03.09.2024

№ 712/8316/18

Постанова

Іменем України

16 березня 2020 року

м. Київ

справа № 712/8316/18

провадження № 61-10951св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач -ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Апеляційного суду Черкаської області від 03 травня 2019 року у складі колегії суддів: Вініченка Б. Б., Бондаренка С. І., Храпка В. Д.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом, в обґрунтування якого вказував, що згідно із довідкою Черкаського обласного об`єднаного бюро технічної інвентаризації (далі - ЧООБТІ) від 23 липня 2007 року домоволодіння по АДРЕСА_1 належало в частках ОСОБА_4 - 1/2 частки на підставі свідоцтва про право власності від 01 серпня 1973 року НОМЕР_1, 1/6 частки - на підставі свідоцтва на спадщину від 01 серпня 1973 року НОМЕР_2, 1/6 частки - на підставі договору дарування від 05 січня 1989 року № 2-66, а ОСОБА_1 - 1/6 частки на підставі свідоцтва про право на спадщину від 01 серпня 1973 року НОМЕР_2.

На підставі державного акту на право власності на земельну ділянку від 12 червня 2007 року № 010777500933 ОСОБА_3 та позивач були власниками земельної ділянки площею 609,0 кв. м по АДРЕСА_1 , в спільній частковій власності із визначенням ідеальних часток відповідно: 83,3 % за ОСОБА_3 та 16,7 % за позивачем.

Під час проживання у вказаному домоволодінні без відповідного дозволу було збудовано гаражі літ. «Е», «З», сараї літ. «И», «К», «Л», «д».

Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 06 листопада 2007 року у справі № 2-4423-07 задоволено позовні вимоги ОСОБА_3 та визнано за нею право власності на гаражі літ. «Е», «З», сараї літ. «И», «К», «Л», «д» по АДРЕСА_1 .

Також позивач вказує, що 03 вересня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладений договір дарування 3/6 частки житлового будинку, в тому числі і на господарські споруди та будівлі, право власності на яке визнано за рішенням суду, та 500/1000 частки земельної ділянки площею 609,0 кв. м по АДРЕСА_1 .

В подальшому, 04 серпня 2016 року, між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладений договір дарування 2/6 частки житлового будинку, в тому числі і на господарські споруди та будівлі, право власності на яке визнано за рішенням суду, та 333/1000 частки земельної ділянки площею 609,0 кв. м по АДРЕСА_1 .

25 травня 2018 року постановою Апеляційного суду Черкаської області скасовано рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 06 листопада 2007 року та у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено у повному обсязі.

Далі позивач зазначає, що договір дарування, укладений 03 вересня 2015 року між відповідачами у справі, має бути визнано недійсним у зв`язку з тим, що його зміст суперечить чинному законодавству ( ОСОБА_3 відчужила майно, на яке у неї не виникло право власності, оскільки правова підстава, а саме: рішення суду, скасовано) та є таким, що порушує публічний порядок, оскільки ОСОБА_3 порушено право власності позивача на частку будинку та господарських споруд.

Також вказує, що при укладенні договору дарування житлового будинку до нового власника будинку переходить і право на земельну ділянку, на якій цей будинок розташований, тобто земельна ділянка нерозривно пов`язана із житловим будинком. Таким чином, договір дарування 500/1000 частки земельної ділянки площею 609,0 кв. м, вчинений між відповідачами, має бути визнаний також недійсним у зв`язку із визнанням недійсним договору дарування частки житлового будинку.

На підставі викладеного, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним договір дарування частки житлового будинку АДРЕСА_1 , укладений 03 вересня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ; визнати недійсним договір дарування частки земельної ділянки АДРЕСА_1 , укладений 03 вересня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ; скасувати запис про право власності від 03 вересня 2015 року № 11020623 щодо зазначення ОСОБА_2 власником 3/6 частки житлового будинку на підставі договору дарування від 03 вересня 2015 року № 4076; скасувати запис про право власності від 03 вересня 2015 року № 11022344 щодо зазначення ОСОБА_2 власником 500/1000 частки земельної ділянки на підставі договору дарування від 03 вересня 2015 року № 4079.

Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 29 січня 2019 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що, оскільки постанова Апеляційного суду Черкаської області від 25 травня 2018 року у справі № 2-4423-07 не стосувалась припинення права власності ОСОБА_3 на відчужені нею за спірними правочинами ідеальні частки на домоволодіння та земельну ділянку по АДРЕСА_1 , тому відсутні на даний час підстави для висновку, що ОСОБА_3 не мала підстав розпорядитись належними їй частками у праві власності на вказані об`єкти нерухомого майна на користь відповідача ОСОБА_2 шляхом укладення спірних правочинів. Крім того, в аналогічний спосіб в подальшому ОСОБА_3 розпорядилась належною їй ідеальною часткою у домоволодінні на користь позивача ОСОБА_1 , правомірність чого він не оспорює. Суд першої інстанції дійшов висновку, що зміст спірних правочинів не суперечить законодавству, не порушує публічний порядок чи права та законні інтереси позивача.

Постановою Апеляційного суду Черкаської області від 03 травня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 29 січня 2019 року скасовано в частині залишення без задоволення вимог ОСОБА_1 щодо визнання недійсним договору дарування, укладеного 03 вересня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 в частині дарування 3/6 частки господарських та побутових будівель та споруд: гаражів літ. «Е», «З», сараїв літ. «И», «К», «Л», «д», які розташовані по АДРЕСА_1 . Ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір дарування, укладений 03 вересня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 в частині дарування 3/6 частки господарських та побутових будівель та споруд: гаражів літ. «Е», «З», сараїв літ. «И», «К», «Л», «д», які розташовані по АДРЕСА_1 . В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Приймаючи свою постанову від 03 травня 2019 року, апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що спірні правочини не є такими, що порушують публічний порядок, та правильно встановив відсутність правових підстав для застосування положень статті 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) до спірних правовідносин, оскільки спірні правочини не посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, не спрямовані на порушення публічного порядку, а відтак не є такими, що порушують публічний порядок. Крім того, такий правочин не підлягає визнанню недійсним, оскільки являється нікчемним правочином.

Разом з тим, колегія суддів апеляційного суду звернула увагу, що у зв`язку із скасуванням рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 06 листопада 2007 року у справі № 2-4423-07 позивачем не набуто право власності на вказані споруди, оскільки фактично вони являються будівельними матеріалами. Однак ОСОБА_1 на час ухвалення рішення районного суду щодо визнання права власності за ОСОБА_3 мав право власності на будівельні матеріали, використані при самочинному будівництві, якими наразі фактично розпорядилася ОСОБА_3 , а тому відповідним договором дарування частки житлового будинку порушуються законні інтереси позивача, як співвласника та користувача будівельних матеріалів.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 зазначав, що частки права власності на його та ОСОБА_3 домоволодіння на момент укладення спірного договору дарування не були визначені в натурі, що дає підстави ОСОБА_2 претендувати на майно, яке належить позивачу, а відтак порушує його право як співвласника майна будинку та господарських споруд, частка яких була подарована ОСОБА_3 . ОСОБА_2 .

Проте, як встановлено судом, у натурі частки з майна, що є у спільній частковій власності позивача та ОСОБА_3 , у відповідності до статті 364 ЦК України, не виділялися. Тому колегія суддів апеляційного суду вважала доводи ОСОБА_1 про порушення його права власності на певні споруди та будівлі необґрунтованими, оскільки йому також не належить конкретно визначена (реальна) частка в даному майні.

Колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про правильність висновків суду першої інстанції в частині того, що постанова апеляційного суду Черкаської області від 25 травня 2018 року не стосувалась припинення права власності ОСОБА_3 на відчужені нею за спірними договорами дарування ідеальні частки на домоволодіння та земельну ділянку по АДРЕСА_1 , а тому відсутні підстави вважати, що ОСОБА_3 не мала права розпорядитись належними їй частками у праві власності на об`єкти нерухомого майна на користь відповідача ОСОБА_2 шляхом укладення спірних правочинів.

Разом з тим, ОСОБА_3 не набула права власності на гаражі літ. «Е», «З», сараї літ. «И», «К», «Л», «д» по АДРЕСА_1 , а тому і розпорядитися даними спорудами шляхом укладення спірного дарування частки житлового будинку також не мала законних підстав.

Таким чином, судом апеляційної інстанції встановлено порушення законних інтересів позивача, а тому колегія суддів апеляційного суду вважала за доцільне, з урахуванням положень статті 217 ЦК України, визнати недійсним договір дарування частки житлового будинку від 03 вересня 2015 року в частині дарування ОСОБА_3 ОСОБА_2 гаражів літ. «Е», «З», сараїв літ. «И», «К», «Л», «д» по АДРЕСА_1 .

Інші доводи апеляційної скарги, на думку апеляційного суду, правильність рішення суду першої інстанції не спростовували.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У червні 2019 року ОСОБА_2 звернулась засобами поштового зв`язку до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Апеляційного суду Черкаської області від 03 травня 2019 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувану постанову скасувати в частині визнання недійсним укладеного між нею та ОСОБА_3 договору дарування від 03 вересня 2015 року та в цій частині залишити без змін рішення суду першої інстанції. Також у своїй касаційній скарзі заявник просила зупинити дію оскаржуваної постанови.

У касаційній скарзі заявник звертає увагу, що предметом спірних договорів дарування були саме об`єкти нерухомого майна, а не будівельні матеріали; зазначає, що суд апеляційної інстанції вийшов за межі позовних вимог та встановив обставини, які не були предметом розгляду, зокрема те, що позивач нібито будував всі об`єкти самочинного будівництва та що він має право на будівельні матеріали цих об`єктів самочинного будівництва, що не підтверджено належними доказами; посилаючись на норми ЦК України, зазначає, що позивач не був власником спірного майна, тому його право власності на нерухоме майно, яке було об`єктом спірних договорів, жодним чином не порушується, при цьому ОСОБА_1 не позбавлений права звернутися до суду щодо компенсації вартості будівельних матеріалів, якщо доведене, що вони йому належали.

Також заявник вказує, що саме по собі скасування рішення суду, яким було визнано право власності на самочинне будівництво, не є підставою для задоволення позовних вимог, оскільки позивач має довести порушення саме його прав відчуженням об`єктів нерухомого майна, посилається на правову позицію, викладену в постановах Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі № 442/1252/16-ц, від 06 червня 2018 року у справі № 127/7621/17, від 03 жовтня 2018 року у справі № 520/15125/16-ц, що не враховано апеляційним судом. Апеляційний суд помилково ототожнює право на будівельні матеріали і право на об`єкт нерухомого майна, і виникає колізія, коли у позивача залишається частка у праві власності на гаражі літ. Е, З, сараї літ. И, К, Л, д по АДРЕСА_1 , а інша частка цих же об`єктів ні за ким не зареєстрована і є будівельними матеріалами.

На дату розгляду справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надходило відзивів на касаційну скаргу ОСОБА_2 .

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями провадження № 61-10951ск19 призначено судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 12 липня 2019 року поновлено ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження постанови Апеляційного суду Черкаської області від 03 травня 2019 року, відкрито касаційне провадження у цій справі, витребувано матеріали справи із Соснівського районного суду м. Черкаси, задоволено клопотання ОСОБА_2 та зупинено дію оскаржуваної постанови до закінчення касаційного оскарження, встановлено особам, які беруть участь у справі, строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

Позиція Верховного Суду

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, апостанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судамивстановлено, що згідно з довідкою ЧООБТІ від 23 липня 2007 року будинковолодіння по АДРЕСА_1 зареєстровано на праві приватної власності за: ОСОБА_3 (частка 1/2) на підставі свідоцтва про право власності, виданого держнотконторою 01 серпня 1973 року НОМЕР_1; ОСОБА_3 (частка 1/6) на підставі свідоцтва про право на спадщину, виданого держнотконторою 01 серпня 1973 року НОМЕР_2; ОСОБА_3 (частка 1/6) на підставі договору дарування, посвідченого держнотконторою 05 січня 1989 року № 2-66; ОСОБА_1 (частка 1/6) на підставі свідоцтва про право на спадщину, виданого держнотконторою 01 серпня 1973 року НОМЕР_2.

Таким чином, станом на 23 липня 2007 року ОСОБА_3 була власником 5/6 частки будинковолодіння, а ОСОБА_1 - 1/6.

Відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку від 12 червня 2007 року № 010777500933 ОСОБА_3 та ОСОБА_1 були власниками земельної ділянки площею 609,0 кв. м, в спільній частковій власності (за адресою: АДРЕСА_1 ) із визначенням ідеальних часток відповідно: 83,3% за ОСОБА_3 та 16,7 % за ОСОБА_1 .

03 вересня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладений договір дарування 3/6 частки житлового будинку з належними до нього господарськими будівлями і спорудами. На земельній ділянці розташований житловий будинок літ. А-1, а, а1, а2, загальною площею 68,0 кв. м, житлова площа 42,1 кв. м, літня кухня - Б, вбиральня - В, погріба Г, М, сараї - Д, И, К, Л, д, гаражі - Е, Ж, З; літній душ - Н, огорожа - № 1-4, 6, замощення № І в АДРЕСА_1 .

Крім того, 03 вересня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір дарування 500/1000 частки земельної ділянки площею 0,0609 га за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 7110136700:06:047:0011.

04 серпня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договори дарування 2/6 частки житлового будинку (літ. А-1, а, а1, а2, загальною площею 68,0 кв. м) з належними до нього господарськими будівлями та спорудами (літня кухня - Б, вбиральня - В, погріба Г, М, сараї - Д, И, К, Л, д, гаражі - Е, Ж, З; літній душ - Н, огорожа - № 1-4, 6, замощення № І), що знаходиться в АДРЕСА_1 , та 333/1000 частки земельної ділянки площею 0,0609 га за тією ж адресою.

У вказаного домоволодіння та земельної ділянки є два співвласники: позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 , які володіють ідеальними частками (по 1/2 чи 3/6) на домоволодіння та земельну ділянку по АДРЕСА_1 , що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 29 січня 2019 року № 154312380.

Постановою Апеляційного суду Черкаської області від 25 травня 2018 року у справі № 2-4423-07 за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 скасовано рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 06 листопада 2007 року та відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_3 про визнання права власності на самовільно збудоване нерухоме майно.

Окрім цього, допитаний у суді першої інстанції свідок ОСОБА_5 дала показання про те, що перебувала з позивачем у шлюбі та придбання будівельних матеріалів на будівництво гаражу здійснювалось за рахунок позивача. Роботи з будівництва гаража в 1995-1996 роках велись особисто позивачем та його тестем, мати позивача ОСОБА_3 та його сестра ОСОБА_2 , яка проживала на той час у будинку, не брала участь у будівництві гаража.

Нормативно-правове обґрунтування

Відповідно до статті 15 ЦК Україникожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно зі статтею 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

За змістом частин першої, другої статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

У статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою (зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі), п`ятою (правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним) та шостою (правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей) статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Статтею 217 ЦК України передбачено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Стаття 331 ЦК України регулює питання набуття права власності на новостворене майно та об`єкти незавершеного будівництва: право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі.

У статті 361 ЦК України закріплено право співвласника самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна) (у разі необхідності зазначена особа може укласти договір щодо об`єкта незавершеного будівництва після проведення державної реєстрації права власності на нього відповідно до закону).

Житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил (частина перша статті 376 ЦК України).

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (частина друга статті 376 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам оскаржувана постанова відповідає з огляду на таке.

ЦК України встановлює, що вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою (частина п`ята статті 216 ЦК України).

ОСОБА_1 у своїй позовній заяві просив визнати укладені 03 вересня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 нотаріально посвідчені договори дарування частки житлового будинку та земельної ділянки по АДРЕСА_1 , обґрунтовуючи свої вимоги тим, що зміст договору дарування 3/6 частки будинку та господарських споруд суперечить чинному законодавству ( ОСОБА_3 відчужила майно, на яке у неї не виникло право власності, оскільки правова підстава - відповідне рішення суду - скасовано), та є таким, що порушує публічний порядок, оскільки ОСОБА_3 порушено право власності позивача на частку у будинку та господарських спорудах, а, оскільки земельна ділянка нерозривно пов`язана з житловим будинком, все вищезазначене розповсюджується і на договір дарування 500/1000 частки земельної ділянки.

Апеляційний суд, погоджуючись із судом першої інстанції, дійшов правильного висновку, що спірні правочини не є такими, що порушують публічний порядок, та про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин статті 228 ЦК України.

У межах розгляду справи № 2-4423-07 у постанові Апеляційного суду Черкаської області від 25 травня 2018 року встановлено, що гаражі літ. «Е», «З», сараї літ. «И», «К», «Л», «д» по АДРЕСА_1 є самочинним будівництвом ( ОСОБА_3 без відповідного дозволу було добудовано приміщення гаражів). Апеляційним судом Черкаської області рішення суду першої інстанції від 06 листопада 2007 року про задоволення позову ОСОБА_3 про визнання права власності на самовільне збудоване нерухоме майно скасовано та прийнято нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.

Зважаючи на зазначене та норму частини другої статті 376 ЦК України, згідно з якою особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього, апеляційний суд правильно звернув увагу, що зі скасуванням рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 06 листопада 2007 року ОСОБА_3 не набула права власності на гаражі літ. «Е», «З», сараї літ. «И», «К», «Л», «д» по АДРЕСА_1 , так само як і позивачем автоматично не набуто право власності на вказані споруди, які фактично є сукупністю будівельних матеріалів.

З огляду на статтю 217 ЦК України (яка визначає, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини), немає підстав вважати недійсними спірні договори дарування частки житлового будинку та земельної ділянки між ОСОБА_3 та відповідачем ОСОБА_2 , але обґрунтованим є рішення суду апеляційної інстанції визнати недійсним договір дарування частки житлового будинку від 03 вересня 2015 року саме в частині дарування ОСОБА_3 ОСОБА_2 гаражів літ. «Е», «З», сараїв літ. «И», «К», «Л», «д» по АДРЕСА_1 .

Колегія суддів погоджується, що в результаті скасування Апеляційним судом Черкаської області рішення суду першої інстанції від 06 листопада 2007 року у справі № 2-4423-07 ОСОБА_3 не була позбавлена права розпорядитися належними їй ідеальними частками у праві власності на об`єкти нерухомого майна на користь відповідача ОСОБА_2 шляхом укладення спірних правочинів, але відповідно не мала законних підстав розпорядитися гаражами літ. «Е», «З», сараїв літ. «И», «К», «Л», «д» по АДРЕСА_1 шляхом укладення правочину щодо їх дарування.

Оскільки співвідповідач оскаржує постанову лише в частині визнання недійсним договору дарування, укладеного 03 вересня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 щодо дарування 3/6 частки господарських та побутових будівель та споруд (гаражів літ. «Е», «З», сараїв літ. «И», «К», «Л», «д» по АДРЕСА_1 ), а апеляційний суд дійшов висновку, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про порушення його прав як співвласника майна будинку та господарських споруд, частка яких була подарована ОСОБА_3 відповідачу ОСОБА_2 , є необґрунтованими, так як у натурі частки з майна, що були чи є у спільній частковій власності позивача та ОСОБА_3 , не виділялися та позивачу не належить конкретно визначена (реальна) частка в цьому майні, доводи заявника щодо неправильних висновків суду апеляційної інстанції в цій частині не приймаються.

Посилання заявника на недотримання апеляційним судом статті 4 ЦПК України, оскільки ОСОБА_1 не був власником спірного майна, а тому його право власності на нерухоме майно, яке було об`єктом спірних договорів, не порушується, відхиляються колегією суддів, оскільки ЦК України не надає визначення заінтересованої особи в контексті визнання правочину недійсним, а ОСОБА_1 може бути визнаний такою особою, оскільки він має безпосереднє відношення до житлового будинку з належними до нього господарськими та побутовими будівлями і спорудами, в тому числі гаражів, по АДРЕСА_1 , оскільки згідно з нотаріально посвідченим договором дарування частки житлового будинку від 04 серпня 2016 року ОСОБА_3 йому було подаровано 2/6 частки зазначеного нерухомого майна, тоді як ОСОБА_2 - 3/6 частки зазначеного нерухомого майна, вони є співвласниками, яким належать ідеальні частки, та між позивачем і відповідачами наявні спірні правовідносини з цього приводу, про що свідчить також наявність постанови Апеляційного суду Черкаської області у справі № 2-4423-07.

Посилання заявника на правову позицію, викладену в постановах Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі № 442/1252/16-ц, від 06 червня 2018 року у справі № 127/7621/17, від 03 жовтня 2018 року у справі № 520/15125/16-ц, що не враховано апеляційним судом, не приймаються Верховним Судом, оскільки фактичні обставини справи у перерахованих справах та у справі, що розглядається, не є тотожними.

Посилання ОСОБА_2 на колізію, коли за позивачем залишається частка права власності на гаражі, а інша частка цих же об`єктів ні за ким не зареєстрована і є будівельними матеріалами, не спростовує правильних висновків суду за результатами розгляду справи, із відповідними аналогічними вимогами про визнання недійсним договору дарування частки житлового будинку між ОСОБА_3 та позивачем ОСОБА_2 до ОСОБА_1 не зверталась.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував, та не можуть бути підставами для скасування постановленого у справі судового рішення.

Європейський суд з прав людини вказує на те, що «пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи» (див. mutatis mutandis, рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Pronina v. Ukraine») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, пункт 23).

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, апостанова суду апеляційної інстанції - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги).

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Апеляційного суду Черкаської області від 03 травня 2019 року залишити без змін.

Поновити дію постанови Апеляційного суду Черкаської області від 03 травня 2019 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик