Постанова
Іменем України
20 січня 2021 року
м. Київ
справа № 752/24638/18
провадження № 61-13652св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 в інтересах якої діє адвокат Абросімова Оксана Василівна, на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 04 березня 2020 року у складі судді Комаревцевої Л. В. та постанову Київського апеляційного суду від 28 липня 2020 року у складі колегії суддів: Писаної Т. О., Приходька К. П., Журби С. О.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики за борговою розпискою.
Позовна заява мотивована тим, що 14 вересня 2017 року між нею та ОСОБА_2 укладений договір позики. На підтвердження укладення зазначеного договору та його умов, відповідачем було надано позивачу власноруч написану розписку.
Згідно із вказаним договором вона передала ОСОБА_2 у присутності свідків: ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , кошти в розмірі 8 937 000 грн строком до 14 грудня 2017 року.
Зазначала, що невід`ємною частиною зазначеного договору була заява ОСОБА_3 про надання згоди її чоловіку ОСОБА_2 на отримання позики в інтересах сім`ї.
14 вересня 2017 року ОСОБА_3 відповідно до заяви, усвідомлюючи природу заяви та значення своїх дій, надала згоду своєму чоловікові ОСОБА_2 на отримання позики в інтересах сім`ї від ОСОБА_1 в розмірі 8 937 000 грн, що еквівалентно 331 000 доларів США.
Позивач посилалась на те, що на момент звернення до суду з позовом, відповідач грошових коштів не повернув, умови договору не виконав та жодним чином не проінформував позивача про дату повернення грошових коштів.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила стягнути із ОСОБА_2 та ОСОБА_3 солідарно на її користь заборгованість за договором позики від 14 вересня 2017 року в розмірі 8 937 000 грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 04 березня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Стягнено солідарно зі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 14 вересня 2017 року в розмірі 8 937 000 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що згідно з частиною четвертою статті 65 Сімейного кодексу України (далі - СК України) грошові кошти за договором позики отримано ОСОБА_2 в інтересах сім`ї, ураховуючи надану ОСОБА_3 згоду на отримання чоловіком позики, відповідачі повинні нести солідарну відповідальність за невиконання зобов`язань за договором позики.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 28 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення. Рішення Дарницького районного суду міста Київ від 04 березня 2020 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_3 у день укладення договору позики, 14 вересня 2017 року, надала згоду на отримання чоловіком позивача грошових коштів у борг та підтвердила, що договір укладатиметься її чоловіком в інтересах сім`ї.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У вересні 2020 року ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Абросімова О. В., подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 23 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі.
У жовтні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 12 січня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки тому, що солідарні зобов`язання виникають лише у випадках, встановлених договором або законом. Розпискою від 14 вересня 2019 року не передбачалися умови про надання зобов`язанню солідарного характеру. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову приводу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам. Грошові кошти, отримані її чоловіком в інтересах їх сім`ї, не мають солідарного характеру та не створюють для ОСОБА_3 зобов`язань за договором позики від 14 вересня 2017 року. Суди, надавши оцінку письмовому доказу - договору позички (розписці) застосував до неї положення закону, що регулює не відносини позички, а відносини позики.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 25 липня 2018 року у справі № 761/4283/16-ц (провадження № 61-213св18), у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, у постанові Верховного Суду України від 13 травня 2015 року у справі № 6-63цс15, у постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі № 6-2789цс16, у постанові Верховного Суду України від 19 червня 2013 року у справі № 6-55цс13, у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-486цс16.
Відзив на касаційну скаргу позивач не подала.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Абросімова О. В., задоволенню не підлягає.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
14 січня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зареєстрований шлюб, про що Голосіївським районним у м. Києві відділом реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у м. Києві зроблено актовий запис за № 311 (а.с. 20).
14 вересня 2017 року ОСОБА_2 згідно із умовами розписки отримав у позичку від ОСОБА_1 8 937 000 грн, що в еквіваленті 331 000 доларів США, за погодженим сторонами курсом на день підписання (1 долар = 27.00 гривень) терміном три місяці, до 14 грудня 2017 року.
Розписка підписана у присутності свідків: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 (а.с. 7).
