№ 730/46/21

Постанова

Іменем України

25 жовтня 2022 року

м. Київ

справа № 730/46/21

провадження № 61-16132св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Яремка В. В. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідач - Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю «Дружба-Нова»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Борзнянського районного суду Чернігівської області від 27 квітня 2021 року у складі судді Ріхтера В. В. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 27 серпня 2021 року у складі колегії суддів: Мамонової О. Є., Бобрової І. О., Висоцької Н. В.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Дружба-Нова» (далі - СТОВ «Дружба-Нова») про визнання недійсним договору про надання права користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення.

На обґрунтування позову посилалася на таке.

На праві приватної власностіїй належить земельна ділянка площею 2,1996 га, кадастровий номер 7420881200:11:000:0272.

13 травня 2019 року між нею та СТОВ «Дружба-Нова» укладений договір про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), обов`язковою умовою укладення договору була одночасна сплата коштів за користування за весь період користування у загальному розмірі 58 550,42 грн, проте відповідачем було перераховано лише 44 936,29 грн із призначенням платежу як «оплата орендної плати за землю згідно договору емфітевзису».

Оспорюваний договір підлягає визнанню недійсним, як такий, що вчинений під впливом помилки та обману, оскільки підписуючи договір, вона вважала, що укладає договір оренди земельної ділянки, а не договір емфітевзису, та погоджувалась надати відповідачу земельну ділянку у користування строком на 10 років, а не на 50 років, як зазначено у договорі.

Через необізнаність та слабкий зір, замовчування та неналежне роз`яснення представниками відповідача істотних умов договору, який складений дрібним шрифтом, вона була позбавлена можливості усвідомити правові наслідки укладеного договору у виді істотного дисбалансу між договірними правами і обов`язками сторін.

Також, на думку позивачки, оспорюваний договір є удаваним правочином, оскільки його вчинено для приховання іншого правочину, а саме договору купівлі-продажу.

Просила визнати договір про надання права користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення (емфітевзис) від 13 травня 2019 року, кадастровий номер 7420881200:11:000:0272, укладений між сторонами, недійсним.

Короткий зміст рішень судів

Рішенням Борзнянського районного суду Чернігівської області від 27 квітня 2021 року, залишеним без змін постановою Чернігівського апеляційного суду від 27 серпня 2021 року, в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що сторони відповідно до вимог Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) узгодили всі істотні умови договору, у тому числі, щодо розміру, форми та порядку виплати за користування земельною ділянкою, волевиявлення сторін відповідало їхній волі, право користування земельною ділянкою зареєстровано державним реєстратором, позивачка отримала відповідну плату єдиним платежем згідно з умовами договору.

Суд не встановив факту обману з боку відповідача, оскільки позивачка добросовісно виявила бажання скористатися його послугами та укласти оспорюваний договір.

Також суд не встановив обставин щодо яких помилилася сторона правочину, позивачка, та існування з її сторони дійсної, ненавмисної помилки щодо істотних обставин правочину.

Доводи позивачки про те, що оспорюваний договір є удаваним правочином, який вчинено для приховування іншого правочину, а саме договору купівлі-продажу земельної ділянки, є необґрунтованими, оскільки за удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. Проте, у позові позивачка зазначала, що її воля була направлена на передачу земельної ділянки в користування відповідачу, тобто з її боку умисні дії на встановлення правовідносин за договором купівлі-продажу земельної ділянки були відсутні.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

На обґрунтування касаційної скарги посилалася на те, що апеляційним судом не дотримано принципу змагальності сторін, суд не перевірив дотримання принципу добросовісності сторін договору емфітевзису при його укладанні, оскільки сплачена відповідачем сума у розмірі 58 550,42 грн - це сума за 50 років користування земельною ділянкою, що є несправедливим, принизливим та значно нижчим, ніж отримують орендодавці у Борзнянському районі Чернігівської області.

Вона позбавлена протягом всіх 50 років можливості користуватися та розпоряджатися землею, отримувати від свого права володіння землею будь-які доходи.

Вона погоджувалась на передачу належної їй земельної ділянки саме в оренду, на 10 років, з виплатою орендної плати у розмірі 58 550,42 грн одночасно за весь період оренди, оскільки на час укладення договору перебувала у скрутному матеріальному становищі і мала непогашену кредитну заборгованість.

Також суди не звернули уваги, що оспорюваний договір емфітевзису є удаваним, оскільки приховував фактично укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки, що є порушенням пунктів 14, 15 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України (далі - ЗК України).

Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на:

неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених Верховним Судом у постановах від 14 липня 2021 року у справі № 311/2233/19;

відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статей 229 230 235 395 407 ЦК України, статті 102-1 ЗК України.

У листопаді 2021 року надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому СТОВ «Дружба-Нова» просить касаційну скаргу позивачки залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Зазначає, що посилання позивачки на те, що вона вважала, що укладає з відповідачем договір оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення, за яким передає у користування відповідачу земельну ділянку, не дає підстав для висновку, що оспорюваний договір емфітевзису від 13 травня 2019 року укладено внаслідок обману, оскільки правова природа договору емфітевзису полягає у наданні емфітевту (відповідачу) права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, тобто не суперечило уявленню позивачки щодо суті укладеного нею договору.

Крім того, позивачка посилалася на те, що внаслідок слабкості зору вона не читала змісту підписаного договору, не мала достатнього часу для вивчення його умов, не отримала роз`яснення його змісту, проте доказів на підтвердження викладеного позивачка не надала.

Під час укладення договору емфітевзису позивачці було надано достатньо часу для ознайомлення з договором, роз`яснено його правову природу, всі умови було викладено письмово, без приховувань та обману, плата за користування земельною ділянкою було перераховано позивачці вчасно і в розмірі, передбаченому договором, на який позивачка погодилась, підписавши оспорюваний договір.

Таким чином, посилання позивачки на несправедливість та принизливість для неї умов договору емфітевзису є безпідставними та необґрунтованими.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 25 жовтня 2021 рокувідкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 в цій справі на підставі пунктів 1, 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення огляду на таке.

Встановлені судами обставини

Судами встановлено, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 18 січня 2019 року, виданого державним нотаріусом Борзнянської районної державної нотаріальної контори, ОСОБА_1 є власницею земельної ділянки площею 2,1996 га, кадастровий номер 7420881200:11:000:0272, наданої для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Височанської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області.

13 травня 2019 року між ОСОБА_1 та СТОВ «Дружба-Нова» укладений договір про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), за умовами якого в порядку та на умовах визначених цим договором, передано землекористувачу право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), належною землевласнику на праві приватної власності, що відведена в натурі та розташована на території Височанської об`єднаної територіальної громади Борзнянського району Чернігівської області, кадастровий номер 7420881200:11:000:0272, загальною площею 2,1996 га, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, зі строком дії договору до 12 травня 2068 року.

Відповідно до пунктів 3.1-3.4 договору плата за користування земельною ділянкою, яка передається землевласником землекористувачу, встановлюється за погодженням сторін та складає 58 550,42 грн за весь термін (строк) дії договору, наведений в пункту 2.1 цього договору, яка сплачується землекористувачем у грошовій формі на банківський рахунок землевласника, зазначений у даному договорі, за вирахуванням суми податку з доходів фізичних осіб та інших податків, обчислених (нарахованих та утриманих) згідно з вимогами чинного на момент проведення такої виплати податкового законодавства.

Згідно з пунктом 9.3 договору сторони підтверджують, що цей договір не носить характеру фіктивного та удаваного правочину. Сторони свідчать, що цей договір укладений ними не під впливом помилки, обману, насильства або тяжких обставин та при повному розумінні значення сторонами своїх дій та змісту даного правочину та правових наслідків, які несе для сторін факт його укладання.

Договір підписаний ОСОБА_1 на кожній сторінці.

Земельну ділянку позивачка передала відповідачу, про що свідчить підписаний сторонами акт приймання-передачі земельної ділянки від 13 травня 2021 року.

Державна реєстрація спірного договору проведена 09 липня 2019 року.

Сторони не заперечують, що 16 липня 2019 року на картковий рахунок позивачки було перераховано обумовлену договором плату за користування земельною ділянкою в сумі 44 936,29 грн після відрахування необхідних податків та платежів.

Норми права, які регулюють спірні правовідносини

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Отже, правочин - правомірна, не заборонена законом, вольова дія суб`єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків.

Недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Статтею 204 ЦК України встановлена презумпція правомірності правочину, відповідно до якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з частинами першою - п`ятою статті 203, статтею 215 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Частиною першою статті 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 395 ЦК України речовими правами на чуже майно є, зокрема, право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).

Відповідно до частини першою статті 407 ЦК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (далі - землекористувач).

Згідно зі статтею 102-1 ЗК України (у редакції на день укладення спірного договору) право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до ЦК України. Строк користування земельною ділянкою державної, комунальної та приватної власності для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), а також строк користування земельною ділянкою державної чи комунальної власності для забудови (суперфіцій) не може перевищувати 50 років. Укладення договорів про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови здійснюється відповідно до ЦК України з урахуванням вимог цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Згідно зі статтями 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину.

Відповідно до статті 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

У постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 445/1011/17 Верховний Суд вказав, що тлумачення статті 230 ЦК України дає підстави зробити висновок, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Тобто, правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину.

Відповідно до частин першої, третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно з частиною другою статті 43 ЦПК України учасники справи, крім іншого, зобов`язані сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи та подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.

Відповідно до частини першої, другої статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (стаття 79 80 ЦПК України).

Згідно з частинами першою, п`ятою-сьомою статті 81, частиною першою статті 89 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на підставі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі ухвалити рішення у справі на користь протилежної сторони. Доказування є юридичним обов`язком сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

З огляду на викладене, а саме змісту принципу змагальності, норм чинного законодавства та правових висновків Верховного Суду, ОСОБА_1 , яка стверджує про вчинення нею договору про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) під впливом помилки та обману, повинна довести обставини, на які вона посилається в обґрунтування заявлених позовних вимог, - наявність помилки та введення її в оману.

Встановлено, що на виконання вимог статті 12 ЦПК України, всупереч процесуального обов`язку, позивачка не надала належних та допустимих доказів на підтвердження підстав та обставин позовних вимог.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 зазначала, що вона помилялася, оскільки, підписуючи оспорюваний договір від 13 травня 2019 року, вважала, що укладає договір оренди належної їй земельної ділянки строком на 10 років, а не передає земельну ділянку відповідачу в користування для сільськогосподарських потреб на 50 років, а також через необізнаність та слабкий зір недосконало з`ясувала істотні умови правочину, неправильно сприйняла його фактичні обставини, що вплинуло на її волевиявлення.

Також вказувала про обман з боку відповідача, оскільки договір був складений дрібним шрифтом, відповідач не роз`яснив істотних умов договору та вона була позбавлена можливості усвідомити правові наслідки укладеного договору, умови якого призводять до істотного дисбалансу між договірними правами і обов`язками сторін.

Суди попередніх інстанцій, дослідивши докази у справі, встановили, що позивачка, підписуючи договір, висловила свою згоду з його умовами, в тому числі, з розміром, формою та порядком виплати за користування земельною ділянкою, які були чітко та зрозуміло викладені в договорі емфітевзису, усі істотні умови виписані окремо та виділені чорним жирнимшрифтом; договір було підписано власноручно позивачкою на кожній його сторінці, договір складений звичайним діловим шрифтом, який не є дрібним та використовується у діловому обороті; розділи договору відокремлені один від одного та складені таким чином, що не перешкоджало знайомитися та сприймати його в цілому.

З такими висновками судів попередніх інстанцій погоджується й Верховний Суд, тому відхиляє доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами норм матеріального права.

Доводи ОСОБА_1 є безпідставними та такими, що не впливають на правильність висновків судів попередніх інстанцій по суті спору, а в основному спрямовані на переоцінку доказів та непогодження щодо їх оцінки судами попередніх інстанцій.

Доводи заявниці про те, що оспорюваний договір є удаваним правочином, який вчинено для приховування іншого правочину, а саме договору купівлі-продажу земельної ділянки, Верховний Суд відхиляє, з огляду на таке.

Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховування іншого правочину, який вони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

У постанові Верховного Суду від 30 вересня 2019 року у справі № 222/1733/17 (провадження № 61-42400св18) зазначено, що «доводи касаційної скарги про те, що позивач довела, що правочин є удаваним та укладався саме як договір купівлі-продажу за формою та змістом не знайшли свого підтвердження, оскільки як вбачається із змісту оспорюваного договору, ОСОБА_1 (власник) передала ТОВ «Нова Нива» (емфітевт) право володіння та право цільового використання земельної ділянки (емфітевтичне право) сільськогосподарського призначення, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, при цьому зберігаючи за собою право розпорядження нею. Отже, беручи до уваги, що позивач укладаючи договір щодо належної їй земельної ділянки не втратила право власності на неї, а передала лише дві складових частини права власності, цей договір не може вважатися договором купівлі-продажу і до нього не можуть застосовуватися норми права, що регулюють правовідносини купівлі-продажу земельної ділянки».

Отже, доводи позивачки в цій частині є необґрунтованими, оскільки позивачка залишається власником земельної ділянки, а грошові кошти передані позивачці є платою за користування земельною ділянкою.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

У касаційній скарзі заявниця посилається на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеніВерховним Судом у постанові від 14 липня 2021 року у справі № 311/2233/19.

У вказаній постанові Верховного Судуйдеться про застосування статті 13 ЦК України в аспекті необхідності додержання принципу добросовісності дій та вчинків учасниками цивільних відносин, зобов`язання сумлінного здійснення своїх цивільних прав та виконання цивільних обов`язків, недопущення зловживання правом, врахування принципу пропорційності з метою дотримання при розгляді справи та ухваленні рішень «справедливого балансу» сторін.

Наголошено, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Є також посилання на аналогічні правові висновки щодо застосування норм права у подібних спірних правовідносинах викладені у постановах Верховного Суду: від 02 жовтня 2019 року в справі № 365/349/16-ц; від 05 червня 2019 року в справі № 693/45/18; від 15 квітня 2020 року в справі № 626/601/19; від 04 вересня 2020 року у справі № 311/2145/19-ц.

Водночас предметом спору у вказаній заявницею справі були вимоги про визнання недійсними договорів оренди та суборенди земельної ділянки. Позивач вважав, що оскільки дії відповідача - ОСОБА_2, який уклав з ним договір встановлення емфітевзису та отримав за нього гроші, а потім (під час дії договору емфітевзису) уклав договір оренди щодо цієї ж земельної ділянки із Фермерським господарством «Смена» (далі - ФГ «Смена»), суперечать його попередній поведінці і є недобросовісними. Укладаючи договір емфітевзису, ОСОБА_2 повинен був розуміти те, що він передає позивачу свою земельну ділянку у володіння та користування. Укладений між ОСОБА_2 та ФГ «Смена» договір оренди земельної ділянки суперечить пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, оскільки спірні правочини є наслідком його недобросовісної поведінки.

Щодо визначення подібності правовідносин, то Верховний Суд враховує правовий висновок, викладений в мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верхового Суду у справах від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20), від 08 лютого 2022 року у справі № 2-7763/10 (провадження № 14-197цс21), згідно з якими на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність необхідно також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Верховний Суд дійшов висновку, що у цій справі відсутня подібність змісту та матеріально-правового регулювання спірних правовідносин зі справою, яка наведена заявницею як приклад неоднакового застосування норм матеріального права.

У наведеному заявницею прикладі йдеться про те, що однією з правових підстав позову є пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України, оскільки на думку позивача оспорювані правочини були наслідком недобросовісної поведінки відповідача.

Водночас у цій справі позивачка оспорює правочин на підставі статей 229 230 235 ЦК України.

Також у наведеному прикладі висновки щодо порушення відповідачем принципу добросовісності як певного стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення, зроблені з урахуванням як відмінних предмета та підстав позову, так і встановлених конкретних обставин справи.

Доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах, зокрема щодо застосування статей 229 230 235 395 407 ЦК України, статті 102-1 ЗК України Верховний Суд відхиляє, з огляду на таке.

Заявниця не зазначила який саме висновок має бути сформований Верховним Судом у спірних правовідносинах щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а Верховний Суд самостійно не встановив, що у судовій практиці, яка склалася у подібних правовідносинах, існують підстави, які б вказували на наявність проблеми, що може бути вирішена шляхом формулювання нової правової позиції.

Верховний Суд також зауважує, що заявниця позов про визнання правочину недійсним пред`явила з декількох взаємовиключних підстав, а тому порушене нею питання про відсутність висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах не заслуговує на увагу.

Інші доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність оскаржуваних судових рішень не впливають, зводяться до власного тлумачення норм права, необхідності переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на те, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 401 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Борзнянського районного суду Чернігівської області від 27 квітня 2021 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 27 серпня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. В. Яремко

А. С. Олійник

Г. І. Усик