Постанова
Іменем України
22 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 697/146/21
провадження № 61-13554св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,
за касаційною скаргою адвоката Потієнко Тетяни Миколаївни як представника ОСОБА_1 на рішення Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 28 квітня 2021 року у складі судді Скирди Б. К. та постанову Черкаського апеляційного суду від 08 липня 2021 року у складі колегії суддів: Вініченка Б. Б., Новікова О. М., Бондаренка С. І.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позову
У січні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а саме будинком АДРЕСА_1 ; встановити порядок виконання рішення суду, яким зазначити, що воно є для реєстраційного відділу виконавчого комітету Канівської міської ради Черкаської області підставою для зняття з реєстрації у вказаному будинку ОСОБА_2 як такої, що втратила право користування житловим приміщенням, без надання паспорта.
На обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 зазначав, що він є власником вказаного будинку, в якому зареєстрована ОСОБА_2 .
Оскільки відповідач починаючи з 2018 року за місцем реєстрації не проживає, позивач вважає, що вона втратила право користування спірним будинком, адже не проживає у ньому понад один рік, а добровільно знятися з реєстрації відмовляється.
Ураховуючи наведене, позивач просив позов задовольнити.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Канівський міськрайонний суд Черкаської області рішенням від 28 квітня 2021 року в задоволенні позову відмовив.
Рішення суду першої інстанції мотивоване недоведеністю ОСОБА_1 належними та допустимими доказами, що відповідач ОСОБА_2 без поважних причин понад один рік не проживала за зареєстрованим місцем проживання та втратила інтерес до права користування житлом.
Короткий зміст рішення апеляційного суду
Черкаський апеляційний суд постановою від 08 липня 2021 року рішення Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 28 квітня 2021 року залишив без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження відсутності відповідача у спірному будинку понад один рік без поважних причин. Причиною відсутності відповідача за вказаною адресою є хвороба їх онуки, створення позивачем їй перешкод у користуванні спірним будинком, унаслідок чого вона була позбавлена можливості вільно та безперешкодно користуватись спірним житлом.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її узагальнені аргументи
У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду 12 серпня 2021 року, адвокат Потієнко Т. М. як представник ОСОБА_1 просить скасувати рішення Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 28 квітня 2021 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 08 липня 2021 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 17 березня 2021 року у справі № 188/242/18; суд не дослідив зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.
На обґрунтування касаційної скарги заявник зазначає, що при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
Оскільки відповідач тривалий час добровільного не проживає у спірному житлі, вказане свідчить про те, що вона втратила інтерес до нього. Крім того, про цей факт свідчить те, що оплату за утримання будинку та комунальні послуги здійснює тільки позивач. Факт неможливості продовжувати проживати у спірному житлі відповідач в суді не доводила.
Позивач не чинив відповідачу будь-яких перешкод у користуванні спірним будинком, зміна замка на хвіртці на початку 2021 року спричинена тим, що замок зламався і не підлягав відновленню. Відповідач ніколи не зверталась з відповідними заявами до компетентних органів про усунення перешкод у користуванні спірним житлом та вселення до нього. Тому суди дійшли неправильних висновків, адже відповідач добровільно не проживала у спірному житловому приміщенні без поважних причин як мінімум 1,5 року, чого вона сама не заперечувала.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 22 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
03 грудня 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
19 вересня 2003 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_1 укладено договір дарування 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_1 .
20 грудня 2019 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_4 укладено договір про поділ спірного будинку в натурі.
Заочним рішенням Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 22 грудня 2020 року, шлюб між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , який зареєстровано 30 квітня 1987 року, було розірвано.
З довідки про склад сім`ї або зареєстрованих у спірному будинку осіб, яка видана уповноваженому власнику (співвласнику, наймачу) житлового приміщення (будинку), членові житлово-будівельного кооперативу ОСОБА_1 , від 25 січня 2021 року № 218 відомо, що вбудинку АДРЕСА_1 зареєстрований ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .
Згідно з актом фактичного проживання осіб від 29 січня 2021 року, посвідченим керуючим справами виконавчого комітету Канівської міської ради, ОСОБА_7, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 засвідчили, що ОСОБА_1 фактично проживає у спірному будинку з 09 грудня 1994 року до цього часу, а ОСОБА_2 з 2018 року фактично не проживає в цьому будинку.
У суді першої інстанції були заслухані як свідки особи, які підписали акт фактичного проживання осіб від 29 січня 2021 року, які пояснили суду, що є сусідами позивача та відповідача. Свідок ОСОБА_7 проживає по сусідству з позивачем з червня 2020 року. Свідок ОСОБА_6 вказала, що не бачила відповідача близько року, а за період 2018-2019 рік достовірно пригадати не змогла. Свідок ОСОБА_5 у своїх показаннях зазначила, що не бачила відповідача за місцем реєстрації півтора року точно.
Допитані судом як свідки ОСОБА_8 і ОСОБА_9 пояснили, що періодична відсутність відповідача за місцем реєстрації була зумовлена хворобою онуки та необхідність перебування ОСОБА_2 за місцем проживання невістки, сина та онуки у м. Києві з метою допомоги у догляді за дитиною.
Свідок ОСОБА_8 зазначила, що позивач інколи зачиняв двері будинку зсередини, змінював замок на вхідних дверях до будинку, у зв`язку із чим вона з відповідачем не могли потрапити до будинку, стояли і чекали, допоки він відчинить двері. Навіть коли у відповідача був ключ, то вона однаково не мала змоги потрапити до будинку, оскільки позивач зачинявся зсередини і відповідач ночувала в будинку сестри. Під час карантину відповідач з дитиною свідка проживала за місцем своєї реєстрації, однак це тривало недовго, оскільки позивач змінив замок і вони проживали у сестри. Свідок вказала, що на цей час позивач чинить перешкоди, замінив замки на хвіртці та на вхідних дверях до будинку.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Верховний Суд, перевіривши правильність застосування судом норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не
підлягає задоволенню з огляду на таке.
Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Разом з тим у статті 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Частиною четвертою статті 156 ЖК Української РСР, статтею 405 ЦК України певною мірою врегульовано правовідносини власника житла з колишніми членами його сім`ї, зокрема визначено, що припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.
Відповідно до частини другої статті 405 ЦК України член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Згідно із вказаною нормою при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.
Згідно із статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року в справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, п. 47).
У пункті 44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03, ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач унаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Отже, визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Встановивши, що відповідач не проживала у спірному будинку з поважних причин, зокрема у зв`язку з необхідністю здійснення догляду на онукою та в результаті чинення позивачем їй перешкод у користування цим будинком, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову, адже позивач не довів, що відповідач втратила інтерес до спірного будинку.
Аргументи касаційної скарги висновків судів не спростовують, за своїм змістом зводяться до незгоди з ними та необхідності здійснення переоцінки фактичних обставин справи щодо доведеності заявлених позивачем вимог, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду (стаття 400 ЦПК України).
Висновки судів не суперечать висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду від 17 березня 2021 року у справі № 188/242/18.
Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду - без змін.
Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу адвоката Потієнко Тетяни Миколаївни як представника ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 28 квітня 2021 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 08 липня 2021 року залишити без змін.
Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко
М. Ю. Тітов