14 вересня 2017 року ОСОБА_3 відповідно до заяви, усвідомлюючи природу заяви та значення своїх дій, перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам`яті, діючи добровільно за відсутності будь-якого примусу як фізичного, так і психічного, маючи необхідний обсяг дієздатності, надала згоду своєму чоловікові ОСОБА_2 на отримання позики в інтересах сім`ї від ОСОБА_1 у розмірі 8 937 000 грн, що в еквіваленті 331 000 доларів США. У заяві зазначено, що факт перебування в шлюбі перевірено (а.с. 8).
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.
Згідно із статтею 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов`язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня.
За статтею 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
За приписами частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Відповідно до статті 827 ЦК України за договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов`язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку.
За своєю суттю розписка про отримання в борг коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідач не звертався до суду з позовом щодо оспорювання договору позики, в тому числі за його безгрошовістю. Презумпція правомірності укладеного між сторонами правочину у встановленому порядку відповідачами не спростована.
Відповідно до статті 204 ЦК України договір, укладений між сторонами у справі, є правомірним та чинним, тому суди дійшли правильного висновку про обов`язковість його виконання сторонами.
Суди попередніх інстанцій правильно врахували правову природу договору та дійшли висновку про наявність між сторонами - позивачем та відповідачем - відносин, які виникли із боргового зобов`язання останнього щодо повернення коштів, які боржником не виконано, що є підставою для стягнення боргу.
Доводи відповідачів щодо неотримання грошових коштів від позивача спростовуються змістом боргового документа, яким підтверджується наявність між сторонами правовідносин позики.
Отже, положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один
із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.
Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства,
а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина перша статті 526 цього Кодексу).
Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Частина перша статті 21 СК України визначає шлюбом сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.
Отже, інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку і характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї.
Законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя
і сім`ї.
Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої, якщо одним
із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним
із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.
Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово (частина третя статті 65 СК України).
Тлумачення частини четвертої статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов`язану особу (боржника).
Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї,
то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох
із подружжя.
Указаний висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, висловленій у постанові від 19 червня 2013 року у справі № 6-55цс13.
За таких обставин, згідно з нормами сімейного законодавства, умовою належності майна, яке одержане за договором, укладеним одним
із подружжя до об`єктів спільної сумісної власності подружжя, є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя.
Суди повинні досліджувати, чи отримані грошові кошти були витрачені в інтересах сім`ї, чи підтверджено це відповідними доказами, а також з`ясовувати, чи надавав інший з подружжя у письмовій формі згоду на укладення договору позики.
Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, висловленою у постанові від 20 лютого 2013 року у справі № 6-163цс12.
Доводи касаційної скарги про те, що позивачем не надано доказів використання грошових коштів в інтересах сім`ї, не заслуговують на увагу, оскільки положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.
У той же час, доказів того, що отримані грошові кошти були витрачені не в інтересах сім`ї, заявником не надано та не підтверджено це відповідними доказами.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) дійшла висновку,
що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки
на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї.
Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється
на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Таким чином, посилання у касаційній скарзі про те, що судом апеляційної інстанції не врахований висновок у подібних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду від 25 липня 2018 року у справі № 761/4283/16-ц, (провадження № 61-213св18), у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, у постанові Верховного Суду України від 13 травня 2015 року у справі № 6-63цс15, у постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі № 6-2789цс16, у постанові Верховного Суду України від 19 червня 2013 року у справі № 6-55цс13, у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-486цс16, не заслуговують на увагу, оскільки у справах встановлені різні фактичні обставини.
Вирішуючи справу, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що ОСОБА_3 в день укладення договору позики, 14 вересня 2017 року, надала згоду на отримання її чоловіком у борг грошових коштів та підтвердила, що договір укладатиметься її чоловіком в інтересах сім`ї.
Наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновком судів попередніх інстанцій стосовно установлених обставин справи, містять посилання на факти, які були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. У силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Щодо судових витрат
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки в цьому випадку оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Абросімова Оксана Василівна, залишити без задоволення.
Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 04 березня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 28 липня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. А. Воробйова
Б. І. Гулько
Р. А. Лідовець
Ю. В. Черняк