№ 640/16818/18

Постанова

Іменем України

01 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 640/16818/18

провадження № 61-11472св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

третя особа за первісним та зустрічним позовами - Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради,

треті особи за зустрічним позовом: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Сунцова Володимира Васильовича на постанову Харківського апеляційного суду від 15 червня 2021 року у складі колегії суддів: Хорошевського О. М., Бурлака І. В., Яцини В. Б.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради (далі - Департамент служб у справах дітей), про визначення місця проживання дитини, посилаючись на те, що з 12 жовтня 2012 року вона перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Київського районного суду міста Харкова від 21 червня 2016 року. Під час шлюбу в них ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дочка ОСОБА_5 , яка хоча й зареєстрована за місцем проживання відповідача, однак фактично мешкає разом з нею. Між сторонами постійно виникають конфлікти щодо місця проживання дитини, яку ОСОБА_2 неодноразово забирав від неї силою, у зв`язку з чим вона вимушена була звертатися до поліції. Вважає себе чуйною, відповідальною, спокійною, врівноваженою, добропорядною та люблячою матір`ю. Проживання малолітньої ОСОБА_5 разом з нею повністю відповідатиме інтересам дитини, оскільки вона не зловживає спиртними напоями, не палить, має можливість забезпечити дочку належними умовами проживання та повною мірою займатися її вихованням і розвитком. Відповідач відноситься до своїх батьківських обов`язків халатно, аліменти на дитину сплачує нерегулярно, не приймає участі у додаткових витратах, пов`язаних з лікуванням та розвитком дочки. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визначити місце проживання доньки ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з нею за адресою: АДРЕСА_1 .

Не погоджуючись із заявленими позовними вимогами, у листопаді 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , треті особи: Департамент служб у справах дітей, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про визначення місця проживання дитини, посилаючись на те, що малолітня ОСОБА_5 зареєстрована за місцем його проживання у квартирі АДРЕСА_2 . У вказаній квартирі, яка складається з трьох жилих кімнат, з дня свого народження по ІНФОРМАЦІЯ_3 дитина мешкала з ним, матір`ю та його батьками (дідом та бабою). Наразі дочка проживає без реєстрації разом з матір`ю ОСОБА_1 , бабою ОСОБА_7 та дідом ОСОБА_8 (батьками відповідача) в однокімнатній квартирі АДРЕСА_3 , тобто у значно гірших житлово-побутових умовах. При цьому, переїхавши до своїх батьків, відповідач стала створювати для нього перешкоди у спілкуванні з дитиною, що спонукало його звернутися до суду. Рішенням Комінтернівського районного суду міста Харкова від 09 листопада 2016 року у справі № 641/6141/16-ц зобов`язано ОСОБА_1 не перешкоджати йому брати участь у вихованні та вільному спілкуванні з донькою; визначено спосіб його участі у вихованні дитини, а саме: перша, третя субота та друга, четверта неділя місяця з 10 до 18 години у присутності матері. Крім того, рішенням Комінтернівського районного суду міста Харкова від 14 серпня 2017 року ОСОБА_1 зобов`язано не перешкоджати ОСОБА_3 та ОСОБА_4 брати участь у вихованні та вільному спілкуванні з онукою ОСОБА_5 . Через постійне перебування на роботі відповідач приділяє недостатньо уваги дочці, а її родичі не здатні забезпечити правильне утримання й догляд за дитиною. За місцем його проживання для дочки відведена окрема кімната з належними санітарно-гігієнічними умовами. Враховуючи викладене, ОСОБА_2 просив визначити місце проживання доньки ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з ним за адресою: АДРЕСА_4 .

Рішенням Київського районного суду міста Харкова від 02 грудня 2020 року у складі судді Попрас В. О. в задоволенні первісного позову відмовлено. Зустрічний позов задоволено. Визначено місце проживання ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з батьком ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_4 . Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що проживання малолітньої ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з батьком буде якнайкраще відповідати інтересам дитини, оскільки він забезпечить її розвиток у безпечному, спокійному та стійкому середовищі. ОСОБА_1 не має у власності житла, проживала з дочкою та своїми батьками (дідом і бабою дитини) в належній останнім квартирі, яка складається лише з однієї жилої кімнати. Натомість ОСОБА_2 проживає разом зі своїми батьками (дідом і бабою дитини) у трикімнатній квартирі, працевлаштований, має постійне джерело доходів, заборгованість зі сплати аліментів відсутня. Висновок органу опіки та піклування від 12 березня 2019 року щодо доцільності проживання дитини з матір`ю є формальним та не враховує багатьох об`єктивних фактичних обставин, які мають істотне значення для справедливого вирішення спору. ОСОБА_1 разом з дочкою більше семи місяців була відсутня за місцем проживання, чим фактично позбавила ОСОБА_2 та його батьків можливості брати участь у вихованні та спілкуванні з малолітньою ОСОБА_5 . У вересні 2019 року дитина сторін мала йти до першого класу Харківського ліцею № 112, однак мати написала заяву про її відрахування з навчального закладу, зазначивши, що дочка буде відвідувати дитячий садок, чим фактично позбавила її можливості своєчасно отримати освіту та гармонійно розвиватися. Дитина пішла до школи лише у 2020 році, коли стала проживати разом з батьком. З огляду на викладене, враховуючи прихильність дитини до батька, її особисте бажання проживати в його родині, а також те, що ОСОБА_2 створив належні умови для гармонійного розвитку, навчання та виховання дочки, суд визнав за необхідне визначити місця проживання дитини саме з батьком.

Постановою Харківського апеляційного суду від 15 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Київського районного суду міста Харкова від 02 грудня 2020 року скасовано. Первісний позов задоволено. Визначено місце проживання ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з матір`ю ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 . Зустрічний позов залишено без задоволення. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що як і батьком, так і матір`ю створені належні умови для проживання та гармонійного розвитку дитини, вони обоє працевлаштовані та позитивно характеризуються за місцем роботи. Разом з тим, беручи до уваги вік і стать дитини, висновок органу опіки та піклування щодо доцільності визначити місце проживання малолітньої ОСОБА_5 разом з матір`ю і те, що переїзд дочки до батька може порушити звичний ритм життя та негативно вплинути на її психологічний стан, колегія суддів вважала, що якнайкращим інтересам дитини відповідатиме її проживання саме з матір`ю.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У липні 2021 року представник ОСОБА_2 - адвокат Сунцов В. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 15 червня 2021 року, а рішення Київського районного суду міста Харкова від 02 грудня 2020 року залишити в силі.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), представник заявника вказав, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 343/1500/15-ц та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц. Також апеляційний суд розглянув справу за відсутності ОСОБА_2 , який перебував у приміщенні суду, але не був закликаний до зали судового засідання для розгляду справи. Суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про визначення місця проживання малолітньої дитини з матір`ю, пославшись лише на висновок органу опіки та піклування, вік дитини та невстановлення обставин, які б свідчили про неможливість проживання дочки з матір`ю, не врахувавши при цьому якнайкращих інтересів самої дитини та її бажання проживати з батьком. ОСОБА_2 є співвласником трикімнатної квартири, тоді як матір дитини проживає зі своїми батьками у квартирі, яка складається лише з однієї жилої кімнати. Крім того, малолітня ОСОБА_5 навчається у школі, яка розташована поруч з місцем проживання батька. Суд апеляційної інстанції не спростував належним чином обставин, встановлених місцевим судом, тобто фактично необґрунтовано переоцінив докази, які були оцінені судом першої інстанції з дотриманням вимог закону та з урахуванням обставин, на які посилалися сторони як на підставу своїх вимог і заперечень.

У серпні 2021 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

У вересні 2021 року представник ОСОБА_2 - адвокат Сунцов В. В. подав відповідь на відзив на касаційну скаргу, в якій просив відхилити цей відзив у зв`язку з його необґрунтованістю.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 липня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Київського районного суду міста Харкова.

21 вересня 2021 року справа № 640/16818/18 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою (пункт 5 частини першої статті 411 ЦПК України).

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не відповідає.

Судами встановлено, що з 12 жовтня 2012 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Київського районного суду міста Харкова від 21 червня 2016 року. Під час шлюбу в них ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дочка ОСОБА_5 .

ОСОБА_2 та його батьки ОСОБА_3 і ОСОБА_4 (баба та дід дитини) є співвласниками приватизованої трикімнатної квартири АДРЕСА_2 . Після свого народження з 11 червня 2014 року ОСОБА_5 була зареєстрована у вказаній квартирі.

Після припинення шлюбних відносин між сторонами малолітня ОСОБА_5 стала проживати разом з матір`ю в однокімнатній квартирі АДРЕСА_3 . У вказаній квартирі також мешкають батьки ОСОБА_1 - ОСОБА_8 та ОСОБА_7 (дід та баба дитини).

Сторони не змогли в добровільному порядку вирішити питання щодо участі ОСОБА_2 у вихованні та спілкуванні з дочкою, тому цей спір вирішувався судом.

Так, рішенням Комінтернівського районного суду міста Харкова від 09 листопада 2016 року у справі № 641/6141/16-ц зобов`язано ОСОБА_1 не перешкоджати ОСОБА_2 брати участь у вихованні та вільному спілкуванні з дочкоюОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Визначено такий спосіб участі ОСОБА_2 у вихованні дитини: перша, третя субота та друга, четверта неділя місяця з 10 до 18 години у присутності матері.

Рішенням Комінтернівського районного суду міста Харкова від 01 листопада 2018 року у справі № 641/7592/18, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Харківської області від 22 січня 2019 року та постановою Верховного Суду від 29 серпня 2019 року, ОСОБА_1 відмовлено у видачі обмежувального припису відносно ОСОБА_2 (батька дитини), ОСОБА_3 (діда дитини), ОСОБА_4 (баби дитини).

У вказаній справі судами встановлено, що з приводу психологічного розвитку доньки ОСОБА_1 зверталася до Комунального закладу «Харківська міська дитяча поліклініка № 1». За висновком консультативної поліклініки від 11 січня 2018 року малолітня Єлизавета має ряд захворювань, а саме: синдром порушення психологічного розвитку, енурез (мимовільний і неусвідомлений акт сечовипускання), синдром ликворної гіпертензії (підвищення внутрішньочерепного тиску). До висновку, складеного кандидатом психологічних наук, доцентом, професором кафедри педагогіки та психології ОСОБА_9 за результатами опитування ОСОБА_5 , місцевий суд поставився критично, оскільки ОСОБА_9 не була попереджена про кримінальну відповідальність за статтями 384 385 Кримінального кодексу України, опитування дитини проводилося поза рамками кримінального провадження. Крім того, під час проведення опитування психолог не використовувала картинки тесту, які були б направлені саме на виявлення насильства сексуального характеру з боку батька (батьків). У свою чергу, картинка (малюнок), яка сприяла наданню висновку, носила характер покарання дитини щодо непристосованості до туалету. Відомості, внесені 06 червня 2018 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань за заявою ОСОБА_1 за № 12018220540001275 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 156 Кримінального кодексу України, суд не взяв до уваги як належний та допустимий доказ вчинення батьком насильства стосовно дитини в розумінні статей 77 78 ЦПК України, оскільки такі відомості внесені щодо невстановленої особи. Посилання заявниці ОСОБА_1 на те, що встановлений дитині діагноз вульвовагініт, який у структурі гінекологічних захворювань є досить поширеним у дівчаток, викликаний незаконними, аморальними діями батька, спрямованими на розбещення дитини, суд не взяв до уваги, оскільки заявницею не надано доказів на підтвердження того, які саме причини та фактори сприяли виникненню такого інфекційного захворювання. Згідно з актом Управління служб у справах дітей рівень безпеки ОСОБА_5 був визначений як безпечний. Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для видачі обмежувального припису, оскільки належних, достатніх та переконливих доказів для оцінки ризиків вчинення насильства батьком щодо дитини, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення не надано.

За висновком Органу опіки та піклування Департаменту служб у справах дітей від 12 березня 2019 року № 214, враховуючи вік дитини, надані документи та пояснення батьків, комісія визнала доцільним визначити місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з матір`ю ОСОБА_1 .

Влітку 2019 року ОСОБА_5 була зарахована до першого класу Комунального закладу «Харківській ліцей № 112», в якому мала розпочати навчання з 02 вересня 2019 року. Проте ОСОБА_1 подала директору вказаного навчального закладу заяву про відрахування дитини з ліцею у зв`язку з переходом до дитячого садочка.

На звернення ОСОБА_2 від 11 вересня 2019 року щодо вивезення матір`ю дитини у невідомому напрямку Департамент служб у справах дітей повідомив, що 16 червня 2019 року до Департаменту надійшла заява ОСОБА_1 , в якій вона інформувала, що в липні 2019 року їде разом з дитиною на відпочинок та оздоровлення. Для підтвердження або спростування викладених батьками фактів представниками структур з роботи з дітьми неодноразово здійснювалися виходи за місцем проживання малолітньої ОСОБА_5 за адресою: АДРЕСА_1 . В ході перевірки встановлено, що для дитини створені належні умови для проживання, виховання та розвитку. Під час бесід дівчинка поводила себе спокійно, не звертаючи уваги на оточуючих, переглядала телевізійну передачу, відповідала на прості запитання. Здійснення психологічного насилля над дитиною не підтвердилося і загрози вчинення щодо неї домашнього насильства за місцем проживання не виявлено.

Батько дитини - ОСОБА_2 працює на посаді молодшого наукового співробітника в Інституті радіофізики та електроніки імені О. Я. Усикова Національної академії наук України. За місцем роботи характеризується позитивно, коректний, стриманий, пунктуальний, делікатний у спілкуванні, з колегами підтримує дружні стосунки, вимогливо ставиться до себе, працює над кандидатською дисертацією.

Мати дитини - ОСОБА_1 з квітня 2020 року працює контролером вимірювальних приладів та спеціального інструмента 5 розряду в метрологічній службі Державного підприємства «Завод імені В. О. Малишева». За місцем роботи характеризується позитивно, користується авторитетом серед колег, доброзичлива, приймає участь в суспільному житті колективу, не має порушень трудової дисципліни.

Згідно з довідками Київського відділу Державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (місто Харків) від 20 січня 2020 року та від 08 червня 2020 року станом на 31 грудня 2019 року та на 31 травня 2020 року в ОСОБА_2 була відсутня заборгованість зі сплати аліментів на дочку ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

З 01 серпня 2020 року ОСОБА_5 проживає за місцем своєї реєстрації за адресою: АДРЕСА_4 , разом з батьком ОСОБА_2 , дідом ОСОБА_3 , бабою ОСОБА_4 .

У вересні 2020 року ОСОБА_2 віддав дитину на навчання до Харківської загальноосвітньої школи № 151.

Актом обстеження умов проживання від 14 серпня 2020 року підтверджується, що квартира АДРЕСА_2 , в якій зареєстрована та проживає малолітня ОСОБА_5 , приватизована та складається з трьох жилих кімнат. У квартирі чисто, прибрано, є необхідні меблі та побутова техніка. Для виховання та розвитку дитини створені задовільні умови: облаштовано окреме спальне місце, стіл для навчання, розвивальні ігри, книжки, зошити, абетка. В наявності сезонний одяг та взуття, продукти харчування. У квартирі зареєстровані та проживають батько дитини - ОСОБА_2 , дід - ОСОБА_3 , баба - ОСОБА_4 .

Згідно з відповіддю заступника директора Департаменту - начальника Служби у справах дітей по Київському району від 18 серпня 2020 року № 03-22/954/2020 для з`ясування викладених у зверненні ОСОБА_1 обставин співробітниками Служби спільно з фахівцями центру соціальних служб по Київському району міста Харкова та лікарем-педіатром Комунального некомерційного підприємства «МДП № 23» проведено обстеження житлово-побутових умов проживання малолітньої ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за адресою: АДРЕСА_4 та встановлено, що дитина життєрадісна, жвава, з легкістю йде на контакт, стосунки з батьком, бабусею та дідусем теплі та довірливі. В дитини є все необхідне для фізичного та розумового розвитку, в наявності сезонний одяг та взуття для відповідного віку, їжа та продукти харчування в достатній кількості. Крім того, під час відвідування родини дитина була оглянута районним лікарем-педіатром. В ході проведення огляду у дівчинки не виявлено наявних фізичних та поведінкових ознак (синців, опіків, укусів, гематом, порізів, подряпин). Дитина здорова, перебуває у гарному настрої, підстав для її негайного відібрання в батька у зв`язку із загрозою життю та здоров`ю немає. Щодо проживання дитини разом з батьком за місцем реєстрації, то батьки мають рівні права і обов`язки відносно дитини. За відсутності згоди батьків щодо місця проживання дитини спір між ними має вирішуватися в судовому порядку.

В судовому засіданні 02 грудня 2020 року місцевим судом досліджено відеозапис, зроблений Службою у справах дітей Київського району міста Харкова під час відвідування ОСОБА_5 за місцем її реєстрації та проживання за адресою: АДРЕСА_4 , на якому дитина висловила своє бажання проживати разом з батьком ОСОБА_2 .

Законодавство України не містить норм, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

Відповідно до частин першої, другої статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Згідно зі статтею 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

У статті 141 Сімейного кодексу України (далі - СК України) встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.

В постанові Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 343/1500/15-ц (провадження № 61-23861св18),на яку послався представник заявника на обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, вказано, що пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція про права дитини) передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом. Відповідно до статті 18 Конвенції про права дитини батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Найкращі інтереси дитини можуть, залежно від їх характеру та серйозності, перевищувати інтереси батьків.Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про визначення місця проживання дітей з матір`ю, суд апеляційної інстанції обмежився висновком про відсутність виняткових обставин для розлучення малолітніх дітей з матір`ю. Презумпція на користь матері в справах про опіку над дитиною не підтримується ані практикою на рівні ООН після прийняття Декларації, ані судового практикою Європейського Суду з прав людини(далі - ЄСПЛ) і не відповідає позиції Ради Європи і більшості держав-членів. У 21-му столітті методологія з такою презумпцією, яку можна відхилити лише за «виняткових обставин» більше не є раціональною в частині прав, що гарантуються Конвенцією про права дитини. Основна думка полягає в тому, що ця презумпція, за відсутністю доказів на користь зворотного, розглядає проживання дитини з батьком як таке, що не відповідає найкращим інтересам дитини (див. справу «Цаунеґґер проти Німеччини» з відповідними змінами, заява № 22028/04, § 46, 03 грудня 2009 року). Декларація ООН не є юридично обов`язковим документом. Вона стала основою для розробки Конвенції Організації Об`єднаних Націй про права дитини 1989 року, яка, на відміну від Декларації, є юридично обов`язковим міжнародним договором. Утім, підготовчі матеріали до Конвенції чітко демонструють, що положення про «розлучення дитини з матір`ю лише за виняткових обставин» існувало на дуже початковій стадії процесу розробки. Його потім критикували, оскільки він просував стереотипний погляд матерів, який ґрунтувався на дискримінації, а відтак, його вилучили. Принцип найкращих інтересів дитини, що випливає з самої Декларації, отримав повну підтримку, втім, як першочергове та найважливіше міркування (див., наприклад, Шарон Детрік, Конвенція Організації Об`єднаних Націй про права дитини, Путівник до «Travaux Preparatoires», 1992 р., і Токо Кайме , «Основи прав у Африканській хартії про права та добробут дитини», Африканський журнал правових досліджень, листопад 2009 року). Як зазначалося в справі «Цаунеґґер проти Німеччини» (цитувалася вище, § 60), спільною відправною точкою для рішень більшості держав-членів, погоджено те, що рішення щодо присудження опіки мають ґрунтуватися на найкращих інтересах дитини. Палата Лордів, наприклад, у своєму рішенні від 04 липня 1996 року вичерпно заперечила презумпцію чи принцип «переваги матері» в питаннях опіки. Більше того, він підкреслив, що перевага маленької дитини бути зі своєю матір`ю стала лише однією з багатьох конкуруючих обставин і що вона не була переважаючою (див. справу «М.Л. проти Великобританії», заява № 35705/97, 20 березня 2001 року). Насамкінець, Рада Європи декілька разів засуджувала нерівне ставлення до батьків і наголошувала на тому, що роль батька щодо дітей необхідно краще визнавати і належно цінувати. Наприклад, у своїй Постанові 2079 (2015) щодо «Рівності і спільної батьківської відповідальності: роль батька» Парламентська Асамблея наголосила на важливості «подолання гендерних стереотипів щодо ролей, які приписуються жінкам і чоловікам у сім`ї» як «відображення соціологічних змін, що відбулися впродовж останніх п`ятдесяти років з огляду на організацію приватної сфери і сім`ї». Апеляційний суд на зазначене уваги не звернув, не встановив належних фактичних обставин справи та не сприяв забезпеченню найкращих інтересів малолітніх дітей сторін. Через застосування у справі презумпції «на користь матері» апеляційний суд звузив обсяг своєї оцінки її обставин, безпідставно обмежився встановленням відсутності «виняткових обставин» і знехтував вивченням подальших «не виняткових» обставин, які мають значення при забезпеченні найкращих інтересів дітей учасників справи.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18), на яку також послався представник заявника в касаційній скарзі, зроблено висновок про те, що Декларація прав дитини не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року та Закону України від 29 червня 2004 року № 1906-IV «Про міжнародні договори України», а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв`язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов`язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України. Разом з тим положення Конвенції про права дитини про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.

Відповідно до частини першої статті 18 Конвенції про права дитини держави - учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави - учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави - учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення, з огляду на те, що дитина є найбільш вразливою стороною в ході будь-яких сімейних конфліктів, судовий розгляд сімейних спорів, в яких зачіпаються інтереси дитини, є особливо складним.

Дитина є суб`єктом права і незважаючи на незначний вік, неповну цивільну дієздатність, має певний обсяг прав. Одними з основних її прав є право висловлювати свою думку та право на врахування думки щодо питань, які стосуються її життя.

Відповідно до частин першої та другої статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання.

Аналогічні положення закріплені у статті 12 Конвенції про права дитини, згідно з якою держави - учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.

Під час визначення місця проживання малолітньої дитини, зважаючи на вікову категорію дитини, бесіду з останньою має проводити психолог, а головним завданням бесіди є встановлення дійсного психоемоційного стану дитини, визначення інтересів дитини та з`ясування думки щодо бажання дитини проживати з одним із батьків.

Ухвалюючи рішення від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України» (заява № 2091/13), ЄСПЛ вказав на те, що при визначенні найкращих інтересів дитини в конкретній справі слід брати до уваги два міркування: по-перше, у найкращих інтересах дитини зберегти її зв`язки із сім`єю, крім випадків, коли доведено, що сім`я непридатна або неблагополучна; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (пункт 100 рішення від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України», заява № 10383/09).

Аналіз наведених норм права і практики ЄСПЛ дає підстави для висновку про те, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків. Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини (враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо) та балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини й обов`язком батьків діяти в її інтересах.

Частинами четвертою та п`ятою статті 19 СК України передбачено, що при розгляді судом спорів щодо визначення місця проживання дитини обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Водночас у частині шостій вказаної статті зазначено, що суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що малолітня ОСОБА_5 з 2020 року проживає з батьком, бабою та дідом у трикімнатній квартирі, тоді як ОСОБА_1 мешкає зі своїми батьками (дідом і бабою дитини) у квартирі, яка складається лише з однієї жилої кімнати, а також врахувавши прихильність дитини до батька, її бажання проживати в його родині, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що проживання дитини з батьком якнайкраще відповідає інтересам дитини та забезпечує її розвиток і виховання в безпечному, спокійному та стійкому середовищі.

При цьому, не погоджуючись з висновком органу опіки та піклування про доцільність визначення місця проживання дитини з матір`ю, місцевий суд правильно виходив з того, що в цьому висновку не проаналізовано ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків та не враховано особисту прихильність дитини до кожного з них. Також цей висновок не враховує багатьох обставин, які в подальшому склалися між батьками та дитиною, зокрема зміну місця проживання дитини, її сталі соціальні зв`язки тамісце навчання.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78 81 89 367 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Натомість апеляційний суд дійшов помилкового висновку про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про визначення місця проживання малолітньої дитини з матір`ю, пославшись лише на висновок органу опіки та піклування, вік і стать дитини, не врахувавши при цьому її якнайкращі інтереси. При цьому, вказуючи, що переїзд дочки до батька може порушити звичний ритм життя та негативно вплинути на її психологічний стан, суд апеляційної інстанції залишив поза увагою те, що як на час розгляду цієї справи в місцевому суді, так і на час її перегляду в апеляційному порядку дитина сторін вже проживала разом з батьком.

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Виходячи з необхідності врахування правових висновків щодо застосування норм права, викладених у вищезгаданих постановах Верховного Суду, доводи касаційної скарги дають підстави для висновку про те, що оскаржуване судове рішення постановлено без додержання норм матеріального права в контексті першочергового врахування інтересів дитини, які переважають над інтересами батьків, при визначенні місця її проживання.

Оскільки апеляційний суд не спростував належним чином обставин, встановлених місцевим судом, тобто фактично необґрунтовано переоцінив докази, які були оцінені судом першої інстанції з дотриманням вимог закону та з урахуванням обставин, на які посилалися сторони як на підставу своїх вимог і заперечень, то оскаржувана постанова апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 413 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат.

Згідно з частиною першою статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За подання касаційної скарги ОСОБА_2 сплатив 1 410 грн, які підлягають стягненню із ОСОБА_1 на його користь.

Керуючись статтями 141 400 409 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Сунцова Володимира Васильовича задовольнити.

Постанову Харківського апеляційного суду від 15 червня 2021 року скасувати, а рішення Київського районного суду міста Харкова від 02 грудня 2020 року залишити в силі.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1 410 (одна тисяча чотириста десять) грн судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання касаційної скарги.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук