№ 676/99/21

Постанова

Іменем України

31 жовтня 2022 року

м. Київ

справа № 676/99/21

провадження № 61-15205св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Енселко Агро»,

третя особа - державний реєстратор Соколівської сільської ради Ярмолинецького району Ткачук Олена Ігорівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 11 травня 2021 року у складі судді Шевцової Л. М. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 03 серпня 2021 року у складі колегії суддів: Костенка А. М., Гринчука Р. С., Грох Л. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Енселко Агро» (надалі - Товариство), за участю третьої особи - державного реєстратора Соколівської сільської ради Ярмолинецького району Ткачук О. І., про визнання правочину недійсним та скасування державної реєстрації.

Позов мотивувала тим, що їй належить на підставі державного акту про право приватної власності земельна ділянка площею 2,16 га із кадастровим номером 6822486800:05:019:0114 на території Рудської сільської ради, Кам`янець-Подільського району Хмельницької області.

Зазначила, що у травні 2018 року уклала з ТОВ «Енселко Агро» договір про надання права користування зазначеною земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). Договір зареєстровала державний реєстратор Соколівської сільської ради Ярмолинецького району Хмельницької області Ткачук О. І.

Проте, після укладення цього договору стало зрозумілим, що в такий спосіб сторони фактично уклали договір купівлі-продажу земельної ділянки.

Не погоджуючись з таким договором, зазначила, що на час укладення договору перебувала під впливом тяжких обставин, оскільки була вагітна, потребувала лікування перед пологами, а умови договору передбачали отримання необхідних на той час коштів.

При підписанні договору позивачка фактично ознайомилася лише з останньою сторінкою договору, ознайомитися з повним текстом договору не мала змоги через погане самопочуття.

Посилалася, що саме через наявність тяжких обставин, перебуваючи у стресовому стані, через страх за життя своєї ще ненародженої дитини та необхідності лікування, вирішила укласти цей договір. Однак, потім з`ясувалось, що при укладенні договору не правильно зрозуміла умови, які є істотними, зокрема, щодо його ціни та строку дії договору.

Просила суд визнати недійсним договір про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), укладений між нею та Товариством, скасувати державну реєстрацію, номер запису про інше речове право 26387627 від 30 травня 2018 року права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням від 11 травня 2021 року Кам`янець-Подільський міськрайонний суд Хмельницької області у позові відмовив.

Суд першої інстанції виходив з того, що доводи ОСОБА_1 про те, що правочин є удаваним та укладався саме як договір купівлі-продажу за формою та змістом не знайшов свого підтвердження.

Вважав, що оскільки позивач передала ТОВ «Енселко Агро» (емфітевт) право володіння та право цільового використання земельної ділянки (емфітевтичне право) сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, зокрема зберігаючи за собою право розпорядження нею.

Зазначив, що оскільки ОСОБА_1 уклавши договір щодо належної їй земельної ділянки не втратила право власності на неї, а передала лише дві складових частини права власності, цей договір не може вважатися договором купівлі-продажу і до нього не можуть застосовуватися норми права, що регулюють правовідносини купівлі-продажу земельної ділянки.

На думку місцевого суду, крім того, право емфітевзису є речовим правом. Тобто, для його виникнення потрібно не лише укласти відповідний договір, а й зареєструвати це право в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Лише з моменту такої реєстрації власник земельної ділянки вважатиметься таким, що передав право емфітевзису емфітевтові, а емфітевт його набув.

Дійшов висновку, що твердження позивача про те, що вона уклала та підписала договір емфітевзису під впливом тяжких обставин і введенням її оману, її необізнаність та стресовий стан, довірливість до роз`яснень відповідача є безпідставними і такими, що не можуть бути підставами для визнання правочину недійсним.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

На рішення суду першої інстанції ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу.

Хмельницький апеляційний суд постановою від 03 серпня 2021 року цю апеляційну скаргу залишив без задоволення.

Рішення Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 11 травня 2021 року залишив без змін.

Апеляційний суд виходив з того, що сторони уклали договір відповідно до вимог Земельного та Цивільного кодексів ( в редакції на час його укладення), дійшли згоди щодо всіх істотних умов договору (строку дії, ціни, прав та обов`язків сторін, відповідальності сторін тощо), ОСОБА_1 , як власник земельної ділянки, виявила бажання передати дану земельну ділянку відповідачу у користування для сільськогосподарських потреб, а Товариство погодилося прийняти цю земельну ділянку для використання з метою виробництва сільськогосподарської продукції, при укладенні спірного договору діяла свідомо, вільно, враховуючи власні інтереси, прийняла рішення про передачу земельної ділянки в користуванні відповідачу за обумовлену між сторонами плату, та вступила з відповідачем в договірні відносини, визначивши при цьому характер правочину і умови.

Зазначив, що позивачка не довела, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, що відповідач навмисно ввів її в оману щодо обставин, які мають істотне значення, що правочин нею вчинено під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним судом не встановлено, тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у позові.

На думку суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 не навела доказів того, що між сторонами відбувся саме договір купівлі-продажу земельної ділянки, позивачка не позбавлена можливості розірвати договір за наявності, передбачених законом підстав, договір може припинити дію з підстав, визначних в самому договорі чи законі (наприклад припинення юридичної особи), а позивачка зможе вільно розпорядитись власною земельною ділянкою.

Посилання ОСОБА_1 на невідповідність законодавству оспорюваного договору в частині визначення строку його дії є безпідставними та такими, що не ґрунтуються на вимогах закону, оскільки з цих підстав приписи частини четвертої статті 93 ЗК України, статті 19 Закону України «Про оренду землі» не можуть бути застосовані при вирішення спору щодо договорів емфітевзису.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у вересні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 ,посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 26 жовтня 2021 року відкрив касаційне провадження, витребував справу з суду першої інстанції, надіслав учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснив їм право подати відзив на касаційну скаргу.

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункти 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

У листопаді 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження ОСОБА_1 зазначила неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм права у подібних правовідносинах без врахування висновків викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 387/515/18, Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 311/4089/15-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 229/1724/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України); відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивувала тим, що строк на який укладено договір, а саме 99 років, є надто великим та передавши право користування землею на дуже тривалий час, позивач певним чином обмежена у своїх правах.

Суди попередніх інстанцій не врахували, що в договорі жодних умов стосовно проведення індексації орендної плати не встановлено.

Заявниця вважає договір удаваним правочином, який вчинено відповідачем для приховання іншого правочину, а саме договору купівлі-продажу земельної ділянки і зазначене свідчить про фактичне володіння та розпорядження відповідачем земельною ділянкою позивачки.

Вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили, не повно встановили обставини справи та не проаналізували інформацію стосовно тяжкої життєвої ситуації, в якій перебувала позивач на момент укладення договору.

Зазначила, що отримала суму у розмірі 74 131,72 грн, що значно менше ніж зазначено у договорі.

Відзив на касаційну скаргу

У грудні 2021 року ТОВ «Енселко Агро» подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просило суд залишити її без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін.

Зазначило що дії позивача щодо пред`явлення позову до відповідача про визнання його недійсним, з урахуванням того, що позивач особисто уклала та підписала договір емфітевзису, суперечить її попередній поведінці і є недобросовісними.

Вважає, що суди попередніх інстанцій дослідили в повному обсязі всі зібрані сторонами докази, дали їм юридичну оцінку, правильно застосували норми матеріального права, які регулюють подібні відносини та розглянули дану справу з дотриманням норм процесуального права та прав всіх учасників справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку від 18 жовтня 2004 року ОСОБА_1 є власницею земельної ділянки з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 2,16 га, кадастровий номер 6822486800:05:019:0114 на території Рудської сільської ради Кам`янець-Подільського району Хмельницької області.

18 липня 2018 року ОСОБА_1 та ТОВ «Енселко Агро» уклали договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).

За умовами договору ОСОБА_1 передала ТОВ «Енселко Агро» право користування земельною ділянкою, площею 2,16 га, кадастровий номер 6822486800:05:019:0114 на території Рудської сільської ради Кам`янець-Подільського району Хмельницької області, з метою здійснення сільськогосподарської діяльності, зберігаючи за собою право розпорядження нею.

Пункт 2.1 договору визначає, що сторони домовились про те, що емфітевтичне право за цим договором встановлюється на строк до 31 грудня 2117 року, тобто на 99 років.

За пунктами 3.1, 3.3 плата за користування земельною ділянкою, яка передається землевласником землекористувачу, встановлюється за погодженням сторін в розмірі 92 089,10 грн за весь термін дії договору. Плата за користування земельною ділянкою сплачується у грошовій формі шляхом перерахування грошових коштів на банківський рахунок землевласника.

У пункті 9.3 договору сторони підтвердили, що цей договір не носить фіктивного та удаваного правочину, сторони свідчать, що цей договір уклали між собою не під впливом помилки, обману, насильства та тяжких обставин, та при повному розумінні сторонами своїх дій, та змісту даного правочину, та правових наслідків, які несе для сторін факт його укладення.

Договір зареєстровав державний реєстратор Соколівської сільської ради Ярмолинецького району 30 травня 2018 року № 26387627.

07 червня 2018 року ОСОБА_1 отримала від ТОВ «Енселко Агро» за договором про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб 74 131,12 грн (з урахуванням сплачених податків).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржено з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Межі розгляду справи судом

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункти 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України(неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм права у подібних правовідносинах без врахування висновків викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 387/515/18, Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 311/4089/15-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 229/1724/18; відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах).

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що сторони уклали договір відповідно до вимог Земельного та Цивільного кодексів в редакції на час його укладення, дійшли згоди щодо всіх істотних умов договору (строку дії, ціни, прав та обов`язків сторін, відповідальності сторін тощо), ОСОБА_1 , як власник земельної ділянки, виявила бажання передати дану земельну ділянку відповідачу у користування для сільськогосподарських потреб, а Товариство погодилося прийняти цю земельну ділянку для використання з метою виробництва сільськогосподарської продукції, при укладенні спірного договору позивачка діяла свідомо, вільно, враховуючи власні інтереси, прийняла рішення про передачу земельної ділянки в користуванні відповідачу за обумовлену між сторонами плату, та вступила з відповідачем в договірні відносини, визначивши при цьому характер правочину і умови.

Зокрема, ОСОБА_1 не довела, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, відповідач правочину навмисно ввів її в оману щодо обставин, які мають істотне значення, що правочин вчинила під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, отже підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним суд не встановив.

Вважав, що позивачка не навела доказів того, що між сторонами відбувся саме договір купівлі-продажу земельної ділянки, ОСОБА_1 не позбавлена можливості розірвати договір при наявності, передбачених законом підстав, договір може припинити дію з підстав, визначних в самому договорі чи законі (наприклад припинення юридичної особи), а власниця зможе вільно розпорядитись земельною ділянкою.

Зазначив. що посилання ОСОБА_1 на невідповідність законодавству оспореного договору в частині визначення строку його дії є безпідставними та такими, що не ґрунтуються на вимогах закону, оскільки з цих підстав приписи частини четвертої статті 93 ЗК України, статті 19 Закону України «Про оренду землі» не можуть бути застосовані при вирішення спору щодо договорів емфітевзису.

Колегія суддів погодилася із висновками судів першої та апеляційної інстанцій.

За частиною першою статті 102-1 ЗК України (в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин) право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до ЦК України.

Частина п`ята цієї статті передбачає, що укладення договорів про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови здійснюється відповідно до ЦК України з урахуванням вимог цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 407 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.

Згідно із пунктом 3 частини першої статті 395 ЦК України, речовим правом на чуже майно є право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).

Строк договору про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб встановлюється договором (стаття 408 ЦК України).

На підставі статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначені умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Стаття 203 ЦК України встановила загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Як слідує із статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Під час вирішення спорів щодо права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) або для забудови (суперфіцій) суди мають виходити з того, що згідно зі статтею 102-1 ЗК України право на таке користування виникає на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися нею для сільськогосподарських потреб або для забудови відповідно до ЦК України.

Підставою для виникнення права користування чужою земельною ділянкою для забудови може також бути заповіт. З урахуванням вимог ЗК України укладення таких договорів, їх умови, строки та права і обов`язки сторін за ними, а також підстави припинення регулюються главами 33 і 34 ЦК України.

Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови може бути припинено за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом.

За удаваним правочином (стаття 235 ЦК України) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.

Суди встановили, що уклали договір емфітевзису відповідно до вимог Земельного та Цивільного кодексів в редакції на час його укладення, дійшли згоди щодо всіх істотних умов договору (строку дії, ціни, прав та обов`язків сторін, відповідальності сторін тощо), ОСОБА_1 , як власник земельної ділянки, виявила бажання передати дану земельну ділянку відповідачу у користування для сільськогосподарських потреб, а Товариство погодилося прийняти цю земельну ділянку для використання з метою виробництва сільськогосподарської продукції, при укладенні спірного договору позивачка діяла свідомо, вільно, враховуючи власні інтереси, прийняла рішення про передачу земельної ділянки в користуванні відповідачу за обумовлену між сторонами плату, та вступила з відповідачем в договірні відносини, визначивши при цьому характер правочину і умови.

Пункт 9.3 договору визначає, що сторони стверджують, що договір не має характеру фіктивного та удаваного правочину, сторони свідчать, що договір уклали між собою не під впливом помилки, обману, насильства та тяжких обставин, тобто в договорі сама позивачка заперечила наявність вказаних фактів, на які на даний час посилається як на підставу позовних вимог.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, встановив, що зі змісту договору емфітевзис слідує, що власник земельної ділянки - ОСОБА_1 , виявила бажання передати Товариству у користування земельну ділянку для сільськогосподарських потреб, а Товариство погодилося прийняти цю земельну ділянку для використання з метою виробництва сільськогосподарської продукції, та, за погодженням сторін, договір уклали на 99 років, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Доводи касаційної скарги про те, що правочин є удаваним, який вчинено відповідачем для приховання іншого правочину, а саме договору купівлі-продажу земельної ділянки, не знайшли підтвердження у справі.

За змістом оспореного договору ОСОБА_1 (власник) передала ТОВ «Енселко Агро» (емфітевт) лише право володіння та право цільового використання земельної ділянки (емфітевтичне право) сільськогосподарського призначення, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, при цьому зберігаючи за собою право розпорядження нею.

Отже, позивачка, уклавши договір щодо належної їй земельної ділянки, не втратила право власності на неї, а цей договір не може вважатися договором купівлі-продажу і до нього не можуть застосовуватися норми права, що регулюють правовідносини купівлі-продажу земельної ділянки.

Пункт 3 частини першої статті 395 ЦК України визначає, що самостійним різновидом виду речового права на чуже майно є право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).

Підстави виникнення, порядок оформлення, припинення та інші питання щодо емфітевзису врегульовані частиною п`ятою статті 102-1 ЗК України та Главою 33 Розділу II «Речові права на чуже майно» Книги третьої «Право власності та інші речові права» ЦК України, а орендні відносини щодо земельної ділянки регулюються іншими положеннями діючого законодавства.

Отже посилання позивача на невідповідність законодавству оспореного договору в частині визначення строку його дії та відсутності умов стосовно не проведення чи проведення індексації орендної плати є безпідставними та не ґрунтуються на вимогах закону.

Можливість одного й того самого майна (речі) - земельної ділянки, за певних обставин виступати як предмет договору емфітевзису або як об`єкт оренди, зазначений у статті 15 Закону «Про оренду землі», не є підставою для ототожнення правовідносин, що виникають на підставі договору емфітевзису, правовідносинам, пов`язаним з орендою, які регулюються іншими нормами законодавства.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 30 вересня 2019 року у справі № 222/1733/17.

Не знайшли підтвердження у справі доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, які висловили у постановах Велика Палат Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 387/515/18, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, Верховний Суд від 18 квітня 2018 року у справі № 311/4089/15-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 229/1724/18, оскільки в наведених справах та справі, яка переглядається, є різними підстави позову та встановлені фактичні обставини.

Так, у справі № 387/515/18, на яку посилається заявник, як на приклад неоднакового застосування норми права, суди встановили, що на час підписання 15 лютого 2016 року оскарженого договору оренди та реєстрації права оренди земельної ділянки за ФГ «Волков В. В.» був чинним договір оренди цього ж об`єкта, підписаний 15 грудня 2008 року і зареєстрований у відділі Держкомзему в Добровеличківському районі Кіровоградської області 03 червня 2011 року в Державному реєстрі земель.

У справі № 311/4089/15-ц, на яку посилається заявник, як на приклад неоднакового застосування норми права, Верховний Суд погодився з апеляційним судом у тому, що спірний договір встановлення емфітевзису сторони уклали під час дії договору оренди цієї ж земельної ділянки від 06 вересня 2007 року, тобто без вирішення питання про припинення або розірвання договору оренди земельної ділянки, а також договір не пройшов державної реєстрації, як того вимагали положення статей 3, 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», оспорений правочин порушив право власності позивача, тому наявні підстави для визнання договору встановлення емфітевзису недійсним та повернення земельної ділянки у власність позивача.

Також, у справі № 229/1724/18, на яку послався заявник, як на приклад неоднакового застосування норми права, Верховний Суд дійшов висновків, що довіреність, на підставі якої вчинили оспорений правочин, не містить визначених повноважень повірених на укладення договору емфітевзису, який уклали на 100 років зі сплатою компенсаційного платежу у розмірі 2 грн на рік, відносно земельної ділянки, власником якої є позивач.

У справі, на яку послався заявник, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли неправильного висновку, тому що укладаючи оспорюваний договір емфітевзису представник з власної ініціативи розширив межі наданих йому повноважень, не погодив такий відступ із довірителем і не отримав наступного схвалення останнім, що є підставою для визнання такого правочину недійсним, та, як наслідок, підставою для зобов`язання відповідача повернути позивачу спірну земельну ділянку.

У справі № 390/34/17, на яку послався заявник, як на приклад неоднакового застосування норми права, Верховний Суд зазначив, що дії позивача, який уклав 24 грудня 2013 року додаткову угоду до договору оренди землі від 19 листопада 2007 року № 61, а згодом пред`явив позов про визнання договору оренди землі від 19 листопада 2007 року № 61 неукладеним, суперечать його попередній поведінці (укладенню додаткової угоди та отриманню плати за користування земельною ділянкою) і є недобросовісними.

У цієї справі, на яку послався заявник, відмовляючи у позові, апеляційний суд обґрунтовано врахував, що спірний договір оренди сторони уклали та підписали за життя орендодавця, виконували, його реєстрація після смерті власника земельної ділянки не свідчить про його неукладеність, умови договору не передбачають автоматичне припинення оренди у зв`язку із переходом права власності на земельну ділянку, договір продовжував виконуватися й позивачем, який набув право власності на земельну ділянку і уклав додатковий договір з орендарем щодо умов договору.

За таких обставин не підтвердилися доводи касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій висновків про застосування норми права у подібних правовідносинах, що містяться у наведених як приклад постановах касаційного суду.

Саме по собі посилання на справи з подібними правовідносинами, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.

З огляду на встановлені у справі обставини та норми чинного законодавства, Верховний Суд дійшов висновку про неприйнятність доводів касаційної скарги про відсутність висновку щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, оскільки Верховний Суд виклав такі висновки, зокрема, у постанові від 30 вересня 2019 року у справі № 222/1733/17, на яку посилався й апеляційний суд.

У справі, яка переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій належним чином встановили фактичні обставини, врахували доводи сторін, надали належну оцінку поданим сторонами доказам та правильно застосували норми права.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не дослідили докази, не повно встановили обставини справи та не проаналізували інформацію стосовно тяжкої життєвої ситуації, в якій перебувала позивачка на час укладання договору виходять за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначені статтею 400 ЦПК України.

Аналізуючи обсяг дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, вмотивованість висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку про те, що суди попередніх інстанцій надали сторонам вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи касаційної скарги не знайшли підтвердження у справі.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За таких обставин касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для розподілу судових витрат, понесених заявником у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 409 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 11 травня 2021 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 03 серпня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк І. М. Фаловська