Постанова
Іменем України
04 березня 2020 року
м. Київ
справа № 707/1629/17-ц
провадження № 61-37982св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),
Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,
відповідачі (позивачі за зустрічним позовом): ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником - ОСОБА_4 , на рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 22 січня 2018 року у складі судді Морозова В. В. та постанову Апеляційного суду Черкаської області від 02 травня 2018 року у складі колегії суддів: Василенко Л. І., Карпенко О. В., Нерушак Л. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до
ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю.
Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його мати ОСОБА_5 , яка за життя усе своє майно заповіла відповідачам.
Рішенням Черкаського районного суду Черкаської області від 15 грудня
2006 року за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 визнано право власності у порядку спадкування на будинковолодіння
АДРЕСА_1 .
З відома відповідачів та за їхньою згодою позивач був зареєстрований у вищевказаному будинку і з того часу проживав у цьому будинку разом із дружиною. Крім його сім`ї у цьому будинку ніхто не проживав. Стосовно спадкового будинку він не виявляв наміру визнавати його своєю власністю.
Також посилався на те, що ОСОБА_3 постійно проживала у Російській Федерації та періодично раз у декілька років приїздила у с. Білозір`я Черкаського району Черкаської області, проте у спірному житловому будинку не проживала, а зупинялась у своїх подруг.
ОСОБА_2 після смерті своєї дружини став проживати з ОСОБА_6 у будинку АДРЕСА_2 , а після смерті останньої проживав у незареєстрованому шлюбі з ОСОБА_7 у будинку АДРЕСА_3 тому ж селі .
Посилався на те, що відповідачами не порушувалось питання щодо неправомірності проживання позивача у спірному домоволодінні, вимоги не пред`являлись, у зв`язку із чим вважав, що володів спірним майном добросовісно, відкрито і безперервно більше ніж 10 років.
Крім того посилався на те, що ним з дружиною за час проживання у спірному будинку виконувались усі роботи по утриманню цього будинку, надвірних споруд, обробітку земельної ділянки.
У зв`язку з вищевикладеним ОСОБА_1 просив суд визнати за ним право власності за набувальною давністю на будинковолодіння АДРЕСА_1 , що належить відповідачам ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у рівних частинах.
У листопаді 2017 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні власністю та виселення з будинку.
Зустрічний позов мотивовано тим, що вони вважали первісні позовні вимоги незаконними, необґрунтованими та такими, що порушують їхні права.
Зазначали, що рішенням Черкаського районного суду від 15 грудня
2006 року за ними було визнано право власності у порядку спадкування на будинковолодіння АДРЕСА_1 по 1/2 частини кожному в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_5 .
З 16 грудня 2003 року у спірному житловому будинку проживав ОСОБА_1 , який вселився у цей будинок без укладення договору найму та без визначення строку проживання.
Також посилались на те, що без їхньої згоди як власників спірного житлового будинку, було здійснено реєстрацію ОСОБА_1 у цьому будинку, у зв`язку із чим у травні 2010 року вони звертались із адміністративним позовом до Черкаського районного суду про визнання реєстрації фізичної особи незаконною, який ухвалою суду від 22 жовтня 2010 року залишено без розгляду у зв`язку з тим, що ОСОБА_1 визнав, що зареєструвався у спірному будинку без їх згоди та пообіцяв їм знятися з реєстрації місця проживання добровільно, тому ОСОБА_3 зверталася до суду із заявою про залишення позову без розгляду, оскільки спір вирішено мирним шляхом.
Проте, ОСОБА_1 свою обіцянку не виконав, з будинку не виселився, постійно провокував сварки та позбавляв їх можливості користуватися ним.
Вважали, що дії ОСОБА_1 перешкоджають позивачам за зустрічним позовом користуватися своєю власністю. Підстави користування вказаним жилим приміщенням ОСОБА_1 у первісному позові не доведено.
ОСОБА_1 самоправно зайняв будинок, який належав їм на праві власності.
З урахуванням викладеного, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 просили суд усунути перешкоди у користуванні спірним будинком, який належить їм на праві спільної часткової власності шляхом примусового виселення
ОСОБА_1 з указаного будинку без надання іншого жилого приміщення.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Черкаського районного суду Черкаської області від 22 січня
2018 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю відмовлено повністю.
Зустрічний позов задоволено.
Усунуто перешкоди у користуванні належним ОСОБА_2 та
ОСОБА_3 на праві спільної часткової власності будинковолодінням
АДРЕСА_1 , шляхом примусового виселення ОСОБА_1 без надання іншого жилого приміщення. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що вимоги позивача за первісним позовом про визнання за ним права власності за набувальною давністю є необґрунтованими та такими, що не підлягають до задоволення, оскільки не вважав його заволодіння будинком і проживання у ньому добросовісним. Протягом усього часу проживання позивача у ньому останньому було відомо про відсутність у нього підстав для набуття права власності, а саме про те, що за відповідачами зареєстровано право власності на будинок на підставі рішення суду.
ОСОБА_1 не довів, що є добросовісним набувачем, оскільки йому було відомо про належність спірного домоволодіння на праві приватної власності відповідачам, а показання допитаних у судовому засіданні свідків свідчать тільки про факт проживання ОСОБА_1 у спірному домоволодінні та про вчинення ним заходів щодо покращення його стану.
Враховуючи, що позивачі за зустрічним позовом звернулись до суду з вимогою усунути перешкоди у вільному володінні та користуванні належним їм майном, тому суд вважав, що ОСОБА_1 не мав законних підстав проживати у домоволодінні, яке йому не належить.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Апеляційного суду Черкаської області від 02 травня 2018 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 , подану представником - ОСОБА_4 , залишено без задоволення.
Рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 22 січня
2018 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивовано тим, що володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
Згідно з пунктом 9 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року
N 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено
ЦК України.
При вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке: володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна; володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності. У разі втрати не із своєї волі майна його давнісним володільцем та повернення цього майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування набувальна давність не переривається (частина третя статті 344 ЦК). Не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є сингулярним чи універсальним правонаступником, оскільки в цьому разі вона може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК України).
Отже, власники спірної нерухомості ОСОБА_1 були відомі, а за набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.
Таким чином, встановивши, що ОСОБА_1 було відомо, що власником спірного житла є відповідачі, про що ним зазначено у позовній заяві та долучено до заяви витяг про реєстрацію права власності від 19 червня
2007 року та копію рішення суду від 15 грудня 2006 року, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні первісного позову.
Позивачі за зустрічним позовом зверталися до суду з вимогою усунути перешкоди у вільному володінні належним їм майном, а тому відповідач за зустрічним позовом не мав законних підстав проживати у домоволодінні, яке йому не належало.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У касаційній скарзі, поданій у червні 2018 року до Верховного Суду,
ОСОБА_1 у особі представника ОСОБА_4 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просив скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення первісного позову.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 04 липня 2018 року було відкрито касаційне провадження у цій справі, витребувано із районного суду указану цивільну справу та зупинено виконання рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 22 січня 2018 року.
У вересні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 21 лютого 2020 року справу за позовом
ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю; за зустрчним позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні власністю та виселення з будинку призначено до розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що він добросовісно, відкрито і безперервно володів спірним будинком, повністю доглядав за ним, вчиняв дії щодо його покращення, проживає в ньому зі своєю дружиною
понад 10 років, тому вважав, що є всі підстави для застосування до спірних правовідносин статті 344 ЦК України та задоволення його позову.
Разом з тим він вважав, що вирішуючи питання щодо його виселення суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, порушив норми процесуального права, а саме: необґрунтовано відмовив йому у визнанні явки відповідачів за первісним позовом обов`язковою, оскільки, на його думку, можна було б з`ясувати суттєві питання, які стосувалися набувальної давності щодо добросовісності та відкритості у користуванні оспорюваним будинком, а також у правомірності його проживання в ньому.
Відзив на касаційну скаргу не надходив
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Відповідно до рішення Черкаського районного суду Черкаської області
від 15 грудня 2006 року за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 визнано право власності на спадкове майно, а саме по 1/2 частини житлового будинку з надвірними спорудами, що розташований по АДРЕСА_1 за кожним (а. с. 10).
Згідно витягу про реєстрацію права власності від 19 червня 2007 року
за № 14963117 ОСОБА_2 на праві приватної власності
належить 1/2 частини житлового будинку по АДРЕСА_1 (підстава виникнення права власності рішення Черкаського районного суду Черкаської області
від 15 грудня2006 року) (а. с. 9).
У відповідності до витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 21 липня 2009 року за № 23362474 ОСОБА_3 на праві приватної власності належить 1/2 частина будинку по АДРЕСА_1 (а. с. 73).
У технічному паспорті на домоволодіння по АДРЕСА_1 , виготовленому 01 червня 2009 року, власниками домоволодіння значаться ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з відповідними частками по 1/2 (а. с. 80-84).
Відповідно до довідки виданої Білозірською сільською радою 25 листопада 2009 року за № 3231 вбачається, що ОСОБА_1 , зареєструвався
по АДРЕСА_1 з 16 грудня 2003 року (а. с. 87).
Згідно довідки, виданої виконавчим комітетом Білозірської сільської ради на запит адвоката від 16 листопада 2017 року за № 1807/02-17 відповідно запису погосподарської книги, по АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (а. с. 90).
ОСОБА_1 долучив до поданої ним позовної заяви копію рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 15 грудня 2006 року та копію витягу про реєстрацію права власності від 19 червня 2007 року
№ 14963117 за ОСОБА_2 на праві приватної власності 1/2 частини житлового будинку по АДРЕСА_1 на підставі рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 15 грудня 2006 року.
Водночас матеріали справи містять долучений до зустрічного позову
доказ - адміністративний позов ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до сектору у справах громадянства еміграції та реєстрації фізичних осіб
Черкаського РВ ГУМВС України у Черкаській області, Білозірської сільської ради, ОСОБА_1 про визнання реєстрації фізичної особи, а саме ОСОБА_1 незаконною, який зареєстрований в Черкаському районному суді 31 травня 2010 року вх. № 5240. Позовні вимоги обґрунтовувалися, зокрема і рішенням Черкаського районного суду Черкаської області від 15 грудня 2006 року, яке було долучено (а. с. 76-78).
Відповідно до ухвали Черкаського районного суду Черкаської області
від 22 жовтня 2010 року, адміністративний позов ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до сектору у справах громадянства еміграції та реєстрації фізичних осіб Черкаського РВ ГУМВС України у Черкаській області, Білозірської сільської ради, ОСОБА_1 про визнання реєстрації фізичної особи залишено без розгляду у зв`язку із тим, що позивач ОСОБА_3 подала до суду заяву про залишення позову без розгляду, оскільки спір між сторонами вирішено мирним шляхом (а. с. 10).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга ОСОБА_1 , подана представником ОСОБА_4 , не підлягає задоволенню.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та ухвала суду апеляційної інстанції частково не відповідають.
Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Щодо вирішення судами першої та апеляційної інстанцій позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю
Частиною першої статті 41 Конституції України визначено, що право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
Глава 24 ЦК України регламентує набуття права власності.
Згідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до частини першої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено ЦК України.
Набувальна давність (або давність володіння) відноситься до первісних способів набуття права власності, тому що права набувача засновані не на минулій власності чи відносинах правонаступництва, а на обов`язковій сукупності обставин, передбачених частиною першою статті 344 ЦК України, до яких насамперед відносяться законний об`єкт володіння, добросовісність володіння, відкритість володіння, давність володіння та його безперервність (тобто строк володіння).
Набувальна давність визначається як засіб закріплення майна за суб`єктами, що ним володіють, у випадках, коли вони не мають можливості через певні обставини підтвердити підстави виникнення прав, а також в інших ситуаціях. Право власності за набувальною давністю може бути набутим як на безхазяйні речі, так і на майно, яке належить за правом власності іншій особі.
Володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
Згідно з пунктом 9 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено ЦК України.
При вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, що: володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна; володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності. У разі втрати не із своєї волі майна його давнісним володільцем та повернення цього майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування набувальна давність не переривається (частина третя статті 344 ЦК України).
Не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є сингулярним чи універсальним правонаступником, оскільки в цьому разі вона може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК України).
Отже, вирішуючи спір щодо визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю за ОСОБА_1 , суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку в силу вимог статей 12 81 89 ЦПК України, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання права власності на спірний будинок за набувальною давністю за останнім.
При цьому суди правильно виходили із того, що спірний житловий будинок на праві власності у рівних частинах на підставі рішення суду, яке є чинним, належить ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а також те, що ОСОБА_1 про це було відомо.
Також судами було враховано те, що за набувальною давністю може бути набуте право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.
Посилання касаційної скарги на те, що позивач за первісним позовом добросовісно, відкрито і безперервно володів спірним будинком, повністю доглядав за ним, вчиняв дії щодо його покращення, проживає в ньому зі своєю дружиною понад 10 років, були предметом суддів першої та апеляційної інстанції, яким була надана належна правова оцінка й не спростовують зазначених висновків судів про відсутність підстав для застосування положень статті 344 ЦК України та для задоволення первісного позову.
Інші доводи касаційної скарги не впливають на правильність прийнятих судових рішень та не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, обґрунтовано викладених в мотивувальних частинах судових рішень.
Щодо вирішення судами першої та апеляційної інстанцій позовних вимог ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні власністю та виселення з будинку
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року, відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року», Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7, 11 до Конвенції
від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися та розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (статті 316, 317, 319, 321 ЦК України).
Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його прав, хоч би ці порушенні і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами статей 16, 386, 391 ЦК України.
За статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Статтею 391 ЦК України встановлено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша ЦК України).
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Отже, власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна.
ОСОБА_1 з грудня 2003 року постійно проживав у спірному житловому будинку за згодою позивачів за зустрічним позовом і набув право користуванням чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом.
Відповідно до частини другої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.
Суди встановили, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є власниками спірного житлового будинку, які у досудовому порядку вимагали від ОСОБА_1 усунути перешкоди у користуванні житлом шляхом виселення.
ОСОБА_1 спільним побутом із ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не пов`язаний, тому його право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власників цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України.
Такий по суті висновок міститься у постановах Верховного Суду України
від 16 листопада 2016 року у справі № 709цс16, від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16.
Отже, право ОСОБА_1 на користування чужим майном (спірним житловим будинком) підлягає припиненню на вимогу власників цього майна відповідно до положень частини другої статті 406 ЦК України, а тому висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо наявності підстав для захисту порушеного права власності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні спірним будинком шляхом виселення останнього є правильними.
Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки судів першої та апеляційної інстанцій, які знайшли обґрунтовану оцінку у мотивувальній частині рішень, та переважно зводяться до переоцінки доказів і незгоди заявника з висновками судів щодо їх оцінки, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Таким чином, висновки судів першої та апеляційної інстанцій, перевірені під час касаційного перегляду, відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, доказам у справі надана належна правова оцінка.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи («Проніна проти України»,
№ 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.
Щодо зупинення виконання рішення
Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Враховуючи те, що ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 04 липня 2018 року було зупинено виконання рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 22 січня 2018 року до закінчення касаційного провадження, тому виконання судового рішення на підставі частини третьої статті 436 ЦПК України підлягає поновленню.
Керуючись статтями 400 409 410 416 418 419 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником - ОСОБА_4 , залишити без задоволення.
Рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 22 січня
2018 року та постанову Апеляційного суду Черкаської області від 02 травня 2018 року залишити без змін.
Поновити виконання рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 22 січня 2018 року.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара
С. Ф. Хопта
В. В. Шипович