№ 754/12134/19

Постанова

Іменем України

19 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 754/12134/19-ц

провадження № 61-14485св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Хопти С. Ф. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Київського апеляційного суду від 21 липня 2021 року у складі колегії суддів: Шкоріної О. І., Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування, визнання права власності.

Позовну заяву мотивовано тим, що батьками позивача є ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Шлюб між її батьками було розірвано 04 липня 1973 року, а 11 серпня 1973 року її мати уклала шлюб з ОСОБА_2 та змінила прізвище на « ОСОБА_6 ».

Під час шлюбу ОСОБА_2 став членом житлово-будівельного кооперативу «Авіатор-10» (далі - ЖБК «Авіатор-10»), у якому йому була виділена кооперативна квартира, загальною площею 56,0 кв. м, житловою - 29,8 кв. м, що знаходиться за адресою: квартира АДРЕСА_1 . Сума пайового внеску за вказану квартиру у розмірі 8 060,08 крб була виплачена у період із серпня 1983 року до 01 квітня 1992 року.

Позивач зазначала, що з 24 вересня 1985 року у вказаній квартирі були зареєстровані її мати ОСОБА_7 , вітчим ОСОБА_2 та вона.

За життя між її матір`ю та вітчимом ОСОБА_2 була домовленість про те, що спірна квартира перейде їй у власність.

ІНФОРМАЦІЯ_1 мати позивача ОСОБА_7 померла. Спадковим майном після смерті матері залишилась 1/2 частини спірної квартири, оскільки, на думку позивача, пайові кошти за цю квартиру були виплачені у період шлюбу матері з ОСОБА_2 .

Ураховуючи фактичне прийняття позивачем спадщини після смерті її матері ОСОБА_8 та як спадкоємець першої черги за законом, 26 червня 2019 року вона звернулася до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу із заявою про прийняття спадщини після померлої ОСОБА_7 . Інші спадкоємці із заявами про прийняття спадщини не зверталися.

Проте 16 липня 2019 року приватним нотаріусом їй було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на частку у праві спільної сумісної власності на спірну квартиру у зв`язку із відсутністю документів та відомостей, що підтверджують право власності померлої на це майно.

Позивач зазначала, що на час звернення із цим позовом право власності на спірну квартиру зареєстровано на ім`я ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 30 серпня 2010 року, посвідченого П`ятнадцятою київською державною нотаріальною конторою, зареєстрованого у Реєстрі прав власності на нерухоме майно 13 вересня 2010 року.

Відповідач ОСОБА_2 , достовірно знаючи про смерть своєї дружини та про те, що спірна квартира є спільною сумісною власністю, діяв, на думку ОСОБА_1 , всупереч вимогам закону, вийшов за межі своїх цивільних прав та розпорядився частиною майна, що йому не належала. У зв`язку із цим, на думку позивача, укладений ОСОБА_2 як дарувальником договір дарування спірної квартири має бути визнаний недійсним повністю.

При цьому, на думку позивача, розпорядитися своєю часткою (1/2) у спільній сумісній власності подружжя ОСОБА_2 міг лише після її визначення, тобто після поділу майна, що було у спільній сумісній власності, а розпорядитися часткою квартири, на яку він має право у порядку спадкування за законом, міг лише після отримання свідоцтва про право на спадщину за законом та державної реєстрації цього права у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, якого станом на 30 серпня 2010 року відповідач ОСОБА_2 не мав.

Позивач зазначала, що про спірний договір дарування їй стало відомо у 2019 році. Вона постійно проживала у спірній квартирі, вітчим ОСОБА_2 визнавав її право на квартиру.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 , просила суд:

визнати недійсним, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , договір дарування від 30 серпня 2010 року квартири АДРЕСА_1 , що посвідчений П`ятнадцятою київською державною нотаріальною конторою, зареєстрований у Реєстрі прав власності на нерухоме майно 13 вересня 2010 року;

визнати за нею право власності на 1/4 частки квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 67,40 кв. м, житловою - 29,80 кв. м, в порядку спадкування за законом після смерті її матері ОСОБА_7 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 18 лютого 2021 року у складі судді Галась І. А. позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачу було достеменно відомо про те, що спірна квартира належить на праві власності ОСОБА_3 . Посилання позивача на те, що про порушення свого права вона дізналася лише у 2019 році, не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи, оскільки не були доведені позивачем належними доказами. Натомість сторонами підтверджено наявність конфліктної ситуації щодо майна, а саме квартири АДРЕСА_1 , що підтверджує обізнаність позивача про укладення оспорюваного нею договору. У зв`язку із цим, на думку суду першої інстанції, позивачем пропущено позовну давність, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 21 липня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 18 лютого 2021 року скасовано і ухвалено нове судове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 . Визнано недійсним укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір дарування від 30 серпня 2010 року квартири АДРЕСА_1 , що посвідчений П`ятнадцятою київською державною нотаріальною конторою, зареєстрований у Реєстрі прав власності на нерухоме майно. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/4 частини квартири АДРЕСА_1 , в порядку спадкування за законом після смерті її матері ОСОБА_7 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновок суду першої інстанції про те, що позивачем не доведено той факт, що їй не було відомо про укладений договір дарування до 2019 року, не відповідає встановленим судом обставинам. Таким чином, оскільки про порушення свого права ОСОБА_1 дізналась у 2019 році, а в серпні 2019 року звернулася за захистом свого права до суду, на думку суду апеляційної інстанції, підстави для відмови у задоволенні позовних вимог, які є обґрунтованими та доведеними, відсутні.

На думку суду апеляційної інстанції, оскільки ОСОБА_1 в день смерті матері ОСОБА_7 прийняла спадщину у вигляді 1/4 частини спірної квартири, а відповідач ОСОБА_2 без згоди позивача розпорядився цією квартирою, подарувавши її ОСОБА_3 , такий договір дарування підлягає визнанню недійсним.

Разом із цим, ураховуючи те, що ОСОБА_1 є такою, що прийняла спадщину після смерті матері, оскільки постійно проживала у спірній квартирі із спадкодавцем, зокрема і на час її смерті, а після смерті матері продовжує проживати в цій квартирі, яка є її єдиним житлом, тому позовна вимога ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/4 частини спірної квартири, на думку суду апеляційної інстанції, є обґрунтованою.

Сам по собі факт неотримання ОСОБА_1 свідоцтва про право на спадщину за законом на спірну квартиру не може бути підставою для відмови їй у задоволенні вимог про визнання права власності на спадкове майно, оскільки законом не обмежено строк отримання свідоцтва.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі, поданій у серпні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_3 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції є незаконним, необґрунтованим й таким, що ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права, порушенням норм процесуального права.

На думку ОСОБА_3 , суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 435/1109/12-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 367/1315/15-ц, від 15 січня 2020 року у справі № 200/19766/16-ц, від 27 січня 2021 року у справі № 186/599/17 та від 06 лютого 2020 року у справі № 141/176/17.

Також заявник вважає, що оскаржуване судове рішення ухвалено судом апеляційної інстанції з неповним дослідженням усіх обставин справи.

На думку ОСОБА_3 , ОСОБА_7 не мала права власності на спірну квартиру, у якій вона була пайовиком, оскільки ця квартира кооперативна та була приватизована після смерті останньої. Право власності з частиною 1/1 на спірну квартиру мав її чоловік.

Разом із цим заявник вважає, що позивач не довела той факт, що вона не могла дізнатися з вересня 2010 року про порушення свого цивільного права, оскільки постійно проживала у спірній квартирі.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 01 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали цивільної справи № 754/12134/19-ц із Деснянського районного суду м. Києва.

У листопаді 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У листопаді 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу, у якому зазначено, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

11 серпня 1973 року мати ОСОБА_1 - ОСОБА_9 уклала шлюб з ОСОБА_2 . Після укладення шлюбу ОСОБА_9 змінила прізвище « ОСОБА_6 ».

ОСОБА_2 став членом ЖБК «Авіатор-10», у якому йому була виділена кооперативна квартира, загальною площею 56,0 кв. м, житловою площею 29,8 кв. м, що знаходиться за адресою: квартира АДРЕСА_1 .

Сума пайового внеску за квартиру у розмірі 8 060,08 крб була виплачена у період з серпня 1983 року по 01 квітня 1992 року, тобто у період шлюбу ОСОБА_7 з ОСОБА_2 , за рахунок їхніх спільних коштів.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 померла.

Після смерті ОСОБА_7 відкрилася спадщина на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , що належала померлій за життя.

Спадкоємцями після смерті ОСОБА_7 були її дочка ОСОБА_1 та чоловік померлої ОСОБА_2

29 лютого 2008 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено шлюб.

Згідно зі свідоцтвом про право власності від 16 серпня 2010 року, що видане на підставі наказу Головного управління житлового забезпечення від 12 серпня 2010 року № 1093-С, квартира АДРЕСА_1 , належала ОСОБА_2 .

30 серпня 2010 року ОСОБА_2 звертався до П`ятнадцятої київської державної нотаріальної контори із заявою, що відчужувана квартира АДРЕСА_1 , є його особистою власністю, оскільки придбана до реєстрації шлюбу.

30 серпня 2010 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір дарування, відповідно до умов якого остання прийняла в дар належну дарувальнику квартиру АДРЕСА_1 .

26 червня 2019 року ОСОБА_1 зверталась до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Шрестхи Д. Г. із заявою про прийняття спадщини після померлої ОСОБА_7 . Інші спадкоємці із заявами про прийняття спадщини не зверталися.

Постановою приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу від 16 липня 2019 року № 31/02-14 ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на частку у праві спільної сумісної власності на квартиру у зв`язку із відсутністю документів та відомостей (інформації), що підтверджують право власності померлої. Разом із цим у постанові зазначено, що право власності на квартиру АДРЕСА_1 , зареєстровано на ім`я ОСОБА_3 .

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 16 липня 2019 року № 173940300 та інформаційної довідки комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 08 липня 2019 року КВ-2019 № 26134 підставою виникнення у ОСОБА_3 права власності на квартиру АДРЕСА_1 , є договір дарування від 30 серпня 2010 року, серія 1-1431, посвідчений П`ятнадцятою київською державною нотаріальною конторою, зареєстрований у Реєстрі прав власності на нерухоме майно 13 вересня 2010 року.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга ОСОБА_3 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцеві положення» Сімейного кодексу України (далі - СК України) зазначений Кодекс набирає чинності одночасно з набранням чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набрання ним чинності.

Отже, спірні правовідносини щодо правового статусу квартири регулюються, у тому числі, нормами Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України), оскільки вони виникли до 01 січня 2004 року.

Відповідно до статті 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Згідно зі статтею 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

Аналогічна норма закріплена у статті 57 СК України.

Результат аналізу положень зазначених норм дає підстави для висновку про те, що стаття 57 СК України (стаття 24 КпШС України) визначає правила віднесення майна до об`єктів особистої приватної власності одного з подружжя.

Згідно зі статтею 15 Закону України «Про власність» член ЖБК, який повністю вніс пайовий внесок за квартиру, надану йому в користування, з 01 липня 1990 року набуває право власності на цю квартиру.

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про власність» кооперативна квартира набуває статусу спільної сумісної власності лише за умови внесення паю в ЖБК за рахунок спільних коштів членів ЖБК та членів його сім`ї, яким ця квартира була надана.

Результат аналізу наведених норм матеріального права дає можливість дійти висновку, що кошти подружжя, як і інше майно, набуте у шлюбі, належать їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не спростовано відповідними доказами.

Згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 18 грудня 2013 року у справі № 6-138цс13, якщо згідно зі статтею 15 Закону України «Про власність» член ЖБК, який повністю вніс пайовий внесок за квартиру, надану йому в користування, з 01 липня 1990 року набуває право власності на цю квартиру, тому у разі його смерті після зазначеної дати спадщина відкривається на квартиру.

