Постанова
Іменем України
15 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 657/1667/19
провадження № 61-12523св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Комунальне некомерційне підприємство «Каховська центральна районна лікарня Каховської районної ради»,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Каланчацького районного суду Херсонської області від 05 лютого 2020 року у складі судді Ковальчук О. В. та постанову Херсонського апеляційного суду від
16 липня 2020 року у складі колегії суддів: Пузанової Л. В., Семиженка Г. В., Дундич А. О.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Комунального некомерційного підприємства «Каховська центральна районна лікарня Каховської районної ради» (далі - КНП «Каховська ЦРЛ») про визнання звільнення незаконним, зміну формулювання причин та дати звільнення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.
На обґрунтування позовних вимог зазначала, що відповідно до наказу Каховської центральної районної лікарні від 05 жовтня 2015 року №304 її було зараховано на посаду лікаря-інтерна зі спеціальності «стоматологія» до поліклініки Каховської центральної лікарні (с. Любимівка), а відповідно до
пункту 4 зазначеного наказу після закінчення інтернатури (30 червня 2017 року) та присвоєння їй спеціальності лікаря-спеціаліста зі спеціальності «стоматологія» відповідач зобов`язувався перевести її на посаду лікаря - стоматолога.
Оскільки відповідач не виконав зазначений вище обов`язок щодо її переведення на посаду лікаря-стоматолога, вона звернулася до Каховської центральної районної лікарні із заявою про звільнення з 06 липня 2019 року на підставі частини третьої статті 38 Кодексу Законів про працю України (далі - КЗпП України).
02 липня 2019 відповідач направив їй повідомлення про відсутність підстав для звільнення її на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, у зв`язку з чим з 08 липня 2019 року вона має приступити до роботи на посаді лікаря-інтерна зі спеціальності «стоматологія».
24 липня 2019 року наказом КНП «Каховська ЦРЛ» № 414-к «Про припинення трудового договору» її звільнено з 30 липня 2019 року з посади лікаря-інтерна зі спеціальності «стоматологія» на 0,1 ставки Консультативно - діагностичного відділення з відділення хірургії «Одного дня», за прогули без поважних причин на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України. Копію наказу та трудову книжку вона отримала 13 серпня 2019 року.
Звільнення на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України вважає незаконним, оскільки невихід на роботу в період часу з 06 липня 2019 року по
30 липня 2019 року є вимушеним прогулом, що стався з вини роботодавця який позбавив її можливості працювати на посаді відповідно до наявної у неї кваліфікації лікаря-спеціаліста, а не лікаря-інтерна, заробітну плату за цей період відповідач не нараховував, трудову книжку для можливості працевлаштування в іншому місці не видав.
Незаконним звільненням їй завдано моральну шкоду, яка полягає в душевних стражданнях у зв`язку з примушенням її працювати на роботі з нижчою кваліфікацією та оплатою праці, крім того внаслідок звільнення її на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України у неї виникли труднощі у подальшому працевлаштуванні на роботу, що спричинило втрату нормальних життєвих зв`язків.
Посилаючись на наведене, просила: визнати незаконним її звільнення на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України; змінити формулювання причин її звільнення з пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України на частину третю статті 38 КЗпП України; змінити дату звільнення на дату ухвалення судового рішення; стягнути з відповідача на її користь заробітну плату за час вимушеного прогулу, а також на відшкодування моральної шкоди
17 000,00 грн.
Короткий зміст рішення судів попередніх інстанцій
Рішенням Каланчацького районного суду Херсонської області від 05 лютого
2020 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України було здійснено відповідачем з дотриманням вимог трудового законодавства. Прогул був безперервним та триваючим. Жодних пояснень щодо відсутності її на робочому місці позивачка не надала.
Зазначив, що відповідачем не допущено порушень норм трудового законодавства щодо не переведення ОСОБА_1 з посади лікаря-інтерна на посаду лікаря-спеціаліста, оскільки у березні 2019 року на підставі судового рішення її було поновлено саме на посаді лікаря-інтерна, а заяви про переведення її на посаду лікаря-стоматолога та копію сертифіката лікаря-спеціаліста позивачка не надала.
Постановою Херсонського апеляційного суду від 16 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Каланчацького районного суду Херсонської області від 05 лютого 2020 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що звільнення ОСОБА_1 відбулося з дотриманням вимог трудового законодавства, оскільки позивачка в період з
08 липня 2019 року по 15 липня 2019 рік без поважних причин не виходила на роботу, чим допустила порушення трудової дисципліни.
Обґрунтованим є також висновок суду першої інстанції про відсутність у діях роботодавця порушень норм законодавства про працю щодо не переведення ОСОБА_1 з посади лікаря-інтерна на посаду лікаря-спеціаліста, оскільки на підставі судового рішення вона була поновлена саме на посаді лікаря-інтерна.
Узагальнені доводи касаційної скарги та аргументів інших учасників справи
У серпні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , у якій вона просила рішення Каланчацького районного суду Херсонської області від 05 лютого 2020 року та постанову Херсонського апеляційного суду від
16 липня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд.
Як на підставу касаційного оскарження, ОСОБА_1 посилалась на застосування судами попередніх інстанцій норми права без урахування висновку Верховного Суду викладеного у постанові від 08 травня 2019 року у справі № 489/1609/17, зокрема, що невихід працівника на роботу у зв`язку з незаконним переведенням не можна вважати прогулом без поважних причин.
Зазначала, що вона була прийнята та працювала на посаді лікаря-інтерна поліклініки (с. Любимівка) КНП «Каховська ЦРЛ», а звільнена у зв`язку з не виходом на роботу у Консультативно-діагностичне відділення (відділення хірургії «Одного дня»). Оскільки відповідно до статті 29 КЗпП України її нове робоче місце не було визначено, а попереднє - приміщення стоматологічного кабінету у смт Любимівка Каховського району Херсонської області, як стверджує відповідач, передано в підпорядкування іншій юридичній особі, відсутній факт порушення нею трудової дисципліни. Не може бути поставлено в провину працівнику факт відсутності на робочому місці, місцезнаходження якого йому не було повідомлено. За відсутності доказів на підтвердження того, що роботодавець дотримався визначеного частиною третьою статті 32 КЗпП України двомісячного строку повідомлення працівника про зміну істотних умов праці, зокрема зміну населеного пункту, у якому знаходиться робоче місце, її переведення з смт Любимівка Каховського району Херсонської області до іншого населеного пункту - м. Каховка, за відсутності її згоди на таке переведення, є незаконним.
Оскаржувані судові рішення ґрунтуються на недопустимих доказах, зокрема зазначала, що довідка КП «КЦРЛ» від 15 жовтня 2019 року, надана на підтвердження факту ненадання нею заяви про переведення на посаду лікаря-спеціаліста та відповідного Сертифікату, є недостовірним та недопустимим доказом. Наведена у зазначеній довідці інформація не відповідає дійсності, оскільки відповідач у відзиві визнав, що Сертифікат лікаря-спеціаліста був надісланий до КНП «Каховська ЦРЛ», що також підтверджується матеріалами справи.
Відповідач не виконав вимоги пункту 4 наказу Каховської центральної районної лікарні від 05 жовтня 2015 року № 304-к про переведення її з посади лікаря-інтерна на посаду лікаря-спеціаліста та незаконно вимагав від неї приступити до виконання обов`язків лікаря-інтерна, тоді як вона вже мала кваліфікацію лікаря-спеціаліста, про що було відомо роботодавцю, та мала право працювати на посаді лікаря-стоматолога і отримувати більшу заробітну плату. У зв`язку з порушенням відповідачем вимог трудового законодавства, вона має право на звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України.
У грудні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив КП «КЦРЛ» на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якій заявник просив залишити без задоволення касаційну скаргу, оскаржувані судові рішення - без змін.
На обґрунтування відзиву зазначав, що суди попередніх інстанцій правильно встановили, що звільнення ОСОБА_1 відбулось з дотриманням норм трудового законодавства. Позивачка з 08 липня 2019 року по 15 липня
2019 року жодного разу не вийшла на роботу, без поважних на це причин, чим допустила порушення трудової дисципліни. Її невихід на роботу не пов`язаний із порушенням роботодавцем законодавства про працю, зокрема щодо не переведення її з посади лікаря-інтерна на посаду лікаря-спеціаліста, оскільки її поновлення на роботі відбулося на підставі судового рішення про поновлення її на посаді лікаря-інтерна.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 16 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , витребувано справу з місцевого суду.
Матеріали справи надійшли до Верховного Суду 24 листопада 2020 року.
Згідно з частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Установлені судами фактичні обставини справи
Судами попередніх інстанцій установлено, що наказом Каховської центральної районної лікарні від 05 жовтня 2015 року № 304-к ОСОБА_1 зарахована на посаду лікаря-інтерна зі спеціальності «Стоматологія» до поліклініки
(с. Любимівка) Каховської центральної лікарні з 06 жовтня 2015 року по
30 червня 2017 року, з подальшим переведенням на посаду лікаря-стоматолога поліклініки (с. Любимівка) Каховської центральної лікарні, після закінчення інтернатури.
Наказом головного лікаря Каховської центральної районної лікарні від 08 червня 2017 року за заявою ОСОБА_2 їй було надано щорічну відпустку на період з 01 липня 2017 року по 31 липня 2017 року.
22 липня 2017 року (під час перебування у відпустці) позивачка звернулася до Каховської Центральної районної лікарні з заявою про припинення трудових відносин за власним бажанням з 31 липня 2017 року.
31 липня 2017 року наказом № 226-к ОСОБА_1 звільнена з посади лікаря-інтерна.
Рішенням Каланчацького районного суду Херсонської області від 26 березня 2019 року, залишеним без змін постановою Херсонського апеляційного суду від 15 липня 2019 року, у справі № 657/1990/17 задоволено позов ОСОБА_1 до КНП «Каховська ЦРЛ» про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Скасовано наказ Каховської центральної районної лікарні від 31 липня 2017 року №226-к про звільнення ОСОБА_1 з роботи за власним бажанням згідно статті 38 КЗпП України, поновлено позивачку на посаді лікаря-інтерна зі спеціальності «Стоматологія» Каховської центральної районної лікарні, стягнуто з Каховської центральної районної лікарні на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 01 серпня 2017 року по 30 січня 2019 року в розмірі 72 229,60 грн.
Наказом КНП «Каховська ЦРЛ» від 17 травня 2019 року № 312-к ОСОБА_1 поновлено на посаді лікаря-інтерна зі спеціальності «стоматологія» з 31 липня 2017 року. Підстава: рішення Каланчацького районного суду Херсонської області від 26 березня 2019 року.
Наказом КНП «Каховська ЦРЛ» від 06 червня 2019 року №102-ка ОСОБА_1 , як лікарю-інтерну зі спеціальності «стоматологія», надано щорічну планову відпустку 24 основних календарних днів та 7 додаткових календарних днів з
03 червня 2019 року по 05 липня 2019 рік включно.
Наказом КНП «Каховська ЦРЛ» від 26 червня 2019 року № 352-к ОСОБА_1 , на підставі заяви від 18 червня 2019 року, звільнено з посади лікаря - інтерна за власним бажанням (стаття 38 КЗпП України) з 05 липня 2019 року.
27 червня 2019 року ОСОБА_1 направила на адресу КП «Каховська ЦРЛ» заяву про відкликання заяви про звільнення за власним бажанням від 18 червня 2019 року, та в цей же день подала заяву про звільнення за власним бажанням на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України.
Наказом КНП «Каховська ЦРЛ» від 01 липня 2019 року №357-к скасовано наказ №352-к від 26 червня 2019 року «Про припинення трудового договору», яким звільнено з 05 липня 2019 року ОСОБА_1 за власним бажанням, як такий, що не набрав чинності. Листом від 02 липня 2019 року №1093 ОСОБА_1 повідомлено про відсутність підстав для її звільнення з 06 липня 2019 року на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України та вказано на необхідність приступити до роботи з 08 липня 2019 року.
Вимоги щодо виходу на роботу ОСОБА_1 не виконала. Факт відсутності ОСОБА_1 на робочому місці зафіксовано доповідними записками та актами про відсутність на робочому місці у період з 08 липня по 15 липня 2019 року.
ОСОБА_1 не є членом профспілкового комітету.
Наказом КНП «Каховська ЦРЛ» від 24 липня 2019 року № 414-к ОСОБА_1 звільнено з посади лікаря -інтерна зі спеціальності «стоматологія» за прогули без поважних причин (пункт 4 частини першої статті 40 КЗпП України), з
30 липня 2019 року.
Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування
Установлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги
правильність висновків судів не спростовують.
Згідно зі статтею 15 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, у зв`язку з поміщенням до медвитверезника, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов`язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу).
Для встановлення факту прогулу, тобто факту відсутності особи на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, суду необхідно з`ясувати поважність причини такої відсутності.
Поважними причинами визнаються такі причини, що виключають вину працівника.
Отже, визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України є з`ясування поважності причин його відсутності на роботі.
Судами попередніх інстанцій установлено, що на підставі рішення Каланчацького районного суду Херсонської області від 26 березня 2019 року, ОСОБА_1 17 травня 2019 року поновлена на посаді лікаря-інтерна зі спеціальності «стоматологія» КНП «Каховської ЦРЛ». Після поновлення позивачки на роботі, відповідач три рази повідомляв її про необхідність прибуття до місця роботи, ознайомлення з наказом про поновлення, оформлення відповідних документів щодо виходу на роботу. 03 червня 2019 року ОСОБА_1 направила відповідачу листа у якому повідомила, що 31 травня 2019 року вона ознайомилася з наказом про поновлення на роботі та просила надати їй щорічну відпустку. З 03 червня 2019 року по 05 липня 2019 року ОСОБА_1 перебувала у відпустці, до закінчення якої направила відповідачу заяву про звільнення її з роботи за власним бажанням з 05 липня 2019 року. До настання зазначеного терміну, ОСОБА_1 відкликала свою заяву про звільнення з роботи за власним бажанням, та просила звільнити її з роботи з 06 липня 2019 року на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, посилаючись на те, що відповідач в порушення норм трудового законодавства не виконав обов`язку щодо переведення її на посаду лікаря-спеціаліста. У відповідь на подану заяву роботодавець повідомив позивачку про відсутність підстав для її звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України та зазначив про необхідність виходу на роботу 08 липня 2019 року. У зв`язку з невиходом позивачки на роботу, 12 липня 2019 року відповідач направив їй листа у якому зазначив про необхідність надання пояснень про причини неявки на роботу, на що позивачка не відреагувала.
Установивши відсутність ОСОБА_1 на робочому місці з 08 по 15 липня
2019 року, що підтверджується актами та доповідними записками уповноважених працівників КНП «Каховська ЦРЛ», а також відсутність поважних причин, які перешкоджали їй вийти на роботу, правильними є висновки судів попередніх інстанцій про правомірність звільнення ОСОБА_1 з роботи на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України.
Обґрунтованими є також висновки судів щодо відсутності підстав для звільнення ОСОБА_1 за частиною третьою статті 38 КЗпП України, з огляду на таке.
Відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
Разом з тим, відповідно до вимог статті 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.
ОСОБА_1 обґрунтовувала заяву про звільнення її на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України не виконанням відповідачем свого обов`язку, передбаченого пунктом 4 наказу Каховської центральної районної лікарні від
05 жовтня 2015 року № 304-к про переведення її на посаду лікаря-спеціаліста після закінчення інтернатури та присвоєння їй відповідної спеціальності.
Суди установили, що 17 травня 2019 року ОСОБА_1 на підставі рішення Каланчацького районного суду Херсонської області від 26 березня 2019 року була поновлена на посаді лікаря-інтерна зі спеціальності «стоматологія»
КНП «Каховської ЦРЛ». Після поновлення позивачки на посаді, з якої вона була незаконно звільнена, вона фактично до роботи не приступила, подала заяву про надання їй відпустки, у якій перебувала з 03 червня 2019 року по 05 липня
2019 року. Під час перебування у відпустці, ОСОБА_1 первинно подала заяву від 18 червня 2019 року про її звільнення за власним бажанням з 05 липня
2019 року, яку відкликала 27 червня 2019 року, і в цей же день подала заяву про її звільнення за власним бажанням з підстав передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України, посилаючись на невиконання відповідачем обов`язку щодо переведення її на посаду лікаря-спеціаліста. З огляду на зазначені обставини, зокрема поновлення позивачки на посаді лікаря-інтерна на підставі судового рішення, відсутність звернення позивачки із заявою про переведення на посаду лікаря-спеціаліста та відмови відповідача у задоволенні такої заяви з наведенням відповідних мотивів, обґрунтованими є висновки судів попередніх інстанцій про відсутність порушень відповідачем вимог законодавства про працю, а отже відсутність підстав для звільнення ОСОБА_1 на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України.
Безпідставним є також посилання ОСОБА_1 на не врахування судами попередніх інстанцій правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 08 травня 2019 року у справі № 489/1609/17, а саме, що не може бути поставлено в провину працівнику відсутність на робочому місці, місцезнаходження якого не було повідомлено. Звільнення працівника за невихід на роботу у зв`язку з незаконним переведенням не можна вважати прогулом без поважних причин.
У вказаній справі Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що переведення працівника на робоче місце, що розташоване в іншому населеному пункті відбулося за відсутності його згоди та недотриманням передбаченого частиною третьою статті 32 КЗпП України двомісячного строку, а тому невихід його на роботу не може вважатися прогулом без поважних причин, тоді як у справі, що переглядається позивачка обґрунтовувала свої вимоги невиконанням відповідачем обов`язку щодо переведення її на іншу посаду, а не зміною істотних умов праці, що за фактичними обставинами та правовим регулюванням є відмінним від обставин встановлених судами у справі № 489/1609/17.
Доводи касаційної скарги щодо недопустимості наданих відповідачем доказів зводяться виключно до незгоди позивачки із прийнятим рішенням та переоцінки доказів.
Верховний Суд зауважує, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів, що відповідає висновками, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18). Отже, переглядаючи законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, суд касаційної інстанції, діючи у межах повноважень визначених статтею 400 ЦПК України, не вправі здійснювати переоцінку доказів.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Аналізуючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення ухвалені з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому відсутні підстави для задоволеннякасаційної скаргиОСОБА_1 .
Керуючись статтями 400 401 415 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Каланчацького районного суду Херсонської області від 05 лютого
2020 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 16 липня 2020 року залишити без змін.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Г. І. Усик
І. Ю. Гулейков
О. В. Ступак