№ 607/20039/19

Постанова

Іменем України

06 липня 2022 року

м. Київ

справа № 607/20039/19

провадження № 61-7790св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Олійник А. С., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 03 серпня 2020 року у складі судді Вийванко О. М. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 09 березня 2021 року у складі колегії суддів: Сташківа Б. І., Парандюк Т. С., Хоми М. В.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів.

На обґрунтування позову посилалася на таке. 30 жовтня 2012 року між нею та ОСОБА_2 укладений договір позики грошей, відповідно до умов якого вона передала в користування відповідача грошові кошти в розмірі 2 047 527,00 грн, що в еквіваленті на дату посвідчення договору становило 256 165,00 дол. США. Відповідач зобов`язався повернути вказані грошові кошти до 30 жовтня 2013 року.

Між сторонами також укладений договір позики грошей від 02 листопада 2012 року, відповідно до умов якого позивачка передала в користування відповідача грошові кошти у розмірі 1 279 223,00 грн, що в еквіваленті на дату посвідчення договору становило 160 103,00 дол. США, а відповідач зобов`язався повернути вказані грошові кошти до 30 жовтня 2013 року.

Також 21 грудня 2012 року між сторонами укладений договір позики грошей, відповідно до умов якого вона передала в користування відповідача грошові кошти в розмірі 481 450,00 грн, що в еквіваленті на дату посвідчення договору становило 60 234,00 дол. США, а відповідач зобов`язався повернути вказані грошові кошти до 30 жовтня 2013 року.

Посилаючись на невиконання відповідачем умов договорів позики, позивачка просила стягнути з відповідача на її користь грошові кошти в розмірі 150 684 313,35 грн, з яких: 12 065 817,35 грн - заборгованість за договорами позики грошей, що станом на 16 серпня 2019 року в еквіваленті становить 476 502,00 дол. США, 138 618 496,00 грн - пеня.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 03 серпня 2020 року, залишеним без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 09 березня 2021 року, позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 кошти у розмірі 22 065 817,35 грн та сплачений судовий збір у розмірі 9 680,00 грн. В іншій частині позову відмовлено.

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з доведеності того, що ОСОБА_2 свій обов`язок з повернення грошових коштів не виконав, а тому дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивачки 12 065 817,35 грн - заборгованості за договорами позики грошей.

Також, суд першої інстанції, встановивши, що розмір заявленої позивачем пені значно перевищує розмір заборгованості за позикою, на яку ця пеня нарахована, дійшов висновку про необхідність її зменшення до 10 000 000,00 грн, - на підставі частини третьої статті 551 ЦК України, що на думку суду відповідає завданню цивільного судочинства - справедливому розгляду і вирішенню справи.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У травні 2021 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

На обґрунтування касаційної скарги посилається на те, що суди попередніх інстанцій розглянули справу та ухвалили рішення за його відсутності, без належного повідомлення про розгляд справи.

Суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили та не надали правової оцінки такому доказу, як відповідь на вимогу від 06 липня 2016 року, згідно з якою він визнав весь борг за договорами позики грошей і зобов`язався повернути його до 31 серпня 2019 року. Отже, відбулась зміна умов договорів позики щодо терміну повернення грошових коштів. Така зміна є недійсною, оскільки всі зміни до договорів, укладених у письмовій формі та нотаріально посвідчених, можуть вноситися у тій самій формі. Жодних угод щодо внесення змін до договорів укладено не було, тому твердження позивачки, що вона звернулася до суду в межах позовної давності, не відповідають обставинам справи та наявним доказам.

Судами не застосована стаття 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань».

Також, задовольняючи позов частково, суд першої інстанції стягнув на користь позивача судовий збір в повному обсязі, не здійснивши його розподілу пропорційно розміру задоволених вимог.

Судові рішення оскаржуються з підстав відсутності висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах, розгляд справи за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, недослідження зібраних у справі доказів, встановлення обставин, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, порушення норм процесуального права у питанні розподілу судових витрат.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 24 червня 2021 рокувідкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на підставі пункту 3 частини другої статті 389, пункту 5 частини першої статті 411, пунктів 1, 4 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзивів на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю не відповідають.

Суди встановили, що відповідно до договору позики грошей від 30 жовтня 2012 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , останній позичив без нарахування відсотків у ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 2 047 527,00 грн, що в еквіваленті на дату посвідчення цього договору становило 256 165,00 дол. США та зобов`язався повернути вказані грошові кошти до 30 жовтня 2013 року.

Згідно з договором позики грошей від 02 листопада 2012 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , відповідач позичив без нарахування відсотків у ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 1 279 223,00 грн, що в еквіваленті на дату посвідчення цього договору становило 160 103,00 дол. США та зобов`язався повернути вказані грошові кошти до 30 жовтня 2013 року.

Також встановлено, що відповідно до договору позики грошей від 21 грудня 2012 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , останній позичив без нарахування відсотків у ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 481 450,00 грн, що в еквіваленті на дату посвідчення цього договору становило 60 234,00 дол. США та зобов`язався повернути вказані грошові кошти до 30 жовтня 2013 року.

Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків (стаття 11 ЦК України).

Згідно зі статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За своєю суттю договір чи розписка про отримання в борг грошових коштів є документами, якими підтверджують укладення договору, його умови, а також засвідчують отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.

Такі правові висновки про застосування статей 1046 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі

№ 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц (провадження № 61-5020св18), від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18) та від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17 (провадження № 61-9694св20).

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 611 ЦК України в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Відповідно до частин першої та третьої статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Частиною третьою статті 551 ЦК України встановлено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Тому положення частини третьої статті 551 ЦК України з урахуванням наведених положень норм процесуального права щодо загальних засад цивільного судочинства дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків.

Подібний правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження

№ 14-64цс19).

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Задовольняючи частково позов, суди першої та апеляційної інстанцій, належним чином дослідивши наявні у справі докази та надавши їм оцінку, виходячи із характеру правовідносин, які склалися між позивачкою та відповідачем, дійшли обґрунтованого висновку, що між сторонами укладені договори позики, що пов`язано з певними правовими наслідками, а саме отримання грошових коштів та обов`язок їх повернення в обумовлений сторонами правочину строк.

Встановивши, що ОСОБА_2 свій обов`язок з повернення грошових коштів не виконав, а розмір заявленої позивачкою пені значно перевищує розмір заборгованості за позикою, на яку ця пеня нараховувалася, суди дійшли обґрунтованого висновку про стягнення суми боргу за договорами позики та необхідність зменшення пені на підставі частини третьої статті 551 ЦК України, що відповідає завданню цивільного судочинства - справедливому розгляду і вирішенню справи.

З такими висновками судів попередніх інстанцій погоджується й Верховний Суд, у зв`язку з чим відхиляє доводи касаційної скарги про неправильне застосування норм матеріального права.

Доводи касаційної скарги про те, що відповідач не був повідомлений належним чином про розгляд справи, а тому його позбавили права на судовий захист, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, наостанню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.

Суди встановили, що у квартирі АДРЕСА_1 , яка вказана у позовній заяві, відповідач не зареєстрований (а. с. 12).

Згідно з рекомендованим повідомленням про вручення судової повістки, яка направлялась на адресу: АДРЕСА_2 , ОСОБА_2 надсилалося повідомлення про час та місце розгляду справи на 03 серпня 2020 року (а. с. 90, 91).

Відповідно до оголошення про виклик особи у судове засідання від 17 лютого 2021 року, яке розміщене судом на офіційному сайті Судової влади України, на підставі частини одинадцятої статті 128 ЦПК України ОСОБА_2 повідомлено про розгляд справи в Тернопільському апеляційному суді 09 березня 2021 року (а. с. 159).

У відзиві на позовну заяву від 10 березня 2020 року та в апеляційній скарзі зазначено адресу відповідача ОСОБА_2 : АДРЕСА_2 (а. с. 55-58, 102-103), проте судові документи поверталися до судів попередніх інстанцій без вручення.

З урахуванням наведеного безпідставними є доводи заявника про те, що він не був повідомлений належним чином про розгляд справи у судах попередніх інстанцій, оскільки за нормами ЦПК України позивач вважається таким, що повідомленийпро час та місце розгляду справи.

Аргументи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах, а саме щодо застосування статті 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань», Верховний Суд відхиляє.

Такі висновки викладені у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 266/4751/16-ц (провадження № 61-36323св18) та від 19 лютого 2020 року у справі № 756/1472/18 (провадження № 61-12544св19).

Відповідно до зазначених висновків положення цього Закону до спірних правовідносин не застосовуються, оскільки спір у цій справі виник між фізичними особами, а тому дія зазначеного заявником Закону не поширюється на суб`єктів правовідносин у цій справі та не може застосовуватися щодо нарахування розміру пені, відповідно до договорів позики, які укладені між позивачем та відповідачем.

Доводи касаційної скарги про необґрунтованість твердження позивачки, що вона звернулася до суду в межах позовної давності, Верховний Суд відхиляє. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Відповідач у судах першої та апеляційної інстанцій не заявляв про застосування наслідків спливу позовної давності, тому порушене право позивачки підлягає захисту шляхом стягнення коштів за несвоєчасне виконання відповідачем своїх зобов`язань за договорами позики.

Доводи касаційної скарги про недослідження та ненадання правової оцінки такому доказу, як відповідь на вимогу від 06 липня 2016 року, згідно з якою він визнав весь борг за договорами позики грошей і зобов`язався повернути його до 31 серпня 2019 року, Верховний Суд відхиляє, оскільки вони зводяться до непогодження зі встановленими судами попередніх інстанції обставинами справи та переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Також не заслуговують на увагу загальні доводи касаційної скарги про недослідження зібраних у справі доказів.

Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщосуд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Оскільки заявник, посилаючись на недослідження зібраних у справі доказів, не обґрунтував заявлені у касаційній скарзі підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу, то підстав для перегляду оскаржуваних судових рішень немає.

Щодо доводів про порушення норм процесуального права при вирішенні питання розподілу витрат зі сплати судового збору

Верховний Суд погоджується з доводами, наведеними в касаційній скарзі, щодо порушення норм процесуального права при вирішенні питання розподілу витрат зі сплати судового збору з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Суд першої інстанції у цій справі ухвалив судове рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 та стягнув судовий збір у розмірі 9 680,00 грн.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 4 Закону України від 08 липня 2017 року № 3674-VI «Про судовий збір» за подання до суду позовної заяви майнового характеру, яка подана, зокрема, фізичною особою або фізичною особою - підприємцем, судовий збір встановлюється у розмірі 1 відсотка ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб (768,40 грн) та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (9 605,00 грн).

Згідно із Законом України «Про Державний бюджет України на 2019 рік» прожитковий мінімум на одну особу з розрахунку на місяць становив 1 921,00 грн.

Ціна позову становила 150 684 313,35 грн.

Рішеннями судів попередніх інстанцій позов задоволено на 14,64 % (22 065 817,35 грн х 100 / 150 684 313,35 грн).

Позивачка сплатила судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 9 680,00 грн.

Таким чином, судові витрати, понесені ОСОБА_1 за подання позовної заяви у цій справі та зважаючи на відсоток задоволення позовних вимог, підлягали стягненню з ОСОБА_2 пропорційно до задоволених вимог.

Суд першої інстанції на вказане уваги не звернув і, помилково трактуючи норму частини першої статті 141 ЦПК України, стягнув з ОСОБА_2 в рахунок відшкодування судових витрат, пов`язаних із сплатою судового збору за подання позовної заяви, 9 680,00 грн, тобто стягнув указані витрати у повному обсязі, незважаючи на часткове задоволення позовних вимог.

Враховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що рішення судів попередніх інстанцій в частині розподілу судових витрат на підставі статті 412 ЦПК України підлягають зміні: судові витрати, понесені ОСОБА_1 підлягають розподілу пропорційно розміру задоволених вимог. Зокрема, з відповідача на користь позивачки підлягають стягненню витрати зі сплати судового збору у розмірі 1 406,17 грн (9 605,00 грн х 14,64 /100 %).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на те, що оскаржувані судові рішення по суті ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги в цій частині без задоволення, а судових рішень в цій частині - без змін.

За змістом частин першої, другої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

У зв`язку з наведеним Верховний Суд дійшов висновку, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій необхідно змінити в частині розподілу судових витрат.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про залишення без змін оскаржуваних судових рішень в частині вирішення спору по суті та їх зміні лише в частині розподілу судових витрат, то судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 21 020,00 грн підлягає залишенню за відповідачем.

Керуючись статтями 400 409 410 412 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 03 серпня 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 09 березня 2021 року змінити в частині розподілу судових витрат.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 406,17 грн в рахунок відшкодування витрат зі сплати судового збору за подання позовної заяви.

В іншій частині рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 03 серпня 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 09 березня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: А. С. Олійник

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко