№ 752/2546/19

Постанова

Іменем України

11 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 752/2546/19

провадження № 61-19073св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Падалка Роман Олегович,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 через адвоката Прилепу Руслана Анатолійовича на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 23 липня 2021 року у складі судді Мазура Ю. Ю. та постанову Київського апеляційного суду від 26 жовтня 2021 року у складі колегії суддів: Кравець В. А., Желепи О. В., Мазурик О. Ф.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Падалка Р. О., про визнання договору купівлі-продажу квартири частково удаваним в частині покупця, визнання покупцем та визнання об`єктом особистої власності квартири.

Позов мотивував тим, що сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі. 29 грудня 2014 року у зв`язку з виїздом на постійне місце проживання до України, він продав житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами та земельну ділянку, що знаходиться на АДРЕСА_1 (далі - АРК).

Зазначив, що 105 000 дол. США від продажу належного йому на праві особистої власності будинку отримав у приміщенні нотаріальної контори.

Надалі, 16 січня 2015 року він придбав квартиру АДРЕСА_2 за власні кошти 1 630 000 грн. Проте, покупцем договору купівлі-продажу спірної квартири формально зазначена відповідач.

Послався на те, що ОСОБА_2 у грудні 2019 знаходилась у м. Сімферополі АРК та у телефонному режимі у категоричній формі наказала позивачу звільнити квартиру, тому що вона є власником квартири і має намір здавати її в оренду.

При цьому, відповідач зареєстрована в спірній квартирі ніколи не була, у квартирі знаходилась періодично, половину квартири відповідач за договором оренди здає фізичній особі, отримує щомісячно 275 дол. США, має власне житло - трикімнатну квартиру АДРЕСА_3 та двокімнатну квартиру АДРЕСА_4 .

На підставі викладеного позивач просив суд:

визнати нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , укладений 16 січня 2015 року удаваним в частині зазначення покупцем ОСОБА_2 , з моменту його укладення;

визнати покупцем у зазначеному договорі ОСОБА_1 ,

припинити право власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 78,1 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 146951980000,

визнати об`єктом особистої власності ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_2 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням від 23 липня 2021 року Голосіївський районний суд м. Києва у позові відмовив.

Суд першої інстанції виходив з того, що позивач сам визнав, що при оформленні квартири на ім`я відповідача кожен із подружжя мав певну мету: позивач - зберегти сім`ю; відповідач - отримати у власність квартиру. Тобто відповідач при укладенні спірного правочину свідомо бажала настання правових наслідків у вигляді набуття права власності.

Виходив з того, що у позовній заяві зазначено, що відповідач періодично перебувала у спірній квартирі, на момент подання позову здавала частину квартири в найм, отримуючи від цього дохід. Періодичне перебування у квартирі свідчить про наявність фізичного доступу до неї, тобто про реальне право володіння. Здача частини квартири в найм з отриманням доходу свідчить про отримання плодів від корисних властивостей майна, тобто про реальне користування.

Послався на те, що позивач повідомлений про всі умови оспорюваного договору та надав згоду відповідачу на придбання спірної квартири саме на таких умовах договору.

Пункт 6.6 спірного договору свідчить про згоду ОСОБА_1 на придбання відповідачем спірної квартири, яка надана у формі нотаріально посвідченої заяви від 16 січня 2015 року.

Виходив з того, що ОСОБА_1 може бути одноосібним власником квартири, придбаної у шлюбі, лише тоді, коли він придбав її за кошти, що належали особисто йому.

У даному випадку квартира придбана ОСОБА_2 , а статус коштів визначений позивачем як спільне майно подружжя.

Але навіть за умови визнання цих коштів особистим майном позивача, квартира придбана відповідачем в інтересах сім`ї, а тому діють стаття 60 СК України та частина третя статті 61 СК України і квартира є спільною сумісною власністю сторін.

Зауважив, що позовна давність за позовними вимогами у справі сплила у січні 2018 року, так як предметом позову у даному провадженні є квартира АДРЕСА_2 , яку ОСОБА_2 придбала у приватну власність 16 січня 2015 року у продавця в особі ТОВ «Адапс Ріелті Груп». А позивач звернувся до суду із позовною заявою тільки 05 лютого 2019 року.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

На рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову про визнання спірної квартири особистою приватною власністю ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу.

Київський апеляційний суд постановою від 26 жовтня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 23 липня 2021 року залишив без змін.

Апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду про те, що позивач обізнаний про всі умови оспореного договору та надав згоду відповідачу на придбання спірної квартири на умовах цього договору. Пункт 6.6 спірного договору згадує про згоду ОСОБА_1 на придбання відповідачем спірної квартири, що надана у формі нотаріально посвідченої заяви від 16 січня 2015 року.

Зазначив, що оскільки заява про згоду є дією позивача, спрямованою на набуття та зміну цивільних прав (визначення належності грошових коштів, придбання майна в інтересах сім`ї, створення необхідної умови для купівлі майна другим з подружжя), то вона є правочином у розумінні статті 202 ЦК України. Про це свідчить і реєстрація заяви в реєстрі правочинів за окремим номером, тобто як окремого правочину.

Виходив з того, що цей правочин не оспорено позивачем та не визнано судом недійсним. Тому його зміст також підтверджує, що відповідач є реальним покупцем спірної квартири.

Дійшов висновку, що квартира АДРЕСА_2 набута ОСОБА_2 у власність у період зареєстрованого шлюбу з позивачем за відплатним договором, тому відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України зазначене майно є спільною сумісною власністю подружжя.

Зазначив. що оскаржене рішенням місцевого суду не встановило підстав для визнання оспорюваного правочину удаваним у частині покупця та позивачем в цій частині не оскаржено, отже відсутні підстави і для визнання спірної квартири об`єктом особистої власності позивача.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 через адвоката Прилепу Р. А.,посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення місцевого суду та постанову суду апеляційної інстанції у частині відмови у задоволенні позову про визнання квартири АДРЕСА_2 особистою приватною власністю ОСОБА_1 та в цій частині ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 02 грудня 2021 року відкрив касаційне провадження, витребував справу з суду першої інстанції, надіслав учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснив їм право подати відзив на касаційну скаргу.

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

У грудні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження заявник зазначив застосування судами попередніх інстанцій норм статей 57 60 СК України у подібних правовідносинах без врахування висновків висловлених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц, Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 522/19610/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 595/324/17, від 30 квітня 2020 року у справі № 534/866/17, від 18 листопада 2020 року у справі № 758/7457/18, Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-612цс15, від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2641цс15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивував тим, що матеріали справи містять розписку, яка визнана відповідачем та згідно з якої вона отримала грошові кошти від позивача на купівлю квартири і зобов`язалась оформити квартиру на позивача, що додатково підтверджує приналежність квартири на праві особистої приватної власності позивачу. Факт підписання позивачем згоди відповідачу на придбання спірної квартири, що надана у формі заяви від 16 січня 2015 року, жодним чином не змінює правову природу та статусу походження коштів, за які набуто квартиру. Проте, якщо оцінувати ці два документи (розписку відповідача та згоду позивача на укладення договору купівлі-продажу квартири), то очевидним є той факт, що квартира придбавалась виключно за кошти позивача, а згода позивача є формально необхідним документом для нотаріального укладення купівлі-продажу квартири.

Разом з тим, суди неправильно застосували до спірних правовідносин норми частини третьої статті 61 СК України та не застосували положення пункту 3 частини першої статті 57 СК України. Також, висновки судів про придбання квартири в інтересах сім`ї повністю не відповідають обставинам справи та спростовуються текстом розписки і поясненнями позивача у справі.

Крім того, відповідач не заявив про застосування позовної давності відносно вимог про визнання квартири особистою приватною власністю позивача.

Відзив на касаційну скаргу

У грудні 2021 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила суд залишити її без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін.

Зазначила, що в справі наявна лише копія розписки від 01 січня 2015 року. Відсутність оригіналу розписки підтверджує надуманість обставин, на які посилається позивач.

Щодо клопотання ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Прилепа Р. А., про розгляд за його участю даної справи

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Прилепа Р. А., зокрема, просив провести розгляд справи за участю адвоката Прилепи Р. А.

Клопотання не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п`яти днів після складання доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Розгляд цієї справи в касаційному порядку проведений Верховним Судом за правилами статті 401 ЦПК України в порядку письмового провадження, в якому учасники справи не повідомляються про такий розгляд.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі.

Ухвалою Залізничного суду м. Сімферополя АРК від 21 листопада 2007 року закрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна, що є спільною сумісною власністю та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розділ майна, що є спільною сумісною власністю - у зв`язку з визнанням мирової угоди.

Поділено майно, яке придбане ОСОБА_1 та ОСОБА_2 під час шлюбу, визнано за ОСОБА_1 право власності: цілком на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_5 , загальною площею 187,8 кв. м, жилою площею 53,0 кв. м, з відповідною часткою надвірних будівель; цілком на земельну ділянку, площею 0,2131 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_5 , яке знаходиться під вищевказаним домоволодінням; автомобіль «Fiat Doblo», реєстраційний номер НОМЕР_1 , колір сірий, 2004 року випуску.

Право власності зареєстровано Сімферопольським БТІ, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно, який виданий 16 квітня 2008 року № 18538580, реєстровий № 198388, номер запису 556.

Відповідно до нотаріально посвідченого договору серії 82АА0033535 від 29 грудня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , відбулась купівля-продаж житлового будинку та земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_5 .

16 січня 2015 року ТОВ «АДАПС РІЕЛТІ ГРУП» та ОСОБА_2 уклали договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 .

Зі змісту зазначеного договору вбачається, що квартира АДРЕСА_2 , та складається з двох кімнат, загальною площею 78,1 кв. м, житловою площею 41,4 кв. м.

Відповідно до пункту 3.1 продаж об`єкта купівлі-продажу, за домовленістю сторін, вчиняється за 1 630 000 грн, без ПДА, які продавець отримує в день підписання цього договору.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Межі розгляду справи судом

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України(неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм статей 57 60 СК України у подібних правовідносинах без врахування висновків викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц, Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 522/19610/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 595/324/17, від 30 квітня 2020 року у справі № 534/866/17, від 18 листопада 2020 року у справі № 758/7457/18, Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-612цс15, від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2641цс15).

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 23 липня 2021 року оскаржено заявником в суді апеляційної інстанції та оскаржено в касаційному порядку лише в частині відмови у задоволенні позову про визнання спірної квартири особистою приватною власністю ОСОБА_1 .

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частина третя статті 3 ЦПК України визначає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відмовляючи у позові, суд першої інстанції з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивач обізнаний про всі умови оспореного договору та надав згоду відповідачу на придбання спірної квартири на умовах цього договору.

Зазначив, що пункті 6.6 спірного договору містить згоду ОСОБА_1 на придбання відповідачем спірної квартири, що надана у формі нотаріально посвідченої заяви від 16 січня 2015 року.

Виходив з того, що заява про згоду є дією позивача, що спрямована на набуття та зміну цивільних прав (визначення належності грошових коштів, придбання майна в інтересах сім`ї, створення необхідної умови для купівлі майна другим з подружжя), отже є правочином у розумінні статті 202 ЦК України. Про це свідчить і реєстрація заяви в реєстрі правочинів за окремим номером, тобто як окремого правочину.

Даний правочин не оспорюється позивачем та не визнаний судом недійсним. Тому його зміст також підтверджує, що відповідач є реальним покупцем спірної квартири.

Дійшов висновку, що квартира АДРЕСА_2 набута ОСОБА_2 у власність у період зареєстрованого шлюбу з позивачем за відплатним договором, тому відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України це майно є спільною сумісною власністю подружжя.

Окрім того, оскарженим рішенням суду першої інстанції не встановлено підстав для визнання оспорюваного правочину удаваним у частині покупця та апелянтом рішення в цій частині не оскаржено, а отже відсутні підстави і для визнання спірної квартири об`єктом особистої власності позивача.

Колегія суддів погодилася із висновками судів попередніх інстанцій.

Стаття 655 ЦК України визначає, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно у власність другій стороні (покупцеві), покупець приймає або зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі (стаття 657 ЦК України).

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

На підставі частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За змістом статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

За таких обставин, для визнання угоди удаваною позивачу необхідно надати відповідні докази, а суду - встановити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії були направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним.

Такі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16-ц.

Отже, за змістом статті 655 ЦК України предмет договору належить продавцю та переходить у власність покупця, якщо інше не передбачено домовленістю сторін, а покупець має сплатити вартість предмету купівлі-продажу, якщо інше не передбачено домовленістю сторін договору або покупцем та іншою особою.

Таким чином, при визнанні договору купівлі-продажу удаваним з підстав, що фактичним покупцем є інша особа, ніж та, що формально зазначена в договорі, а спірне майно було придбано за кошти іншої особи та для неї, вказаний договір визнається удаваним лише в частині, що стосується покупця, і покупцем за цим договором визнається особа, за рахунок коштів якої і для якої фактично укладався цей договір.

У постанові Верховного Суду від 16 січня 2019 року № 521/17654/15-ц зазначено, що помилковим є також тлумачення апеляційним судом норм статей 212-214 ЦК України про те, що для визнання правочину удаваним необхідно мати на увазі, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угоди, наміру однієї сторони на укладення удаваної угоди недостатньо, оскільки удаваний правочин може бути вчинений як без будь-яких протиправних намірів, так і з метою приховування іншого незаконного правочину, при цьому будь-якого обмеження щодо наявності умислу в усіх сторін такого правочину законом не встановлено. Такий умисел може бути завуальований лише однією стороною, про що інша сторона може не знати, як і навпаки. Верховний Суд зазначив, що помилковим є висновок апеляційного суду про те, що визнання правочину удаваним в частині визначення особи покупця суперечить приписам статті 235 ЦК України, оскільки удаваним може бути не весь правочин, а лише в частині когось із учасників.

Так, суди зобов`язані виходити, зокрема, з того, що встановивши, що обов`язки покупця за договором купівлі-продажу виконав позивач, і він же скористався правами покупця, саме він домовлявся про істотні умови договору купівлі-продажу квартири, а відповідач вдає з себе покупця, будучи лише формально зазначеним таким в договорі, суд визнає покупцем за договором позивача у справі.

За змістом частини третьої статті 368 ЦК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

У частині першій статті 61 СК України передбачено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Суди попередніх інстанцій встановили, що спірну квартиру АДРЕСА_2 сторони придбали під час шлюбу.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 стверджував, що оспорений договір купівлі-продажу спірного нерухомого майна є удаваним в частині зазначення покупця та просив визнати об`єктом його особистої власності спірну квартиру.

Проте, зі змісту позову вбачається, що ОСОБА_1 визнав, що при оформленні квартири на ім`я відповідача кожен із подружжя мав певну мету: позивач - зберегти сім`ю, відповідач - отримати у власність квартиру (т. 1 а. с. 4).

Тобто, відповідач при укладенні спірного правочину свідомо бажала настання правових наслідків у вигляді набуття права власності. Також у позовній заяві зазначається, що відповідач періодично перебувала у спірній квартирі і на момент подання позову здавала частину квартири в найм, отримуючи від цього дохід.

Періодичне перебування у квартирі свідчить про наявність фізичного доступу до неї, тобто про реальне право володіння. Здача частини квартири в найм з отриманням доходу свідчить про отримання плодів від корисних властивостей майна, тобто про реальне право користування.

Про факт здачі відповідачем в найм частини квартири свідчить відповідна довідка правоохоронних органів (т. 1 а. с. 80), запит Головного управління ДФС у м. Києві (т. 1 а. с. 97).

Пункт 6.6 договору купівлі-продажу від 16 січня 2015 року містить згоду ОСОБА_1 на придбання відповідачем спірної квартири, що надана у формі нотаріально посвідченої заяви від 16 січня 2015 року.

В заяві позивач надав згоду відповідачу на власний розсуд визначати ціну та умови договору купівлі-продажу квартири. Також позивач у заяві про згоду визначив статус коштів як об`єкта спільної власності і підтвердив, що купівля здійснюється саме відповідачем: «Я підтверджую, що гроші, які будуть сплачені за об`єкт нерухомості, є нашою спільною сумісною власністю. При цьому я стверджую, що купівля вищезазначеної квартири здійснюється моєю дружиною в інтересах сім`ї на умовах, які ми попередньо обговорили і вважаємо вигідними для нас, і укладення цього договору відповідає нашому спільному волевиявленню».

Також нотаріус роз`яснив позивачу про те, що квартира, яка придбавається, набувається ним та відповідачем у спільну сумісну власність згідно статті 60 65 СК України.

Отже суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що оскільки заява про згоду є дією позивача, що спрямована на набуття та зміну цивільних прав (визначення належності грошових коштів, придбання майна в інтересах сім`ї, створення необхідної умови для купівлі майна другим з подружжя), то вона є правочином у розумінні статті 202 ЦК України.

Про це свідчить і реєстрація заяви в реєстрі правочинів за окремим номером, тобто як окремого правочину. Крім того, даний правочин не оспорюється позивачем та не визнаний судом недійсним. Тому його зміст також підтверджує, що відповідач є реальним покупцем спірної квартири.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, встановив, що квартира АДРЕСА_2 , набута ОСОБА_2 у власність у період зареєстрованого шлюбу з позивач, з урахуванням заяви про згоду на придбання відповідачем спірної квартири, що надана у формі заяви від 16 січня 2015 року, та дійшов обґрунтованого висновку, що спірне майно є спільною сумісною власністю подружжя.

За змістом пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

ОСОБА_1 не надав належних доказів на підтвердження того, що майно, яке є предметом спору, придбано за його особисті кошти. У цьому випадку квартира придбана ОСОБА_2 , а статус коштів визначив сам позивач як спільне майно подружжя, що підтверджується заявою від 16 січня 2015 року.

Доводи касаційної скарги про те, що судами попередніх інстанцій не враховано висновків викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц, Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 522/19610/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 595/324/17, від 30 квітня 2020 року у справі № 534/866/17, від 18 листопада 2020 року у справі № 758/7457/18, Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-612цс15, від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2641цс15 не знайшли підтвердження у справі, оскільки в наведених справах та справі, яка переглядається, є різними предмет позову, підстави позову, встановлені фактичні обставини.

При цьому, у даному випадку слід враховувати, що позивач не надав належних доказів на підтвердження того, що майно, яке є предметом спору, придбано за його особисті кошти.

Отже відсутні підстави вважати, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду.

Саме по собі посилання на справи з подібними правовідносинами, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.

Посилання в касаційній скарзі на те, що матеріали справи містять розписку, яка визнана відповідачем та згідно з якої вона отримала грошові кошти від позивача на купівлю квартири і зобов`язалась оформити квартиру на позивача, що додатково підтверджує приналежність квартири на праві особистої приватної власності позивачу, є безпідставними, оскільки встановлення нових фактів та переоцінка доказів, в розумінні статті 400 ЦПК України, є виходом за межі повноважень суду касаційної інстанції.

При цьому, слід зазначити, що суди попередніх інстанцій дійшли свого висновку відповідно до нотаріально посвідченої заяви від 16 січня 2015 року самого позивача, яка посвідчена нотаріусом Падалко Р. О. та зареєстрованої в реєстрі за № 299, який надав згоду на придбання відповідачем спірної квартири, та зазначив, що гроші, які будуть сплачені за об`єкт нерухомості, є їхньою спільною сумісною власністю.

Доводи касаційної скарги про те, що висновки судів про придбання квартири в інтересах сім`ї повністю не відповідають обставинам справи та спростовуються текстом розписки і поясненнями позивача у справі, є необґрунтованими, оскільки спростовуються матеріалами справи та стосуються переоцінки доказів у справі.

Посилання заявника на те, що відповідач не заявила про застосування позовної давності щодо вимог про визнання квартири особистою приватною власністю позивача є неприйнятними, оскільки у позові відмовлено за необґрунтованістю, а не за пропуском позовної давності.

Отже ці доводи в даному випадку не мають правового значення для вирішення справи.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За таких обставин касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання спірної квартири об`єктом особистої власності ОСОБА_1 - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для розподілу судових витрат, понесених заявником у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Прилепа Руслан Анатолійович, залишити без задоволення.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 23 липня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 26 жовтня 2021 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Падалка Роман Олегович, про визнання спірної квартири об`єктом особистої власності ОСОБА_1 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк І. М. Фаловська