ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
28 квітня 2025 року
м. Київ
справа № 585/1947/22
провадження № 61-808св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,
відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Роменського міськрайонного суду Сумської області у складі судді Євлах О. О.
від 25 березня 2024 року та постанову Сумського апеляційного суду у складі колегії суддів: Собини О. І., Криворотенка В. І., Рунова В. Ю., від 17 грудня
2024 року,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.
Позовну заяву мотивовано тим, що 08 жовтня 2020 року ОСОБА_2 позичив
у нього 544 753,37 грн, строком до 01 лютого 2021 року, на підтвердження чого відповідачем було надано розписку.
Посилаючись на невиконання відповідачем свого обов`язку щодо повернення коштів за договором позики, ОСОБА_1 просив стягнути з ОСОБА_2 заборгованість у розмірі 724 964, 74 грн, яка складається із: 544 753,37 грн - основний борг; 154 734,82 грн - інфляційній втрати; 25 476,55 грн - три проценти річних від простроченої суми.
У грудні 2023 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання договору позики удаваним.
Зустрічну позовну заяву мотивовано тим, що між ним та ОСОБА_1 договір позики не укладався, жодних коштів ОСОБА_1 йому ніколи не передавав, тому вважав, що вказаний правочин є удаваним, а замість нього між сторонами було укладено договір про надання послуг з обробки деревини.
Вказував, що ОСОБА_1 , з метою уникнення сплати податку на додану вартість, у середині 2019 року та на початку 2020 року, вирішив закупити у ДП «Роменське лісове господарство» деревину, а потім передати ОСОБА_2 для обробітку. Зазначав, що факт передачі деревини ОСОБА_1 підтверджується складанням ОСОБА_2 розписки, яка була складена під тиском та погрозами.
ОСОБА_2 мав обробляти та продавати деревину, а виручені кошти частково передавати ОСОБА_1 . Вказане підтверджується записами в журналі, які велися ОСОБА_2 , в яких зазначено, що ОСОБА_1 11 грудня 2020 року отримав
70 000 грн, 24 000 грн та 46 000 грн. Після реалізації всієї партії, ОСОБА_1 взяв обов`язок оплатити роботу ОСОБА_2 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Роменського міськрайонного суду Сумської області від 25 березня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики (борговою розпискою) 544 753,37 грн основного боргу. В задоволенні решти позову ОСОБА_1 відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 5 447,54 грн.
В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 зобов`язання не виконав, грошові кошти позивачу не повернув, а тому з відповідача на користь позивача підлягає стягненню сума грошових коштів (основного боргу) за договором позики в розмірі 544 753,37 грн. Крім того суд вважав, що відповідно до пункту 18 «Прикінцевих та перехідних положень» ЦК України не підлягають стягненню з відповідача на користь позивача інфляційні втрати в сумі
154 734,82 грн та три відсотки річних в сумі 24 476,55 грн.
Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив із недоведеності ОСОБА_2 підстав для визнання удаваним договору позики від 08 жовтня 2020 року, укладеного між ним та ОСОБА_1 .
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Сумського апеляційного суду від 17 грудня 2024 року рішення Роменського міськрайонного суду Сумської області від 25 березня 2024 року скасовано в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних та ухвалено в цій частині нове судове рішення про часткове задоволення позовних вимог.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 інфляційні втрати у розмірі 64 147,86 грн та три проценти річних у розмірі 17 372,41 грн.
Рішення Роменського міськрайонного суду Сумської області від 25 березня 2024 року в частині вирішення питання розподілу судових витрат змінено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 6 262,74 грн за розгляд справи в суді першої інстанції.
В іншій частині рішення суду залишено без змін.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 9 394,11 грн за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.
Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про стягнення суми основного боргу за договором позики у зв`язку із невиконанням позичальником його умов щодо повернення позики. Разом з тим, апеляційний суд вважав, що підлягає стягненню інфляційні втрати та три проценти річних, нараховані за період з 01 лютого 2021 року
до 23 лютого 2022 року, як передбачено пунктом 18 «Прикінцевих та перехідних положень» ЦК України.
Суд апеляційної інстанції погодився із висновком місцевого суду про відмову у задоволенні зустрічного позову, оскільки ОСОБА_2 не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що при укладенні спірного договору позики воля сторін була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені оспорюваним правочином.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи
До Верховного Суду 16 січня 2025 року засобами поштового зв`язку ОСОБА_2 подав касаційну скаргу на вказані судові рішення, у якій просив їх скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Підставами касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 357/3132/15-ц, від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц, від 24 січня 2024 року у справі № 686/18121/21, від 01 червня 2022 року у справі № 755/17944/18, від 12 липня 2023 року у справі
№ 910/5080/21, тощо (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Також заявник оскаржує судові рішення з передбачених пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України підстав (вказує на порушення судами норм процесуального права відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційну скаргу мотивовано тим, що між сторонами не було укладено договору позики, а наявна у матеріалах справи розписка не може замінювати його. Між сторонами виникли правовідносини з надання послуг з обробки деревини, а не з договору позики, а тому суди помилково задовольнили первісний позов та відмовили у задоволенні зустрічного позову.
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі.
Встановлені судами фактичні обставини справи
Відповідно до письмової розписки від 08 жовтня 2020 року ОСОБА_2 позичив у ОСОБА_1 544 753,37 грн, які зобов`язався повернути до 01 лютого 2021 року.
Вказані кошти у визначений договором строк повернуто не було.
Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 просив, крім суми позики, стягнути з ОСОБА_2 інфляційні втрати у розмірі 154 734,82 грн, а також три проценти річних від простроченої суми у розмірі 25 476,55 грн за період з 01 лютого
2021 року до 23 серпня 2022 року.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги
та матеріали справи, колегія суддів дійшла таких висновків.
Щодо первісних позовних вимог ОСОБА_1 .
За змістом статей 526, 530, 610, частини першої статті 612 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
Відповідно до частини першої статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України).
Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
За своєю суттю договір чи розписка про отримання в борг грошових коштів є документами, якими підтверджується як укладення договору, його умови, а також засвідчують отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
Такого правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).
У разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.
Такі правові висновки про застосування статей 1046 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі
№ 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, та постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц (провадження № 61-5020св18), від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження
№ 61-42915св18), від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17 (провадження
№ 61-9694св20), від 14 липня 2022 року у справі № 204/4341/17 (провадження
№ 61-4389св21).
Договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або речей, у разі відсутності цієї істотної умови договір вважається неукладеним.
Сам по собі факт підписання сторонами тексту договору, без передачі грошей або речей, не породжує у майбутнього позичальника обов`язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей.
Таким чином, факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов`язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд у справах цієї категорії.
При встановленні факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним.
Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду
від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц (провадження № 61-22477св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 205/5292/15-ц (провадження № 61-3741св19), від 04 березня 2020 року у справі № 632/2209/16 (провадження № 61-41934св18), від 26 травня 2021 року у справі № 405/8280/19 (провадження № 61-3411св21), від 09 серпня 2023 року у справі № 755/16831/19 (провадження № 61-17567св21).
Судами установлено, що ОСОБА_2 написана розписка від 08 жовтня
2020 року, відповідно до якої він позичив у ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 544 753,37 грн, які зобов`язався повернути до 01 лютого 2021 року (а. с. 6).
Матеріали справи не містять доказів і судами попередніх інстанцій не було встановлено факту неотримання позичальником ОСОБА_2 грошей від ОСОБА_1 .
Отже, грошовим необхідно вважати зобов`язання, що складається, зокрема, з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій відповідає кореспондуючий обов`язок боржника сплатити кошти на користь кредитора. І саме такий обов`язок відповідача зазначений у борговій розписці.
Заперечуючи проти позову, відповідач зазначив про іншу природу правовідносин, які виникли між сторонами, а саме про надання послуг з обробітку дерева.
Відповідно до висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України
від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг із зобов`язанням її повернення та дати отримання коштів. Тому у справах про стягнення боргу за договором позики позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання, а суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Матеріали справи не містять доказів, що між сторонами виникли якісь інші правовідносини, на підставі яких могла бути написана розписка
від 08 жовтня 2020 року.
При цьому у розписці від 08 жовтня 2020 року ОСОБА_2 зазначив, що він бере кошти саме у позику, а не на інші цілі, тому досліджуючи цю боргову розписку суди дійшли правильного висновку про наявність між сторонами правовідносин саме з договору позики.
Таким чином, установивши, що між сторонами виникли правовідносини з договору позики, ОСОБА_2 у передбачений договором строк кошти не повернув, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про стягнення з нього на користь ОСОБА_1 заборгованості за договором позики у розмірі 544 753,37 грн, а також інфляційних втрат у розмірі 64 147,86 грн і трьох процентів річних у сумі 17 372,41 грн, які нараховані з 01 лютого 2021 року до 23 лютого 2022 року, з урахуванням пункту 18 «Прикінцевих та перехідних положень»
ЦК України.
ОСОБА_2 суму заборгованості не спростував, не надав доказів повернення коштів за договором позики, як частково, так і у повному обсязі.
Посилання у касаційній скарзі на те, що між сторонами не було укладено договору позики, а наявна у матеріалах справи розписка не може замінювати його, не беруться колегією суддів до уваги, оскільки за своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей (положення частини другої статті 1047 ЦК України).
Аргументи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанції не врахували висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц, від 24 січня 2024 року у справі № 686/18121/21.
Відповідно до змісту пункту 60 постанови Великої Палати Верховного Суду
від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц сформульовано такий висновок: під судовим рішенням у подібних правовідносинах потрібно розуміти такі рішення, де схожими є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.
У зазначених постановах Верховного Суду зазначено, що з метою забезпечення правильного застосування статей 1046 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем та відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Колегія суддів вважає, що зроблені висновки у справі, яка переглядається, не суперечать висновкам Верховного Суду, оскільки суди встановили наявність між сторонами правовідносин саме з договору позики, що підтверджується змістом наданої ОСОБА_2 розписки від 08 жовтня 2020 року, яка містить умови отримання позичальником в борг коштів із зобов`язанням їх повернення та дати отримання цих коштів.
Щодо зустрічного позову ОСОБА_2 .
Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є удаваним (стаття 235 ЦК України).
У разі встановлення, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.
Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який суд повинен установити,
є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з`ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.
Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести:
а) факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; б) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; в) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.
Такі висновки застосування норм матеріального права викладено у постановах Верховного Суду України від 14 листопада 2012 року у справі № 6-133цс12,
від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16, які у подальшому підтримані
у постановах Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі
№ 742/1913/15-ц (провадження № 61-13992св18), від 21 серпня 2019 року
у справі № 303/292/17 (провадження № 61-12404св18), від 30 березня 2020 року у справі № 524/3188/17 (провадження № 61-822св20) та Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 14 лютого 2022 року у справі № 346/2238/15-ц (провадження № 61-14680сво20).
Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У частині шостій статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Суди попередніх інстанцій на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, правильно встановили характер спірних правовідносин та застосували норми матеріального права, обґрунтовано виходили з того, що ОСОБА_2 не довів удаваність договору позики та визнали необґрунтованими його доводи про те, що воля сторін була спрямована не на укладення договору позики, а на виконання договору щодо надання послуг з обробітку дерева, оскільки, виходячи зі змісту оспорюваного договору, при його укладенні позичальник мав на меті отримати позику з умовою повернення її позикодавцю у встановлений договором строк, що відповідає ознакам договору позики.
Отже, ОСОБА_2 не довів, що, укладаючи договір позики, обидві сторони мали намір приховати інший правочин - договір про надання послуг з обробки дерева, також останній не обґрунтував та не довів будь-якої особистої зацікавленості саме у приховуванні договору про надання послуг з обробки дерева, а також не довів мети сторін приховати такий договір, а тому суди зробили обґрунтовані висновки про відповідність цього договору вимогам ЦК України та відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_2 .
Посилання у касаційній скарзі на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 01 червня 2022 року у справі № 755/17944/18 є помилковими, оскільки у цій справі Верховний Суд скасував судове рішення апеляційної інстанції з підстав необґрунтованого відхилення клопотання сторони про долучення доказів до матеріалів справи та не вирішення клопотання про витребування доказів, тоді як у справі, яка переглядається, ОСОБА_2 посилається на те, що що суди не дослідили подані ним докази, що є помилковим з огляду на наведені у оскаржуваних судових рішеннях мотиви.
Доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції не допитав свідка ОСОБА_3 не можуть бути підставою для скасування судових рішень, оскільки факт виконання зобов`язання за договором позики не може бути доведений за допомогою пояснень сторони і показань свідка (постанови Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 143/280/17, від 02 вересня 2020 року у справі № 569/24347/18).
Посилання у касаційній скарзі на те, що суд помилково не задовольнив клопотання про призначення почеркознавчої експертизи записів про отримання ОСОБА_1 коштів за обробіток деревини не беруться колегією суддів до уваги, оскільки не стосуються предмету спору. У справі, яка переглядається, спір виник щодо невиконання ОСОБА_2 договору позики, а не договору підряду, і клопотання про призначення почеркознавчої експертизи про належність підпису позичальника саме у договорі позики останнім не заявлялось.
Також Верховний Суд враховує, що відповідач у відзиві на позовну заяву та в касаційній скарзі визнає факт написання ним розписки, однак зазначав, що вона складена під тиском з боку позивача, що доведено ним не було.
Доводи касаційної скарги щодо неправильної оцінки судами першої та апеляційної інстанцій доказів удаваності правочину фактично зводяться до незгоди з висновками судів стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя,
у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності
від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ,
від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Роменського міськрайонного суду Сумської області від 25 березня
2024 року у нескасованій судом апеляційної інстанції частині та постанову Сумського апеляційного суду від 17 грудня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара