№ 639/1502/18

Постанова

Іменем України

04 березня 2020 року

м. Київ

справа № 639/1502/18

провадження № 61-7979св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Сімоненко В. М., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув в порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду міста Харкова від 06 липня 2018 року у складі судді Труханович В. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 11 березня 2019 року у складі колегії суддів: Тичкової О. Ю., Котелевець А. В., Піддубного Р. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні квартирою, виселення.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про зобов`язання ОСОБА_2 не чинити йому перешкод у користуванні власністю та виселення її з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

Позов обґрунтовано тим, що він є власником квартири АДРЕСА_1 . У 2004 році до нього звернулася ОСОБА_2 з проханням дозволити їй тимчасово пожити в спірній квартирі, на що позивач надав свою усну згоду. Письмову угоду сторони не укладали. Згодом позивач неодноразово звертався до відповідача з проханням звільнити вказану вище квартиру, проте добровільно виселятися відповідач відмовляється. Відповідач в спірній квартирі не зареєстрована, комунальні платежі, крім плати за електроенергію, не сплачує.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Жовтневого районного суду міста Харкова від 06 липня 2018 року, яке залишено без змін постановою Харківського апеляційного суду від 11 березня 2019 року, позов задоволено. Зобов`язано ОСОБА_2 не чинити ОСОБА_1 перешкоди в користуванні власністю, виселено відповідача з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення та стягнуто з неї на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмір 704,80 грн.

Рішення суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, що позивач надав належні та допустимі докази проживання відповідача в належній йому на праві власності квартирі без правових підстав. Відповідно до вимог статей 383 391 ЦК України власник має право використовувати свою власність для власного проживання та проживання членів своєї сім`ї і вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування і розпорядження майном.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 , посилаючись на порушення норм матеріального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційної інстанції.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 02 липня 2019 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її із Жовтневого районного суду міста Харкова. Зупинено виконання рішення Жовтневого районного суду міста Харкова від 06 липня 2018 року та постанови Харківського апеляційного суду від 11 березня 2019 року до закінчення касаційного провадження.

02 жовтня 2019 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2020 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02 березня 2020 року визначено такий склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Висоцька В. С., Сердюк В. В., Сімоненко В. М., Фаловська І. М.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не повно з`ясовано обставини справи та досліджено докази. Зазначає, що суди першої та апеляційної інстанції не перевірили факт існування в 2004 році ЗАТ «Українське хутро», яке видало ордер на квартиру, не з`ясували на яку саме житлову площу був виданий ордер. Вказує, що проживає в спірному житлі з 1996 року.

Відзив на касаційну скаргу

У липні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судом встановлено, що 22 вересня 2004 року ОСОБА_1 від ЗАТ «Українське хутро» було видано ордер на житлову площу в гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 на право заняття родиною з однієї особи кімнати № 2 площею 23,8 кв. м (а. с. 48).

06 жовтня 2004 року ОСОБА_1 зареєстрував своє місце проживання за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується штампом про реєстрацію в паспорті громадянина України та довідкою з місця проживання про склад сім`ї та прописку № 1119 від 23 березня 2018 року, виданою дільницею № 43 КП «Жилкомсервіс» (а. с. 11 - 12).

Рішенням Харківської міської ради № 136/04 від 06 жовтня 2004 року було надано згоду на прийняття до комунальної власності міста, зокрема, будинку АДРЕСА_1 (а. с. 76 - 78).

Рішенням виконавчого комітету Харківської міської ради № 137 від 04 березня 2015 року ОСОБА_1 було визнано наймачем двокімнатної квартири АДРЕСА_1 (а. с. 49).

Згідно свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 16 березня 2015 року № 6-15-308999 ОСОБА_1 набув право приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 6).

06 січня 2018 року ОСОБА_1 направляв на адресу ОСОБА_2 лист з вимогою звільнити займане нею житлове приміщення, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Лист було отримано відповідачем, однак займане приміщення вона не звільнила (а. с. 8 - 9).

07 лютого 2018 року ОСОБА_1 звертався до Новобаварського відділу поліції ГУ НП в Харківській області із заявою про вжиття щодо ОСОБА_2 заходів у зв`язку із зайняттям нею спірного житлового приміщення. Висновком дільничного офіцера поліції сектору превенції Новобаварського ВП ГУ НП в Харківській області припинено розгляд звернення ОСОБА_1 та запропоновано останньому звернутися до суду. Висновком установлено, що ОСОБА_2 тривалий час мешкає за адресою: АДРЕСА_1 . З комунальних послуг сплачує лише за електричну енергію. Виселятися не бажає, оскільки іншого місця проживання не має (а. с. 10).

ОСОБА_2 працювала з 1988 року по 1999 рік в ЗАТ «Українське хутро» (а. с. 29 - 30).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ).

Відповідно до пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 460-ІХ касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Отже, розгляд касаційної скарги у цій справі здійснюється у порядку, визначеному ЦПК України в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно із статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною третьою статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного житлового приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Згідно з частиною першою та другою статті 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Згідно з частинами другою, третьою статті 132 ЖК УРСР працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку у зв`язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину. Осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині другій цієї статті, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення.

Згідно з абзацом другим статті 125 ЖК УРСР без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено, осіб, звільнених у зв`язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників.

Пунктом 1 статті 8 Конвенції гарантовано кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Згідно з частинами першою та другою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Частиною четвертою статті 311 ЦК України передбачено, що фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини втручання держави в право на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

У пункті 27 рішення Європейського суду з прав людини від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У своїй діяльності Європейський суд з прав людини керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях Європейського суду з прав людини, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії» від 18 листопада 2004 року, заява № 58255/00).

У пункті 36 вказаного рішення Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Європейський суд з прав людини вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла». Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (справа «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Право власності позивача на спірне житло обтяжене тривалим проживанням відповідача у цьому житлі.

Таким чином, оскільки фактичні обставини справи судом установлено повно, але неправильно застосовано матеріальний закон, який регулює спірні правовідносини, ухвалені у справі судові рішення відповідно до вимог статті 412 ЦПК України слід скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Керуючись статтями 402 409 412 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Жовтневого районного суду міста Харкова від 06 липня 2018 року та постанову Харківського апеляційного суду від 11 березня 2019 року скасувати і ухвалити нове рішення.

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні квартирою, виселення.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:В. С. Висоцька А. І. Грушицький В. В. Сердюк В. М. Сімоненко І. М. Фаловська