№ 754/1696/16-ц

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

7 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 754/1696/16-ц

провадження № 61-20623св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М., Стрільчука В. А.,

учасники справи за первісним позовом:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

треті особи: ОСОБА_6 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , Служба у справах дітей Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації,

учасники справи за зустрічним позовом:

позивачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_5 ,

відповідач - ОСОБА_1 ,

третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Камінська Вікторія Петрівна,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Скуратівський Сергій Іванович, на постанову Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року, прийняту колегією у складі суддів: Вербової І. М., Саліхова В. В., Соколовї В. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , який змінив у процесі розгляду справи, і остаточно просив зобов`язати ОСОБА_2 виконати обов`язок в натурі шляхом передачі йому трикімнатної квартири АДРЕСА_1 на виконання умов договору купівлі-продажу від 13 жовтня 2015 року, виселити ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 із безпідставно займаної ними квартири та застосувати наслідки недійсності правочину в порядку статті 216 ЦК України, а саме стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_5 на його користь грошові кошти у сумі 859 837 грн.

В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що 13 жовтня 2015 року ним та ОСОБА_2 було укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу трикімнатної квартири АДРЕСА_1 .

На підставі вказаного договору за ним було зареєстровано право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та в Реєстрі прав власності на нерухоме майно, тобто він є законним власником зазначеної квартири.

З часу укладення договору ОСОБА_2 відмовляється звільнити продану ним квартиру та продовжує проживати в ній із ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та іншими їх родичами.

Він неодноразово звертався з вимогою до відповідачів про звільнення квартири від майна, про надання йому вільного доступу до квартири шляхом передачі ключів від неї та про припинення незаконного користування належним йому майном.

Однак його звернення були залишені відповідачами без реагування.

Ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 8 грудня 2016 року, занесеною до журналу судового засідання, до участі у справі як третіх осіб залучено ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , Службу у справах дітей Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації.

У червні 2017 року ОСОБА_2 , ОСОБА_5 звернулися до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Камінська В. П. (далі - приватний нотаріус КМНО Камінська В. П.), про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 13 жовтня 2015 року, укладеного ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом КМНО Камінською В. П. за реєстровим № 274.

В обґрунтування зустрічного позову ОСОБА_2 та ОСОБА_5 зазначили, що оспорюваний договір було укладено без участі та згоди ОСОБА_2 , а також за відсутності згоди його дружини, яка є співвласником квартири.

У 2013 році він придбав квартиру у забудовника шляхом участі власними коштами в програмі інвестування будівництва нового житла. У квартирі було зроблено ремонт, в якій він разом із сім`єю проживає.

8 листопада 2015 року у зв`язку з незаконним продажем квартири він звернувся до правоохоронних органів, де за фактом незаконного (шахрайського) заволодіння квартирою Деснянським УП ГУНП у місті Києві було розпочато досудове розслідування, під час якого з`ясувалось, що 13 жовтня 2015 року в приміщенні офісу приватного нотаріуса КМНО Камінської В. П. було вчинено два правочини, а саме договір купівлі-продажу спірної квартири між ОСОБА_3 , що діяв на підставі довіреності від 15 листопада 2013 року, та ОСОБА_1 , та попередній договір купівлі-продажу, згідно з яким ОСОБА_3 та ОСОБА_1 зобов`язались протягом шести місяців з дня укладення попереднього договору укласти основний договір про зворотній продаж квартири.

При цьому було з`ясовано, що під час укладення вищевказаних договорів ОСОБА_3 не розумів дійсний їх зміст.

ОСОБА_3 потребував додаткових коштів, у зв`язку з чим домовився з ОСОБА_1 про отримання грошової позики в сумі 40 000 доларів США строком на 6 місяців під 3,5% на місяць.

Отже, замість договорів позики та застави фактично було укладено договір продажу та зворотного викупу квартири.

ОСОБА_3 підписав оспорюваний договір під впливом помилки, тому укладений між сторонами договір не відповідає їх дійсним намірам та має бути визнаний недійсним.

Крім того, відчуження квартири відбулось за ціною, що не відповідає дійсній ринковій вартості квартири, проте повністю відповідає сумі узгодженої позики, - 40 000 доларів США, що еквівалентно 859 837 грн.

Зафіксований у попередньому договорі шестимісячний строк, зі спливом якого має бути укладено основний договір купівлі-продажу, повністю збігається з домовленістю ОСОБА_3 та ОСОБА_1 щодо строку позики. А обов`язок ОСОБА_3 сплачувати ОСОБА_1 по 1 400 доларів США щомісячно відповідає погодженій умові щодо сплати 3,5% на місяць за користування сумою позики.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 16 квітня 2019 року в задоволенні первісного позову відмовлено.

