Постанова
Іменем України
09 вересня 2022 року
м. Київ
справа № 715/1588/19
провадження № 61-3415св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Коротуна В. М.,
Червинської М. Є.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
третя особа із самостійними вимогами - ОСОБА_4 ,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Глибоцького нотаріального округу Кінащук Надія Миколаївна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 30 листопада 2021 року
у складі судді Цуренка В. А. та постанову Чернівецького апеляційного суду
від 03 березня 2022 року у складі колегії суддів: Лисака І. Н., Височанської Н. К., Перепелюк І. Б.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2019 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про встановлення факту спільного будівництва, визнання права власності на частку нерухомого майна та будівельних матеріалів і конструкцій, визнання недійсним договору довічного утримання.
Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_4 вказувала, що у лютому 2011 року вона переїхала жити в с. Стерче Глибоцького району Чернівецької області (далі -
с. Старче) до ОСОБА_4 , з яким із моменту переїзду проживала однією сім`єю без реєстрації шлюбу. Шлюб між ними було зареєстровано 21 лютого 2012 року.
04 березня 2011 року вона була зареєстрована за місцем проживання -
у будинку на АДРЕСА_1 .
13 червня 2012 року її чоловік ОСОБА_4 набув права власності на вказаний вище будинок з належними до нього господарськими будівлями і спорудами
на підставі договору дарування від 23 квітня 2012 року, згідно з яким його батько ОСОБА_3 подарував йому цей об`єкт нерухомого майна.
У період з 2012 року до 2015 року за їхні спільні кошти спірний будинок був перебудований, а саме: добудовані підвал, котельня, ванна, мансарда, збільшено кухню, перероблено сходову клітку на другий поверх, замінена підлога, залито стяжку, укладено плитку та теплу підлогу, проведено опалення, каналізацію
та воду, утеплено будинок та замінено вікна, двері, зроблено пічки на першому
та на другому поверсі. У зв`язку з поліпшенням площа житлового будинку збільшилась.
У квітні 2019 року ОСОБА_2 направила їй попередження про виселення
з будинку, де вказала, що на підставі договору довічного утримання
від 15 березня 2019 року, укладеного між нею та ОСОБА_3 , вона набула права власності на спірний житловий будинок, а тому вимагає виселення.
На підставі викладеного, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_3 просила суд:
1) встановити факт проведення будівельних робіт, переобладнання
та капітального ремонту житлового будинку з господарськими будівлями
і спорудами, розташованого на АДРЕСА_1 , спільно
з ОСОБА_4 у період з 2012 року до 2019 року;
2) визнати за нею право власності на 28,57 % вартості будівельних матеріалів і конструкцій, використаних для будівництва нерухомого майна, яке розташоване за вказаною вище адресою;
3) визнати недійсним договір довічного утримання, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 від 15 березня 2019 року, зареєстрований в реєстрі під № 634.
У січні 2020 року третя особа ОСОБА_4 звернувся до суду із самостійними вимогами до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Обґрунтовуючи вимоги, вказував, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його мати - ОСОБА_5 , яка була й дружиною відповідача ОСОБА_3 . На день смерті матері за однією з нею адресою були зареєстровані та проживали ОСОБА_3 та він, ОСОБА_4 , та саме вони є спадкоємцями за закону першої черги
і прийняли спадщину після її смерті.
У зв`язку з тим, що правовстановлюючих документів на будинок як нерухоме майно не було, будівництво житлового будинка та господарських будівель
і споруд було проведено з відхиленням від проєкту та окремі добудовані будівлі є самочинним будівництвом, після смерті матері оформити право на спадщину належним чином він не мав змоги. Крім того, нерухоме майно слід було ввести
в експлуатацію, що передбачало приватизацію земельної ділянки, на якій
це нерухоме майно розташоване.
Він самостійно, незалежно від батька, оформляв документи на спадкове майно, але через те, що головою будинку з господарськими спорудами
у погосподарській книзі в сільській раді був зазначений ОСОБА_3 , то всі правовстановлюючі документи оформлялися саме на його ім`я.
ОСОБА_3 у 2009 році переїхав жити у с. Тереблече Глибоцького району Чернівецької області та 04 червня 2010 року зареєстрував там шлюб з іншою жінкою.
23 квітня 2012 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 був укладений договір дарування житлового будинку, 13 червня 2012 року зареєстрований
в Глибоцькому КР БТІ.
У період 2012-2015 років після набуття ним права власності на будинок
на підставі договору дарування спірний будинок було перебудовано, побудовані нові господарські будівлі та споруди, проведено капітальний ремонт існуючих приміщень. Всі вказані роботи проведені ним спільно з дружиною ОСОБА_4 під час перебування з нею у шлюбі.
Посилаючись на викладене, просив визнати за ним право власності
на 1/2 частку будівельних матеріалів і конструкцій, використаних для будівництва нерухомого майна на АДРЕСА_1 , та визнати недійсним договір довічного утримання, укладений 15 березня 2019 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 , зареєстрований в реєстрі за № 634.
Ухвалою Глибоцького районного суду Чернівецької області від 16 січня
2020 року позову заяву ОСОБА_4 та позовну заяву третьої особи -
ОСОБА_4 об`єднано в одне провадження.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від 30 листопада 2021 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 та позовних вимог третьої особи ОСОБА_4 відмовлено.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог позивача ОСОБА_4 та третьої особи із самостійними вимогами ОСОБА_4 , суд першої інстанції дійшов висновку, що фактично позов подано з метою визнання права власності на самочинно збудовані об`єкти нерухомості. Матеріали справи не містять доказів збільшення вартості спірного житлового будинку
з господарськими спорудами та будівлями у зв`язку з поліпшенням
та будівництво допоміжних (господарських) будівель саме за рахунок
ОСОБА_4 та її чоловіка - третьої особи із самостійними вимогами у справі ОСОБА_4 .
Суд вказав, що самочинно збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу (виділу) згідно зі статтями 364 367 ЦК України.
Відмовляючи у задоволенні вимог про визнання недійсним договору довічного утримання, суд вказав, що позивач та третя особа із самостійними вимогами
не надали доказів, які б підтверджували, що у зв`язку з укладенням договору довічного утримання від 15 березня 2019 року порушено їхні майнові права
та інтереси, оскільки договір дарування спірного будинку з господарськими спорудами від 23 квітня 2012 року вже був скасований у судовому порядку,
як не довели і невідповідність оспорюваного договору довічного утримання вимогам закону та наявність підстав для визнання вказаного договору недійсним. Не довели ОСОБА_4 і ОСОБА_4 і наявність обставин,
які б свідчили про протиправність дій ОСОБА_2 та ОСОБА_3 при укладенні договору, заподіяння їм моральної шкоди або інше порушення їхніх цивільних прав.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Чернівецького апеляційного суду від 03 березня 2022 року рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 30 листопада 2021 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з тим, що позивач і третя особа, яка заявила самостійні вимоги, не надали суду належних і допустимих доказів того,
що спірний будинок, який є власністю відповідача ОСОБА_2 , за час перебування у власності третьої особи ОСОБА_4 у період з 2012 року
до 2018 року істотно збільшився у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат власника майна. Крім того, відсутній перелік самих будівельних
та конструктивних матеріалів, на які позивач та третя особа просять визнати право власності.
Апеляційний суд вважав правильним і висновок суду першої інстанції про недоведеність інших позовних вимог.
Аргументи учасників справи
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У квітня 2022 року третя особа із самостійними вимогами ОСОБА_4 подав
до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 30 листопада 2021 року
та постанову Чернівецького апеляційного суду від 03 березня 2022 року
і ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги про визнання права власності на 1/2 частину будівельних матеріалів і конструкцій, використаних для будівництва нерухомого майна на АДРЕСА_1 та визнати недійсним договір довічного утримання, укладений 15 березня
2019 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .
Вказує у касаційній скарзі, що звертаючись до суду з цими вимогами він мав
на меті саме визнання за ним права власності на 1/2 частину будівельних матеріалів і конструкції, використаних для будівництва будинку, як на частину нерухомого майна, вважаючи, що він має право на будівельні матеріали, використані під час будівництва та капітального ремонту будинку, згідно
з наданим суду переліком.
Також вважає, що перебудований будинок є об`єктом самочинного будівництва та не може бути об`єктом договору довічного утримання; зазначає.
На думку особи, яка подала касаційну скаргу, суд повинен був дати оцінку правомірності відчуження будинку за договором довічного утримання та тій обставині, що ОСОБА_2 звернулась до них із позовом про виселення
з будинку.
У касаційній скарзі ОСОБА_4 також вказує на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права і посилається на висновки Верховного Суду, викладені
у постановах від 25 березня 2020 року у справі № 715/1347/14-ц, від 10 лютого 2021 року у справі № 495/3009/15-ц.
Позивач ОСОБА_4 прийняті у справі судові рішення, зокрема в частині
в частині відмови у задоволенні її позову, не оскаржує.
Доводи інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_2 вказують
на безпідставність її доводів, наголошують на законності й обґрунтованості прийнятих у справі судових рішень, просять залишити їх без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 18 квітня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі № 715/1588/19, витребувано справу з Глибоцького районного суду Чернівецької області.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
Суд встановив, що згідно зі свідоцтвом про право власності від 13 квітня
2012 року № 431365, виданим на підставі рішення виконавчого комітету Стерченської сільської ради Глибоцького району Чернівецької області
від 29 березня 2012 року, ОСОБА_3 на праві приватної власності належав житловий будинок із господарськими спорудами у АДРЕСА_1 .
Відповідно до технічного паспорта на нерухоме майно, розташоване в АДРЕСА_1 , від 07 лютого 2012 року житловий будинок, позначений
літ. «А», має загальну площу 129,70 кв. м, житлову площу - 56,9 кв. м.
23 квітня 2012 року між ОСОБА_3 та третьою особою у справі
ОСОБА_4 укладено договір дарування, відповідно до якого право власності на цей житловий будинок з належними до нього господарськими будівлями
і спорудами на АДРЕСА_1 перейшло до третьої особи у справі ОСОБА_4 , право власності якого на підставі договору дарування зареєстроване 13 червня 2012 року.
Постановою Апеляційного суду Чернівецької області від 10 січня 2018 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 29 квітня 2020 року,
у справі № 715/856/16-ц задоволено позовні вимоги ОСОБА_3
до ОСОБА_4 про визнання договору дарування недійсним внаслідок помилки. Визнано недійсним договір дарування від 23 квітня 2012 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Глибоцького районного нотаріального округу Тимофтій Л. М.
за реєстровим № 523.
15 березня 2019 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір довічного утримання, згідно з яким ОСОБА_3 передав у власність
ОСОБА_2 житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами
у АДРЕСА_1 та земельну ділянку загальною площею 0,1869 га, кадастровий номер 7321086400:01:001:0072, на якій розміщено будинок.
Згідно з довідкою, виданою Стерченською сільською радою Чернівецького району Чернівецької області від 07 березня 2019 року № 213, у житловому будинку з належним до нього господарськими будівлями і спорудами у АДРЕСА_1 зареєстровані і проживають: ОСОБА_4 ,
ІНФОРМАЦІЯ_2 ; ОСОБА_1 ,
ІНФОРМАЦІЯ_3 ; ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частинами першою, другою статті 2 Цивільного процесуального кодексу України в редакції, чинній на дату подання касаційної скарги (далі -
ЦПК України), завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод
чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції
в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
В ухвалі Верховного Суду від вказано, що касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
Аналіз змісту та вимог касаційної скарги дає підстави для висновку, що прийняті у цій справі рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду оскаржуються в частині вирішення позову третьої особи із самостійними вимогами ОСОБА_4 . У частині вирішення первісного позову ОСОБА_4 рішення не оскаржується.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції
в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У касаційному порядку переглядаються прийняті у цій справі рішення судів першої й апеляційної інстанцій у частині самостійних позовних вимог третьої особи ОСОБА_4 про визнання за ним права власності на 1/2 частину будівельних матеріалів і конструкцій, використаних для будівництва нерухомого майна на АДРЕСА_1 , визнання недійсним договору довічного утримання, укладеного 15 березня 2019 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .
Мотивуючи позовні вимоги про визнання за ним права власності на 1/2 частину будівельних матеріалів і конструкцій, використаних для будівництва нерухомого майна на АДРЕСА_1 , третя особа ОСОБА_4 мотивував позовні вимоги тим, що дії щодо поліпшення будинку він здійснював після набуття ним права власності на будинок на підставі договору дарування
від 23 квітня 2012 року, укладеного між ним та ОСОБА_3 , який постановою апеляційного суду Чернівецької області від 10 січня 2018 року, що набрала законної сили, визнаний недійсним.
Отже, він має право на будівельні матеріали, використані під час реконструкції будинку, проведеної без отримання відповідного дозволу, яка має ознаки самочинного будівництва.
Тобто, ОСОБА_4 просив захистити його право власності на будівельні матеріали, використані під час самочинної капітальної реконструкції будинку.
Вирішуючи питання щодо законності та обґрунтованості судових рішень про відмову в позові третьої особи у цій частині, насамперед слід зазначити,
що згідно зі статтями 15 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди тощо.
У частині третій статті 331 ЦК України визначено, що особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна), до завершення будівництва (створення майна).
Виходячи з обставин справи, ОСОБА_4 розпочав самочинну реконструкцію будинку у той час, коли був його власником. Згодом право власності на будинок скасоване. Самочинно реконструйований будинок в експлуатацію не введений, що означає, що всі виконані поліпшення вважаються самочинним будівництвом.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 , суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку, що такі вимоги фактично зводяться до визнання права власності
на самочинно збудовані об`єкти, що суперечить статті 376 ЦК України, а право третьої особи на будівельні матеріали у цій справі ніхто не оспорює.
Таке право буде підлягати захисту у разі подання позову про відшкодування витрат, пов`язаних із поліпшенням стану будинку. Саме під час розгляду такого позову суд має право дати належну оцінку та врахувати висновки відповідних будівельних експертиз щодо збільшення вартості будинку за той час, коли він перебував у власності ОСОБА_4 і до того часу, коли той був позбавлений цього права.
Погоджуючись з висновками судів попередніх інстанцій про відмову
в задоволенні вимоги про визнання договору довічного утримання недійсним колегія суддів виходить з такого.
Статтею 204 ЦК України визначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність
на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина друга статті 215 ЦК України).
Статтею 744 ЦК України передбачено, що за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві)
у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.
Відповідно до частини першої статті 746 ЦК України відчужувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути фізична особа незалежно від віку
та стану здоров`я.
Погоджується колегія суддів касаційного суду й з висновком судів попередніх інстанцій про безпідставність доводів третьої особи у справі ОСОБА_4 про те, що договір довічного утримання є недійсним через те, що його предметом став самочинно реконструйований будинок, оскільки відповідно до пункту 6 договору довічного утримання від 15 березня 2019 року, відчужувач свідчить, що будь-якої добудови, перебудови чи самочинного перепланування вищезазначеного будинку з господарськими будівлями та спорудами він не проводив. Відомості, які зазначені у технічному паспорті, є дійсними станом на день укладення
та посвідчення цього договору.
У пункті 10 вказаного договору сторони підтвердили, що цей договір відповідає їхнім дійсним намірам і не носить характеру мнимого та удаваного договору,
а також не є зловмисним договором.
Відчужувач за договором довічного утримання був дієздатною особою, правомочним власником будинку, і та обставина, що будинок був самочинно перебудований, не свідчить про недійсність договору.
Таким чином, у справі, яка переглядається, колегія суддів касаційного суду, проаналізувавши судові рішення з точки зору застосування норми права, яка стала підставою для розгляду позову та вирішення справи по суті, дійшла висновку, що суди ухвалили рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів.
Доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права з посиланням на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 25 березня 2020 року у справі № 715/1347/14-ц
та від 10 лютого 2021 року у справі № 495/3009/15-ц на увагу не заслуговують, оскільки ухвалені у цій справі рішення не суперечать цим висновкам.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів у справі
та незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо встановлення обставин справи і тлумачення норм матеріального й процесуального права, вони містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судів попередніх інстанцій, зокрема апеляційного суду, який належним чином
їх спростував. Згідно зі статтею 400 ЦПК України суд касаційної інстанції
не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Отже, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин
та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК Українисуд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу третьої особи
із самостійними вимогами ОСОБА_4 без задоволення, а оскаржувані судові рішення в частині вирішення позову третьої особи із самостійними вимогами ОСОБА_4 - без змін, оскільки такі судові рішення є законними
та обґрунтованими, прийняті з дотриманням вимог процесуального
та матеріального закону, а доводи касаційної скарги висновків судів
не спростовують.
У частині первісного позову ОСОБА_4 прийняті у справі судові рішення
не переглядаються.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної
чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
З огляду на те що суд касаційної інстанції рішення не змінює та не ухвалює нове, підстав для перерозподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 30 листопада
2021 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 03 березня
2022 року в частині вирішення позову ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє вимог щодо предмета позову, - приватний нотаріус Глибоцького районного нотаріального округу Кінащук Надія Миколаївна, про визнання права власності на частку нерухомого майна та будівельних матеріалів і конструкцій, визнання недійсним договору довічного утримання залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту
її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:С. Ю. Бурлаков В. М. Коротун М. Є. Червинська