06.12.2023

№ 640/15491/19

Постанова

Іменем України

04 березня 2021 року

м. Київ

справа № 640/15491/19

провадження № 61-11741св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Жданової В. С. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Харкова від 03 грудня 2019 року у складі судді Бородіної Н. М. та постанову Харківського апеляційного суду від 24 березня 2020 року в складі колегії суддів: Коваленко І. П., Овсяннікової А. І., Сащенко І. С.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Позов мотивований тим, що він працював на посаді асистента кафедри цивільного права з 1999 року по 01 липня 2019 року. За цей час з ним постійно переукладались трудові договору, спочатку у формі контракту, потім у формі строкового трудового договору, внаслідок чого вважає, що вони укладені на невизначений строк, у відповідності до статтей 23, 391 КЗпП України, тому підстави для його звільнення за закінченням строку трудового договору - відсутні. Також вказує на дискримінацію зі сторони ректора Університету, внаслідок чого і відбулося його звільнення.

Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 просив визнати незаконним та скасувати наказ від 24 червня 2019 року №225-к в частині його звільнення з посади асистента кафедри цивільного права №1, поновити його з 01 липня 2019 року на зазначеній посаді та стягнути заробітну плату за час вимушеного прогулу, яку розрахувати на час прийняття рішення.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 03 грудня 2019 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 13 грудня 2019 року про виправлення описки, у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що 30 червня 2019 рокупозивач був звільнений з посади асистента кафедри цивільного права №1 на підставі пункту другого статті 36 КЗпП України, у зв`язку із закінченням строку трудового договору. Порушень трудових прав позивача під час його звільнення з посади асистента кафедри цивільного права №1 не встановлено.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Харківського апеляційного суду від 24 березня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Київського районного суду м. Харкова від 03 грудня 2019 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки останній строковий трудовий договір був укладений між сторонами на підстави написаної позивачем заяви з 01 липня 2018 року по 30 червня 2019 року, тобто між сторонами існували строкові трудові правовідносини, і звільнення позивача відбулося після закінчення строку дії трудового договору.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У серпні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає порушення судами норм матеріального і процесуального права при відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Зазначає, що судами встановлені обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Крім того, вказує на те, що судами необґрунтовано відхилені клопотання про витребування доказів (пункт 4 частини другої статті 389, стаття 411 ЦПК України). Посилається на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 27 березня 2019 року в справі № 725/2974/16, який застосований судами попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України). Також, зазначає, що в оскаржуваних судових рішеннях суди застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду від 22 травня 2019 року в справі № 757/49315/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не взяли до уваги його доводи, що обсяг його сумарного учбового навантаження за всіма видами навчальної (науково-педагогічної) роботи як асистента кафедри цивільного права №1 Університету протягом 2017/2018 та 2018/2019 навчальних років відповідало запланованому, значною мірою перевиконувалося, а у 2018/2019 навчальному році було навіть більше, ніж у 2017/2018. Крім того, відділом кадрів Університету у травні 2019 року його прізвище було внесено до Графіку щорічних відпусток на 2018/2019 рік по кафедрі цивільного права №1 з наданням передбачуваної щорічної відпустки з 01 липня 2019 року по 26 серпня 2019 року. Отже, вказане підтверджує, що відповідач визнавав необхідність надання йому відпустки як асистенту кафедри з 01 липня 2019 року по 26 серпня 2019 року, з яким існують, а не мають бути припинені трудові відносини.

Суди попередніх інстанцій не дослідили та не надали належної оцінки його доводам, що лише 02 липня 2019 року йому була вручена копія оспореного наказу від 24 червня 2019 року №225-к та оригінал трудової книжки; наказів ректора Університету про скорочення посад асистентів кафедри цивільного права №1 у 2018/2019 навчальному році не було; згідно з наказом від 03 квітня 2019 року №86 «Про оголошення конкурсу на заміщення вакантних посад», з метою заміщення вакантних посад працівників Університету оголошено конкурс на заміщення вакантних посад науково- педагогічних працівників Університету, зокрема, по кафедрі цивільного права №1 (для викладання дисциплін - «Цивільне право»). Зі змісту оспореного у відповідній частині наказу від 24 червня 2019 року №225-к, записів його трудової книжки та його тривалої роботи на посаді асистента кафедри цивільного права №1 Університету з 01 жовтня 1999 року є незрозумілим, у зв`язку із закінченням строку якого саме трудового договору його було звільнено, оскільки такі договори укладались з 01 жовтня 1999 року. Він вважає трудовий договір таким, що укладений на невизначений строк.

В мотивування посилається на те, що згідно Конвенції МОП №158 та Рекомендації №166 та статей 23 та 39і КЗпП України укладені з ним трудові договори, що були переукладені один чи декілька разів, вважаються такими, що укладені на невизначений строк. Не спростовуючи факту виникнення з позивачем раніше безстрокових трудових відносин, Закон України «Про вищу освіту» не передбачив підстав та належної процедури заміщення посади асистента, що виключає винесення оспореного наказу та звільнення позивача з посади. Запроваджуючи конкурс на посаду асистента кафедри цивільного права за відсутності правових підстав та на меншу кількість посад, відповідач не додержався покладеного обов`язку щодо його прав як працівника. Такий конкурс, на його думку, не міг призначатися та проводитися менше ніж за три місяці до дати припинення з ним строкового трудового договору, як вважав відповідач. Його посада асистента не могла вважатися вакантною на день оголошення конкурсу, оскільки була зайнята позивачем на безстрокових засадах.

Вказує, що в питаннях працевлаштування (продовження трудових відносин) щодо нього та інших працівників має місце явна дискримінаційність, вибірковий, неоднаковий підхід у врегулюванні принципово аналогічних питань трудових відносин, що очевидно вплинуло на його звільнення. Судами не застосовані приписи статті 81 ЦПК України.

Вказував, що є підстави вважати, що дійсні обставини його звільнення є подібними тим, щодо яких висловлювався Європейський Суд, зокрема, в рішенні Великої Палати від 12 лютого 2008 року «Guja v. Moldova», заява № 14277/04 (щодо державних службовців) та «Heinisch проти Німеччини» від 21 липня 2011 року, заява № 28274/08 (щодо приватних осіб).

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу та узагальнення його доводів

У жовтні 2020 року до суду касаційної інстанції надійшов відзив Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого на касаційну скаргу, в якому останній просить відмовити в задоволенні касаційної скарги, посилаючись на те, що суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що трудові відносини між сторонами носили виключно строковий характер протягом періоду роботи позивача в університеті. Відповідно до наказу від 24 червня 2019 року № 225-к позивач був звільнений з роботи у зв`язку із закінченням строку трудового договору (пункт 2 статті 36 КЗпП України) 30 червня 2019 року, і це звільнення є законним. Доводи позивача щодо його дискримінації є його особистими припущеннями і не підтверджені жодними доказами.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 21 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано справу № 640/15491/19 з Київського районного суду м. Харкова.

У листопаді 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 був прийнятий на роботу до Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого на посаду асистента кафедри цивільного права відповідно до наказу № 139-к від 06 жовтня 1999 року строком з 01 жовтня 1999 року до 01 жовтня 2000 року на умовах, викладених в контракті від 29 вересня 1999 року.

В подальшому на підставі укладених контрактів приймались накази про продовження трудових відносин, а саме: № 195-к від 05 жовтня 2000 року, № 176-к від 20 вересня 2001 року, № 77-к від 20 травня 2002 року, № 92-к від 27 травня 2003 року, № 102-к від 30 червня 2004 року, № 56-к від 19 травня 2005 року, №179-к від 15 листопада 2005 року, №74-к від 02 червня 2006 року, №93-к від 30 червня 2007 року, №85-к від 25 червня 2008 року, №97-к від 30 червня 2009 року, №99-к від 18 травня 2010 року, №180-к від 30 червня 2011 року, №190-к від 30 червня 2012 року, №186-к від 25 червня 2013 року.

01 липня 2015 року між сторонами укладено строковий трудовий договір, наказом № 195-к від 24 червня 2015 року трудові відносини укладені на умовах строкового трудового договору з 01 липня 2015 року по 30 червня 2016 року. В подальшому, на підставі поданих позивачем заяв про укладення строкових трудових договорів, були укладені строкові трудові договори, про що видані відповідні накази: № 198-к від 29 червня 2017 року, № 215-к від 19 червня 2018 року.

Останній строковий трудовий договір був укладений між сторонами на підставі поданої позивачем заяви на строк з 01 липня 2018 року по 30 червня 2019 року та виданий наказ № 215-к про укладення трудових відносин з асистентом кафедри цивільного права № 1 ОСОБА_1 на строк з 01 липня 2018 року по 30 червня 2019 року, з яким позивач був ознайомлений 22 червня 2018 року, про що свідчить його власноручний підпис.

Наказом № 225-к від 24 червня 2019 року позивача звільнено з посади асистента кафедри цивільного права №1 30 червня 2019 року, на підставі пункту другого статті 36 КЗпП України, у зв`язку із закінченням строку трудового договору.

З цим наказом позивач ознайомлений 02 липня 2019 року і в цей же день отримав трудову книжку.

Мотивувальна частина

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Статтею 43 Конституції України передбачено, що громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Відповідно до положень частини другої статті 23 КЗпП України строковий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

За змістом частини другої статті 39-1 КЗпП України трудові договори, що були переукладені один чи декілька разів, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 23, вважаються такими, що укладені на невизначений строк.

Пункт 2 частини першої статті 36 КЗпП України передбачає можливість припинення трудового договору у зв`язку з закінченням його строку. На цій підставі може бути припинений тільки строковий трудовий договір, укладений як строковий відповідно до закону. Якщо ж строковий трудовий договір укладено всупереч правилам статті 23 КЗпП України, то умова про строк є незаконною. Трудовий договір у такому разі вважається укладеним на невизначений строк, і він не може бути припинений у зв`язку з закінченням строку.

Оцінивши надані сторонами докази, встановивши фактичні обставини справи, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку, що оскаржуваний наказ про звільнення ОСОБА_1 з підстав закінчення строку дії трудового договору видано з дотриманням вимог трудового законодавства, а тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог.

Судами правильно зазначено, що між сторонами відповідно до пункту 2 частини першої статті 23 КЗпП України укладено трудовий договір на визначений строк, встановлений за їх погодженням, який міг бути продовжений лише якщо трудові відносини тривали й жодна із сторін не вимагала їх припинення. Однак, роботодавець не виявив бажання у переукладенні трудового договору з позивачем, в установленні законом строки видав наказ про звільнення, виплатив позивачу заробітну плату та компенсацію за невикористану відпустку.

Суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку стосовно того, що оскільки за характером роботи, а саме тривалістю учбового року та кількості студенів, які не можливо визначити заздалегідь, трудові відносини між сторонами не можуть бути встановлені на невизначений строк, переукладення строкового трудового договору у випадках, що підпадають під дію частини другої статті 23 КЗпП України, не має наслідком набуття трудовим договором характеру безстрокового чи укладеного на невизначений строк, що узгоджується із позицією Верховного Суду, викладеною у справі №725/2974/16 від 27 березня 2019 року.

Колегія суддів суду касаційної інстанції не вбачає підстав для відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 27 березня 2019 року в справі № 725/2974/16.

Сумарне учбове навантаження позивача за час його роботи асистентом та включення його до графіку відпусток на навчальний рік 2018/2019, не впливає на характер наступної роботи.

Також суди обґрунтовано зазначили, що підставою укладання строкового трудового договору від 01 липня 2018 року між сторонами була відповідна заява самого позивача, в якій він просив укласти строковий трудовий договір, після чого підписав договір та ознайомився із наказом № 215-к від 19 червня 2018 року і за час дії цього договору та наказу, їх не оскаржував, що свідчить про укладання саме строкового договору.

Позивачем не надано доказів щодо примусу з боку керівництва на подачу вказаної заяви.

Припинення трудового договору у зв`язку із закінченням його строку не потребує заяви чи якогось волевиявлення працівника. Свою волю на укладення строкового трудового договору він вже виразив, коли писав заяву про прийняття на роботу за строковим трудовим договором. Одночасно він виразив і волю на припинення такого трудового договору, у зв`язку із закінченням його строку, на який він був укладений.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 725/2974/16-ц (провадження № 61-23868св18).

Подання позивачем 01 липня 2019 року на ім`я начальника відділу кадрів університету заяви про надання вказівок про вид та спосіб виконання трудових відносин, не свідчить про продовження трудових відносин, оскільки на той час дія строкового трудового договору закінчилась та був виданий наказ про його звільнення.

Обґрунтовано не прийняті судами й посилання позивача на те, що в даному випадку має місце дискримінаційність.

Частино 2 статті 22 КЗпП України передбачено, що відповідно до Конституції України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається.

Положення статті 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на яке посилається позивач, передбачає, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою -статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Відповідно до частини другої статті 81 ЦПК України у справах про дискримінацію позивач зобов`язаний навести фактичні дані, які підтверджують, що дискримінація мала місце. У разі наведення таких даних доказування їх відсутності покладається на відповідача

Позивачем не надано суду будь-яких доказів наявності дискримінації по відношенню до нього з боку відповідача.

Рішення судів попередніх інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду від 22 травня 2019 року в справі № 757/49315/16-ц, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, оскільки в цій справі Верховний Суд встановив наявність між сторонами договору трудових правовідносин, які регулюються нормами трудового й спеціального законодавства, та факт укладення трудового договору саме у зв`язку з існуванням трудових правовідносин, у зв`язку із чим дійшов висновку, що оспорюваний договір не є правочином у розумінні статті 202 ЦК України, на який поширюються передбачені нормами статей 203 215 ЦК України загальні вимоги щодо чинності правочину та який може бути визнаний недійсним із передбачених ЦК України підстав із застосуванням наслідків недійсності правочину.

Інші доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони зводяться до переоцінки встановлених судами обставин, що в силу вимог частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Харкова від 03 грудня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 24 березня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко