№ 645/1063/21

Постанова

Іменем України

14вересня 2023 року

м. Київ

справа № 645/1063/21

провадження № 61-12065св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Полтавського апеляційного суду від 02 листопада 2022 року в складі колегії суддів: Бутенко С. Б., Обідіної О. І., Прядкіної О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення.

В обґрунтування позову вказав, що згідно із договором дарування квартири від 30 травня 2017 року він є власником однокімнатної квартири АДРЕСА_1 (далі - спірна квартира).

У цій квартирі він проживав разом із дружиною ОСОБА_2 , місце проживання якої зареєстровано у даному житлі з 09 червня 2017 року.

З грудня 2017 року шлюбні відносини між подружжям припинені, відповідач вигнала його зі спірної квартири та звернулась до суду із позовом про розірвання шлюбу, який задоволено судовим рішенням від 19 квітня 2019 року. Водночас рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 01 квітня 2019 року, що набрало законної сили, відповідачці було відмовлено у задоволені позову про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та поділ майна подружжя, шляхом визнання права власності на 1/2 частку спірної квартири, оскільки спірна квартира є його особистою власністю.

Після грудня 2017 року і до теперішнього часу відповідачка проживає у спірній квартирі, чинить дії, що перешкоджають йому як власнику майна користуватись своїм житлом. У квартирі були змінені замки, у зв`язку з чим він звертався до органів поліції із заявою припинення незаконних дій відповідача.

Крім того, відповідач, яка працює, отримує дохід та аліменти, проживає та користується житлом, що їй не належить, відмовляється сплачувати комунальні платежі за квартиру, тому він змушений самостійно сплачувати усі комунальні послуги, не маючи при цьому змоги користуватися житлом.

Разом із тим у відповідачки є де проживати, оскільки її матір ОСОБА_3 є власницею двох квартир у м. Харкові. Крім того, батьки відповідача проживають у смт Зернове Харківського району Харківської області у двоповерховому власному житловому будинку, тому вони мають можливість надати для користування житло своїй дочці у м. Харкові.

Вказував, що істотними умовами для застосування приписів частини другої статті 406 ЦК України щодо припинення сервітуту є те, що відповідач порушує право власника розпоряджатися майном, не виконує обов`язки зі сплати комунальних послуг з 2017 року, вказана квартира є однокімнатною, житловою площею лише 17,5 кв. м, тому використовувати її одночасно з відповідачем не має можливості через малу площу та неможливість виділення окремої кімнати для відповідача, оскільки сторони не є членами родини та не ведуть спільного господарства з 2017 року.

Посилаючись на викладене, позивач просив суд усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 , що належить на праві приватної власності ОСОБА_1 шляхом припинення сервітуту на право користуванням чужим житлом в порядку частини другої статті 406 ЦК України та виселення ОСОБА_2 з вказаної квартири без надання іншого житлового приміщення; скасувати реєстрацію місця проживання ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2 , у зв'язку з втратою права користування житлом.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 01 грудня 2021 року в складі судді Шарка О. П. позов ОСОБА_1 задоволено.

Усунуто перешкоди у користуванні житловим приміщенням квартирою АДРЕСА_1 , що належить на праві приватної власності ОСОБА_1 , шляхом припинення сервітуту на право користування чужим житлом в порядку частини другої статті 406 ЦК України та виселено ОСОБА_2 з вказаної квартири без надання іншого житлового приміщення. Скасовано реєстрацію місця проживання ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2 , у зв`язку з втратою права користування житлом.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на момент розгляду справи судом не встановлено наявність між сторонами родинних відносин або відносин спільного ведення господарства чи проживання однією сім'єю, а тому право відповідача на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу позивача як власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 02 листопада 2022 року скасовано рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 01 грудня 2021 року та ухвалено нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд керувався тим, що право позивача на майно не може бути захищено шляхом виселення відповідача ОСОБА_2 , що стане надмірним тягарем та порушуватиме її право на повагу до житла, яке є постійним місцем проживання, та таке втручання у право не є виправданим і пропорційним з урахуванням усіх обставин справи.

Установивши припинення обставин, які були підставами для встановлення сервітуту, суд першої інстанції захистив права власника нерухомого майна, не давши при цьому жодної оцінки пропорційності втручання у право відповідача на повагу до її житла.

Водночас суд установив обставини, що сторони є батьками ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який після розірвання шлюбу сторін залишився проживати із матір`ю ОСОБА_2 у спірній квартирі. Установивши, що місце проживання дитини з матір`ю позивачем не оспорювалось, суд вважав його таким, що визначено за згодою батьків відповідно до частини першої статті 160 СК України.

Місцевий суд не взяв до уваги, що відповідач вселилась у спірну квартиру зі згоди її власника, тривалий час мешкає у цьому житлі, яка є її постійним місцем проживання, іншого житла не має та з нею залишилась проживати малолітня дитина сторін. Тоді як порушення свого права позивач доводить лише квитанціями про сплату комунальних послуг та матеріалами перевірки дільничним офіцером поліції за фактом сварки, що відбулась між сторонами 05 березня 2019 року на ґрунті розірвання шлюбу та поділу майна подружжя.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У грудня 2022 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову суду апеляційної інстанції, у якій просив її скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що спірна квартира, у користуванні якою відповідач чинить перешкоди позивачу, є його єдиним житлом з огляду на те, що інша квартира, у якій проживають його родичі, у 2022 році зазнала пошкоджень внаслідок військових дій. Водночас відповідач, яка працює, отримує дохід та аліменти, проживає та користується житлом, що їй не належить, відмовляється сплачувати комунальні платежі за квартиру, тому він змушений самостійно сплачувати усі комунальні послуги, не маючи при цьому змоги користуватися житлом. Разом із тим у відповідачки є де проживати, оскільки її матір ОСОБА_3 є власницею двох квартир у м. Харкові. Таким чином, при розгляді цієї справи суд апеляційної інстанції не дотримався балансу інтересів сторін спору.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 12 грудня 2022 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

У лютому 2023 року до Верховного Суду від відповідача надійшов відзив на касаційну скаргу, мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваного судового рішення.

В обґрунтування доводів відзиву відповідач вказала, що з урахуванням обставин справи право позивача на майно не може бути захищено шляхом виселення відповідача, що стане надмірним тягарем та порушуватиме її право на повагу до житла, яке є її постійним місцем проживання, та таке втручання у право не є виправданим та пропорційним з урахуванням усіх обставин справи. З огляду на зазначене аргументи касаційної скарги про порушення апеляційним судом балансу інтересів сторін при розгляді спору в цій справ є безпідставними.

Виселення відповідача зі спірного житлового приміщення фактично призведе до безпідставного відібрання дитини у матері, так як місце проживання дитини залишиться у спірній квартирі, а матір буде позбавлена права користуватися нею, а також можливості виконувати обов'язки матері.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

На підставі договору нотаріально посвідченого дарування від 30 травня 2017 року ОСОБА_1 є власником однокімнатної квартири АДРЕСА_1 .

Згідно із довідкою від 10 грудня 2019 року у вказаній квартирі з 09 червня 2017 року зареєстровано місце проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , а з 04 вересня 2017 року - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 19 квітня 2019 року у справі № 645/7824/18 розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Сторони є батьками малолітнього ОСОБА_4 , який після розірвання шлюбу сторін залишився проживати із матір`ю ОСОБА_2 у спірній квартирі.

Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 01 квітня 2019 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та поділ майна подружжя шляхом визнання права власності на 1/2 частину спірної квартири.

Відповідач ОСОБА_2 вселилася та зареєструвала своє місце проживання у спірній квартирі у червні 2017 року як член сім`ї та за згоди власника ОСОБА_1 . Іншого житла та нерухомого майна на праві власності чи праві користування відповідач не має.

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Частиною першою статті 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.

За приписами статті 383 ЦК України та статті 150 ЖК України передбачено право власника використовувати житло для власного проживання, проживання інших членів сім`ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд.

Згідно з статтею 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Згідно з частиною першою, другою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Відповідно до частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужим нерухомим майном в певних межах, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна можливості володіння, користування та розпорядження щодо цього майна.

Згідно із частиною першою статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Відповідно до частини другої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

З наведеного можна дійти висновку, що особа, яка вселилася у житло в якості члена сім`ї власника житлового будинку (у нашій справі - члена сім`ї дочки власника, зі згоди останнього) набуває право користуванням чужим майном, яке по своїй суті є особистим сервітутом.

Отже, у цій справі підставою виникнення особистого сервітуту на спірну квартиру для ОСОБА_2 стала сукупність обставин: укладення шлюбу з ОСОБА_1 та його згода як власника цього житла на вселення відповідача.

Право такої особи на користування чужим майном, за наявності обставин, які мають істотне значення, зокрема, у разі припинення сімейних відносин, підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України.

До таких самих висновків неодноразово доходив і Верховний Суд, зокрема, у постановах: від 08 травня 2019 року у справі № 601/1114/18 (провадження № 61-3916св19), від 04 грудня 2019 року у справі № 235/9835/15-ц (провадження № 61-8142св18), від 15 січня 2020 року у справі № 686/11782/17-ц (провадження № 61-38672св18) та інших.

Отже, відповідно до частини другої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

Критерій «істотності» є оціночним поняттям та підлягає встановленню в залежності від обставин кожної конкретної справи.

При розгляді цього спору суд апеляційної інстанції надав належну правову оцінку доводам відповідача про ймовірність порушення прав малолітньої дитини, місце проживання якої зареєстровано у спірному житлі, у випадку позбавлення її матері права користування спірним житлом.

У рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» зазначено, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем.

При цьому слід зазначити, що втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло, правомірність застосування якого за обставинами цієї справи позивачем не доведено.

Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

Згідно із частиною четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Встановлено, що зареєстрованим та фактичним місцем проживання ОСОБА_4 та його матері - відповідача ОСОБА_2 є спірна квартира, яка належить позивачу.

Матеріали справи не містять відомостей, що після розлучення батьків судом або домовленістю між батьками визначене інше місце проживання дитини, ніж спірна квартира.

Враховуючи, що концепція забезпечення найкращих інтересів дитини є провідною у національному та міжнародному законодавстві, оскаржуване судове рішення, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог про виселення матері дитини із спірного житлового приміщення, у повній мірі враховує інтереси цієї малолітньої дитини та захищає її право на спільне проживання з матір`ю.

Таким чином, підстави для визнання ОСОБА_2 , яка в установленому законом порядку зареєструвала у спірній квартирі своє місце проживання та місце проживання своєї дитини, такою, що втратила право користування цим житлом, а також необхідність і пропорційність такого заходу позивачем не доведені.

При вирішенні спору в цій справі суд апеляційної інстанції керувався тим, що установивши припинення обставин, які були підставами для встановлення сервітуту, суд першої інстанції захистив права власника нерухомого майна, не давши при цьому жодної оцінки пропорційності втручання у право відповідача на повагу до її житла.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення Європейського суду з прав людини від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд правильно керувався тим, що право позивача ОСОБА_1 на майно не може бути захищено шляхом виселення відповідача ОСОБА_2 , що стане надмірним тягарем та порушуватиме її право на повагу до житла, яке є постійним місцем проживання, та таке втручання у право не є виправданим і пропорційним з урахуванням усіх обставин справи.

Водночас суд підставно узяв до уваги, що відповідач вселилась у спірну квартиру зі згоди позивача як її власника, тривалий час мешкає у цьому житлі, яка є її постійним місцем проживання, іншого житла не має, тоді як порушення свого права позивач доводить лише квитанціями про сплату комунальних послуг та матеріалами перевірки дільничним офіцером поліції за фактом сварки, що відбулась між сторонами 05 березня 2019 року на ґрунті розірвання шлюбу та поділу майна подружжя.

Колегія суддів також відхиляє як безпідставні аргументи касаційної скарги про втрату позивачем права користування спірним житлом у зв`язку із проживанням у ньому відповідача з огляду на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), про те, що неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 жовтня 2021 року у справі

№ 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) визначила правила, елементи та критерії, за якими має встановлюватись подібність правовідносин.

Посилання у касаційній скарзі на те, що суди не врахували висновків у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17 не заслуговують на увагу, оскільки у цій справі встановлені різні фактичні обставини у порівнянні зі справою, що є предметом перегляду.

Так, у справі, що переглядається, на відміну від вказаної вище справи, були установлені обставини примусового виселення позивачем відповідачки із спірного житла, у якому зареєстровано місце проживання її дитини.

У наданої для порівняння справи такі обставини не були установлені судами.

Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду суду та додаткового правового аналізу не потребують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками суду, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.

Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду з їх оцінкою.

Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення («Серявін та інші проти України», № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків суду обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Полтавського апеляційного суду від 02 листопада 2022 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара