№ 648/3192/17

Постанова

Іменем України

24 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 648/3192/17

провадження № 61-14399 св 20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ;

представник позивача - адвокат Бебік Олександр Олександрович;

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ;

представник відповідачів - адвокат Шандер Костянтин Ігорович;

третя особа - Кізомиська сільська рада Білозерського району Херсонської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Білозерського районного суду Херсонської області від 03 червня 2020 року у складі судді Рибас А. В. та постанову Херсонського апеляційного суду від 27 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Полікарпової О. М., Воронцової Л. П., Ігнатенко П. Я.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - Кізомиська сільська рада Білозерського району Херсонської області, про усунення перешкод у користуванні майном, визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, виселення та зняття з реєстрації.

Позовна заява мотивована тим, що вона є власником житлового будинку АДРЕСА_1 . В даному будинку, крім неї, зареєстровано також місце проживання батьків колишнього власника будинку ОСОБА_4 - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які після укладення у 2008 році договору купівлі-продажу продовжили проживати у вказаному будинку за усною домовленістю з нею.

Восени 2016 року вона звернулася до відповідачів з вимогою звільнити належний їй на праві власності житловий будинок, проте останні відмовилися та чинять перешкоди у користуванні належним їй майном.

Ураховуючи викладене, посилаючись на вимоги статті 391 ЦК України, ОСОБА_1 просила суд усунути перешкоди у праві користуванні майном шляхом виселення відповідачів та зняття їх з реєстрації у будинку АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Білозерського районного суду Херсонської області від 03 червня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 була обізнана, що місце проживання відповідачів по справі зареєстроване у спірному житловому будинку та на момент укладення договору купівлі-продажу від 2008 року вони там проживали, а отже, могла передбачити характер та вагу обтяження майбутньої 48/100 частини нерухомості -житлового будинку АДРЕСА_1 , проте фактично погодилася набути право власності на зазначений об`єкт з такими обтяженнями. Іншого житла відповідачі не мають, а можливість виселення колишнього власника та членів його сім`ї без надання іншого житлового приміщення законодавством не передбачена.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Херсонського апеляційного суду від 27 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення Білозерського районного суду Херсонської області від 03 червня 2020 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції та зазначив, що сам факт переходу права власності на будинок до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї колишнього власника цього нерухомого майна без надання оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики Європейського суду з прав людини.

Позивач ОСОБА_1 за певної обачності мала реальну можливість дізнатися про обтяження будинку у вигляді права користування членів сім`ї колишнього власника будинку ОСОБА_4 - ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , які є його батьками і продовжували проживати у спірному житловому будинку і після набуття нею права власності на нього, а отже могла передбачити характер та вагу обтяження її майбутньої нерухомості. Однак позивач не здійснила достатньої належної обачності при укладенні договору купівлі-продажу. Тому є правильними висновки суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У вересні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить рішення Білозерського районного суду Херсонської області від 03 червня 2020 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 27 серпня 2020 року скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2020 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу № 648/3192/17 із Білозерського районного суду Херсонської області.

У січні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 лютого 2021 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовано норми статті 41 Конституції України, статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, статті 405 ЦК України, не враховано висновки Верховного Суду щодо застосування положень статей 383 391 ЦК України, якими передбачено право вимоги власника на захист порушеного права власності на жиле приміщення.

Вказувала, що право члена сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членом сім`ї якого він є. При цьому із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у члена його сім`ї. Тобто, після набуття права власності на будинок новий власник може вимагати усунення перешкод у праві власності та праві користування цим будинком шляхом виселення із неї членів сім`ї колишнього власника.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19).

Також заявник вказує на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У січні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від представника відповідачів - ОСОБА_5 , у якому зазначено, що доводи касаційної скарги є безпідставними, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій є мотивованими, законними й ґрунтуються на належних та допустимих доказах, судами вірно застосовано норми матеріального та процесуального права щодо спірних правовідносин.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Встановлено, що відповідно до договору купівлі-продажу житлового будинку, укладеного 14 лютого 2008 року та посвідченого приватним нотаріусом Білозерського районного нотаріального округу в Херсонської області Гребенюк Т. М. за № 402 між ОСОБА_6 , який діяв від імені ОСОБА_4 , та ОСОБА_1 , остання набула право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 (а. с. 8), що також підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 від 27 серпня 2010 року, витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 27131143 (а. с. 6-7).

Обставини набуття позивачем спірного об`єкту нерухомості встановлені у рішенні Білозерського районного суду Херсонської області від 22 жовтня 2018 року, яке набрало законної сили. Так, судом встановлено, що 07 грудня 2007 року ОСОБА_4 та ОСОБА_7 отримали за розпискою від ОСОБА_8 5 000 дол. США. В розписці ОСОБА_4 зазначив, що в якості забезпечення зобов`язання він надає ОСОБА_8 правовстановлюючі документи на 48/100 у будинку АДРЕСА_1 та довіреність на розпорядження цим будинком. Того ж дня ОСОБА_4 видав на ім`я ОСОБА_8 нотаріально посвідчену довіреність, якою уповноважив останнього на продаж вказаного домоволодіння. Через незначний термін (2 місяці) ОСОБА_8 продав ОСОБА_1 належні ОСОБА_4 48/100 часток у будинку АДРЕСА_1 . Після відчуження будинку відповідачі продовжують проживати у спірному будинку, передача нерухомого майна новому власнику не відбулася.

У зазначеному рішенні суд дійшов висновку про те, що договір купівлі-продажу 48/100 часток у будинку АДРЕСА_1 не відповідав внутрішній волі ОСОБА_4 та не був спрямований на реальне настання наслідків, що обумовлені договором. Надаючи ОСОБА_8 довіреність, ОСОБА_4 помилився щодо природи вказаного правочину. Суд визнав, що є підстави для визнання недійсним договору купівлі-продажу належних ОСОБА_4 48/100 часток у будинку АДРЕСА_1 , укладеного між ним та ОСОБА_1 14 лютого 2008 року, однак у задоволенні позову про визнання зазначеного договору недійсним відмовив за спливом строку позовної давності.

Згідно довідок, наданих Кізомиською сільською радою Білозерського району Херсонської області від 31 жовтня 2017 року, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 зареєстровані у будинку АДРЕСА_1 , є особами похилого віку.

Відповідно до витягу з Єдиного державного демографічного реєстру щодо реєстрації місця проживання № 6514-683431-2017 ОСОБА_4 також зареєстрований за адресою спірного будинку.

За інформацією, отриманою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єктів нерухомого майна за № 109037697 та № 109041022 від 26 грудня 2017 року відповідачі будь-якого іншого житла на праві власності не мають.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що під час проживання відповідачів у спірному будинку позивач здійснила реальний виділ частки у домоволодінні, зареєструвала його як цілий, присвоїла належному їй об`єкту нерухомості окрему почтову адресу, а також здійснила приватизацію земельної ділянки, яка знаходиться під будинком (а. с. 42). Зазначені дії потребували доступу до об`єкту нерухомості і позивач не заперечувала, що відповідачі їй такий доступ надавали. Будь-яких доказів того, що відповідачі перешкоджають позивачу у користуванні будинком суду не надано.

Намірів проживати у спірному будинку позивачка не висловлювала.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення першої та апеляційної інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частини перша, друга цієї статті).

У статті 114 ЖК УРСР передбачено підстави виселення з наданням громадянам іншого жилого приміщення.

Частиною третьою статті 116 ЖК УРСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

При вирішенні питання про виселення члена сім`ї колишнього власника житла суд має враховувати і загальні норми, що регулюють питання реалізації права власності.

Відповідно до статті 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Крім того, при розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства.

Згідно із частиною першою статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення Європейського суду з прав людини від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), Європейський суд з прав людини у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності Європейський суд з прав людини керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях Європейського суду з прав людини, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Колегія суддів вважає, що не є підставою для виселення члена сім`ї власника житлового будинку, у тому числі й колишнього, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики Європейського суду з прав людини.

У справі, що розглядається, виселення відповідачів в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення прав останніх на житло та недобросовісності дій сторін договору купівлі-продажу, внаслідок яких відповідачі можуть втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі та стати безхатченками.

Судами встановлено, що відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 зареєстровані та постійно проживають у будинку АДРЕСА_1 і вселилися в будинок з дозволу попереднього власника - сина ОСОБА_4 , є особами похилого віку. Відповідач ОСОБА_4 також зареєстрований за адресою спірного будинку.

Судами враховано обставини набуття ОСОБА_1 спірного об`єкту нерухомості, які встановлені у рішенні Білозерського районного суду Херсонської області від 22 жовтня 2018 року, що набрало законної сили, у якому суд дійшов висновку про те, що договір купівлі-продажу 48/100 часток у будинку АДРЕСА_1 не відповідав внутрішній волі ОСОБА_4 та не був спрямований на реальне настання наслідків, що обумовлені договором. Надаючи ОСОБА_8 довіреність на розпоряджання спірним будинком, ОСОБА_4 помилявся щодо природи вказаного правочину.

Судом апеляційної інстанції також враховано, що продавець спірного об`єкту ОСОБА_8 та покупець ОСОБА_1 зареєстровані за однією адресою (а. с. 4, 8), отже, не є сторонніми особами і позивач могла з`ясувати всі питання, що стосуються предмету договору купівлі-продажу.

Тобто набувач за певної обачності мала реальну можливість дізнатися про обтяження будинку у вигляді права користування членів сім`ї колишнього власника будинку, які є його батьками і продовжували проживати у спірному житловому будинку і після набуття нею права власності на нього.

Таким чином, заявник могла передбачити характер та вагу обтяження її майбутньої нерухомості.

Однак позивач не здійснила достатньої належної обачності при укладенні договору купівлі-продажу.

Підстави для виселення особи без надання іншого жилого приміщення передбачені у статті 116 ЖК УРСР. Позивачем таких підстав не зазначено.

Крім того, права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Вирішуючи спір, встановивши фактичні обставини справи, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що сам факт переходу права власності на будинок до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї власника цього нерухомого майна.

Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.

У справі, що переглядається, позивач, набуваючи житло у власність, знала про проживання в ньому відповідачів - членів сім`ї власника цього житла, які іншого житла не мають та набули охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, але тим не менше не виявила розумну дбайливість про інтереси відповідачів, не з`ясувала, чи відмовляються відповідачі від свого права користування жилим приміщенням.

Відтак, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, обґрунтовано відмовив у задоволенні позову про виселення відповідачів, оскільки ні у ЦК України, ні у ЖК УРСР не передбачена можливість виселення члена сім`ї колишнього власника без надання іншого жилого приміщення (стаття 116 ЖК УРСР та стаття 405 ЦК України). Відповідачі не є такими, що самоправно вселилися до жилого приміщення, тому підстави, передбачені у тому числі й статтею 116 ЖК УРСР, для їх виселення відсутні.

Зазначений висновок відповідає правовій позиції, висловленій Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19), підстав для відступлення від якого колегія суддів не вбачає.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій по суті вирішення спору. Судами правильно застосовано норми матеріального права, дотримано норми процесуального права, зроблено обґрунтовані висновки на підставі належним чином оцінених доказів, наданих сторонами (стаття 89 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги про те, що у зв`язку з припиненням права власності ОСОБА_4 на спірний будинок відповідачі втратили право користування будинком, оскільки їх права похідні від прав колишнього власника будинку, членом сім`ї якого вони були, зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, судові рішення судів першої та апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції вирішує питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Білозерського районного суду Херсонської області від 03 червня 2020 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 27 серпня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович