Постанова
Іменем України
26 лютого 2020 року
м. Київ
справа № 742/1593/19
провадження № 61-1317св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., (суддя-доповідач),
Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - орган опіки та піклування Прилуцької міської ради Чернігівської області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Варвинського районного суду Чернігівської області від 02 вересня 2019 року у складі судді
Семенченка О. М. та постанову Чернігівського апеляційного суду
від 11 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Бечка Є. М., Євстафіїва О. К., Іванової Г. П.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - орган опіки та піклування Прилуцької міської ради Чернігівської області, про відібрання дітей.
Позовна заява мотивована тим, що постановою Чернігівського апеляційного суду від 03 квітня 2019 року задоволено її позов до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дітей та визначено місце проживання малолітніх дітей - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з нею.
Оскільки ОСОБА_2 категорично відмовлявся добровільно виконувати зазначене рішення, посилаючись на позицію малолітніх дітей, вона зверталась до Прилуцького міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Чернігівській області (далі - Прилуцький МРВДВС Головного ТУЮ в Чернігівській області) із заявою щодо примусового виконання виконавчого листа, виданого на виконання рішення про визначення місця проживання дітей.
Проте їй було повернуто виконавчий документ без виконання на підставі пункту 7 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження».
Ураховуючи небажання відповідача добровільно виконувати судове рішення щодо визначення проживання малолітніх дітей разом з матір`ю та відсутність законодавчого врегулювання питання примусового виконання рішення суду в цій частині, ОСОБА_2 просила суд негайно відібрати малолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 ,
ІНФОРМАЦІЯ_2 , та повернути їх за місцем проживання
ОСОБА_1 - АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Варвинського районного суду Чернігівської області від 02 вересня 2019 року позовну заяву ОСОБА_1 задоволено.
Відібрано у ОСОБА_2 малолітніх дітей ОСОБА_3 ,
ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та повернуто їх за місцем фактичного проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 .
Допущено негайне виконання рішення суду.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що рішенням суду було визначено місце проживання малолітніх дітей із матір`ю, добровільно відповідач виконувати судове рішення відмовлявся, а відсутність процедури примусового виконання судових рішень про визначення місця проживання дитини призвела до того, що позивачка, навіть після ухвалення остаточного рішення по суті спору щодо визначення місця проживання дітей, не мала змоги проживати зі своїми дітьми.
При цьому суд першої інстанції вважав, що може мати невиправдані наслідки для взаємовідносин матері з дітьми та перешкоджає забезпеченню справедливого балансу між інтересами усіх зазначених осіб та загальним інтересам забезпечення дотримання верховенства права, оскільки діти протягом тривалого часу вимушені жити без матері.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Чернігівського апеляційного суду від 11 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Варвинського районного суду Чернігівської області від 02 вересня 2019 року залишено без змін.
Відновлено негайне виконання рішення Варвинського районного суду Чернігівської області від 02 вересня 2019 року в справі № 742/1593/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відібрання дітей.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінив докази у їх сукупності та ураховуючи те, що відповідачем не вчинено жодних дій для того, щоб виконати рішення суду про проживання дітей з матір`ю.
При цьому суд апеляційної інстанції вважав, що батько не переконав дітей у тому, що вони повинні жити з матір`ю, не запевнив останніх у тому, що у нього не зміниться відношення до них у разі, якщо вони підуть з матір`ю, не привив їм думки, що матір є найріднішою людиною, та навпаки всіляко перешкоджав спілкуванню дітей з матір`ю та виконанню державним виконавцем рішення суду.
Висновок суду першої інстанції про відібрання у ОСОБА_2 малолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 ,
ІНФОРМАЦІЯ_2 , та поверненню останніх за місцем фактичного проживання ОСОБА_1 визнав обґрунтованим.
Також суд апеляційної інстанції враховував, що на час апеляційного розгляду цієї справи старшому сину сторін виповнилося 14 років і він сам вправі обирати місце свого проживання й така обставина може призвести до розлучення братів, проте рішення суду першої інстанції про визначення місця проживання та про відібрання дітей було ухвалено судом ще до того часу, як ОСОБА_3 виповнилося 14 років, а предметом спору було негайне відібрання дітей, місце проживання яких було визначено попереднім рішенням суду з матір`ю. Проте суд апеляційної інстанції вважав, що найбільшим порушенням прав дітей буде їх розлучення з матір`ю, а, отже, проживання дітей з матір`ю буде відповідати якнайкращим їх інтересам.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У касаційній скарзі, поданій у січні 2020 року до Верховного Суду,
ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та відмовити у задоволенні позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не надано належної оцінки всім обставинам та доказам, наданим на їх підтвердження, на які ОСОБА_2 посилався, як на підставу своїх заперечень проти позову щодо відібрання у нього дітей, і суди не мотивували з яких підстав ці обставини і докази суди не взяли до уваги.
ОСОБА_2 вважав, що суди першої та апеляційної інстанцій не з`ясували обставин, чому діти мають іншу позицію щодо проживання з матір`ю і чи не пов`язана така позиція з поведінкою самої позивачки, та які дії остання вживала щодо добровільного виконання рішення суду, а не для примусового його виконання органами державної виконавчої служби.
Разом з тим суди попередніх інстанцій всупереч вимогам статті 171 СК України, частини першої статті 3 Конвенції про права дитини дійшли помилкового висновку про відсутність необхідності у вислухуванні думки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Крім того судом апеляційної інстанції залишено поза увагою суду те, що на час розгляду справи апеляційним судом ОСОБА_3 виповнилось 14 років і він у відповідності до вимог частини третьої статті 160 СК України має право самостійно визначати місце свого проживання.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 27 січня 2019 року було відкрито касаційне провадження у вказаній справі. Витребувано із Варвинського районного суду Чернігівської області зазначену цивільну справу.
У грудні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 14 лютого 2020 року указану справу призначено до розгляду.
Відзив на касаційну скаргу до суду не надійшов
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 70-71 т. 1).
Постановою Чернігівського апеляційного суду від 03 квітня 2019 року у цивільній справі № 742/1860/18 скасовано рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 21 січня 2019 року та задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дітей з матір`ю (а. с. 7, 149-154 т. 1).
Постановою Верховного Суду від 03 липня 2019 року у вказаній справі касаційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а постанову Чернігівського апеляційного суду від 03 квітня 2019 року залишено без змін
(а. с. 181-186 т. 1).
Згідно із повідомленням ОСОБА_2 , яке було надіслано на лист позивачки та наданого на підтвердження позову про відібрання дітей, ОСОБА_2 розумів відповідальність, покладену на нього законом при невиконанні рішення суду і він не мав жодного наміру ухилятися від його виконання, проте виконати рішення суду про визначення місця проживання дітей фактично був позбавлений можливості, оскільки діти категорично відмовлялись проживати разом із матір`ю (а. с. 8, 109 т. 1).
Відповідно до копії повідомлення заступника начальника Прилуцького МРВДВС Головного ТУЮ у Чернігівській області про повернення виконавчого документу стягувачу без прийняття до виконання від 25 квітня 2019 року вбачається, що ОСОБА_1 на виконання рішення до виконавчої служби подавався виконавчий лист № 2/742/11/19, виданий 03 квітня
2019 року, про визначення місця проживання малолітніх дітей
ОСОБА_3 та ОСОБА_2 разом із матір`ю ОСОБА_1 , боржник - ОСОБА_2 , проте, оскільки виконання рішення не передбачає застосування заходів примусового виконання рішення, керуючись
пунктом 7 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий документ було повернуто без прийняття до виконання (а. с. 9 т. 1).
Виконавчим комітетом Прилуцької міської ради Чернігівської області
від 15 липня 2019 року надано висновок органу опіки та піклування згідно якого, враховуючи інтереси дітей, зважаючи на рівність прав та обов`язків матері та батька щодо дітей, орган опіки та піклування не вважав можливим надати висновок про доцільність відібрання дітей (а. с. 178 т. 1).
Відповідно до висновку органу опіки та піклування виконавчого комітету Прилуцької міської ради Чернігівської області від 15 серпня 2019 року доцільним було б відібрання дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4
від обох батьків - ОСОБА_2 та ОСОБА_1 - до моменту остаточного врегулювання питання участі обох батьків у вихованні дітей
(а. с. 198, 199-200, 201-202, 208-209 т. 1).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня
2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга ОСОБА_2 задоволенню не підлягає.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
За змістом положень частин сьомої, восьмої статті 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України) дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
Відповідно до статті 3, статті 18 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини. Батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Стаття 141 СК України визначає, що мати та батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою, чи розірвано шлюб і чи проживають вони разом чи окремо.
Відповідно до частини другої статті 141 СК України, розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.
Згідно із статтею 11 Закону України «Про охорону дитинства», кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Так, відповідно до частини першої статті 162 СК України, якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання. Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну
небезпеку для її життя та здоров`я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам.
Системний аналіз вказаної норми у контексті наявності спору батьків щодо місця проживання дитини дозволяє дійти висновку, що положення цієї статті покликані захистити права того з батьків, з ким на підставі рішення суду визначено проживання дитини, від неправомірних дій другого з батьків щодо зміни її місця проживання.
Аналогічний правовий висновок зроблено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 357/17852/15-ц (провадження № 14-199цс19).
Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції з висновками якого погодився апеляційний суд, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12 81 89 ЦПК України.
При цьому, встановивши, що постановою Чернігівського апеляційного суду від 03 квітня 2019 року, яка є чинною, визначено місце проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 ,
ІНФОРМАЦІЯ_2 , з їх матір`ю ОСОБА_3 та ураховуючи те, що на підставі досліджених належних та допустимих доказів не встановлено будь-яких фактів, які б свідчили про неналежний догляд, турботу та виховання матір`ю дітей, а також не встановлено будь-яких обставин, які давали б припущення того, що проживання дітей з матір`ю буде шкодити інтересам дітей чи має загрозу їх життю, обґрунтовано вважав, що небажання відповідачем добровільно виконувати рішення суду щодо визначення місця проживання дітей з матір`ю, відсутність законодавчого врегулювання примусового виконання рішення суду в цій частині, є підставою для захисту прав позивачки у порядку, визначеному статтею 162 СК України.
Разом з тим, під час апеляційного перегляду справи та перевірки законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції у цій справі, судом обґрунтовано враховано те, що старшому сину сторін вже виповнилося
14 років і він сам вправі обирати місце свого проживання та ця обставина може призвести до розлучення братів, проте рішення суду про визначення місця проживання та про відібрання дітей були ухвалені судом ще до того часу, як ОСОБА_3 виповнилося 14 років, та в цьому випадку не переглядається рішення про визначення місця проживання дітей, а вирішувався позов про негайне відібрання дітей, місце проживання яких було визначено попереднім рішенням з матір`ю.
При цьому суд апеляційної інстанції правильно вважав, що проживання дітей з матір`ю буде відповідати якнайкращим їх інтересам.
Такі висновки судів першої та апеляційної інстанцій є правильними, відповідають обставинам справи та ґрунтуються на вимогах закону.
Верховний Суд, також, виходив із того, що з часу ухвалення рішення у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дітей з матір`ю були досліджені обставини доцільності визначення місця проживання дітей з матір`ю, за нетривалий період часу до звернення позивачки з цим позовом нічого не змінилося у відносинах дітей з батьками, а у матеріалах справи відсутні відомості про те, що повернення до дітей матері буде суперечити інтересам дітей або негативно вплине на них.
Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 він не змінював місце проживання дітей, не утримував їх навмисно, не чинив перешкод у спілкуванні позивачки з дітьми, не перешкоджав добровільному виконанні рішення суду, яким визначено місце проживання спільних дітей сторін у справі з позивачкою були предметом розгляду суду апеляційної інстанції, яким суд надав належну оцінку, вони є достатньо аргументованими, а тому Верховний Суд не вбачає підстав повторно відповідати на ті самі доводи заявника.
При цьому Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх
(§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
Інші доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування рішення суду апеляційної інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні ОСОБА_2 норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
Відповідно до частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення залишає без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Керуючись статтями 400 409 410 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Варвинського районного суду Чернігівської області від 02 вересня 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 11 грудня
2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара
С. Ф. Хопта
В. В. Шипович