Встановивши, що пайовий внесок за квартиру АДРЕСА_1 , був внесений у період з серпня 1983 року до 01 квітня 1992 року, тобто під час шлюбу ОСОБА_7 та ОСОБА_2 , суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що ця квартира є спільною сумісною власністю подружжя, частки кожного з них у праві власності є рівними, тому після смерті ОСОБА_7 відкрилася спадщина на 1/2 частини цієї квартири.

Такі висновки суду відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 04 квітня 2020 року у справі № 201/17947/17-ц.

Згідно зі статтями 1216 1218 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до частин першої, другої статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.

Статтею 1261 ЦК України передбачено, що у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Відповідно до частини першої статті 1221 ЦК України місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.

Частиною третьою статті 1268 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу (шість місяців), він не заявив про відмову від неї.

Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина друга статті 1220 ЦК України).

Згідно з роз`ясненнями Пленуму Верховного Суду України, що містяться у пункті 23 постанови від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування», будь-яка особа, яка постійно проживала разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається такою, що своєчасно прийняла спадщину.

Відповідно до частини першої статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини. Цією статтею унормовано, що у випадку, коли особа постійно не проживає із спадкодавцем, єдиним виявом бажання прийняти спадщину є подана нотаріусу заява.

Встановивши, що позивач з 1985 року і на момент розгляду судом апеляційної інстанції цієї справи постійно проживає в спірній квартирі, зокрема проживала в цій квартирі і на момент смерті її матері, що не заперечується відповідачами, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_1 прийняла спадщину після смерті матері.

Згідно із частинами першою та третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Згідно із частиною четвертою статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції, встановивши, що позивач в день смерті матері ОСОБА_7 прийняла спадщину у вигляді 1/4 частини спірної квартири, та враховуючи те, що відповідач ОСОБА_2 без згоди позивача розпорядився цією квартирою, подарувавши її ОСОБА_3 , дійшов правильного висновку про те, що такий договір дарування підлягає визнанню недійсним.

Суд апеляційної інстанції обґрунтовано вважав, що сам по собі факт неотримання ОСОБА_1 свідоцтва про право на спадщину за законом на спірну квартиру не може бути підставою для відмови їй у задоволенні вимог про визнання права власності на спадкове майно, оскільки законом не обмежно строк отримання свідоцтва.

Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм матеріального й процесуального права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 435/1109/12-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 367/1315/15-ц, від 15 січня 2020 року у справі № 200/19766/16-ц, від 27 січня 2021 року у справі № 186/599/17 та від 06 лютого 2020 року у справі № 141/176/17, на які заявник посилається у касаційній скарзі, є необґрунтованими, а висновки суду не суперечать зазначеним висновкам Верховного Суду.

Доводи касаційної скарги про те, що позивачем подано позов із пропуском позовної давності, є необґрунтованими, виходячи з наступного.

Відповідно до вимог статті 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України)

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що позивачу було відомо про договір дарування з 2010 року, або доказів на підтвердження того, що вона могла дізнатися про спірний договір починаючи з 2010 року.

Також відсутні належні та допустимі докази того, що конфліктна ситуація між сторонами виникла та існувала, починаючи з 2010 року, коли ОСОБА_2 подарував спірну квартиру ОСОБА_3 .

Аргументи заявника, які спрямовані на необхідність переоцінки доказів у справі та незгоду із обставинами, встановленими судами попередніх інстанцій, підлягають відхиленню з огляду на межі розгляду справи судом касаційної інстанції, визначені статтею 400 ЦПК України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) вказала, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, зокрема рішення у справі «Пономарьов проти України», повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.

Європейський суд з прав людини неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі«Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), серія A, № 303-A, §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Ураховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції - без змін.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 21 липня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: С. Ф. Хопта

Є. В. Синельников

В. В. Шипович