Постанова
Іменем України
07 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 591/5208/18
провадження № 61-22040св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Шпаков Анатолій Олександрович, на постанову Сумського апеляційного суду від 05 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Хвостика С. Г., Левченко Т. А., Орлова І. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на частку у спільній сумісній власності.
Позовну заяву мотивовано тим, що з 02 червня 1979 року до 04 січня 1999 року він перебував у шлюбі з ОСОБА_2 . За час шлюбу подружжям було набуто у власність декілька квартир у м. Сумах, у тому числі п`ятикімнатну квартиру АДРЕСА_1 , право власності на яку було оформлено на ОСОБА_2 .
Після розірвання шлюбу питання про розподіл майна не порушувалось, адже сторонами визнавалися права кожного з подружжя на майно, набуте під час шлюбу.
Між сторонами встановився порядок фактичного користування квартирами, згідно з яким він проживав у трикімнатній квартирі АДРЕСА_2 , а ОСОБА_2 з дітьми фактично проживала у п`ятикімнтаній квартирі АДРЕСА_1 .
У 2003 році він допомагав ОСОБА_2 здійснювати перепланування квартири АДРЕСА_1 , з метою поділу цієї п`ятикімнатної квартири на дві окремі квартири під № 51 та № 51 «А» .
01 серпня 2018 року йому від дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 стало відомо, що ОСОБА_2 намагається здійснити продаж квартири АДРЕСА_1 та переїхати на постійне місце проживання до м. Києва. На його вимогу щодо врахування його інтересів як співвласника квартири, яка була придбана подружжям під час шлюбу та є об`єктом права спільної сумісної власності, ОСОБА_2 повідомила, що відповідно до правовстановлюючих документів саме вона є власником цієї квартири. Таким чином вона заперечила і не визнала його право на цю квартиру.
Також з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 09 серпня 2018 року він дізнався, що внаслідок перепланування п`ятикімнатної квартири АДРЕСА_1 з 24 грудня 2003 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 .
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 27 серпня 2018 року на підставі договору дарування від 02 липня 2009 року № ВМІ/235925 право власності на двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 . Сумах зареєстровано за ОСОБА_4 .
Отже, у власності ОСОБА_2 залишилася однокімнатна квартира АДРЕСА_1 , яку вона і намагається продати, не визнаючи та порушуючи його права та законні інтереси.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати за ним право власності на 1/2 частину однокімнатної квартири АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 14 серпня 2019 року у складі судді Сидоренко А. П. позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину однокімнатної квартири АДРЕСА_1 .
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Суд першої інстанції виходив із того, що придбання квартири АДРЕСА_1 відбувалося під час перебування подружжя ОСОБА_1 у шлюбі, у період їх спільного проживання, а тому вказане житло належить сторонам на праві спільної сумісної власності. Перепланування цієї квартири не змінило її режим спільного сумісного майна.
Суд вважав, що позивач не пропустив строк звернення до суду з позовом, так як про порушення свого майнового права він дізнався у серпні 2018 року, а до цього часу між сторонами не виникало спору щодо користування спірним спільним майном.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Сумського апеляційного суду від 05 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Зарічного районного суду м. Суми від 14 серпня 2019 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Суд апеляційної інстанції вважав обґрунтованим висновок суду першої інстанції про розповсюдження на спірну квартиру режиму спільного сумісного майна подружжя, проте не погодився з його висновком про те, що про порушення свого майнового права позивач дізнався в серпні 2018 року.
Позивачу було відомо ще з 2003 року про перепланування відповідачем п`ятикімнатної квартири з метою створення окремих одно- та двокімнатної квартир, та про реєстрацію у грудні 2003 року права власності на спірну квартиру за відповідачем. Тому, звернувшись до суду з позовом лише у вересні 2018 року, тобто майже через шістнадцять років після реєстрації за відповідачем права власності на спірне нерухоме майно, позивач пропустив строк позовної давності. Будь-яких доказів, які б свідчили про поважність причин пропуску ним строку звернення до суду, він не надав.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У касаційній скарзі, поданій у грудні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Шпаков А. О., посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального й процесуального права, просив скасувати постанову Сумського апеляційного суду від 05 листопада 2019 року і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував до спірних правовідносин вимоги статті 261 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 72 Сімейного кодексу України (далі - СК України). Починаючи з 04 січня 1999 року сторони вчиняли дії, які свідчили про визнання ними домовленості щодо порядку фактичного користування спільним майном. Однак 01 серпня 2018 року ОСОБА_1 від спільних з відповідачем дітей стало відомо, що відповідач намагається здійснити продаж спірної квартири без врахування його інтересів. Тому саме з цього часу ОСОБА_1 стало відомо про порушення його права як співвласника на зазначене нерухоме майно.
Короткий зміст позиції інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 , від імені якої діє адвокат Рижов С. Є., зазначила, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, оскільки суд апеляційної інстанції дослідив всі наявні у справі докази у їх сукупності та співставленні, надав їм належну оцінку, правильно визначив характер спірних правовідносин і норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 18 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Шпаков А. О., на постанову Сумського апеляційного суду від 05 листопада 2019 року і витребувано із Зарічного районного суду м. Суми цивільну справу № 591/5208/18.
Ухвалою Верховного Суду від 03 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Шпаков А. О., підлягає задоволенню.
Фактичні обставини справи
З 02 червня 1979 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який на підставі рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 04 січня 1999 року розірвано.
За час перебування у шлюбі у них народилися син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Відповідно до свідоцтва про право власності на житло квартира АДРЕСА_2 належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_1 та членам його сім`ї: колишній дружині ОСОБА_2 та дітям ОСОБА_3 і ОСОБА_4 .
Згідно з договором купівлі-продажу від 01 серпня 1997 року, посвідченого приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Ровенською А. О., ОСОБА_2 придбала квартиру АДРЕСА_4 .
З договору міни квартири від 05 серпня 1997 року, посвідченого приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Ровенською А. О., вбачається, що ОСОБА_2 здійснила обмін квартири АДРЕСА_4 на квартиру АДРЕСА_1 .
Рішенням виконавчого комітету Сумської міської ради від 07 жовтня 2003 року № 642 ОСОБА_2 дозволено перепланування п`ятикімнатної квартири АДРЕСА_1 згідно з погодженим проектом у двокімнатну квартиру АДРЕСА_5 , загальною площею 39,85 кв. м, житловою площею 17,3 кв. м.
24 грудня 2003 року здійснено державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , що підтверджується витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, свідоцтвом про право власності на нерухоме майно.
02 липня 2009 року ОСОБА_2 подарувала дочці ОСОБА_4 двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , яка належала їй на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого 18 грудня 2003 року Сумською міською радою, що підтверджується договором дарування, посвідченим приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Марченко І. В., який зареєстрований в реєстрі за № 1640.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права
Основною підставою оскарження ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Шпаков А. О., постанови суду апеляційної інстанції у цій справі є неправильне застосування до спірних правовідносин інституту позовної давності.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що постанова суду апеляційної інстанції не відповідає зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.
Доводи апеляційного суду про сплив позовної давності у цій справі є необґрунтованими.
Статтею 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно з частиною першою статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Таке ж положення міститься у частині третій статті 368 ЦК України.
У пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» зазначено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України), відповідно до частин другої та третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов`язальними правовідносинами, тощо.
Відповідно до частини другої статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є спільною сумісною власністю, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено договором або законом.
Статтею 72 СК України передбачено, що позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано.
До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки.
Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.
Згідно із статтею 256 ЦК Українипозовна давність -це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.
ЄСПЛ неодноразово наголошував, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства», пункт 51; рішення ЄСПЛ від 20 вересня 2011 року в справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії», пункт 570).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові від 27 червня 2018 року в справі № 619/894/16-ц (провадження № 61-5386св18) Верховний Суд сформулював такі висновки щодо застосування статті 261 ЦК України: «аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо».
Тому, вирішуючи питання перебігу позовної давності за вимогами про поділ спільного майна подружжя, суди мають враховувати, що при визначенні початку перебігу позовної давності необхідно виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя.
Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15).
Отже, початок перебігу позовної давності у справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС (статті 106 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України), тобто з моменту виникнення спору між ними.
Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 584/1319/16-ц (провадження № 61-19445св18), від 06 листопада 2019 року в справі № 203/304/17 (провадження № 61-5400св19), від 13 лютого 2020 року в справі № 320/3072/18 (провадження № 61-5819св19), від 13 липня 2020 року в справі № 570/4234/16-ц (провадження № 61-15213ск19), від 27 січня 2021 року в справі № 643/17707/15ц (провадження № 61-9127св19).
Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У справі, що переглядається, відповідач просила застосувати строк позовної давності у три роки. У поданому до суду першої інстанції відзиві на позовну заяву та у клопотанні про застосування строку позовної давності вважала, що позивач повинен був дізнатися про порушення свого права після розірвання шлюбу, в 1999 році, або у 2003 році, під час здійснення перепланування спірної квартири та оформлення на неї права власності (а. с. 66-71).
ОСОБА_1 наголошував у відповіді на відзив на позовну заяву, що перебіг строку позовної давності почався з серпня 2018 року, оскільки саме тоді 1) він дізнався про наміри відповідача ОСОБА_2 продати спірну квартиру, 2) отримав інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна про реєстрацію права власності на цю квартиру за відповідачем.
Апеляційний суд вважав, що позовну давність необхідно обчислювати з 2003 року, коли було здійснено перепланування п`ятикімнатної квартири АДРЕСА_1 , внаслідок чого з`явилися однокімнатна та двокімнатна квартири № 51 , АДРЕСА_1 , і було оформлено право власності на спірну однокімнатну квартиру. Проте, обґрунтовуючи такий висновок, апеляційний суд залишив поза увагою, що відповідач, заявивши про застосування позовної давності, разом з цим не надала суду докази на спростування домовленості між сторонами щодо порядку користування спільним майном після розірвання шлюбу або докази на підтвердження того, що ще до серпня 2018 року між сторонами виникав спір щодо квартири АДРЕСА_1 і вона перешкоджала позивачу в здійсненні ним права власності на цю спірну квартиру.
Враховуючи викладене, висновок апеляційного суду про те, що на день звернення ОСОБА_1 до суду з позовом у цій справі вже сплив трирічний строк позовної давності, тому відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України з цих підстав слід відмовити у задоволенні позову про визнання права власності на 1/2 частини однокімнатної квартири АДРЕСА_1 , не відповідає нормам матеріального права.
Натомість обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про те, що позивач не пропустив позовну давність, оскільки між сторонами існувала домовленість про встановлення порядку користування спільним майном, якої дотримували обидві сторони, і спір між сторонами про спільне сумісне майно виник тоді, коли позивач дізнався про наміри відповідача продати спірне нерухоме майно, зокрема квартиру АДРЕСА_1 , в серпні 2018 року. Заявивши про визнання за ним права власності на 1/2 частину цієї квартири, він отримав відмову від ОСОБА_2 , яка заперечувала належність цієї квартири до спільної сумісної власності.
Висновок за результатами розгляду касаційної скарги
Суд касаційної інстанції доходить висновку, що судом першої інстанції під час винесення рішення були належним чином оцінені подані сторонами докази, точно встановлені обставини справи та правильно застосовані норми матеріального права, а апеляційний суд помилкового скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції.
Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
За викладених обставин постанова апеляційного суду підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції - залишенню в силі.
Щодо розподілу судових витрат
Відповідно до статті 141 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
У зв`язку з цим із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 4 000,00 грн.
Керуючись статтями 141 400 409 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Шпаков Анатолій Олександрович, задовольнити.
Постанову Сумського апеляційного суду від 05 листопада 2019 року скасувати, а рішення Зарічного районного суду м. Суми від 14 серпня 2019 року залишити в силі.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати, що складаються із судового збору за подання касаційної скарги, у розмірі 4 000,00 (чотири тисячі) гривень.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. А. Воробйова
Б. І. Гулько
Р. А. Лідовець
Ю. В. Черняк