№ 725/5967/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 грудня2024 року

м. Київ

справа № 725/5967/21

провадження № 61-16291св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

третя особа - Служба у справах дітей Чернівецької міської ради,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_5 , на рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 19 грудня 2022 року в складі судді Піхало Н. В. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 04 жовтня 2023 року в складі колегії суддів: Кулянди М. І., Одинака О. О., Половінкіної Н. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - Служба у справах дітей Чернівецької міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житлом.

Позов мотивовано тим, що позивачка є основним наймачем квартири АДРЕСА_1 .

Крім неї у вказаній квартирі зареєстровані: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 .

Позивачка зазначала, що відповідачі у квартирі не проживають, не беруть участі в утриманні житла, не сплачують комунальні платежі та не дбають про благоустрій помешкання.

Крім того, реєстрація місця проживання відповідачів у квартирі чинить позивачці як основному квартиронаймачеві перешкоди щодо оформлення субсидії.

Враховуючи викладене, позивачка просила суд визнати відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житлом за адресою: АДРЕСА_2 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 19 грудня 2022 року відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачка не надала суду належних та допустимих доказів на підтвердження позовних вимог, оскільки з наданим нею актом обстеження житлових умов, виданим начальником житлового ремонтно-експлуатаційного підприємства, відсутні відомості про те, що відповідачі у спірній квартирі не проживають без поважних причин, не зазначено і часу їх не проживання. Позивачка не довела, що відповідачі відсутні у спірному житлі понад шість місяців, як про це зазначила у позовній заяві. Щодо відсутності у спірній квартирі ОСОБА_2 суд зазначив, що позивачка не спростувала доводи цієї відповідачки про те, що вона у квартирі не проживала з поважних причин, а саме у зв`язку із перебуванням на роботі за кордоном. Існування у останньої поважних причин не проживання у квартирі позбавляє можливості задовольнити позов у частині вимог щодо неї. Інших доказів на підтвердження не проживання відповідачів у спірній квартирі без поважних причин позивачка суду не надала.

Суд також виснував, що здійснення оплати за комунальні послуги виключно позивачкою не позбавляє її права на звернення до відповідачів про їх відшкодування, враховуючи вимоги статті 64 ЖК України, тому такі доводи не є підставою для визнання відповідачів такими, що втратили право користування житлом.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 04 жовтня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діяв ОСОБА_5 , залишено без задоволення, рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 19 грудня 2022 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що судове рішення суду першої інстанції відповідає вимогам щодо його законності та обґрунтованості, а доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції.

Апеляційний суд також зазначив, що наведені в апеляційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновком суду першої інстанції щодо встановлення обставин справи та тлумачення норм матеріального й процесуального права на свій розсуд, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом першої інстанції.

Будь-яких інших доводів та доказів на їх підтвердження, що є правовою підставою для скасування або зміни рішення суду першої інстанції, ОСОБА_1 не надала, у зв`язку з чим, апеляційний суд не вбачав правових підстав для зміни або скасування рішення суду першої інстанції та задоволення апеляційної скарги.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

13 листопада 2023 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_5 засобами поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 19 грудня 2022 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 04 жовтня 2023 року і ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі представник заявниці посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Зокрема, зазначає, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без врахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) та постановах Верховного Суду: від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18); від 03 квітня 2019 року у справі № 454/2025/15-ц (провадження № 61-46621св18); від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц (провадження № 61-23089св19); від 09 вересня 2020 року у справі № 755/16152/16-ц (провадження № 61-11414св19); від 02 грудня 2020 року у справі № 754/11532/19 (провадження № 61-10959св20); від 24 листопада 2021 року у справі № 755/13349/16-ц (провадження № 61-7294св19).

Представник заявниці указує на те, що суд апеляційної інстанції проігнорував клопотання про витребування від Головного центру обробки спеціальної інформації Адміністрації Державної прикордонної служби України інформацію щодо факту перетину державного кордону ОСОБА_2 . Також апеляційний суд безпідставно не залучив до розгляду цієї справи свідків, про залучення яких просила позивачка. Апеляційний суд не врахував свідчення самої ОСОБА_2 , надані нею в судовому засідання під час апеляційного розгляду цієї справи, про її не проживання на території України з 2017 року до 2021 року. Про не проживання у спірній квартирі ОСОБА_6 та ОСОБА_4 свідчить витяг № 318065753 від 19 грудня 2022 року з Державного реєстру прав на нерухоме майно, згідно з яким ОСОБА_6 на праві власності належить інша квартира, у якій вона і проживає з ОСОБА_4 .

Позиція інших учасників справи

Інші учасники справи не скористались правом подання відзиву на касаційну скаргу.

Згідно із частиною третьою статті 395 ЦПК України відсутність відзиву на касаційну скаргу не перешкоджає перегляду судових рішень (рішення).

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 05 березня 2024 року відкрито касаційне провадження у цій справі, витребувано справу із суду першої інстанції.

Підставою відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

У березні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що позивачка ОСОБА_1 та відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 є близькими родичами.

Відповідачка ОСОБА_2 є матір`ю позивачки ОСОБА_1 та відповідачки ОСОБА_3 , а сином останньої є ОСОБА_4

ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_2 .

Квартира належить на праві власності Головному управлінню Національної поліції в Чернівецькій області.

Згідно з довідкою з місця проживання про склад сім`ї та реєстрацію від 25 травня 2020 року № 738/123/25/01-2020 ОСОБА_2 є основним квартиронаймачем квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 ; до складу її сім`ї входять 3 особи (дочки та онук): ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 .

ОСОБА_2 тимчасово не проживала у спірній квартирі з причини її працевлаштування за кордоном.

Доказів непроживання у спірній квартирі ОСОБА_3 , ОСОБА_4 позивачка не надала.

ОСОБА_1 не надала належних та допустимих доказів того, що відповідачі не проживають у спірній квартирі більше шести місяців без поважних причин.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам процесуального закону рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 19 грудня 2022 року та постанова Чернівецького апеляційного суду від 04 жовтня 2023 року відповідає, а викладені у касаційній скарзі доводи заявника є неприйнятними з огляду на таке.

Згідно з частинами першою, другою статті 3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору України.

Відповідно до статті 9 Конституції України та статті 19 Закону України «Про міжнародні договори і угоди» чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» (заява № 17365/14) зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.

Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) викладено висновок про те, що «питання визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання відповідача звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та вимог, що ставляться до житлових приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла. Також потрібно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності позивача та захистом права відповідача як колишнього члена сім`ї на користування будинком. Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі і, зокрема є пропорційним до поставленої законної мети».

Питання щодо користування жилими приміщеннями в будинках державного і громадського житлового фонду визначено Главою 2 Розділу ІІІ ЖК України.

Стаття 71 ЖК України установлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами.

Згідно із пунктом 2 частини третьої статті 71 ЖК України жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців у випадку тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв`язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном, - протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання. У випадках, передбачених пунктами 1-7 цієї статті, право користування жилим приміщенням зберігається за відсутнім протягом шести місяців з дня закінчення строку, зазначеного у відповідному пункті.

Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.

Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Верховний Суд керується тим, що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності (постанова Верховного Суду від 26 вересня 2024 року у справі № 183/271/22, провадження № 61-16101св23).

Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів.

Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності такої особи у жилому приміщенні понад зазначені у статті 71 ЖК України строки.

Вичерпного переліку поважних причин відсутності наймача або членів його сім`ї у житловому приміщенні житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів (див. постанову Верховного Суду від 18 травня 2022 року у справі № 755/18665/19, провадження № 61-11347св21).

У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк (постанова від 24 січня 2024 року у справі № 639/280/23, провадження № 61-15989св23).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України під час вибору і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду від 17 червня 2024 року у справі № 404/9215/19 (провадження № 61-4042св24) зазначено, що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК України), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім`ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо)».

У постанові Верховного Суду від 03 квітня 2024 року у справі № 161/126/23 (провадження № 61-16023св23) зазначено, що процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідачів понад встановлені ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення у цей строк, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. Установивши, що позивачка належними та допустимими доказами не довела, що ОСОБА_1 не проживає у спірній квартирі понад шість місяців саме без поважних причин, прийнявши до уваги наявність між сторонами тривалого конфлікту, у зв`язку із чим відповідач вимушений тимчасово проживати в іншому місці, урахувавши що іншого житла, яке б належало йому на праві власності, ОСОБА_1 не має, з огляду на те, що останній послідовно вказував про своє бажання проживати за місцем реєстрації, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням. З огляду на викладене, апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 26 вересня 2024 року у справі № 183/271/22 (провадження № 61-16101св23).

Встановивши у справі, яка переглядається, що позивачка належними та допустимими доказами не довела, що ОСОБА_2 не проживає у спірній квартирі понад шість місяців саме без поважних причин, а також не довела факту не проживання у спірній квартирі ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірним житлом.

З таким висновком судів першої та апеляційної інстанції колегія суддів Верховного Суду погоджується.

Доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального та процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції проігнорував клопотання про витребування від Головного центру обробки спеціальної інформації Адміністрації Державної прикордонної служби України інформацію щодо факту перетину державного кордону ОСОБА_2 та залучення до розгляду цієї справи свідків є безпідставними, оскільки суд апеляційної інстанції розглянув указане клопотання та ухвалив відповідне процесуальне рішення про відмову в його задоволенні з наведенням мотивів його ухвалення. Зокрема, ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 07 липня 2023 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про витребування доказів та допит свідків у цій справі.

Необґрунтованими є також доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 не проживає у спірній квартирі понад шість місяців без поважних причин. Суди встановили, що не проживання у квартирі ОСОБА_2 є тимчасовим і пов`язано з необхідністю її роботи за кордоном, що визнано судами поважною причиною такого не проживання. На цій підставі суди першої та апеляційної інстанцій виснували про відмову у визнанні ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою.

Доводи касаційної скарги про не проживання у спірній квартирі ОСОБА_6 та ОСОБА_4 , оскільки вказані відповідачі згідно з витягом від 19 грудня 2022 року № 318065753 з Державного реєстру прав на нерухоме майно мають на праві власності інше житло, власником якого є ОСОБА_6 , не дають підстав для скасування оскаржених судових рішень. Указаний витяг не підтверджує факт не проживання відповідачів у спірній квартирі більше шести місяців без поважних причин, що є необхідною обставиною для задоволення позову у цій справі, яку позивачка належними та допустимими доказами не довела.

Інших доводів касаційна скарга не містить.

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року, заява № 3236/03).

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа «Проніна проти України», заява № 63566/00, § 23, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).

Оскаржувані судові рішення відповідають критеріям законності та обґрунтованості.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів першої та апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Щодо доводів касаційної скарги за пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України

Перевіряючи доводи заявника про неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, на які заявниця посилається як на приклад неоднакового застосування апеляційним судом норм права, колегія суддів враховує таке.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20), ураховуючи висновки щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин) Велика Палата Верховного Суду вважала за потрібне конкретизувати: висновок про те, що така подібність означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу правовідносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин); висновок про те, що під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, за змістом яких тотожними, аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

У цій справі Велика Палата Верховного Суду зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) суд касаційної інстанції скасував рішення судів попередніх інстанцій та ухвалив своє судове рішення у справі за позовом фізичної особи до КП «Гайсинська меблева фабрика», Гайсинського районного управління юстиції Вінницької області в особі Реєстраційної служби Гайсинського районного управління юстиції Вінницької області, Тростянецького міськрайонного управління юстиції Вінницької області в особі Реєстраційної служби по місту Ладижину Тростянецького міськрайонного управління юстиції Вінницької області про визнання недійсними рішень загальних зборів співвласників підприємства. На відміну від справи № 129/1033/13-ц справа, яка переглядається, стосується позовних вимог позивачки до відповідачів про визнання осіб такими, що втратили право користування житлом. Тобто ці справи різняться за підставами позову, їх предметами та правовим регулюванням спірних правовідносин.

У постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18) суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позову власника житла до кількох відповідачів про визнання їх такими, що втратили право користування житлом, та про відмову у задоволенні цього позову щодо одного відповідача. Підставою для задоволення позову щодо відповідачів, яких визнано такими, що втратили право користування житлом, стало встановлення факту їх не проживання у спірному приміщенні понад шість місяців без поважних причин. Водночас недоведеність указаних обставин щодо одного з відповідачів мало наслідком відмову у задоволенні відповідних вимог до такої особи.

У постанові Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 454/2025/15-ц (провадження № 61-46621св18) суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позову власника житла до відповідачів про визнання їх такими, що втратили право користування житлом, оскільки у справі встановлено, що відповідачі на підставі частини другої статті 405 ЦК України втратили право користування житловим приміщенням, оскільки вони були відсутні без поважних причин за місцем реєстрації понад один рік через переїзд на постійне місце проживання до Італійської Республіки.

Водночас у справі, яка переглядається, квартира не перебуває у власності жодної із сторін спору, тому до правовідносин у цій справі підлягають застосуванню норми ЖК України, а не ЦК України.

У постанові Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц (провадження № 61-23089св19) суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій, зокрема в частині задоволення позову до одного з відповідачів про визнання його такими, що втратив право користування житлом, оскільки було встановлено, що цей відповідач виїхав на постійне місце проживання до Сполученого Королівства Великобританії і Північної Ірландії, і до цього часу в Україну не поверталася, а тому втратив право користування спірною квартирою.

У постанові Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі № 755/16152/16-ц (провадження № 61-11414св19) суд касаційної інстанції скасував судове рішення суду апеляційної інстанції, яким відповідачів, зокрема неповнолітніх дітей, визнано такими, що втратили право користування житлом, оскільки суд апеляційної інстанції належним чином не дослідив зібрані у справі докази та не надав належної оцінки поясненням відповідачки про те, що іншого житла, ніж спірна квартира, вона її та малолітні діти не мають.

У постанові Верховного Суду від 24 листопада 2021 року у справі № 755/13349/16-ц (провадження № 61-7294св19) суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позову до відповідачів про визнання їх такими, що втратили право користування житлом, оскільки судами було установлено і такі відповідачі визнали те, що постійно проживають у Швеції, а в Україну приїжджають раз на чотири-шість місяців на два тижні у відпустку.

Таким чином, встановлені фактичні обставини у справах № 490/12384/16-ц, № 454/2025/15-ц, № 182/6536/13-ц, № 755/16152/16-ц, № 755/13349/16-ц та у справі, яка переглядається, є різними.

У постанові Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 754/11532/19 (провадження № 61-10959св20) суд касаційної інстанції скасував судове рішення суду апеляційної інстанції в частині вимог позивача до одного з відповідачів та в цій частині залишив в силі рішення суду першої інстанції, погодившись із висновками місцевого суду про те, що цей відповідач був відсутній у спірному житлі понад шість місяців з поважних причин. Щодо інших відповідачів, яких визнано такими, що втратили право користування спірним житлом, указана постанова Верховного Суду не містить.

Отже, висновки суду апеляційної інстанції у справі, яка переглядається, не суперечать висновкам Верховного Суду у справі № 754/11532/19.

Правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а тому колегія суддів не бере до уваги посилання заявника на неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норми права, викладених у постановах Верховного Суду, на які посилається заявниця у касаційній скарзі.

Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень норм матеріального права у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.

Інші доводи касаційної скарги висновків місцевого та апеляційного судів не спростовують, значною мірою зводяться до встановлення протилежних зазначеному обставин, тоді як встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

У справі, що розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли під час кваліфікації спірних відносин. Наявність у заявника іншої точки зору на встановлені судом обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів не спростовує законності та обґрунтованості прийнятого апеляційним судом рішення та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь заявника.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні (в оскарженій частині), питання вмотивованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони, хоча пункт 1 статті 6 і зобов`язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент (рішення у справі «RUIZ TORIYA v. SPAINE», заява від 09 грудня 1994 року № 18390/91, § 29). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення у справі «HIRVISAARI v. FINLAND», заява від 27 вересня 2001 року № 49684/99, § 2).

Враховуючи вимоги статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції, у Верховного Суду відсутні підстави для перегляду оскаржених судових рішень. Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним Судом не встановлено.

Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (рішення від 21 жовтня 2010 року у справі «DIYA 97 v. UKRAINE», заява № 19164/04, пункт 47).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За правилами частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суд апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 367 ЦПК України перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги про неправильне застосування місцевим та/або апеляційним судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права є безпідставними, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій і не дають підстав для скасування оскаржених судових рішень.

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування судових рішень, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_5 , залишити без задоволення.

Рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 19 грудня 2022 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 04 жовтня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

СуддіВ. В. Сердюк С. О. Карпенко І. М. Фаловська