ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
9 лютого 2022 року
м. Київ
справа № 607/2745/14-ц
провадження № 61-5804св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - судді Фаловської І. М.,
суддів: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Мартєва С. Ю., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Тернопільського апеляційного суду від 14 лютого 2019 року, прийняту колегією у складі суддів: Сташків Б. І., Костів О. З., Парандюк Т. С.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2014 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю та поділ майна подружжя.
Свої вимоги обґрунтовувала тим, що з 2003 року до листопада 2005 року вона проживала з ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу, а з 12 листопада 2005 року - у шлюбі. 17 серпня 2010 року шлюб між ними розірвано, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 , виданим 4 лютого 2011 року.
За час перебування у шлюбі ними за спільні кошти на належній відповідачу земельній ділянці площею 0,06 га без проектної документації, без дозволу на виконання будівельних робіт органів держархбудконтролю проведено будівельні роботи з будівництва дачного будинку з господарськими будівлями № 1098 у міській організації садівників-любителів «Тернопільське» у м. Тернополі. 11 листопада 2013 року відповідачем зареєстроване вказане нерухоме майно у реєстраційній службі Тернопільського міського управління юстиції як дачний будинок та отримано свідоцтво про право власності на нерухоме майно індексний номер 12539699.
Посилаючись на зазначене, а також на те, що вони з відповідачем не змогли домовитись про порядок поділу спільного нерухомого майна, ОСОБА_1 просила встановити факт спільного проживання її та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 2003 року до листопада 2005 року та визнати за нею право власності на 1/2 частку дачного будинку АДРЕСА_1 .
Справа в судах переглядалась неодноразово
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 16 червня 2014 року позов задоволено.
В порядку поділу майна подружжя визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку дачного будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 119,6 кв.м, житловою площею 16,9 кв.м.
Додатковим рішенням цього ж суду від 18 лютого 2016 року вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Ухвалою апеляційного суду Тернопільської області року рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 16 червня 2014 року та додаткове рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 лютого 2016 року залишено без змін.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 березня 2017 року рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 16 червня 2014 року, додаткове рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 12 травня 2016 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Скасовуючи судові рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ вказував на те, що сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу (період проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу) не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Вирішуючи питання щодо правового режиму майна, суди встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов`язків, з`ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий режим спільної сумісної власності.
Ухвалюючи рішення, суди не досліджували обставин спільної участі сторін коштами або працею у будівництві спірного дачного будинку, не перевірили такі обставини належними і допустимими доказами та дійшли передчасного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.
Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 12 листопада 2018 року, ухваленим у складі судді Сливки Л. М., позов задоволено.
Встановлено факт проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 без шлюбу у період з 2003 року до листопада 2005 року.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку дачного будинку АДРЕСА_1 .
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
Суд першої інстанції, встановивши, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 2003 року до листопада 2005 року проживали однією сім`єю без шлюбу, а з 12 листопада 2005 року - у шлюбі, у якому за спільні кошти побудували дачний будинок, дійшов висновку про доведеність позовних вимог та наявність правових підстав для їх задоволення і, як наслідок, визнав за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку дачного будинку.
Постановою Тернопільського апеляційного суду від 14 лютого 2019 року рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 12 листопада 2018 року скасовано з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд вказав, що матеріали справи не містять належних і допустимих доказів побудови сторонами за спільні кошти або внаслідок спільної праці спірного дачного будинку.
З урахуванням встановлених обставин справи, апеляційний суд вважав, що дачний будинок АДРЕСА_1 , поділу між сторонами не підлягає, оскільки у розумінні пункту 1 частини першої статті 57 СК України є особистою приватною власністю ОСОБА_2 і іншого позивач не довела.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У березні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила постанову Тернопільського апеляційного суду від 14 лютого 2019 року скасувати та залишити в силі рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 12 листопада 2018 року.
Касаційна скарга мотивована тим, що судове рішення суду апеляційної інстанції ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.
Зокрема, заявник зазначала, що апеляційний суд не встановив фактичних обставин справи, які мають значення для правильного її вирішення, не надав належної оцінки зібраним у справі доказам і показам свідків, що, на думку заявника, призвело до неправильного вирішення справи.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 9 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.
Ухвалою Верховного Суду від 3 лютого 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що з 12 листопада 2005 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_2 .
17 серпня 2010 року шлюб між сторонами розірвано, що також підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 , виданим 4 лютого 2011 року.
Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд встановив, що на підставі договору дарування від 19 жовтня 2001 року ОСОБА_2 є власником земельної ділянки № НОМЕР_3 , розташованої у садовому товаристві «Тернопільський» на АДРЕСА_1 .
З довідки СТ «Тернопільське» № 142 від 23 жовтня 2013 року апеляційний суд встановив, що ОСОБА_2 є членом цього товариства та за ним закріплена земельна ділянка в міській громадській організації садівників-любителів «Тернопільське-2» за № 1098 на праві приватної власності загальною площею 612 кв.м. У цій же довідці зазначено, що будівництво дачного будинку на вказаній земельній ділянці розпочато у 2002 році і завершено у 2005 році.
11 листопада 2013 року ОСОБА_2 зареєстровав право власності на дачний будинок на АДРЕСА_1 загальною площею 119,6 м2, житловою - 16,9 м2; форма власності приватна, розмір частки 1/1, який до цього часу вважався самочинно збудованим. Вказане підтверджується копією свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 11 листопада 2013 року, виданого Реєстраційною службою Тернопільського міського управління юстиції Тернопільської області.
Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460 IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».
Пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 5 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у тій же редакції Кодексу).
Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.
Пред`являючи позовні вимоги про встановлення факту проживання з ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу, ОСОБА_1 стверджувала, що в період з 2003 року до 2005 року у неї з ОСОБА_2 існували відносини, притаманні подружжю, оскільки вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, здійснювали спільні витрати та набували майно у спільну власність.
Вирішуючи справу, апеляційний суд послався на те, що відповідно до положень Кодексу про шлюб та сім`ю України, який діяв до 1 січня 2004 року, фактичні шлюбні відносини не породжували будь-яких правових наслідків для сторін та виникнення прав та обов`язків подружжя.
Сімейний кодекс України у редакції Закону України від 10 січня 2002 року набув чинності 1 січня 2004 року і правовідносини, що виникли до 1 січня 2004 року, не регулює.
За загальним правилом закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Норми Сімейного кодексу України (далі - СК України) застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 1 січня 2004 року. До сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права і обов`язки визначаються на підставах, передбачених СК України.
Таким чином, стаття 74 СК України набрала чинності з 1 січня 2004 року і регулює майнові правовідносини між чоловіком і жінкою у фактичному шлюбі та не має зворотної дії у часі.
Статтею 74 СК України визначено: якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу.
Частиною першою статті 319 ЦПК України визначено, що у рішенні суду повинно бути зазначено відомості про факт, встановлений судом, мету його встановлення, а також докази, на підставі яких суд установив цей факт.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Зі змісту положень статті 74 СК України, частини першої статті 81 та статті 319 ЦПК України випливає, що у разі пред`явлення позову про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу, позивач повинен довести початок і кінець такого проживання, а також набуття в цей період спірного майна. Обставини проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу, існування між ними відносин, притаманних подружжю, ведення спільного господарства, а також набуття ними спільного майна у цей період має бути підтверджено належними і допустимими доказами.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивач не довела проживання з ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період з 2004 року до листопада 2005 року, тому дійшов висновку про відсутність правових підстав для встановлення факту проживання позивача та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу. Не довела позивач і будівництво спірного дачного будинку АДРЕСА_1 , за спільні кошти ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Касаційний суд вважає, що такі висновки суду апеляційної інстанції відповідають встановленим обставинам справи та вимогам закону.
Твердження заявника про невстановлення апеляційним судом фактичних обставин справи, ненадання оцінки доказам, зокрема, показам свідків, спростовується змістом судового рішення, що містить як встановлені обставини, що мають правове значення з урахуванням предмета і підстав позову, так і оцінку відповідних належних та допустимих доказів.
Інші наведені у касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлених обставин справи та зводяться виключно до переоцінки доказів, їх належності та допустимості. Проте в силу вимог статті 400 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов?язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Межі цього обов?язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Таким чином, питання виконання судом обов?язку щодо надання обґрунтування, яке випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи.
Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Суд апеляційної інстанції, правильно визначились з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку та ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Таким чином, касаційний суд дійшов висновку, що оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального права, доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають і спрямовані на зміну оцінки доказів, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції й не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваного судового рішення.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено і заявник на такі не вказав.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статями 400 410 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, статтями 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Тернопільського апеляційного суду від 14 лютого 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді: І. М. Фаловська С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк В. А. Стрільчук