№ 640/12053/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 травня 2025 року

м. Київ

справа №640/12053/21

адміністративне провадження № К/990/38312/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Соколова В.М.,

суддів: Єресько Л.О., Загороднюка А.Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження за наявними матеріалами у суді касаційної інстанції адміністративну справу № 640/12053/21

за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, провадження у якій відкрито

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 листопада 2022 року (суддя Келеберда В.І.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 жовтня 2023 року (головуючий суддя - Ганечко О.М., судді: Кузьменко В.В., Василенко Я.М.),

УСТАНОВИВ:

І. Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Міністерства юстиції України (далі - Мін`юст, відповідач), у якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача, яка проявилась у відмові проведення перерахунку та виплати середньої заробітної плати з урахуванням винагороди державного виконавця за період з 02 жовтня 2015 року по 09 грудня 2020 року;

- зобов`язати Мін`юст провести перерахунок середньої заробітної плати з урахуванням винагороди державного виконавця за період з 02 жовтня 2015 року по 09 грудня 2020 року, з урахуванням норм Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та провести виплату;

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок № 100), не було встановлено обмежень щодо включення винагороди державного виконавця до розрахунку середньої заробітної плати. Таке обмеження встановлено лише 09 грудня 2020 року відповідно до постанови Уряду від 09 грудня 2020 року № 1213. Тому, на переконання ОСОБА_1 , відповідач допустив протиправну бездіяльність у частині відмови у здійсненні перерахунку та виплати середньої заробітної плати з урахуванням винагороди державного виконавця. З огляду на це позивач уважає, що має право на отримання компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати.

ІІ. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їхнього ухвалення

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва 17 листопада 2022 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 жовтня 2023 року, позов задоволено частково:

визнано протиправною відмову Мін`юсту, яка оформлена листом від 19 березня 2021 року №39/8369-33-21/16.2.2 щодо здійснення ОСОБА_1 перерахунку та виплати середньої заробітної плати з урахуванням винагороди державного виконавця за період з 02 жовтня 2015 року по 09 грудня 2020 року;

зобов`язано Мін`юст здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 середню заробітну плату з урахуванням винагороди державного виконавця за період з 02 жовтня 2015 року по 09 грудня 2020 року.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що винагорода державного виконавця є частиною його оплати праці. Введення інституту винагороди державного виконавця мало на меті стимулювання своєчасного виконання рішень судів та інших компетентних органів, що сприяє підвищенню авторитету правосуддя, дотриманню принципу законності як складової верховенства права. Право на винагороду у державного виконавця виникає у зв`язку з повним фактичним виконанням виконавчого документу, стягненням виконавчого збору та витрат на проведення виконавчих дій. Таким чином, винагорода державного виконавця відноситься до виплат, що належать до фонду оплати праці, вказана виплата не включена до переліку виплат, що не враховуються при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством, наведеному у пункті 4 Порядку №100.

Ураховуючи наведене суд першої інстанції дійшов висновку, що винагорода державного виконавця за своєю суттю охоплюється поняттям «додаткова заробітна плата» та входить до структури заробітної плати, оскільки ця стимулююча виплата виплачується за сумлінне виконання державним виконавцем своїх обов`язків під час проведення виконавчих дій. Указана виплата може виплачуватись неодноразово в залежності від якості та результативності праці державного виконавця, продуктивності його роботи, вона не може вважатись одноразовою грошовою виплатою, а тому має бути врахована під час обчислення середньої заробітної плати.

Суд першої інстанції констатував, що позивач має право на перерахунок та виплату середньої заробітної плати з урахуванням винагороди державного виконавця за період з 02 жовтня 2015 року по 09 грудня 2020 року.

Свою позицію суд першої інстанції обґрунтував із посиланням на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 09 вересня 2020 року у справі №814/564/16.

Водночас, суд першої інстанції зауважив про те, що позивач просить суд визнати протиправною бездіяльність відповідача, яка проявилась у відмові проведення перерахунку та виплати середньої заробітної плати з урахуванням винагороди державного виконавця за період з 02 жовтня 2015 року по 09 грудня 2020 року. Натомість, як свідчать матеріали справи, Мін`юст листом від 19 березня 2021 року №39/8369-33-21/16.2.2 фактично відмовив ОСОБА_1 у здійсненні перерахунку середньої заробітної плати з урахуванням винагороди. З уваги на це належним та ефективним захистом порушеного права позивача є визнання протиправною відмову Мін`юсту, яка оформлена листом від 19 березня 2021 року №39/8369-33-21/16.2.2 щодо здійснення ОСОБА_1 перерахунку та виплати середньої заробітної плати з урахуванням винагороди державного виконавця за період з 02 жовтня 2015 року по 09 грудня 2020 року. Відповідно, наявні підстави для зобов`язання Мін`юсту здійснити перерахунок та виплату середньої заробітної плати з урахуванням винагороди державного виконавця за період з 02 жовтня 2015 року по 09 грудня 2020 року.

Відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні позовної вимоги про зобов`язання відповідача здійснити виплату компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати», суд першої інстанції керувався тим, що основними умовами для виплати суми компенсації є: порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі заробітної плати) та виплата нарахованих доходів. При цьому виплата компенсації втрати частини доходів здійснюється в день виплати основної суми доходу. Проте, в матеріалах справи відсутні докази здійснення перерахунку та виплати позивачу середньої заробітної плати, тобто основної суми доходу в розумінні Закону України від 19 жовтня 2000 року № 2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» (далі - Закон № 2050-III), за наявності якої можлива виплата суми компенсації.

Суд апеляційної інстанції повністю погодився з висновками та позицією суду першої інстанції по суті спору, внаслідок чого залишив без задоволення апеляційні скарги ОСОБА_1 і Мін`юсту на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 листопада 2022 року.

ІІІ. Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух у касаційній інстанції. Позиція інших учасників справи

ОСОБА_1 , не погодившись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій у частині відмови в задоволенні позову, подав касаційну скаргу, в якій просить Верховний Суд скасувати рішення судів у вказаній частині та ухвалити нове рішення про задоволення позову повністю.

Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), із посиланням на те, що в оскаржуваному судовому рішенні суд апеляційної інстанції застосував положення статей 2, 4 Закону № 2050-III та пунктів 2- 4 Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159 (далі - Порядок № 159), без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 23 лютого 2021 року у справі №803/1423/17. Зокрема, у згаданій постанові Верховний Суд дійшов висновку, що право на зазначену компенсацію особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.

Скаржник звертає увагу, що звернувся до суду з позовом про здійснення перерахунку та виплати середньої заробітної плати (тобто здійснення нарахування та виплати недоотриманого доходу) разом із компенсацією, яка має бути виплачена у зв`язку з порушенням строку виплати, так як відповідач попередньо відмовився зробити це самостійно у порядку досудового врегулювання спору. Тож у матеріалах справи не можуть міститися докази про здійснення перерахунку та виплати середньої заробітної плати.

Ухвалою Верховного Суду від 23 листопада 2023 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.

У відзиві на касаційну скаргу Мін`юст заперечує проти задоволення касаційної скарги позивача, оскільки вважає, що в даному випадку відсутнє порушене право, яке підлягає судовому захисту. Зазначає, що ОСОБА_1 не звертався до Мін`юсту із заявою про виплату компенсації і відмова у виплаті такої відсутня, а отже, відсутні підстави для стягнення цієї компенсації у судовому порядку. До того ж, відповідач уважає, що позов ОСОБА_1 підлягав залишенню без розгляду через пропуск строку звернення до суду. Відповідач у відзиві просить відмовити у задоволенні касаційної скарги позивача, скасувати судові рішення та відмовити в задоволенні позову повністю.

Позивач, у свою чергу, подав відповідь на відзив і посилається на безпідставність аргументів відповідача.

Також позивач подав клопотання, у якому просить під час касаційного розгляду справи урахувати висновок Верховного Суду, викладений у постанові Верховного Суду від 02 квітня 2024 року у справі № 560/8194/20.

Ухвалою від 28 травня 2025 року Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Соколова В.М. провів необхідні дії з підготовки справи до касаційного розгляду та призначив її до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами.

IV. Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

Відповідно до наказу Мін`юсту від 29 вересня 2015 року «Про призначення ОСОБА_1 » №3171/к позивач з 02 жовтня 2015 року призначений на посаду старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби з посадовим окладом 1747,00 грн, із збереженням 9 рангу державного службовця, як такого, що успішно пройшов стажування, у порядку переведення з Державної виконавчої служби України.

04 березня 2021 року позивач звернувся до Мін`юсту із заявою, у якій просив здійснити перерахунок його середньої заробітної плати з урахуванням винагороди за весь час роботи у відділі.

Листом від 19 березня 2021 року №39/8369-33-21/16.2.2 Мін`юст повідомив ОСОБА_1 про відсутність підстав для здійснення перерахунку середньої заробітної плати з урахуванням винагороди, оскільки остання є одноразовою виплатою, яка здійснюється один раз по кожному конкретному виконавчому документу окремо, а з 09 грудня 2020 року винагорода державного виконавця не враховується при обчислення середньої заробітної плати.

V. Джерела права й акти їхнього застосування. Позиція Верховного Суду

За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом належить застосовувати правила статті 341 КАС України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Одночасно, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Колегія суддів звертає увагу, що позивач оскаржує у касаційному порядку рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині відмови в задоволенні позовних про зобов`язання Мін`юст провести перерахунок середньої заробітної плати, з урахуванням винагороди державного виконавця, за період з 02 жовтня 2015 року по 09 грудня 2020 року, з урахуванням норм Закону № 2050-III та провести виплату.

Разом із тим, касаційна скарга не містить доводів щодо незгоди позивача з рішеннями судів обох інстанцій у частині задоволення позовних вимог про визнання протиправною відмову Мін`юсту, яка оформлена листом від 19 березня 2021 року №39/8369-33-21/16.2.2, щодо здійснення позивачу перерахунку та виплати середньої заробітної плати з урахуванням винагороди державного виконавця за період з 02 жовтня 2015 року по 09 грудня 2020 року та зобов`язання відповідача здійснити такий перерахунок. Судові акти в цій частині позивачем не оскаржуються.

Отже, предметом касаційного перегляду є рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції у частині відмови позовних вимог про зобов`язання відповідача виплатити компенсацію, передбачену Законом № 2050-III.

Нагадаємо, що підставою касаційною оскарження є пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України, а саме, застосування норм Закону № 2050-III та Порядку №159 без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 23 лютого 2021 року у справі № 803/1423/17.

Перевіривши доводи касаційної скарги та правильність застосування судами норм матеріального права у межах, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Спірним є питання права позивача на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів виплати середнього заробітку, з урахуванням винагороди державного виконавця, за період з 02 жовтня 2015 року по 09 грудня 2020 року.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 у цій частині, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що дохід (у даному випадку середній заробіток, з урахуванням винагороди державного виконавця, за період з 02 жовтня 2015 року по 09 грудня 2020 року) не нарахований та не виплачений, а тому право на компенсацію, яка нараховується у день виплати такого доходу, позивач не набув, позовні вимоги в цій частині заявлені на майбутнє.

Так, питання, пов`язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом № 2050-ІІІ.

Статтею 2 Закону № 2050-ІІІ визначено, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, серед іншого, сума індексації грошових доходів громадян (абзац другий частини другої статті 2 Закону № 2050-III).

Зі змісту цієї норми випливає, що право на компенсацію частини доходів у громадянина пов`язується з настанням такого юридичного факту (події), як невиплата грошового доходу у встановлені строки його виплати.

Використане у статті 3 Закону № 2050-ІІІ формулювання, що компенсація обчислюється шляхом множення суми «нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» за відповідний місяць, означає, що має існувати обов`язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.

Наведене нормативне регулювання не встановлює першості нарахування і виплати доходу, який своєчасно не був виплачений, та не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів. За цим регулюванням правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений і коли цей платіж, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням. Саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов`язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати.

Тобто зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1- 3 Закону № 2050-ІІІ дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.

Такий підхід до розуміння зазначених норм права сформулював Верховний Суд України у постановах від 19 грудня 2011 року у справі № 6-58цс11, від 11 липня 2017 року у справі № 2а-1102/09/2670 та підтримується Верховним Судом, зокрема, у постановах від 22 червня 2018 року у справі № 810/1092/17, від 13 січня 2020 року у справі № 803/203/17, від 29 квітня 2021 року у справі № 240/6583/20.

Від цих висновків Верховний Суд не відступав. Колегія суддів уважає ці висновки застосовними і до обставин цієї справи та не знаходить підстав для відступу від цієї правової позиції.

Аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду від 23 лютого 2021 року у справі № 803/1423/17, на яку позивач посилається у касаційній скарзі, проте не врахована судами попередніх інстанцій під час вирішення спору.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій залишили поза увагою, що право на компенсацію втрати частини доходу в особи пов`язується з настанням такого юридичного факту (події), як невиплата грошового доходу у встановлені строки його виплати.

Відтак, оскільки під час розгляду справи встановлено, що Мін`юст порушив строки виплати позивачу середнього заробітку з урахуванням винагороди державного виконавця за період з 02 жовтня 2015 року по 09 грудня 2020 року, то одночасно з виплатою суми середнього заробітку у відповідача наявний обов`язок щодо виплати позивачу суми компенсації втрати частини доходів.

У відзиві на касаційну скаргу Мін`юст посилається на висновок Верховного Суду, викладені у постанові від 11 грудня 2020 року у справі №200/10820/19, відповідно до якого необхідною умовою для звернення до суду з позовом про компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їхньої виплати є звернення особи до підприємства, установи або організації із заявою про виплату відповідної компенсації на підставі Закону № 2050-ІІІ, за наслідками розгляду якої власник чи уповноважений ним орган (особа) може (1) або задовольнити таку заяву та виплатити відповідну компенсацію, (2) або відмовити у її виплаті, а тому тільки в разі відмови власника або уповноваженого ним органу (особи) виплатити таку компенсацію особа набуває право на звернення до суду з позовом про зобов`язання у судовому порядку виплатити відповідну компенсацію.

Також ці висновки знайшли своє відображення у постановах Верховного Суду, зокрема, від 17 листопада 2021 року у справі № 460/4188/20, від 27 липня 2022 року у справі №460/783/20, від 11 травня 2023 року у справі № 460/786/20 та від 18 серпня 2023 року у справі № 460/4166/20, на які відповідач посилається у відзиві.

На основі висновків Верховного Суду в перелічених справах Мінюст стверджує, що право позивача на отримання компенсації, передбаченої Законом № 2050-ІІІ, не порушено, оскільки він не звертався із заявою про виплату останньої та відмова відповідача з цього приводу відсутня.

Разом із тим, за іншим правовим висновком Верховного Суду, викладеним, зокрема, у постановах від 10 червня 2021 року у справі № 805/4179/18-а, від 03 вересня 2021 року у справі №460/1904/19, від 04 травня 2022 року у справі №460/5667/20, від 18 травня 2022 року у справі №460/4531/20, отримання позивачем листа, яким йому відмовлено у виплаті компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати частини пенсії, донарахованої на виконання рішення суду, не може змінювати момент, з якого позивач повинен був дізнатись про порушення своїх прав, а свідчить лише про час, з якого він почав вчиняти дії щодо реалізації свого права і ця дата прямо не пов`язується з початком перебігу строку звернення до суду.

У цьому зв`язку колегія суддів зауважує, що після відкриття касаційного провадження у цій справі, виконуючи функцію єдності судової практики, Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у постанові від 02 квітня 2024 року у справі №560/8194/20 (касаційне провадження № К/990/129/22) відступив від висновків, викладених Верховним Судом, зокрема, у постановах від 09 червня 2021 року у справі №240/186/20, від 17 листопада 2021 року у справі № 460/4188/20, від 27 липня 2022 року у справі №460/783/20, від 11 травня 2023 року у справі №460/786/20.

В указаній постанові Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду, серед іншого, сформулював висновки, відповідно до яких нарахування і виплата компенсації втрати частини доходів у випадку порушення строку їх виплати, проводиться у чітко визначений Законом № 2050-ІІІ строк - у тому ж місяці, в якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць, отримання відмови власника або уповноваженого ним органу (особи) виплатити таку компенсацію у відповідь на заяву особи про виплату відповідної компенсації на підставі Закону № 2050-ІІІ не змінює час, з якого така особа повинна була дізнатись про порушення своїх прав, а свідчить про час, коли особа почала вчиняти активні дії щодо реалізації свого права на отримання компенсації у позасудовому чи судовому порядку, та відповідно з вказаної дати не може розпочинатись відлік строку звернення з позовом до суду.

У справі № 560/8194/20 судова палата виходила з того, що відмова відповідача у виплаті компенсації громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати у розумінні статті 7 Закону № 2050-ІІІ не обов`язково має висловлюватися через ухвалення окремого акту індивідуальної дії, оскільки це не передбачено законодавством.

За висновком судової палати зазначену норму варто тлумачити у її системному зв`язку з нормами статей 2-4 Закону № 2050-ІІІ, які визначають, що компенсація втрати частини доходів через порушення строку їх виплати повинна нараховуватись у місяці, в якому проведено виплату заборгованості. Відповідно невиплата компенсації у вказаний період свідчить про відмову виплатити таку згідно із Законом № 2050-ІІІ і не потребує оформлення відмови окремим рішенням. Вчинення ж відповідачем активної дії, що проявляється, зокрема, у наданні листа-відповіді на звернення особи щодо виплати належних їй сум компенсації, слід розглядати лише як додаткову форму повідомлення про відмову.

Верховний Суд неодноразово роз`яснював, що відступаючи від раніше сформованих висновків у раніше ухвалених постановах Верховного Суду, Суд може не вказувати усі такі рішення, оскільки Суд відступає від правової позиції, а не від судових рішень.

Тож оскільки Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду відступив від висновків, на які посилається відповідач, то доводи останнього в аспекті даного питання є необґрунтованими, позаяк суперечать актуальній судовій практиці Суду.

Колегія суддів наголошує, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але невиплачені (такий висновок викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 13 січня 2020 року у справі №803/203/17, від 15 жовтня 2020 року у справі №240/11882/19, від 29 квітня 2021 року у справі №240/6583/20, від 05 липня 2022 року у справі №420/7633/20, від 29 березня 2023 року у справі №120/9475/21-а, від 12 вересня 2024 року у справах №400/5837/23, №240/18489/23, від 10 жовтня 2024 року у справі №280/5397/19, від 18 грудня 2024 року у справі №755/15005/23 та інших).

Застосовуючи указаний висновок, Верховний Суд у постанові від 15 жовтня 2020 року у справі №240/11882/19 констатував, що враховуючи наявність факту невиплати позивачу сум індексації грошового забезпечення з 01 січня 2016 року по 12 січня 2018 року, позивач має право на компенсацію втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення з 01 січня 2016 року по 12 січня 2018 року. Верховний Суд визнав безпідставними доводи судів попередніх інстанцій про те, що право на компенсацію позивач набуде після набрання законної сили відповідним судовим рішенням та у разі несвоєчасної виплати відповідачем сум доходу, які стягнуто на підставі цього рішення, зауваживши, що у випадку бездіяльності власника або уповноваженого ним органу щодо нарахування та виплати громадянину індексації заробітної плати, така особа має право на компенсацію втрати доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати за умови зобов`язання власника або уповноваженого ним органу здійснити донарахування належних громадянину сум доходів. Верховний Суд дійшов висновку про необхідність задоволення позовних вимог у частині зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати - з 01 січня 2016 року по день фактичної виплати індексації.

У постанові від 21 серпня 2023 року в справі №460/6767/20 Верховний Суд, ураховуючи правову позицію, висловлену Верховним Судом, зокрема, у постановах від 14 травня 2019 року у справі № 804/2994/18, від 23 грудня 2020 року в справі №640/7975/15-а, від 05 липня 2022 року у справі №420/7633/20, від 09 серпня 2022 року у справі №460/4765/20, дійшов висновку, що позивач має право на отримання компенсації втрати частини доходу у зв`язку з порушенням строку його виплати (частини основного розміру пенсії) саме за період з моменту неправомірного нарахування пенсії відповідачем, що встановлено судовим рішенням (у іншій справі), по фактичну її виплату.

Беручи до уваги сформовану судову практику Верховного Суду в аспекті права особи на компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати колегія суддів приходить до висновку, що ОСОБА_1 має право на таку компенсацію у зв`язку з порушенням строків виплати середнього заробітку з урахуванням винагороди державного виконавця за період з 02 жовтня 2015 року по 09 грудня 2020 року за весь час невиплати.

Це свідчить про безпідставність доводів суду апеляційної інстанції про те, що право на компенсацію позивач набуде після того, як відповідач здійснить нарахування та виплату середнього заробітку з урахуванням винагороди державного виконавця за період з 02 жовтня 2015 року по 09 грудня 2020 року.

Подібна правова позиція уже була висловлена Верховним Судом також у постановах від 20 грудня 2019 року у справі №822/1731/16, від 13 березня 2020 у справі №803/1565/17, від 21 січня 2020 року у справі №826/15879/18, від 29 квітня 2021 року у справі №240/6583/20, від 21 березня 2023 року у справі №620/7687/21, від 29 березня 2023 року у справі № 120/9475/21-а.

За таких обставин Суд приходить до висновку про необхідність задоволення позовних вимог в частині зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченого середнього заробітку за весь час затримки виплати - з 02 жовтня 2015 року по день фактичної виплати.

Узагальнивши викладене, Суд констатує, що доводи касаційної скарги, які слугували підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, знайшли своє підтвердження під час касаційного перегляду оскаржуваного судового рішення.

Відповідаючи на доводи Мін`юсту з приводу строку звернення до суду з цим позовом, який він уважає позивачем пропущений, колегія суддів зазначає наступне.

З матеріалів справи вбачається, що ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 листопада 2022 року відмовлено у задоволенні клопотання відповідача про залишення адміністративного позову ОСОБА_1 без розгляду.

В оскаржуваній постанові суд апеляційної інстанції, надаючи оцінку твердженням відповідача про пропущення позивачем строку звернення до суду, зазначив, що перебування особи на публічній службі, є однією із форм реалізації закріпленого в статті 43 Конституції України права на працю, при цьому, поняття заробітна плата, яке використано у чинному законодавстві, що регулює трудові правовідносини, є рівнозначним з її складовими (включаються), а тому вимоги про перерахунок середньої заробітної плати, охоплюється застосованим у частині другій статті 233 КЗпП України визначенням «законодавство про оплату праці». Так, Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності з 19 липня 2022 року, внесено зміни до частини другої статті 233 КЗпП України, яку викладено в наступній редакції: «Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).». Отже, до 19 липня 2022 року на спірні правовідносини поширюються норми статті 233 КЗпП України, якими були визначені строки звернення з приводу вимог позивача, як безстрокові, водночас, починаючи з 19 липня 2022 року почали діяти норми статті 233 КЗпП України в новій редакції, які передбачають тримісячний строк з дня одержання письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні, проте вони до спірних правовідносин не застосовуються.

Колегія суддів зауважує, що вищевказані висновки суду апеляційної інстанції відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 21 березня 2025 року у справі № 460/21394/23.

Так, у згаданій справі Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду сформулював наступний висновок:

1) якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України, у редакції, що була чинною до 19 липня 2022 року, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України, в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України (у попередній редакції); у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин»);

2) з урахуванням пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України та постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року №651, відлік тримісячного строку звернення до суду зі спорами, визначеними статтею 233 КЗпП України, почався 01 липня 2023 року.

На тлі цього, колегія суддів відхиляє доводи відповідача в цій частині за необґрунтованістю.

Відповідно до частини першої статті 351 КАС України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Таким чином, відповідно до повноважень, наданих статтею 349 КАС України, Верховний Суд вважає необхідним скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 листопада 2022 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 жовтня 2023 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про зобов`язання відповідача провести позивачу нарахування та виплату компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким ці вимоги задовольнити.

VІ. СУДОВІ ВИТРАТИ

З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, суд не вирішує питання щодо розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 341 345 349 351 355 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 листопада 2022 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 жовтня 2023 року у справі № 640/12053/21 скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог про зобов`язання Міністерства юстиції України провести виплату компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати та у цій частині прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Зобов`язати Міністерство юстиції України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченого середнього заробітку за весь час затримки виплати - з 02 жовтня 2015 року по день фактичної виплати.

В іншій частині рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 листопада 2022 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 жовтня 2023 року у справі № 640/12053/21 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

В.М. Соколов

Л.О. Єресько

А.Г. Загороднюк ,

Судді Верховного Суду