№ 591/1280/19

Постанова

Іменем України

04 серпня 2021 року

м. Київ

справа № 591/1280/19

провадження № 61-5919св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Ткачука О. С.,

учасники справи:

позивач - акціонерне товариство «УкрСиббанк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу акціонерного товариства «УкрСиббанк» на рішення Зарічного районного суду міста Суми від 20 грудня 2019 року у складі судді Шелєхової Г. В. та постанову Сумського апеляційного суду від 17 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Ткачук С. С., Кононенко О. Ю., Криворотенка В. І.,

у справі за позовом акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2019 року акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі - АТ «УкрСиббанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Свої вимоги позивач мотивував тим, що 27 квітня 2007 року між ОСОБА_1 та АКІБ «УкрСиббанк» (правонаступник - АТ «УкрСиббанк») було укладено кредитний договір № 11149730000 за умовами якого банк зобов`язався надати позичальнику кредит у сумі 53 507,00 швейцарських франків, а позичальник зобов`язався в порядку та на умовах, визначених кредитним договором повернути заборгованість з урахуванням відсотків за користування кредитом в строк до 26 квітня 2017 року. Позивач свої зобов`язання виконав та надав позичальнику кредитні кошти, однак, в порушення умов кредитного договору позичальник своїх зобов`язань не виконував, внаслідок чого виникла заборгованість, яку рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 01 червня 2018 року по справі № 591/1890/16-ц стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , ОСОБА_4 (які є поручителями) на користь АТ «УкрСиббанк» в сумі 15 496,87 швейцарських франків та 90 825,19 грн пені, а також судові витрати в сумі 7 532,78 грн по 2 510,93 грн з кожного.

Станом на 25 лютого 2019 року заборгованість за кредитним договором від 27 квітня 2007 року № 11149730000 складає 18 701,66 швейцарських франків по кредиту, процентах та пені у розмірі 167 179,23 грн, в тому числі: 11 147,45 швейцарських франків - заборгованість по кредиту, 7 554,21 швейцарських франків - заборгованість по відсотках, 107 169,69 грн - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом в строк з 25 лютого 2018 року по 25 лютого 2019 року, 60 009,54 грн - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості по процентах в строк з 25 лютого 2018 року по 25 лютого 2019 року.

Вказує, що в забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між позивачем та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 було укладено іпотечний договір від 27 квітня 2007 року № 53453 за умовами якого відповідачі передали в іпотеку трикімнатну квартиру загальною площею 68,47 кв. м, житловою площею 38,8 кв. м, розташовану в АДРЕСА_1 . Зазначає, що у разі невиконання позичальником своїх зобов`язань за кредитним договором, кредитор має право задовольнити забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Вказує, що статтею 41 Закону України «Про іпотеку» передбачено можливість при зверненні стягнення на предмет іпотеки застосовувати процедуру продажу майна на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження.

Позивач просив стягнути заборгованість, що виникла внаслідок невиконання ОСОБА_1 договору про надання споживчого кредиту від 27 квітня 2007 року № 11149730000 у розмірі 18 701,66 швейцарських франків по кредиту, процентам та пені у розмірі 167 179,23 грн, а також судовий збір в сумі 1 921,00 грн та звернути стягнення на предмет іпотеки - трикімнатну квартиру, загальною площею 68,47 кв. м, житловою площею 38,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , встановивши спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження» з дотриманням вимог Закону України «Про іпотеку».

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 20 грудня 2019 року в задоволенні позову відмовлено.

Стягнуто з АТ «УкрСиббанк» на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в розмірі 3 000,00 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач пропустив встановлений законом строк для звернення до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки. Право задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки виникло у кредитора в зв`язку з неналежним виконанням боржником умов кредитного договору і відповідно зі зміною строку виконання основного зобов`язання з 16 січня 2016 року, а тому позивач мав право протягом трьох років з цієї дати звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, тобто до 17 січня 2019 року, проте з вказаним позовом звернувся лише 27 лютого 2019 року. Оскільки відповідачі заявили клопотання про застосування строків давності, то вказана обставина є підставою для відмови в задоволенні позову.

Постановою Сумського апеляційного суду від 17 лютого 2020 року апеляційну скаргу АТ «УкрСиббанк» задоволено частково.

Рішення Зарічного районного суду м. Суми від 20 грудня 2019 року змінено в частині мотивів відмови у зверненні стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості по відсотках, нарахованих за межами строку дії договору.

В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Стягнуто з АТ «УкрСиббанк» на користь ОСОБА_1 фактично понесені судові витрати на правничу допомогу в сумі 4 000,00 грн.

Постанова суду мотивована тим, що за вимогами про звернення стягнення на предмет іпотеки за заборгованістю в межах дії укладеного між сторонами кредитного договору, сплив строк позовної давності.

Нарахована позивачем заборгованість поза межами строків кредитного договору не забезпечена предметом іпотеки, тому вимоги щодо її стягнення не підлягають задоволенню.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2020 року до Верховного Суду, АТ «УкрСиббанк», посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 03 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її із Зарічного районного суду м. Суми.

13 липня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.

На підставі ухвали Верховного Суду від 19 липня 2021 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.

Згідно з протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 26 липня 2021 року визначено наступний склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Висоцька В. С., Литвиненко І. В., Петров Є. В., Ткачук О. С.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема викладеному у численних постановах Верховного Суду та постановах Великої Палати Верховного Суду.

У касаційній скарзі зазначається, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули уваги на те, що банком було подано позов про стягнення заборгованості, в зв`язку з чим строк позовної давності перервався з дня подання такого позову. Після переривання строк позовної давності починає рахуватися з початку. Зазначає, що іпотека є похідним зобов`язанням від основного зобов`язання, яким є кредитний договір, а тому права за іпотечним договором нерозривно пов`язані з правами за договором кредиту, а тому звернення стягнення на предмет іпотеки свідчить про невиконання зобов`язань за кредитним договором. Пред`явлення позову до позичальника та поручителів про стягнення заборгованості за кредитним договором № 11149730000 є перериванням строку позовної давності по відношенню до всіх вимог які можуть бути пред`явлені банком на виконання зобов`язань за цим кредитним договором.

Також скаржник зазначає, що має право на звернення стягнення на предмет іпотеки в частині нарахованої заборгованості по відсотках.

Доводи інших учасників справи

У травні 2020 року ОСОБА_1 надіслала відзив на касаційну скаргу у якому зазначає, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції є законними та обґрунтованими, а касаційна скарга є безпідставною.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що 27 квітня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 11149730000, за умовами якого ОСОБА_1 отримала у кредит грошові кошти в розмірі 53 507,00 швейцарських франків, що за курсом НБУ на момент укладення договору дорівнювало еквіваленту 223 125,68 грн з платою за користування кредитними коштами в розмірі 9,99 % річних, яка може бути змінена. Строк дії кредитного договору визначено до 26 квітня 2017 року (т. 1 а. с. 16-21).

В якості забезпечення виконання своїх зобов`язань, АКІБ «УкрСиббанк» було укладено з ОСОБА_1 та майновими поручителями ОСОБА_2 , ОСОБА_3 іпотечний договір від 27 квітня 2007 року, за умовами якого, в іпотеку банку передано трикімнатну квартиру, загальною площею 68,47 кв. м, житловою площею 38,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 23, 24).

04 грудня 2015 року позивач направив на адресу відповідача ОСОБА_1 письмову вимогу про дострокове погашення заборгованості за кредитним договором від 27 квітня 2007 року № 11149730000. Відповідно до змісту надісланої позивачем вимоги, банк вимагав погашення простроченої заборгованості протягом 31 дня з дня її одержання, а у випадку відсутності підтвердження отримання вимоги - з 41 календарного дня з дати відправлення позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту (т. 1 а. с. 138).

З матеріалів справи вбачається, що позивач звертався до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором від 27 квітня 2007 року № 11149730000. Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 01 червня 2018 року по справі № 591/1890/16-ц стягнуто на користь П А Т «УкрСиббанк» солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а також солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_4 заборгованість за кредитним договором від 27 квітня 2007 року № 11149730000 в сумі 15 496,87 швейцарських франків та 90 825,19 грн пені (т. 1 а. с. 27-29).

Постановою Апеляційного суду Сумської області від 16 жовтня 2018 року рішення Зарічного районного суду м. Суми від 01 червня 2018 року по справі № 591/1890/16-ц в частині задоволених позовних вимог П А Т «УкрСиббанк»залишено без змін (т. 1 а. с. 95-98).

Із змісту укладеного між сторонами 27 квітня 2007 року договору іпотеки вбачається, що пунктом 1.2 вказаного договору визначено зміст та розмір основного зобов`язання. Так, основним зобов`язанням, що забезпечене договором іпотеки є виконання всіх грошових зобов`язань іпотекодавця - позичальника за договором про надання споживчого кредиту від 27 квітня 2007 року № 11149730000, а саме: отриманого відповідно до кредитного договору тіла кредиту в сумі 53 507,00 швейцарських франків, зобов`язання по сплаті процентів в розмірі 9,99 % річних, плати за кредит в швейцарських франках, зобов`язання по сплаті неустойки (штрафів, пені), витрати пов`язані з пред`явленням вимоги по зобов`язанням за кредитним договором, зверненням стягнення на предмет іпотеки, витрати на утримання і збереження предмета іпотеки, збитки, завдані порушенням зобов`язання за кредитним договором чи договором іпотеки, витрати на страхування предмета іпотеки, якщо такі витрати здійснюються за рахунок іпотекодержателя.

Пунктами 2.1.1, 2.1.2 договору іпотеки встановлено, що у разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем зобов`язань за кредитним договором, іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Крім того, визначено, що у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених договором іпотеки, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки (пункт 2.1.2 іпотечного договору). Пунктом 4.2 іпотечного договору визначено, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі: рішення суду, виконавчого напису нотаріуса, застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. Пунктом 4.5 укладеного сторонами іпотечного договору від 27 квітня 2007 року визначено, що у разі звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду, реалізація предмета іпотеки здійснюється відповідно до законодавства України.

Предметом іпотеки є трикімнатна квартира загальною площею 68,47 кв. м, житловою площею 38,8 кв. м, яка розташована в АДРЕСА_1 . Вказана квартира перебуває у спільній сумісній власності ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (т. 1 а. с. 25, 26).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції у незміненій апеляційним судом частині та постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно із статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

На підставі статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Статтею 3 цього Закону визначено, що іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Згідно із частиною першою статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, а відповідно до частини третьої статті 33 цього ж Закону звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Відповідно до частини другої статті 590 ЦК України заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов`язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом. Аналогічне положення передбачено статтею 33 Закону України «Про іпотеку».

З матеріалів справи вбачається, що відповідачі подали до суду першої інстанції заяви про застосування строків позовної давності (т. 1 а. с. 131, 134-137).

Відповідно до частини першої статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п`ята статті 261 ЦК України).

Відповідно до статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Згідно із статтею 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Суди попередніх інстанцій встановили, що відповідно до пункту 1.2.2 договору кредиту від 27 квітня 2007 року № 11149730000 строк повернення кредиту визначено до 26 квітня 2017 року. 04 грудня 2015 року ОСОБА_1 надіслано вимогу про сплату боргу за вказаним договором кредиту, в якій позивач визначив строк повернення зобов`язання протягом 31 дня з дня одержання вимоги, а у випадку відсутності підтвердження отримання вимоги - з 41 календарного дня з дати відправлення позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту (т. 1 а. с. 138).

Враховуючи зазначене, суди обґрунтовано дійшли до висновку, що позивач фактично змінив строк дії кредитного договору і з огляду на неотримання позичальником вимоги та направлення її відповідачу 05 грудня 2015 року, саме зі спливом 41 дня позивач набув право на повернення кредитних коштів в повному обсязі або ж на звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема, в судовому порядку.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) зазначено, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом, пені та штрафи припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.

Тому відповідно до вказаного правильним є висновок суду апеляційної інстанції про те, що заборгованість по відсотках та пені, що нарахована позивачем поза межами дії кредитного договору не забезпечена предметом іпотеки і вимоги щодо її стягнення не підлягають задоволенню в рахунок звернення стягнення на предмет іпотеки.

Щодо заборгованості, що виникла у позичальника на день настання строку виконання основного зобов`язання необхідно зазначити, що право на пред`явлення позову до позичальника у кредитора виникло 16 січня 2016 року. Водночас, позивач звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки у лютому 2019 року, тобто поза межами строку позовної давності, який закінчився 17 січня 2019 року.

Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності у здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість цивільних відносин.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушено право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушено, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. Подібний правовий висновок викладено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цc18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18), від 05 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (провадження № 14-132цс18), № 522/2201/15-ц (провадження № 14-179цс18) та № 522/2110/15-ц (провадження № 14-247цс18), від 07 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (провадження № 14-194цс19), від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (провадження № 14-270цс19), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (провадження № 14-396цс19), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (провадження № 14-448цс19).

Доводи позивача про те, що він не пропустив строків позовної давності щодо звернення до суду з вимогами про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки з огляду на те, що раніше суму заборгованості за кредитним договором було стягнуто рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 01 червня 2018 року по справі № 591/1890/16-ц, що в свою чергу перервало строки позовної давності є безпідставними, оскільки заявлені у цій справі вимоги не охоплюються пред`явленим у квітні 2016 року позовом, тому суд апеляційної інстанції зробив висновок, що позовна давність не була перервана.

Враховуючи вищезазначене, обґрунтованими є висновки судів про сплив строку позовної давності, про застосування якого просили відповідачі подавши відповідні заяви до суду першої інстанції.

Разом з цим, Велика Палата Верховного Суду у пункті 58 постанови від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц (провадження № 14-94цс19) зазначила, що у ЦК України та в Законі України «Про іпотеку» відсутня така підстава для припинення іпотеки як сплив позовної давності за вимогами кредитора за основним зобов`язанням.

Сплив позовної давності не припиняє невиконане зобов`язання за кредитним договором та договір іпотеки, яким таке зобов`язання забезпечене та не припиняє суб`єктивне право кредитора на одержання від боржника виконання зобов`язання без використання судового примусу, зокрема в позасудовому порядку, визначеному сторонами в іпотечному договорі (постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 31 січня 2019 року у справі № 362/6630/17, провадження № 61-47682св18).

Доводи скаржника про те, що судами не повно і не всебічно з`ясовано обставини прави є безпідставними, оскільки встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішень судів попередніх інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої та апеляційної інстанцій.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах вимог, заявлених у суді першої інстанції, підстав вийти за межі доводів касаційної скарги судом касаційної інстанції не встановлено.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції у незміненій апеляційним судом частині та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Керуючись статтями 389 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу акціонерного товариства «УкрСиббанк» залишити без задоволення.

Рішення Зарічного районного суду міста Суми від 20 грудня 2019 року у незміненій апеляційним судом частиніта постанову Сумського апеляційного суду від 17 лютого 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді: А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко Є. В. Петров О. С. Ткачук