№ 727/13110/18

Постанова

Іменем України

07 червня 2022 року

м. Київ

справа № 727/13110/18

провадження № 61-7323св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач за первісним позовом (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідач за первісним позовом (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

третя особа за первісним позовом - ОСОБА_3 ,

відповідачі за зустрічним позовом: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 - адвоката Попової-Завгородньої Сніжани Григорівни на постанову Чернівецького апеляційного суду від 29 березня 2021 року у складі колегії суддів: Кулянди М. І., Одинака О. О., Половінкіної Н. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог первісного та зустрічного позовів

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні орендованим майном.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 01 січня 2008 року між ним та

ОСОБА_3 , яка діяла в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , було укладено договір оренди нежитлового приміщення - кафе-бару з офісним приміщенням « ІНФОРМАЦІЯ_1 », загальною площею

386,70 кв. м, яке знаходиться по АДРЕСА_1 , для здійснення підприємницької діяльності з надання ресторанних послуг населенню. В даному приміщенні знаходиться рухоме майно позивача.

Зазначав, що договір оренди відповідно до пункту 7.1 договору було укладено строком на 2 роки 11 місяців, до 01 грудня 2010 року. Вказаний договір автоматично продовжувався до 01 вересня 2019 року та на день подання позову він є законним орендарем зазначених нежитлових приміщень.

24 листопада 2018 року ОСОБА_2 , через свого представника

ОСОБА_6 та за участю невідомих осіб, виламали двері в нежитлові приміщення по АДРЕСА_1 , що орендуються позивачем, зайняли ці приміщення та чинять перешкоди останньому в користуванні ними.

Вказував, що відповідно до положень пункту 8.2 договору оренди реорганізація або перехід права власності на нерухоме майно до третьої особи не є підставою для зміни або розірвання вказаного договору.

ОСОБА_1 не було відомо про те, що орендовані ним нежитлові приміщення перебувають у власності ОСОБА_2 , оскільки він безперешкодно здійснював свою підприємницьку діяльність, пропозицій щодо дострокового розірвання або припинення дії договору оренди від нового власника не надходило.

З огляду на вказане просив суд усунути перешкоди, що чиняться ОСОБА_2 та її довіреними особами, ОСОБА_1 у користуванні орендованими нежитловими приміщеннями згідно договору оренди

від 01 січня 2008 року.

У січні 2019 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 про визнання договору оренди нежитлового приміщення недійсним.

Зустрічний позов ОСОБА_2 обґрунтовувала набуттям нею права власності на нежитлові приміщення по АДРЕСА_1 , площею 386,70 кв. м., на підставі правочинів, а саме: 850/1000 ідеальних часток - на підставі договору купівлі-продажу від 19 грудня 2012 року та 150/1000 ідеальних часток цього ж приміщення - на підставі договору дарування від 18 вересня 2013 року.

Вважає, що з урахуванням вимог статті 770 ЦК України набула право вирішувати питання з орендарем щодо продовження строку дії договору оренди.

Просить суд визнати недійсним договір оренди від 01 січня 2008 року, укладений між ФОП ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , яка діяла в своїх інтересах та в інтересах громадян ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , предметом якого є нежитлове приміщення (кафе-бар та офіс) загальною площею 386,70 кв. м, яке знаходиться по АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 03 грудня

2020 року у складі судді Чебан В. М. первісний позов ОСОБА_1 задоволено.

Усунено фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 перешкоди, що чиняться ОСОБА_2 та її довіреними особами, у користуванні орендованим нежитловим приміщенням (кафе-бар та офіс), загальною площею

386,70 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 159769573101), відповідно до договору оренди від 01 січня 2008 року №б/н.

В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи первісний позов, суд першої інстанції виходив з того, що умовами пункту 7.1 договору оренди передбачено автоматичне продовження його дії на попередній строк та на тих самих умовах у разі, якщо за місяць до закінчення дії цього договору жодна із сторін не заявила про свій намір не продовжувати його.

Враховуючи, що на день звернення позивача з первісним позовом строк дії договору був продовжений до 01 вересня 2019 року, а з листом про непродовження терміну дії договору оренди ОСОБА_2 звернулася до ОСОБА_1 лише 04 вересня 2019 року, тобто не у визначений договором строк, суд дійшов висновку, що договір оренди продовжений на той самий строк, на який він був укладений, а саме до 01 серпня 2022 року. Оскільки договір оренди від 01 січня 2008 року є чинним, тому позивач за первісним позовом має право на користування орендованим приміщенням та вимагати усунення порушення його прав.

Також суд першої інстанції врахував, що факт порушення прав ОСОБА_1 на володіння та користування орендованим майном підтверджено захопленням 24 листопада 2018 року (в період дії договору оренди) ОСОБА_2 через своїх представників спірного приміщення, що сторонами не заперечувалося.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з того, що під час розгляду справи не було встановлено обставин, які могли бути підставами для визнання договору оренди нікчемним (недійсним), також не було отримано доказів, які б свідчили про розірвання договору оренди у відповідності до чинного законодавства.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 29 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 03 грудня 2020 року в частині задоволення первісного позову ОСОБА_1 скасовано.

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні орендованим майном відмовлено.

Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 03 грудня 2020 року в частині відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 про визнання договору оренди нежитлового приміщення недійсним змінено, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Відмовляючи у задоволенні первісного позову, апеляційний суд керувався вимогами статті 764 ЦК України та виходив з того, що з 24 листопада

2018 року нежитлове приміщення орендарем для здійснення ним підприємницької діяльності не використовується, тому договір оренди не може бути поновлений на строк, який був раніше встановлений договором, а є припиненим.

Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині мотивів відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 , апеляційний суд виходив з того, що на момент укладення договору оренди 01 січня 2008 року остання не була власником орендованих приміщень, а визнання недійсним договору оренди з підстав набуття такого права законом не передбачено, тому у задоволенні зустрічних позовних вимог слід відмовити саме з цих підстав.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У травні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ФОП ОСОБА_1 - адвоката Попової-Завгородньої С. Г. на постанову Чернівецького апеляційного суду від 29 березня 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року справу призначено до розгляду у складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі представник ФОП ОСОБА_1 - адвокат Попова-Завгородня С. Г., посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду в частині вирішення первісного позову ОСОБА_1 та залишити в цій частині в силі рішення суду першої інстанції.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Крім того, підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суди розглянули справу за відсутності учасника справи, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, визнавши порушення речового права позивача ОСОБА_1 починаючи

з 24 листопада 2018 року відповідачкою ОСОБА_2 , не відновив порушене речове право, за захистом та відновленням якого звернувся позивач до суду, та не застосував норму частини третьої статті 6 ЦК України і неправильно застосував норму статті 764 ЦК України до даних правовідносин.

Судом першої інстанції вірно встановлено, що оскільки у пункті 7.1 договору оренди сторони погодили порядок та строки автоматичного продовження договору, застосуванню до спірних відносин згідно положень частини третьої статті 6 ЦК України підлягають саме положення договору. Однак суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки положенням пункту 7.1 договору оренди та безпідставно застосував до даних правовідносин положення статті 764 ЦК України.

Апеляційний суд не врахував, що починаючи з 24 листопада 2018 року, тобто з дня початку перешкоджання ОСОБА_1 як орендарю приміщень та фактичного їх захоплення представниками ОСОБА_2 , виконання договору оренди від 01 січня 2008 року було безпідставно зупинено новим власником, чим порушено право орендаря на користування орендованим майном на період дії договору.

Крім того зазначав, що суд апеляційної інстанції провів розгляд справи без участі позивача та його представника, які належним чином підтвердили поважність причин заявленого клопотання про відкладення розгляду справи.

Таким чином, постанова апеляційного суду оскаржується ОСОБА_1 тільки в частині вирішення його позовних вимог, а тому в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_2 судом касаційної інстанції на предмет законності й обґрунтованості не перевіряється відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У серпні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому ОСОБА_2 просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін. Зазначає, що суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що договір оренди є припиненим і підстав для усунення перешкод ОСОБА_1 у користуванні орендованим майном немає.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що 01 січня 2008 року між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , яка діяла в своїх інтересах та в інтересах громадян Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , був укладений договір оренди нежитлового приміщення, відповідно до пункту 1.1 якого орендодавець передає, а орендар приймає на умовах оренди в строкове, платне користування нежилі приміщення (кафе-бар та офіс), що знаходяться за адресою АДРЕСА_1 , загальною площею 386,70 кв. м, з метою здійснення орендарем підприємницької діяльності.

Відповідно до пункту 7.1 договору останній вступає в силу з моменту його підписання сторонами та укладається строком на два роки й одинадцять місяців, до 01 грудня 2010 року. Якщо за місяць до закінчення дії цього договору, жодна із сторін не заявила про свій намір не продовжувати його, то договір вважається автоматично продовженим на попередній строк та на тих самих умовах, при цьому додатковий договір про продовження дії цього договору сторонами не укладається.

Згідно із пунктом 7.2 договору сторони дійшли згоди, що строк фактичного користування орендарем приміщенням за цим договором, починає вираховуватися з дня підписання акту приймання-передачі. Акт приймання-передачі підписаний сторонами договору 01 січня 2008 року.

Реорганізація орендодавця або перехід права власності на нерухоме майно до третьої особи не є підставою для зміни умов або розірвання цього договору (пункт 8.2 договору).

Відповідно до нотаріально посвідченого приватним нотаріусом Чернівецького нотаріального округу Балацьким О. О. договору купівлі-продажу від 19 грудня 2012 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , в інтересах яких діяла ОСОБА_3 , та

ОСОБА_2 , остання стала власником 850/1000 ідеальних часток нежитлових приміщень (кафе-бару та офісу), що знаходиться за адресою:

АДРЕСА_1 , на земельній ділянці площею 0,0302 га.

На підставі договору дарування від 18 вересня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Чернівецького нотаріального округу Балацьким О. О., ОСОБА_2 набула право власності на решту 150/1000 ідеальних часток вказаних нежитлових приміщень, та які зареєструвала в державному реєстру 18 вересня 2013 року.

Також судами попередніх інстанцій встановлено, що на день звернення позивача з первісним позовом строк дії договору оренди був продовжений до 01 вересня 2019 року.

24 листопада 2018 року, тобто в період дії договору оренди, мало місце захоплення ОСОБА_2 через своїх представників приміщення по АДРЕСА_1 , яке орендує позивач. Ці обставини під час розгляду справи сторонами не оспорювалися.

04 вересня 2019 року ОСОБА_2 було надіслано орендарю

ОСОБА_1 заяву про непродовження терміну дії договору оренди.

Крім того, із досліджених в судовому засіданні ухвал суду по справі №272/13008/18, справі №727/12998/18, справі №727/10229/18, справі

№ 727/10070/18 судом першої інстанції встановлено, що відповідачі за зустрічним позовом ОСОБА_4 та ОСОБА_5 звернулися до суду з позовами про визнання недійсними нотаріально посвідчених довіреностей від 06 грудня 2012 року, визнання недійсними договорів купівлі-продажу від 19 грудня 2012 року 850/1000 ідеальних часток нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_1 ; визнання права власності на дане майно та повернення його власникам. Дані обставини також зазначені у відзивах ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на зустрічний позов ОСОБА_2 .

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції в оскаржуваній частині не відповідає.

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Юридичними фактами є певні факти реальної дійсності, з якими нормою права пов`язується настання правових наслідків, зокрема виникнення, зміна або припинення цивільних прав та обов`язків. Тлумачення частини третьої статті 11 ЦК України свідчить, що правові норми самі по собі не можуть створювати суб`єктивних прав та обов`язків, оскільки необхідна наявність саме юридичного факту.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).

Зі змісту статті 759 ЦК України випливає, що за договором найму наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно в користування за плату та на певний строк. Отже, орендар за цим договором набуває статусу титульного володільця на певний строк, тривалість якого визначається домовленістю сторін, законом (у тому випадку, коли законом установлені максимальні (граничні) строки, а орендодавець і орендар не встановили строк оренди чи встановили більший строк) та їх волею про розірвання договору.

Таким чином, умова про строк користування майном обумовлена суттю самих відносин оренди.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, ОСОБА_1

з 01 січня 2008 року є орендарем нежилих приміщень (кафе-бар та офіс), що знаходяться за адресою АДРЕСА_1 , загальною площею 386,70 кв. м.

Договір оренди від 01 січня 2008 року неодноразово автоматично продовжувався і на час звернення до суду з цим позовом діяв до 01 вересня 2019 року.

Судами також установлено, що в 2013 та 2014 роках власником спірних нежитлових приміщень стала ОСОБА_2 , представники якої

24 листопада 2018 року (тобто в період дії договору) змінили замки на вхідних дверях цього приміщення, зайняли ці нежитлові приміщення та перешкоджали ОСОБА_1 здійснювати свою господарську діяльність та перешкоджали йому в доступі до його рухомого майна, яке там знаходиться, а 04 вересня 2019 року ОСОБА_2 надіслала орендарю ОСОБА_1 заяву про непродовження терміну дії договору оренди.

Аналіз статті 205 ЦК України свідчить, що волевиявлення учасника(-ів) правочину може виражатися в: певних діях; мовчанні; усній формі; письмовій (електронній) формі. Мовчання слід вважати вираженням волі сторони правочину, коли воно при конкретній ситуації може бути підданим оцінці як прояв волі, направленої на вчинення правочину. Законодавець передбачає можливість вираження волі сторони правочину мовчанням тільки в разі якщо це встановлено договором або законом (частина третя статті 205 ЦК України). Традиційним прикладом такого випадку виступає конструкція поновлення договору найму (tacite reconduction). Якщо наймач продовжує користуватися річчю після закінчення строку договору найму, то за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором (стаття 764 ЦК України).

Сутність поновлення договору найму полягає в тому, що договір найму автоматично поновлюється на той же самий строк за умови, що: (а) наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму; (б) відсутні заперечення наймодавця протягом одного місяця. При поновленні договору відбувається продовження договірних зв`язків після закінчення строку договору найму, коли наймач продовжує користуватися майном і відсутні заперечення наймодавця протягом одного місяця. Цей договір поновлюється на той же строк та з умовами, що були передбачені у договорі.

Разом з тим, у постанові Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) зроблено висновок, що тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

При цьому відповідно до частини третьої статті 6 ЦК України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Відповідно до частин першої, другої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Як вбачається з пункту 7.1 договору оренди нежитлового приміщення

від 01 січня 2008 року, цей договір укладено строком на два роки й одинадцять місяців, до 01 грудня 2010 року. Якщо за місяць до закінчення дії цього договору жодна із сторін не заявила про свій намір не продовжувати його, то договір вважається автоматично продовженим на попередній строк та на тих самих умовах, при цьому додатковий договір про продовження дії цього договору сторонами не укладається.

Відповідно до пункту 8.2 договору реорганізація орендодавця або перехід права власності на нерухоме майно до третьої особи не є підставою для зміни умов або розірвання цього договору.

За таких обставин, колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що оскільки у пункті 7.1 договору сторони погодили, що «якщо за місяць до закінчення дії цього договору, жодна із сторін не заявила про свій намір не продовжувати його, то договір вважається автоматично продовженим на попередній строк та на тих самих умовах», а перехід права власності на нерухоме майно до третьої особи не є підставою для зміни умов або розірвання цього договору(пункт 8.2 договору), тому застосуванню до спірних відносин у разі бажання/небажання продовжити строк дії договору підлягають саме положення договору.

При цьому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що заява ОСОБА_2 від 04 вересня 2019 року орендарю ОСОБА_1 про непродовження терміну дії договору оренди була подана не у визначений договором строк, тому договір оренди був продовжений на той самий строк, на який він був укладений, тобто відповідно до положень пункту 7.1 договору він діє до 01 серпня 2022 року.

Згідно зі статтею 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Відповідно до статті 770 ЦК України у разі зміни власника речі, переданої у найм, до нового власника переходять права та обов`язки наймодавця.

Враховуючи, що факт порушення права володіння та користування орендарем орендованого майна з 24 листопада 2018 року (в період дії договору оренди) встановлений судами попередніх інстанцій, що не заперечується ОСОБА_2 , тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що з 24 листопада 2018 року виконання договору оренди від 01 січня 2008 року було безпідставно зупинено новим власником, чим порушено право орендаря на користування орендованим майном.

Зважаючи на викладені обставини, суд касаційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що договір оренди від 01 січня 2008 року є чинним, а тому позивач за первісним позовом має право на користування орендованим приміщенням та вимагати усунення порушення його прав відповідно до положень статті 16 ЦК України.

З урахуванням наведеного, висновки суду апеляційної інстанції про те, що оскільки нежитлове приміщення орендарем для здійснення ним підприємницької діяльності не використовується, тому договір оренди не може бути поновлений на строк, який був раніше встановлений договором, а є припиненим, є помилковими.

Суд апеляційної інстанцій, скасовуючи законне рішення суду першої інстанції в цій частині, не звернув уваги на те, що судом з`ясовано фактичні обставини справи, надано оцінку зібраним доказам, правильно заставано норми матеріального права та ухвалено рішення у відповідності до вимог статті

263 ЦПК України.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Таким чином, вирішуючи спір в оскаржуваній частині, суд першої інстанції повно та всебічно з`ясував обставини справи, дійшовши обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення первісного позову

ОСОБА_1 та усунення йому перешкод, що чиняться ОСОБА_2 та її довіреними особами, у користуванні орендованим нежитловим приміщенням.

Оскільки під час дослідження доказів та встановлення фактів у справі, судом першої інстанції не були порушені норми процесуального права, правильно застосовані норми матеріального закону, тому рішення суду в цій частині є законним і обґрунтованим.

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення в частині вирішення позову ОСОБА_1 , яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції в цій частині і залишає в цій частині в силі судове рішення суду першої інстанції відповідно до статті 413 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційна скарга підлягає задоволенню, сплачений ОСОБА_1 за подання касаційної скарги судовий збір у розмірі 1409,60 грн підлягає стягненню з ОСОБА_2 на його користь.

Керуючись статтями 402 409 413 415 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 - адвоката Попової-Завгородньої Сніжани Григорівни задовольнити.

Постанову Чернівецького апеляційного суду від 29 березня 2021 року в частині вирішення позовних вимог фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа- ОСОБА_3 , про усунення перешкод у користуванні орендованим майном скасувати, а рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці

від 03 грудня 2020 року в цій частині залишити в силі.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1409,60 грн.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович