційної скарги про те суди залишили поза увагою, що відповідачі не надали доказів наявності у них доходу на придбання спірного майна, не може бути прийнято до уваги, оскільки саме на позивача законодавцем покладено обов`язок доведення факту укладення удаваних правочинів, а не відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , як сторони оспорюваних договорів, повинні були доводити наявність в них грошових коштів на придбання спірного нерухомого майна та обґрунтовувати їх мотиви дарування набутого майна за цими договорами ОСОБА_7 .

Доводи касаційної скарги щодо неправильного застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року в справі № 754/5841/17, є безпідставними, оскільки висновки у цій справі та у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, враховуючи конкретні обставини справи та фактично-доказову базу з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій, якими у повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до неправильного тлумачення норм матеріального права та до переоцінки доказів, що відповідно до приписів статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги позивача, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суди попередніх інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду без змін.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 409 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_5 , залишити без задоволення.

Рішення Глухівського міськрайонного суду Сумської області від 03 серпня 2021 року та постанову Сумського апеляційного суду від 26 жовтня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Петров

А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко