№ 603/576/17

Постанова

Іменем України

14 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 603/576/17

провадження № 61-9786св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Захарчуком Юрієм Володимировичем, на рішення Монастириського районного суду Тернопільської області від 23 серпня 2019 року у складі судді Іванчука В. М. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 10 березня 2020 року у складі колегії суддів: Сташків Б. І., Хома М. В., Щавурська Н. Б.

у справі за позовомОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просив визнати за ним право власності на 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться на АДРЕСА_1 та визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться на АДРЕСА_1 .

Свої позовні вимоги обґрунтовував тим, що 28 жовтня 2004 року він із відповідачем уклали шлюб, який зареєстрували у Відділі реєстрації актів цивільного стану Богородчанського районного управління юстиції Івано-Франківської області.

Дітей за час шлюбу у сторін немає.

30 жовтня 2013 року рішенням Богородчанського районного суду Івано-Франківської області шлюб між ним та відповідачем розірвано.

Під час перебування у шлюбі з відповідачем вони за 244 589 грн придбали житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Вказував про те, що пропонував відповідачу добровільно за взаємною згодою зробити розподіл належного їм на праві спільної сумісної власності житлового будинку з господарськими будівлями, але відповідач відмовилась.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Монастириського районного суду Тернопільської області від 23 серпня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що спірний житловий будинок придбано за особисті кошти відповідача, а тому він не може бути спільною сумісною власністю подружжя.

Постановою Тернопільського апеляційного суду від 10 березня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 , який діє в інтересах ОСОБА_1 , задоволено частково.

Рішення Монастириського районного суду Тернопільської області від 23 серпня 2019 року змінено, виключено з мотивувальної частини рішення підставу для відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя за безпідставністю позовних вимог.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Судове рішення мотивоване тим, що спірне майно, а саме: житловий будинок, який знаходиться на АДРЕСА_1 , сторонами було придбано за час перебування у шлюбі, а тому воно є спільною сумісною власністю подружжя, де частки чоловіка та дружини є рівними, що повністю узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Також апеляційний суд дійшов висновку про пропуск позивачем строку звернення до суду з цим позовом, оскільки про порушене право він дізнався 02 жовтня 2013 року, що встановлено з тексту вироку Монастириського районного суду Тернопільської області від 02 жовтня 2013 року у справі № 603/718/13-к, проте з цим позовом до суду звернувся лише у вересні 2017 року.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2020 року ОСОБА_1 через адвоката Захарчука Ю. В. подав касаційну скаргу на рішення Монастириського районного суду Тернопільської області від 23 серпня 2019 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 10 березня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що до матеріалів справи долучено довідки Виконавчого комітету Лядської сільської ради Монастириського району Тернопільської області від 30 травня 2015 року № 127 та від 13 липня 2016 року № 195 про те, що ОСОБА_1 проживає без реєстрації на АДРЕСА_1 з колишньою дружиною ОСОБА_2 . Суди попередніх інстанцій не перевірили та не встановили момент виникнення спору між колишнім подружжям щодо набутого під час шлюбу нерухомого майна.

Разом з тим, виселення ОСОБА_1 з вказаного житлового будинку відбулося у лютому 2017 року. З цього часу ОСОБА_2 порушила право позивача на володіння, користування та розпорядження спільною сумісною власністю. З питань обчислення позовної давності при поділі спільного нажитого подружжям майна Верховним Судом викладена правова позиція у постановах від 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц та від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У грудні 2020 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що висновки суду апеляційної інстанції про пропуск позивачем строку звернення до суду з цим позовом є обґрунтованими та такими, що відповідають обставинам справи і вимогам закону.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 24 вересня 2020 року відкрито провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Монастириського районного суду Тернопільської області.

07 жовтня 2020 року справа № 603/576/17 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в кількості п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

З 28 жовтня 2004 року до 30 жовтня 2013 року сторони перебували у шлюбі, зареєстрованому у Відділі реєстрації актів цивільного стану Богородчанського районного управління юстиції Івано-Франківської області, який розірвано рішенням Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 30 жовтня 2013 року у справі № 338/1490/13-ц.

28 лютого 2007 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями, який посвідчений приватним нотаріусом Монастириського районного нотаріального округу Пензей Г. Г. та зареєстрований за № 194, згідно з яким ОСОБА_2 придбала житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 13811551 від 06 березня 2007 року, виданим КП «Монастириське районне бюро технічної інвентаризації», власником житлового будинку з надвірними будівлями, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , є ОСОБА_2 .

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення у повній мірі не відповідають, з огляду на таке.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно з частинами першою, третьою статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Статтею 368 ЦК України визначено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Згідно зі статтею 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Наведеними нормами права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя.

У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не можна вважати безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні кошти або спільна праця подружжя. Презумпція спільності права власності на майно набуте подружжям у шлюбі, може бути спростована одним із подружжя, на якого і покладається тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції.

Статтею 68 СК України передбачено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.

Правилами статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя. Право подружжя на поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 СК України. Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).

Отже, стаття 60 СК України та стаття 368 ЦК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Викладене узгоджується із правовими позиціями, висловленими у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.

Як роз`яснено в пунктах 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України) відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.

Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статей 12 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Враховуючи викладене апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, врахувавши правові позиції Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), дійшов обґрунтованого висновку, що спірний житловий будинок є спільною сумісною власністю подружжя, де частки чоловіка та дружини є рівними.

Разом з тим, Верховний Суд не може погодитися з висновками судів попередніх інстанцій щодо пропуску позивачем строку звернення до суду з цим позовом.

Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-81 83 84 228 229 235 263 264 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору.

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Звертаючись до суду з цим позовом у вересні 2017 року ОСОБА_1 зазначав про те, що спірний житловий будинок є спільною сумісною власністю його та відповідача.

Заперечуючи проти позову, ОСОБА_2 зазначала про те, що спірне нерухоме майно є її особистою власністю. Крім того, звернула увагу суду на те, що одразу після розірвання шлюбу вигнала ОСОБА_1 з житлового будинку та з того часу проживає одна. Також вказала про те, що позивач про порушення своїх прав на житло особисто заявляв у судовому засіданні в ході розгляду кримінальної справи № 603/718/13-к, будучи допитаним як обвинувачений, у зв`язку з чим пропустив строк звернення до суду з цим позовом.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За загальним правилом перебіг загальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252-255 ЦК України.

При цьому початок перебігу позовної давності пов`язується насамперед з певними обставинами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).

Отже, за змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов`язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об`єктивний (сам факт порушення права) так і суб`єктивний (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти. Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України).

Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15).

Початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС (статті 106 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України).

Строк позовної давності обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатись про порушення свого права, тобто з моменту виникнення спору між ними.

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц (провадження № 61-19445св18) та від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17 (провадження № 61-5400св19).

Як зазначено вище, відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відмовляючи у задоволенні позову у зв`язку з пропуском позивачем строків звернення до суду з цим позовом, суди попередніх інстанцій посилалися на вирок Монастириського районного суду Тернопільської області від 02 жовтня 2013 року у справі № 603/718/13-к, в якому позивач ОСОБА_1 даючи показання зазначив про те, що ОСОБА_2 бажає позбавити його права на житло, тому про порушене своє право дізнався 02 жовтня 2013 року. Однак, вказаним вироком не встановлений факт того, що позивач був позбавлений такого права.

Крім того, на підтвердження звернення до суду з цим позовом в строки, визначені частиною другою статті 72 СК України, ОСОБА_1 надав довідки Лядської сільської ради Монастириського району Тернопільської області від 30 березня 2015 року № 127 та від 13 липня 2016 року № 195, згідно з якими він проживає без реєстрації на АДРЕСА_1 з колишньою дружиною ОСОБА_2 .

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Розглядаючи цей спір як суд першої інстанції, так і апеляційний суд не встановили з якого саме часу позивач не проживав у спірному житловому будинку, оскільки заперечуючи проти позову ОСОБА_2 вказувала про те, що позивач не проживає у зазначеному будинку одразу після розірвання шлюбу, тобто з 2013 року, а згідно з довідками Лядської сільської ради Монастириського району Тернопільської області від 30 березня 2015 року № 127 та від 13 липня 2016 року № 195 ОСОБА_1 станом на дату видачі цих довідок проживав на АДРЕСА_1 .

Враховуючи викладене, під час нового розгляду справи судам слід перевірити з якого часу, з урахуванням наявних у матеріалах справи доказів, позивач дізнався про порушене право.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

На стадії касаційного розгляду справи суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, та переоцінювати докази у справі з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Оскільки судами порушено вищенаведені норми процесуального права, що призвело до неможливості встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалені цими судами судові рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Захарчуком Юрієм Володимировичем, задовольнити частково.

Рішення Монастириського районного суду Тернопільської області від 23 серпня 2019 року та постанову Тернопільськогоапеляційного суду від 10 березня 2020 року скасувати.

Справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. С. Висоцька Судді:А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров О. С. Ткачук