№ 638/11578/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 жовтня 2024 року

м. Київ

справа № 638/11578/21

провадження № 61-3033св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - Перша харківська міська державна нотаріальна контора,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана її представником - адвокатом Задереєм Олександром Віталійовичем, на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 19 жовтня 2023 року у складі судді Семіряда І. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 30 січня 2024 року у складі колегії суддів: Бурлаки І. В., Мальованого Ю. М., Яцини В. Б.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовної заяви

У липні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Перша харківська міська державна нотаріальна контора, про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання права спадкування за законом разом зі спадкоємцями першої черги спадкування, визнання права власності.

Позовна заява мотивована тим, що з листопада 2011 року вона з ОСОБА_3 проживали однією сім`єю як чоловік та жінка без реєстрації шлюбу за адресою: АДРЕСА_1 .

Вказувала, що вони з ОСОБА_3 вели спільне господарство, здійснювали витрати на утримання житла, його ремонт, підтримували один одного, разом відпочивали, проводили дозвілля, піклувалися один про одного, здійснювали спільні покупки та мали спільний бюджет. Між ними склались відносини, притаманні сім`ї. Під час спільного проживання у зареєстрованому шлюбі з іншими особами вони не перебували.

Зазначала, що спочатку вони з ОСОБА_3 орендували квартиру АДРЕСА_1 , а згодом у 2014 році придбали цю квартиру за спільні кошти у власність та зареєстрували право власності за ОСОБА_3 . Половину коштів сплатила вона, з яких частина - її особисті кошти, а частина - особисті кошти її батька та 15 000 доларів США вона позичила в борг у подруги. Отже, квартира є їхньою спільною сумісною власністю.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер та ОСОБА_2 , син померлого, прийняв спадщину після смерті батька.

Вказувала, що після смерті ОСОБА_3 у встановлений законом шестимісячний строк вона звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, оскільки тривалий час проживала разом з померлим однією сім`єю у фактичному шлюбі. Нотаріусом було прийнято заяву про прийняття спадщини та роз`яснено, що у видачі свідоцтва про право на спадщину та про право власності на частку у спільному майні буде відмовлено, оскільки нею не підтверджено родинні стосунки зі спадкодавцем.

Посилалася на те, що ОСОБА_3 мав низку захворювань, інвалідність, внаслідок яких потребував стороннього догляду. Протягом останнього року життя перебував у безпорадному стані, не міг дбати про себе самостійно, вона весь час перебувала поруч із ним, відвідувала його у лікарні, супроводжувала, купувала ліки, готувала їжу, спілкувалася з лікарями. Вона опікувалася над ОСОБА_3 протягом всього часу їх спільного проживання та у періоди особливого погіршення стану його здоров`я у 2016-2020 роках.

ОСОБА_2 , син померлого, батька майже не відвідував у лікарнях, не надавав матеріальної допомоги, не телефонував, не цікавився станом його здоров`я.

Протягом усього періоду проживання разом з ОСОБА_3 вона працювала, купувала продукти, ліки, оплачувала комунальні послуги, тобто матеріально забезпечувала їх сім`ю. ОСОБА_3 звільнився з роботи 31 липня 2017 року за станом здоров`я та його пенсії не вистачало на оплату усіх необхідних потреб. Крім того, вона постійно прибирала у квартирі, готувала їжу, мила посуд, прала речі, оскільки все це у період їхнього спільного проживання через незадовільний стан здоров`я самостійно ОСОБА_3 здійснювати був неспроможний.

Ураховуючи наведене, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просила суд:

- встановити факт спільного проживання її з померлим ОСОБА_3 однією сім`єю як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу з листопада 2011 року до дня смерті останнього;

- визнати квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю її та ОСОБА_3 , як майно, придбане за спільні кошти, за час проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу;

- визнати за нею право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 як на частку у спільному майні;

- змінити черговість одержання права на спадкування та надати їй право на спадкування разом зі спадкоємцем першої черги ОСОБА_2 спадщини, що відкрилась після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

- визнати за нею право власності на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1

ОСОБА_3 зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 19 жовтня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 не надано суду, належних й допустимих доказів наявності у неї з ОСОБА_3 сімейних стосунків, спільного сімейного господарства, не доведено факту проживання з померлим однією сім`єю, як чоловіка та жінки, без реєстрації шлюбу більше п`яти років. Отже ОСОБА_1 не довела наявність підстав для визнання за нею права власності на спірну квартиру, як на майно подружжя у порядку спадкування, а решта вимог є похідними.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Харківського апеляційного суду від 30 січня 2024 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 19 жовтня 2023 року - без мін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивачкою належними та допустимим доказами не доведено та не підтверджено, що між нею і ОСОБА_3 склалися усталені відносини, притаманні чоловікові та жінці, що ними велося спільне господарство, планувався сімейний бюджет, тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про встановлення факту проживання цих осіб однією сім`єю як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, а також похідних вимог про визнання права спадкування за законом разом зі спадкоємцями першої черги спадкування, визнання права власності.

Апеляційний суд відхилив доводи апеляційної скарги про те, що судом не було надано належної оцінки доказам, наданим позивачкою на підтвердження факту її спільного проживання з померлим ОСОБА_3 , оскільки районний суд оцінив докази відповідно до вимог статті 89 ЦПК України. При цьому апеляційний суд послався на релевантну практику Верховного Суду.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 19 жовтня 2023 року, постанову Харківського апеляційного суду від 30 січня 2024 року скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У березні 2024 року касаційна скарга надійшла до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 квітня 2024 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

У квітні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 , яка подана її представником - адвокатом Задереєм О. В., мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не забезпечили повного та всебічного встановлення обставин справи, не надали належну правову оцінку поданим нею доказам. Посилається на те, що ОСОБА_1 довела факт спільного проживання однією сім`єю зі спадкодавцем у період часу з листопада 2011 року до дня смерті останнього. Вважає, що надані нею докази у своїй сукупності є підставою для задоволення позову.

Суди попередніх інстанцій при розгляді цієї справи допустили порушення принципу змагальності та принципу «балансу вірогідностей».

Вважає показання свідків зі сторони відповідача неналежними доказами у справі, оскільки такі є показаннями з чужих слів особи, яку неможливо допитати у зв`язку з її смертю. При цьому суд першої інстанції безпідставно обмежив її у кількості свідків, яких просив допитати її представник.

Підставою касаційного оскарження зазначених судових рішень ОСОБА_1 вказує неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування судом апеляційної інстанцій норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц та від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Також ОСОБА_1 зазначає про порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме, судові рішення оскаржуються з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України, оскільки суди необґрунтовано відхилили клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У травні 2024 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує, що її доводи є безпідставними та не впливають на правильність висновків судів попередніх інстанцій, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_1 , яка подана її представником - адвокатом Задерей О. В., задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до норм статей 12 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Частиною другою статті 21 СК України встановлено, що проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя.

Статтею 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення Глави 8 цього Кодексу (стаття 74 СК України).

Згідно із частиною четвертою статті 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Отже, до майна, що було набуте під час проживання осіб однією сім`єю, застосовуються положення сімейного законодавства, які регулюють правові відносини з приводу права спільної сумісної власності подружжя.

Встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу передбачає доведення перед судом факту спільного їх проживання, наявності у них спільного побуту, виникнення між ними у зв`язку із цим взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю.

При цьому має бути встановлена і доведена саме сукупність вказаних усталених обставин та відносин (спільне проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3 74 СК України), оскільки самі по собі, наприклад, факти перебування у близьких стосунках чоловіка та жінки або спільна присутність їх на святах, або пересилання коштів, або періодичний спільний відпочинок, або проживання за однією адресою, факт реєстрації за такою адресою при відсутності інших наведених вище ознак не можуть свідчити, що між чоловіком та жінкою склались та мали місце усталені відносини, притаманні подружжю.

