06.02.2023

№ 639/6261/13

Постанова

Іменем України

29 червня 2022 року

м. Київ

справа № 639/6261/13-ц

провадження № 61-18352св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - Харківська міська рада,

відповідач - ОСОБА_1 ,

треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Харківської міської ради на рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 11 грудня 2019 року у складі судді Труханович В. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 22 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Тичкової О. Ю., Котелевець А. В., Маміної О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2013 року Харківська міська рада звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про знесення об`єкта самочинного будівництва.

Позовну заяву мотивувала тим, що ОСОБА_1 самочинно з порушенням містобудівного законодавства України побудував гаражі, сарай та прибудову до житлового будинку.

Здійснене відповідачем будівництво цегляної стіни перекриває віконний отвір квартири, розташованої на першому поверсі сусіднього будинку, чим порушуються права її мешканців.

ОСОБА_1 вручений припис щодо надання дозвільних документів на виконання будівельних робіт та оформлено протокол про адміністративне правопорушення. Припис відповідач не виконав.

Право користування земельною ділянкою, на якій здійснено самочинне будівництво, ОСОБА_1 не оформив.

Харківська міська рада згоду на збереження об`єкта самочинного будівництва не надавала.

Самочинним будівництвом гаража відповідач самовільно зайняв земельну ділянку, яка знаходиться у комунальній власності територіальної громади м. Харкова.

Добровільно знести незаконні побудови ОСОБА_1 відмовився.

Після уточнення позовних вимог просила знести самовільно побудовані гараж (літ. «Н») площею 87 кв. м та прибудову (літ. «а-11») до житлового будинку (літ. «А-1») площею 21 кв. м на земельній ділянці, розташованій за адресою: АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням від 19 жовтня 2015 року Жовтневий районний суд м. Харкова позов задовольнив.

Вирішив знести самовільно побудовані ОСОБА_1 гараж літ. «Н», площею 87 кв. м та прибудову літ. «а-11» до житлового будинку «літ. А-1», площею 21 кв. м за адресою: АДРЕСА_2 .

Стягнув з ОСОБА_1 на користь Харківської міської ради судовий збір у сумі 229,40 грн; витрати, пов`язані з проведення експертизи, у сумі 5 920,00 грн.

Рішення суд першої інстанції мотивував тим, що відповідач самочинно збудував будівлі з порушенням будівельних, протипожежних та санітарних норм, які, зокрема, порушують права власників квартир у суміжному житловому будинку.

Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції

Ухвалою від 07 серпня 2017 року Апеляційний суд Харківської області апеляційну скаргу представника ОСОБА_5 , який діє в інтересах ОСОБА_1 , відхилив, заочне рішення Жовтневого районного суду міста Харкова від 19 жовтня 2015 року залишив без змін.

Ухвалу суд апеляційної інстанції мотивував тим, що місцевий суд ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Короткий зміст постанови суду касаційної інстанції

Постановою від 20 березня 2019 року Велика Палата Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнила частково. Заочне рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 19 жовтня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 07 серпня 2017 року скасувала, справу передала на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанову суд касаційної інстанції мотивував тим, що Харківська міська рада вимог про повернення до комунальної власності самовільно зайнятої земельної ділянки не заявляла.

Суди виходили з того, що самовільним будівництвом зайнято земельну ділянку, яка знаходиться у комунальній власності, що обмежує права власника розпоряджатися нею та використовувати за призначенням, проте не зазначили, на підставі яких наданих сторонами доказів встановили ці обставини з огляду на те, що на цій земельній ділянці розташований будинок, частина якого належить відповідачеві на праві власності.

Заявляючи позов з підстав порушення самочинним будівництвом права на землю Харківської міської ради, позивач підставою позову водночас зазначив порушення приватних прав власників суміжного будинку, проте не навів обставин і відповідних норм, які свідчили б про те, що таке представництво приватних інтересів певних осіб є реалізацією повноважень органу місцевого самоврядування з представництва територіальної громади міста.

Тобто підстави позову, суб`єкт і об`єкт, з метою захисту яких його пред`явлено, доводи позивача на обґрунтування позову є суперечливими, на що суд уваги не звернув, на підставі наданих сторонами доказів не встановив дійсних обставин, не визначився з характером спірних правовідносин та нормами, які підлягають застосуванню.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням від 11 грудня 2019 року Жовтневий районний суд м. Харкова у позові відмовив.

Рішення суд першої інстанції мотивував тим, що знесення побудованих відповідачем гаражу та прибудови до будинку призведе до надмірного втручання у його права, оскільки нагальної суспільної необхідності для цього у справі не встановлено.

Знесення нерухомого майна, серед якого є будинки, є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла та права власності, тому покладення на відповідача тягаря у вигляді зносу будинків є особливим і надмірним.

Позивач підставою позову водночас зазначив порушення приватних прав власників суміжного будинку, проте не навів обставин і відповідних норм, які свідчили б про те, що таке представництво приватних інтересів певних осіб є реалізацією повноважень органу місцевого самоврядування з представництва територіальної громади міста.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою від 22 жовтня 2020 року Харківський апеляційний суд апеляційні скарги Харківської міської ради та ОСОБА_2 залишив без задоволення, рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 11 грудня 2019 року залишив без змін.

Постанову суд апеляційної інстанції мотивував недоведеністю порушення прав позивача, як власника земельної ділянки, самочинним будівництвом, яке здійснив відповідач на земельній ділянці, порядок користування якою визначено судовим рішенням.

На думку суду апеляційної інстанції, посилання в апеляційних скаргах на порушення пожежних, санітарних норм і правил, не є підставою для зміни чи скасування судового рішення, а може бути підставою для звернення відповідної інспекції державного архітектурно-будівельного контролю з відповідним позовом до суду при наявності відповідних правових підстав з метою захисту законних прав та інтересів інших осіб внаслідок істотних порушень будівельних норм.

Суд апеляційної інстанції вважав, що між відповідачем та третіми особами дійсно виник спір щодо об`єктів самочинного будівництва, у зв`язку з чим останні не позбавлені можливості самостійно звернутись до суду першої інстанції з відповідним позовом для захисту своїх прав та законних інтересів.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2020 року до Верховного Суду, Харківська міська рада просить, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, скасувати судові рішення та ухвалити нове про задоволення позову.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою для відкриття касаційного провадження Харківська міська рада зазначає неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування статей 20 90 ЗК Української РСР, статей 23 24 ЗК України 1990 року, статей 116 120 122 125 152 212 ЗК України 2001 року, статей 376 377 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 08 жовтня 2019 року у справі № 920/447/18, від 21 листопада 2018 року у справі № 464/12917/13-ц, та постановах Верховного Суду: від 06 листопада 2019 року у справі № 911/1292/18, від 29 вересня 2020 року у справі № 648/533/16-ц, від 02 вересня 2020 року у справі № 641/2895/19.

Касаційна скарга мотивована тим, що право власності або право користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності виникає лише за наявності рішення компетентних органів і тільки в межах вказаних в цих рішеннях, і такі повноваження в межах міста Харкова є виключною компетенцією ради.

Тобто підставою набуття права власності чи права користування земельними ділянками комунальної власності вказаної адміністративної одиниці для громадян та юридичних осіб, як і визначення умов такого користування є відповідне рішення ради (висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2019 року у справі № 920/447/18).

Як на підставу для відмови у позові суд апеляційної інстанції посилався на статтю 90 ЗК Української РСР, статтю 120 ЗК України 2001 року, статтю 377 ЦК України та дійшов висновку, що відповідачу перейшло право користування земельною ділянкою.

Проте зазначені норми передбачають наявність права власності або користування земельною ділянкою у попереднього власника будівлі.

Між тим, в справі відсутні докази одержання попереднім власником частини житлового будинку ОСОБА_6 права користування земельною ділянкою, а отже, немає підстав вважати, що ОСОБА_1 таке право перейшло (висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 06 листопада 2019 року у справі № 911/1292/18, де зазначено, що до кола обставин, які підлягають доказуванню у спорі щодо переходу права власності або користування земельною ділянкою від попереднього власника нерухомого майна, належать обставини, зокрема, наявності у попереднього власника відповідного права на земельну ділянку).

На думку заявника, застосування апеляційним судом до спірних правовідносин, які виникли у 1988 році положень статті 120 ЗК України 2001 року та статті 377 ЦК України 2003 року є безпідставним.

Також суди попередніх інстанцій помилково не застосували статтю 376 ЦК України та статті 152 212 ЗК України, що підлягали застосуванню;

Відповідним органом, що здійснює функції суб`єкта права власності на земельні ділянки на території м. Харкова, є Харківська міська рада.

Земельна ділянка в м. Харкові, на якій відповідач здійснив самочинне будівництво, не належить до земель приватної та державної власності, а отже, Харківська міська рада є власником зазначеної земельної ділянки.

Проведеною перевіркою Харківська міська рада встановила, що самовільним будівництвом гаража та прибудови відповідач самовільно зайняв земельну ділянку, що перебуває у комунальній власності територіальної громади м. Харкова.

Харківська міська рада як власник земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, а отже, відповідно до частини четвертої статті 376 ЦК України майно підлягає знесенню особою, яка здійснила самочинне будівництво, або за її рахунок.

Зайняття відповідачем зазначеної земельної ділянки обмежує законного власника, а саме Харківську міську раду, в праві розпоряджатися нею та використовувати її за своїм призначенням відповідно до статті 90 ЗК України.

Висновок експертизи підтвердив неможливість проведення перебудови об`єкта, а самочинне будівництво спірних будівель на самовільно зайнятій земельній ділянці не відповідає вимогам ДБН і створює власнику земельної ділянки перешкоди у користуванні власністю, а саме - земельною ділянкою для обслуговування будинку та прибудинкової території (висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 29 вересня 2020 року у справі № 648/533/16-ц).

У січні 2021 року до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому ОСОБА_1 просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу від 04 травня 1984 року ОСОБА_1 придбав 1/3 частину житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель на АДРЕСА_1 .

На земельній ділянці розташований будинок літ. А-1, жилою площею 58,2 кв. м, три сараї «Б», «Г», «В», одна убиральня «Ц», льох один «Е», огорожа № 1-4 (т. 1, а. с. 40-41).

Рішенням від 27 листопада 1986 року Жовтневий районний народний суд м. Харкова перерозподілив ідеальні долі в домоволодінні АДРЕСА_1 та вирішив, що ОСОБА_7 належить 88/300 частин, замість 1/3 частини, ОСОБА_8 належить 88/300 частин замість 1/3 частини, ОСОБА_1 належить 88 частин плюс прибудова 36/300, а всього 124/300 частин, замість 1/3 частини (т. 1, а. с. 42).

Рішенням від 01 грудня 1988 року Жовтневий районний народний суд м. Харкова визначив порядок користування земельною ділянкою, яка знаходиться на АДРЕСА_1 таким чином: виділив під загальний в`їзд у двір частину земельної ділянки, площею 89 кв. м, яка знаходиться у середині земельної ділянки; виділив у користування ОСОБА_9 земельну ділянку площею 205 кв. м, яка складається з трьох ділянок: одна площею 87 кв. м, яка знаходиться під частиною житлового будинку, який перебуває у її користуванні та прилеглої до неї; друга - площею 70 кв. м, яка знаходиться зі сторони АДРЕСА_1 та сусідньої ділянки № НОМЕР_1 ; третя - площею 48 кв. м, яка знаходиться у середині земельної ділянки зі сторони сусідньої ділянки АДРЕСА_3 , що відповідає її ідеальній долі; у користування ОСОБА_6 виділив земельну ділянку площею 205 кв. м, яка знаходиться зі сторони сусідньої ділянки АДРЕСА_4 , що відповідає його ідеальній долі; у користування ОСОБА_1 виділив земельну ділянку площею 205 кв. м, яка складається з трьох ділянок: одна - площею 61 кв. м, яка знаходиться під частиною житлового будинку, який знаходиться у його користуванні; друга - площею 118 кв. м, яка знаходиться у тилу ділянки зі сторони сусідньої ділянки № НОМЕР_1 ; третя - площею 26 кв. м, яка знаходиться у середині ділянки зі сторони сусідньої ділянки № НОМЕР_1 у погребі літ. «Е», що відповідає його ідеальній долі (т. 1, а. с. 216-217).

За нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу від 13 грудня 1988 року, 88/300 частин будинку АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_4 (т. 1, а. с. 31-32).

Згідно з нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу від 31 липня 1997 року ОСОБА_1 належить на праві власності 88/300 частин житлового будинку АДРЕСА_1 , які він придбав у ОСОБА_8 .

Із зазначеного договору слідує, що на земельній ділянці площею 704 кв. м знаходиться жилий будинок дерев`яний, обкладений цеглою, літ. А-1, жилою площею 94, 25 кв. м та надвірні будівлі при ньому: льох літ. Е, сарай літ. З, 2 вбиральні літ. К, Л, огорожа № 1-3 (т. 1, а. с. 43-44).

У листі від лютого 2012 року № 1438 Комунальне підприємство «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» повідомило, що після перерозподілу ідеальних часток за ОСОБА_1 124/300 частини не зареєстровано (т. 1, а. с. 33).

На прибудинковій території зазначеного будинку ОСОБА_1 поблизу стіни житлового будинку АДРЕСА_5 виконано будівництво цегляної стіни, яка перекриває віконний отвір квартири АДРЕСА_6 на першому поверсі зазначеного житлового будинку.

Комунальне підприємство «Жилкомсервіс» у червні 2012 року вручило ОСОБА_1 припис щодо надання дозвільних документів на виконання будівельних робіт зі зведення цегляної стіни та прибудови, а 12 червня 2012 року склало відповідний акт та протокол про адміністративне правопорушення щодо ОСОБА_1 (а. с. 11-16, 75 т. 1).

Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю в Харківській області листом від 19 вересня 2012 року № 7/20-6544 повідомила, що неодноразовими перевірками за адресою: АДРЕСА_1 встановлено факт самочинного будівництва двох гаражів, сараю та прибудови до житлового будинку; інформації про наявність права на виконання будівельних робіт за цією адресою інспекція не має.

Комунальне підприємство «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» листом від 05 листопада 2013 року № 0500773/1 повідомило Харківську міську раду, що за результатами обстеження від 12 серпня 2013 року домоволодіння АДРЕСА_1 встановлено на земельній ділянці цього домоволодіння самочинно побудовані: прибудову (літ. «а-11») площею 21,0 кв. м; тамбур (літ. «а-12») площею 5,9 кв. м; ганок (літ. «а-13») площею 2,9 кв. м, гараж (літ. «Н») площею 87,0 кв. м (а. с. 55 т. 1).

19 січня 2013 року головний спеціаліст відділу самоврядного контролю за використанням та охороною земель управління земельних відносин Харківської міської ради склав акт обстеження земельної ділянки на АДРЕСА_1 № 1169/13, яким установлено, що на земельній ділянці цього домоволодіння орієнтовною площею 0,0600 га розміщено житловий будинок, капітальні гаражі та складські будівлі з порушенням містобудівного законодавства України, які використовуються ОСОБА_1 . Право користування цією земельною ділянкою не оформлено (а. с. 7-9 т. 1).

З матеріалів фотофіксації та схематичного плану земельної ділянки садибного житлового будинку на АДРЕСА_1 убачається, що гараж (літ. «Н») та прибудова (літ. «а-11») закривають вікна квартири АДРЕСА_7 , чим суттєво порушують права мешканців зазначеної квартири, що стало підставою для подання ними скарг та звернень до Харківської міської ради та правоохоронних органів (а. с. 29, 56-57 т. 1).

Призначені у справі судова будівельно-технічна та пожежно-технічна експертизи від 27 травня 2015 року № 13821/13822 встановили невиконання вимог: будівельних норм та правил; протипожежних норм при будівництві гаража (літ. «Н») та прибудови (літ. «а-11») до житлового будинку (літ. «А 1») на земельній ділянці на АДРЕСА_1 , розташованої по сусідству із житловим будинком АДРЕСА_5 .

Через зведену прибудову (літ. «а-11») у домоволодінні АДРЕСА_1 житлова кімната 4 квартири АДРЕСА_8 на тій же вулиці не інсолюється та не має природного освітлення, що не відповідає Державним будівельним нормам України.

Негативні наслідки для власників квартир АДРЕСА_6 та АДРЕСА_7 з урахуванням чинних будівельних норм і правил, санітарних і протипожежних правил, які виникли та можуть виникнути внаслідок самочинного будівництва гаража (літ. «Н») та прибудови (літ. «а-11») до житлового будинку (літ. «А-1») на земельній ділянці на АДРЕСА_1 наведені експертом у дослідницькій частині експертизи, а саме: дах прибудови (літ. «а-11») створює загрозу розповсюдження пожежі, а також створює виникнення шуму під час дощу та граду, накопичення сміття на покрівлі, намокання стін будинку АДРЕСА_5 під час опадів, потрапляння у квартиру АДРЕСА_3 цього будинку у випадку відчинення вікон у спекотний час шкідливих випаровувань, які пов`язані з нагрівом покрівлі; порушення можливості нормального користування житловим приміщенням квартири АДРЕСА_3 з погляду пожежної безпеки, погіршенням мікроклімату приміщень.

Невиконання вимог державних будівельних норм унеможливлює проведення ремонтів для підтримання як стін житлового будинку АДРЕСА_5 , так і стін самої прибудови в нормальному технічному стані, може призвести до розповсюдження пожежі на житловій будинок АДРЕСА_5 та ускладнити проведення робіт з її гасіння; також для мешканців кімнати 4 квартири АДРЕСА_6 вказаного житлового будинку відсутня можливість провітрювання та евакуації з приміщення через вікно у випадку пожежі та інше.

Порушення, допущені під час будівництва відповідачем гаража (літ. «Н») та прибудови (літ. «а-11») на АДРЕСА_1 , є істотними та порушують права власників квартир АДРЕСА_6 та АДРЕСА_7 (а. с. 123-158 т. 1).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з абзацом першим частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Межі розгляду справи судом

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку).

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

На підставі частини п`ятої статті 411 ЦПК України, висновки суду касаційної інстанції, в зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.

Скасовуючи попередні судові рішення у справі, що переглядається, у постанові від 20 березня 2019 року Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що підстави позову, суб`єкт і об`єкт, з метою захисту яких його пред`явлено, доводи позивача на обґрунтування позову містять суперечності, на що суди уваги не звернули, на підставі наданих сторонами доказів не встановили дійсних обставин, не визначилися з характером спірних правовідносин та нормами права, що підлягають застосуванню.

Стаття 417 ЦПК України визначає, що вказівки, які містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

Постанова суду касаційної інстанції не може містити вказівок для суду першої або апеляційної інстанції про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про переваги одних доказів над іншими, про те, яка норма матеріального права повинна бути застосована і яке рішення має бути прийнято за результатами нового розгляду справи.

На виконання вимог зазначеної норми права, під час нового судового розгляду суди попередніх інстанцій ретельно оцінили подані сторонами докази, встановили дійсні обставини здійснення самочинного будівництва відповідачем на земельній ділянці комунальної власності без дозволу власника із порушенням будівельних норм і правил, санітарно-гігієнічних та протипожежних правил, технічну неможливість перебудови відповідно до технічних норм, а їх висновок про виникнення спірних правовідносин між сторонами із самочинного будівництва відповідає змісту статті 376 ЦК України та матеріалам справи.

Проте, відмовляючи у позові, суд першої інстанції виходив з того, що знесення побудованих відповідачем гаража та прибудови до будинку призведе до надмірного втручання у його права, оскільки нагальної суспільної необхідності для цього у справі встановлено не було.

Знесення нерухомого майна, серед якого є будинки, є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла та права власності. Тому покладення на відповідача тягаря у вигляді зносу будинків є особливим і надмірним.

Крім того, залишаючи без змін рішення місцевого суду, суд апеляційної інстанції свою постанову мотивував також не наданням суду належних та допустимих доказів порушення прав позивача, як власника земельної ділянки, самочинним будівництвом, яке здійснив відповідач на земельній ділянці, порядок користування якою визначено судовим рішенням.

З такими висновками судів попередніх інстанції погодитися не можна, оскільки вони дійшли їх унаслідок помилкового застосування норм матеріального права та без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду.

Відповідно до частин першої-другої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Згідно з частиною четвертою зазначеної статті, якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

Системний аналіз статті 376 ЦК України дає підстави для висновку про те, що само по собі самочинне будівництво без дозволу власника становить із себе порушення права власності останнього.

Крім того, конструкція статті 376 ЦК України не обумовлює задоволення позовних вимог власника земельної ділянки про знесення самочинного будівництва пред`явленням будь-яких інших вимог, зокрема про повернення самовільно зайнятої земельної ділянки, а фактичні обставини у судових справах можуть бути відмінними.

Отже, не заявлення такої вимоги про повернення самовільно зайнятої земельної ділянки не є підставою відмови у позові власнику земельної ділянки про знесення самочинно побудованого.

Щодо неврахування висновків про застосування норми права у подібних відносинах

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2019 року у справі № 920/447/18 (провадження № 12-80гс19) дійшла висновку, що відповідно до статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (стаття 126 ЗК України).

Таким чином, право власності та право користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності виникає лише за наявності рішення компетентних органів і тільки в межах вказаних в цих рішеннях, і такі повноваження в межах міста є виключною компетенцією Ради. Тобто підставою набуття права власності чи права користування земельними ділянками комунальної власності вказаної адміністративної одиниці для громадян та юридичних осіб, як і визначення умов такого користування є відповідне рішення Ради.

Верховний Суд у постанові від 06 листопада 2019 року у справі № 911/1292/18, про яку зазначив заявник, дійшов висновку про те, що питання переходу права на земельну ділянку у разі набуття права на жилий будинок, будівлю, споруду, що розміщені на ній, регулюються статтею 120 ЗК України. До кола обставин, які підлягають доказуванню у спорі про зобов`язання передачу земель у власність позивача, належать обставини щодо підстав набуття (переходу) права власності на нежитлову будівлю, наявності у попереднього власника відповідного права на земельну ділянку, та, зокрема, виходячи з приписів статті 120 ЗК України, правових підстав переходу права власності на земельну ділянку на момент набуття у власність нежитлової будівлі.

Верховний Суд у постанові від 02 вересня 2020 року у справі № 641/2895/19 (провадження № 61-338св20), на яку вказував заявник, у справі за позовом Харківської міської ради до особи про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки та приведення її у придатний стан для подальшого використання, дійшов висновку про те, що суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову не звернув увагу на предмет спору та не з`ясував, яку частину земельної ділянки займає споруджена прибудова, огорожа, їх розмір і конфігурації; не перевірив наявність обставин з якими Харківська міська рада пов`язувала пред`явлення цього позову та передбачених законом підстав для його задоволення. Крім того, відмовляючи у задоволенні позову міської ради, суди не вказали у який спосіб територіальна громада, інтереси якої представляє позивач, може захистити своє право власності на земельну ділянку, яка самовільно зайнята прибудовою до квартири відповідача та огороджена парканом. Апеляційний суд не усунув недоліки, допущені судом першої інстанції, та передчасно погодився з висновком про відмову в задоволенні позову.

При цьому на відміну від дій зі звільнення земельної ділянки від паркану, знесення самочинного об`єкта нерухомості (в цьому разі - прибудови), відповідно до статті 376 ЦК України є крайнім заходом впливу на забудовника і можливе тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи з метою усунення порушень щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності та коли неможлива перебудова об`єкта нерухомості чи особа відмовляється від здійснення такої перебудови. З огляду на викладене, а також технічні характеристики прибудови, суду необхідно з`ясувати чи вживає відповідач юридично значимі дії спрямовані на узаконення вказаної прибудови та оформлення правовідносин із міською радою щодо користування земельною ділянкою комунальної власності, на якій розташована прибудова, і чи можливе врегулювання спору шляхом досягнення угоди між сторонами.

Верховний Суд у постанові від 29 вересня 2020 року у справі № 648/533/16-ц (провадження № 61-20574св19), про яку зазначав заявник, дійшов висновку про те, що в разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, в тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у розпоряджанні власністю (негаторний позов).

Частинами другою, третьою статті 152 ЗК України передбачено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.

Верховний Суд у справі № 648/533/16-ц погодився з висновками суду апеляційної інстанції про те, що розташування будівлі гаража літера «Г» відповідача не відповідає вимогам ДБН та займає частину земельної ділянки позивача, що чинить останньому перешкоди у користуванні власністю, а саме - земельною ділянкою для обслуговування будинку та прибудинкової території.

У справі, що переглядається, суди встановили, що згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 03 серпня 2017 року № 93629009 відомостей щодо права користування земельною ділянкою на АДРЕСА_1 немає.

Документів, що посвідчують право власності чи право користування ОСОБА_1 або попереднього власника частини житлового будинку ОСОБА_6 , земельною ділянкою на АДРЕСА_1 , передбачені ЗК Української РСР ЗК України 1990 року та ЗК України 2001 року, у справі немає.

Статтею 22 ЗК Української РСР було передбачено, що право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.

Приступати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, забороняється.

Колегія суддів звертає увагу на те, що само по собі використання з 1988 року земельної ділянки особою без оформлення документів, що посвідчують право власності або право користування, не надає права на її самочинну забудову без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи будівельного паспорта та без дозволу власника землі.

Статтею 376 ЦК України передбачено, що житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проєкту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Тобто, враховуючи приписи статті 376 ЦК України, самочинне будівництво не створює прав у особи, яка його здійснила.

Враховуючи відсутність у ОСОБА_1 та у попереднього власника частини будинку ОСОБА_6 документів, що посвідчують право власності або право користування земельною ділянкою, а власник земельної ділянки Харківська міська рада заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, оскільки це порушує права інших осіб, Верховний Суд дійшов висновку про те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували положення статті 376 ЦК України та дійшли помилкового висновку про відмову у позові.

Знесення самочинного об`єкта нерухомості (в цьому разі - гаража та прибудови) відповідно до статті 376 ЦК України є крайнім заходом впливу на забудовника.

Однак у справі, що переглядається, використані усі передбачені законодавством України заходи з метою усунення порушень щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності, а особа, яка здійснила самочинне будівництво, будь яких заходів для впорядкування землекористування, оформлення технічної документації, приведення самочинного будівництва у відповідність з технічними, санітарними та протипожежними нормами не вжила та від них ухиляється.

З огляду на викладене, а також технічні характеристики гаража та прибудови, колегія суддів враховує, що відповідач не вчинив юридично значимі дії спрямовані на узаконення вказаного гаража та прибудови, правовідносини із міською радою щодо користування земельною ділянкою комунальної власності, на якій розташована прибудова, не оформив, а тому врегулювання спору шляхом досягнення угоди між сторонами неможливо.

Відомостей про можливість перебудови самочинних побудов у справі немає.

Таким чином, гараж та прибудова до житлового будинку підлягають знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво.

Наведене свідчить про те, що підстави для відкриття касаційного провадження знайшли своє підтвердження під час перегляду справи, а суди не врахували висновків щодо застосування статей 20 90 ЗК Української РСР, статей 23 24 ЗК України 1990 року, статей 116 120 122 125 152 212 ЗК України 2001 року, статей 376 377 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 08 жовтня 2019 року у справі № 920/447/18, від 21 листопада 2018 року у справі № 464/12917/13-ц, та постановах Верховного Суду: від 06 листопада 2019 року у справі № 911/1292/18, від 29 вересня 2020 року у справі № 648/533/16-ц, від 02 вересня 2020 року у справі № 641/2895/19, про які зазначав заявник як приклад неоднакового застосування.

Щодо права Харківської міської ради на звернення з цим позовом

Згідно зі статтею 145 Конституції України та частиною четвертою статті 71 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку.

Статтею 4 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що одним з основних принципів місцевого самоврядування є судовий захист прав місцевого самоврядування.

Частиною першою статті 13 Конституції України передбачено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Відповідно до статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад.

Статтею 80 ЗК України передбачено, що суб`єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування - на землі комунальної власності.

Згідно з пунктом 12 Перехідних положень Земельного кодексу України до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці другому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради з урахуванням вимог абзацу третього цього пункту, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об`єкти комунальної власності.

Статтею 83 ЗК України врегульоване право власності на землю територіальних громад. Так, землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.

У комунальній власності, зокрема, перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності.

З огляду на статтю 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» право комунальної власності - це право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

Відповідним органом, що здійснює функції суб`єкта права власності на земельні ділянки на території м. Харкова є Харківська міська рада.

Земельна ділянка на АДРЕСА_1 , на якій відповідачем здійснено самочинне будівництво, не належить до земель приватної та державної власності, а отже, Харківська міська рада є власником зазначеної земельної ділянки.

Територіальна громада - це жителі, об`єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об`єднання жителів кількох сіл, селищ, міст, що мають єдиний адміністративний центр.

Згідно зі статтею 140 Конституції України територіальна громада - це жителі села, селища, міста чи добровільне об`єднання жителів кількох сіл у сільську громаду.

Відповідно до положень Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» рада є органом місцевого самоврядування, що представляє відповідні територіальні громади та здійснює від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження органу місцевого самоврядування, визначені Конституцією України та законами України. Органи місцевого самоврядування в особі міських рад та їх виконавчих органів поєднують в собі охоронні (контрольні) функції та функції суб`єкта права власності з усіма притаманними йому правомочностями щодо володіння, користування та розпорядження об`єктом права власності.

Слід дійти висновку про те, що Харківська міська рада є органом місцевого самоврядування, що представляє відповідні територіальні громади, членами якої є в тому числі власники квартир у житловому будинку, та діє від їх імені та в їх інтересах.

Таким чином, висновки суду апеляційної інстанції про те, що позивач не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що самочинне будівництво, яке здійснив відповідач у справі на земельній ділянці, порушує права позивача, як власника земельної ділянки, а спір виник між відповідачем та третіми особами, які не позбавлені можливості самостійно звернутись до суду першої інстанції з відповідним позовом для захисту своїх прав та законних інтересів, є помилковими та не узгоджуються із нормами матеріального права.

Колегія суддів звертає увагу на те, що не звернення з позовом усіх осіб - мешканців суміжного будинку та Департаменту з питань державного архітектурно-будівельного контролю м. Харкова із позовом не унеможливлює задоволення вимог власника земельної ділянки у розумінні статті 376 ЦК України.

Право органу місцевого самоврядування як власника земельної ділянки на вимогу про знесення незаконно побудованих гаража та прибудови, з огляду на встановлені у цій справі обставини, гарантоване чинним законодавством України (стаття 376 ЦК України).

Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій, суд касаційної інстанції виходив з того, що підстави позову, суб`єкт і об`єкт, з метою захисту яких його пред`явлено, доводи позивача на обґрунтування позову є суперечливими, на що суд уваги не звернув, на підставі наданих сторонами доказів не встановив дійсних обставин, не визначився з характером спірних правовідносин та нормами, які підлягають застосуванню.

При новому розгляді справи та апеляційному перегляді цієї справи, суди на виконання вимог частини п`ятої статті 411 ЦПК України ретельно виконали вказівки суду касаційної інстанції щодо встановлення фактичних обставин, проте помилково застосували норми матеріального права.

Щодо оцінки відповідності дій відповідача критерію добросовісності

Застосування критеріїв добросовісності і зловживання правом під час судового розгляду перебувало предметом дослідження Верховного Суду у постанові від 22 травня 2019 року у справі № 234/3341/15-ц (провадження № 61-30536св18).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними.

Згідно зі статтею 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

У зв`язку з цим добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загально соціальних уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосованих засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться.

Цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі- "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності.

В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права, вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Суди встановили, що Комунальне підприємство «Жилкомсервіс» у червні 2012 року вручило ОСОБА_1 припис щодо надання дозвільних документів на виконання будівельних робіт зі зведення цегляної стіни та прибудови, 12 червня 2012 року склало відповідний акт та протокол про адміністративне правопорушення стосовно ОСОБА_1 (а. с. 11-16, 75 т. 1).

Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю в Харківській області у листі від 19 вересня 2012 року № 7/20-6544 повідомила, що неодноразовими перевірками за адресою: АДРЕСА_1 встановлено факт самочинного будівництва двох гаражів, сараю та прибудови до житлового будинку; інформації про наявність права на виконання будівельних робіт за цією адресою інспекція не має.

Відповідно до матеріалів фотофіксації та схематичного плану земельної ділянки садибного житлового будинку на АДРЕСА_1 гараж (літ. «Н») та прибудова (літ. «а-11») побудовані впритул до сусіднього будинку і закривають вікна квартири АДРЕСА_7 , чим суттєво порушені права мешканців зазначеної квартири, що стало підставою для подання численних скарг та звернень до Харківської міської ради та правоохоронних органів (а. с. 29, 56-57 т. 1).

Наведені факти у справі, що переглядається, не спростовані.

На думку розсудливої, освідченої та законослухняної особи, таки дії відповідача не відповідають стандартам добросовісної поведінки та із визначеними статтею 3 ЦК України засадами розумності, добросовісності, справедливості не узгоджуються.

Будівництво гаража та прибудови на земельній ділянці, яка належить територіальній громаді міста Харкова, без дозволу власника та з явними порушеннями прав інших осіб є явно недобросовісною поведінкою, спрямованою на втручання у право власності іншої особі на шкоду її правам та охоронюваним законом інтересам.

Щодо балансу інтересів у справі та можливе втручання у право на мирне володіння майном

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування.

Вирішуючи питання правомірності втручання держави у право на мирне володіння майном, Верховний Суд врахував баланс інтересів власника та особи, яка здійснила самочинне будівництво на предмет пропорційності втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції та дійшов висновку про нагальну необхідність у втручанні у право користування земельною ділянкою враховуючи суспільний інтерес.

За приписами частини другої статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Отже, у такої особи не виникає охоронюване законом право чи інтерес, які підлягають захисту з огляду на приписи статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Щодо можливого втручання у інші права відповідача, то за наявності встановленої у справі сукупності критеріїв (самочинний характер будівництво, відсутність згоди власника земельної ділянки, порушення прав третіх осіб, відсутність відомостей про можливість перебудови, позов самого власника про знесення) то таке втручання є законним у розумінні статті 376 ЦК України.

Відповідач у справі житлом забезпечений, тому втручання у його права не становитиме для нього надмірного тягаря.

Справа містить відомості про тривалий спір між позивачем та відповідачем (позов до суду подано у 2013 році), притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за самочинне будівництво, ігнорування ним приписів контролюючих органів, порушення ним прав та інтересів третіх осіб, тому таке втручання у його права є необхідним у демократичному суспільстві.

З урахуванням встановлених обставин щодо відсутності у відповідача належно оформленого права власності чи користування земельною ділянкою, здійснення самочинного будівництва на земельній ділянці, проти якого заперечує власник земельної ділянки, та оцінці поведінки відповідача, слід надати перевагу захисту інтересів власника земельної ділянки.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, однак судами неправильно застосовано норми матеріального права, судові рішення судів першої та апеляційної інстанції підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпунктів «б» та «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки позов підлягає задоволенню, витрати зі сплати судового збору за подачу позову, апеляційної та касаційної скарги на загальну суму 916,20 грн покладаються на ОСОБА_1 .

Керуючись статтями 402 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Харківської міської ради задовольнити.

Рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 11 грудня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 22 жовтня 2020 року скасувати та ухвалити нове рішення.

Позов задовольнити.

Знести за рахунок ОСОБА_1 самовільно побудовані ним гараж літ. «Н», площею 87 кв. м та прибудову літ. «а-11» до житлового будинку «літ. А-1», площею 21 кв. м за адресою: АДРЕСА_2 .

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Харківської міської ради 916,20 грн судових витрат.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська Судді: В. М. Ігнатенко С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк В. А. Стрільчук