Наведене узгоджуються із правовою позицією, викладеною Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19), неодноразово підтриманою Верховним Судом у постановах: від 12 грудня 2019 року у справі № 466/3769/16 (провадження № 61-5296св19), від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц (провадження № 61-11607св18), від 11 грудня 2019 року у справі № 712/14547/16-ц (провадження № 61-44641св18), від 24 січня 2020 року у справі № 490/10757/16-ц (провадження № 61-42601св18), від 08 грудня 2021 року у справі № 531/295/19 (провадження № 61-3071св21) та інших.

Взаємність прав та обов`язків передбачає наявність як у жінки, так і у чоловіка особистих немайнових і майнових прав та обов`язків, які можуть випливати, зокрема, із нормативно - правових актів, договорів, укладених між ними, звичаїв. Для встановлення цього факту важливе значення має з`ясування місця і часу такого проживання. Підтвердженням цього може бути їх реєстрація за таким місцем проживання, показання свідків, представників житлово-експлуатаційної організації. Щодо часу проживання необхідно зазначити, що за своєю природою проживання однією сім`єю спрямоване на довготривалі відносини.

Відповідні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 643/6799/17, від 19 лютого 2021 року у справі № 738/1093/19, від 22 червня 2021 року у справі № 554/1251/20, від 22 липня 2021 року у справі № 280/1710/18.

У постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 587/302/16 (провадження № 61-18522св18) Верховний Суд указав, що закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту проживання жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов`язком суду при їх оцінці.

Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно із статтею 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.

Відповідно до статті 1264 ЦК України у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали із спадкодавцем однією сім`єю не менше як п`ять років до часу відкриття спадщини.

Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення в них права на спадкування за законом у першу чергу на підставі статті 1261 ЦК України.

На підставі частини п`ятої статті 1268 ЦК України спадщина належить спадкоємцю незалежно від часу її прийняття з часу відкриття спадщини.

У пункті 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» судам роз`яснено, що при вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 СК України про те, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Зазначений п`ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім`єю до набрання чинності цим Кодексом. До спадкоємців четвертої черги належать не лише жінка (чоловік), які проживали однією сім`єю зі спадкодавцем без шлюбу, таке право можуть мати також інші особи, якщо вони спільно проживали зі спадкодавцем, були пов`язані спільним побутом, мали взаємні права та обов`язки, зокрема, вітчим, мачуха, пасинки, падчерки.

Для набуття права на спадкування за законом на підставі статті 1264 ЦК України необхідне встановлення двох юридичних фактів: а) проживання однією сім`єю із спадкодавцем; б) на час відкриття спадщини має сплинути щонайменше п`ять років, протягом яких спадкодавець та особа (особи) проживали однією сім`єю.

Подібні за змістом висновки висловлені Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21).

За змістом частини другої статті 1259 ЦК України фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Підставам для задоволення позову щодо зміни черговості одержання спадкоємцями за законом права на спадкування є сукупність наступних юридичних фактів, встановлених у судовому порядку: 1) здійснення опіки над спадкоємцем, тобто надання йому нематеріальних послуг (спілкування, поради та консультації, поздоровлення зі святами, тощо); 2) матеріальне забезпечення спадкодавця; 3) надання будь-якої іншої допомоги спадкодавцеві, тобто такої допомоги, яка має матеріалізоване вираження - прибирання приміщення, приготування їжі, ремонт квартири; 4) тривалий час здійснення дій, визначених у пунктах 1-3; 5) безпорадний стан спадкодавця, тобто такий стан, під час якого особа неспроможна самостійно забезпечувати свої потреби, викликаний похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом. Під безпорадним станом слід розуміти безпомічність особи, неспроможність її своїми силами через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво фізично та матеріально самостійно забезпечити умови свого життя, у зв`язку із чим ця особа потребує стороннього догляду, допомоги та піклування. Для задоволення такого позову необхідна наявність всіх п`яти вищезазначених обставин.

Такий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 592/1045/18-ц, від 01 березня 2021 року у справі № 233/5990/18, від 17 березня 2021 року у справі № 200/12980/14, від 19 квітня 2021 року у справі № 234/7861/18, від 22 квітня 2021 року у справі № 331/6453/18, від 22 березня 2023 року у справі № 753/10668/19, від 20 вересня 2022 року у справі № 372/3988/20-ц, від 28 червня 2023 року у справі № 357/9241/21.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами:

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів;

3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (стаття 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частина третя статті 89 ЦПК України).

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, забезпечивши повний та всебічний розгляд справи, проаналізувавши доводи сторін, дослідивши та оцінивши всі докази у справі, у тому числі й показання свідків, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 належними та допустимим доказами не довела та не підтвердила, що між нею та ОСОБА_3 склалися усталені відносини, притаманні чоловікові та жінці, що ними велося спільне господарство, планувався сімейний бюджет, тощо. Отже, відсутні підстави для задоволення позовних вимог про встановлення факту проживання цих осіб однією сім`єю як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу.

Вирішуючи питання про визнання кватири АДРЕСА_1 об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , визнання за позивачкою права власності на 1/2 частину зазначеної квартири, суди виходили із недоведеності ОСОБА_1 факту проживання однією сім`єю з ОСОБА_3 без реєстрації шлюбу.

Під час розгляду справи районним судом були допитані свідки: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , які дали показання, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 почали проживати разом з 2012 року, проте не конкретизували дійсних обставин та фактів спільного проживання.

У свою чергу свідки ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 зазначили, що ОСОБА_3 мешкав один, співмешканки не мав, про що він їм особисто зазначав.

Суди попередніх інстанцій обґрунтовано не прийняли до уваги показання свідків, які є суперечливими. Суди надали їм оцінку в сукупності з іншими доказами, які містяться у матеріалах справи, та дійшов обґрунтованого висновку про те, що вказані показання свідків не можуть однозначно підтверджувати факт проживання ОСОБА_1 однією сім`єю з ОСОБА_3 без реєстрації шлюбу у період часу з листопада 2011 року до дня його смерті - ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Самі по собі показання свідків не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту проживання однією сім`єю, як чоловіка та жінки.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 14 лютого 2018 року у справі № 129/2115/15-ц та від 22 квітня 2021 року у справі № 707/2882/19.

Посилання ОСОБА_1 про те, що інформація, надана свідками зі сторони відповідача, є показаннями з чужих слів, а отже, є недопустимими доказами у справі не заслуговують на увагу, оскільки у цій справі, за неможливості отримання всіх документів на підтвердження факту родинних відносин, суди попередніх інстанцій правильно врахували показання свідків, які надали відому їм інформацію щодо обставин, які підлягають встановленню у справі й оцінювали ці докази виключно у сукупності та взаємозв`язку (стаття 89 ЦПК України).

Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про зміну черговості одержання права на спадкування та визнання права власності у порядку спадкування, оскільки позивачкою не доведено належними та допустимими доказами підстав, за наявності яких у неї могло виникнути право на зміну черговості у спадкуванні, зокрема, здійснення протягом тривалого часу опіки над спадкодавцем, його матеріального забезпечення та надання іншої допомоги, а також перебування спадкодавця у безпорадному стані (частина друга статті 1259 ЦК України).

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 592/1045/18-ц (провадження № 61-820св20), від 27 серпня 2020 року у справі № 266/2391/16 (провадження № 61-1300св20), від 18 лютого 2019 року у справі № 569/18047/17-ц (провадження № 61-40302св18).

Отже, висновки судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для зміни черговості одержання права на спадщину відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, наявним у справі доказам дана належна правова оцінка.

Європейський суд з прав людини також вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року).

Колегія суддів відхиляє посилання касаційної скарги на неврахування апеляційним судом правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц та від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19, оскільки висновки суду у цій справі їм не суперечать.

Отже, доводи, наведені у касаційній скарзі, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість їх судових рішень не впливають, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

З огляду на те, що касаційна скарга залишається без задоволення, розподіл судових витрат Верховним Судом не здійснюється.

Керуючись статтями 400 401 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана її представником - адвокатом Задерей Олександром Віталійовичем, залишити без задоволення.

Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 19 жовтня 2023 року та постанову Харківського апеляційного суду від 30 січня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Р. А. Лідовець

І. Ю. Гулейков

Д. Д. Луспеник