Зустрічний позов задоволено.

Визнано недійсним укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в особі представника ОСОБА_3 , від 13 жовтня 2015 року договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом КМНО Камінською В. П. та зареєстрований у реєстрі за № 274.

Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати по сплаті судового збору у розмірі 640 грн.

Відмовляючи у задоволенні первісного позову, суд першої інстанції виходив з того, що договір купівлі-продажу квартири від 13 жовтня 2015 року, на підставі якого ОСОБА_1 набув право власності на оспорювану квартиру, визнаний недійсним, отже у нього не виникає права вимагати усунення порушень прав власника нерухомого майна шляхом виселення іншого власника та члена його родини.

Задовольняючи зустрічний позов, місцевий суд виходив з того, що оспорюваний договір купівлі-продажу укладено без нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_5 , яка є співвласником спірного нерухомого майна.

Разом з тим, суд першої інстанції зазначив про те, що ОСОБА_2 не довів укладення оспорюваного договору під впливом помилки.

Відмовляючи у застосуванні наслідків недійсності правочину в порядку статті 216 ЦК України, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 , його дружина ОСОБА_5 та ОСОБА_3 не отримували коштів від продажу трикімнатної квартири АДРЕСА_1 . Кошти, отримані від продажу квартири, було передано ОСОБА_17 .

Та обставина, що в пункті 2.2 оспорюваного договору купівлі-продажу зазначено, що «сторони підтверджують факт повного розрахунку за продану квартиру проставленням своїх підписів» не може бути достатнім доказом отримання ОСОБА_2 коштів від продажу квартири, оскільки його підпис на вказаному договорі відсутній, умови цього договору він не узгоджував, заперечує їх та оспорює в передбаченому законом порядку.

Постановою Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 16 квітня 2019 року в частині відмови у застосуванні наслідків недійсності правочину скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення.

Застосовано наслідки недійсності правочину - договору купівлі-продажу від 13 жовтня 2015 року квартири АДРЕСА_1 , укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_3 .

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 859 837 грн.

В решті рішення залишено без змін.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про застосування наслідків недійсності правочину та приймаючи в цій частині нову постанову, апеляційний суд виходив з того, що пунктом 2.1 оспорюваного договору встановлено, що ціна продажу квартири складає 859 837 грн, які продавець отримав від покупця до часу підписання цього договору. Пунктом 2.2 даного договору встановлено, що сторони підтверджують факт повного розрахунку за продану квартиру проставленням своїх підписів на цьому договорі.

Враховуючи, що ОСОБА_3 був належним чином уповноважений на укладення оспорюваного договору, умовами якого встановлено отримання грошових коштів від покупця у розмірі 859 837 грн до часу підписання договору та підтверджено факт повного розрахунку між сторонами, апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для повернення сторін до стану, що існував до укладення правочину, визнаного недійсним, та застосування наслідків недійсності правочину.

Тобто, стягнення з ОСОБА_2 суми у розмірі 859 837 грн є поновленням прав ОСОБА_1 , яким на виконання умов договору, визнаного недійсним, були сплачені кошти.

Залишаючи в решті рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції зазначив про те, що з 7 грудня 2006 року ОСОБА_2 перебуває у шлюбі з ОСОБА_5 , спірна квартира придбана ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 , тому є спільною сумісною власністю подружжя.

Усупереч приписам чинного законодавства дружина ОСОБА_2 не надавала нотаріально посвідченої згоди на продаж нерухомого майна, співвласником якого вона є, тому висновок суду першої інстанції щодо наявності підстав для визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним є правильним.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

15 листопада 2019 року представник ОСОБА_2 - адвокат Скуратівський С. І. звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року та залишити в силі рішення Деснянського районного суду міста Києва від 16 квітня 2019 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про застосування наслідків недійсності правочину.

Підставою касаційного оскарження постанови Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року представник ОСОБА_2 - адвокат Скуратівський С. І. вказує неврахування судом апеляційної інстанції положень частини третьої статті 238 ЦК України, згідно з якою представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є.

ОСОБА_3 діяв не в інтересах свого довірителя, а у своїх особистих інтересах, що є неприпустимим у розумінні статті 238 ЦК України.

У матеріалах справи відсутні докази отримання ОСОБА_2 або його дружиною будь-яких коштів від вчинення оспорюваного правочину. Також у матеріалах справи відсутні докази отримання грошових коштів і ОСОБА_3 .

Апеляційний суд помилково вирішив, що стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 коштів в сумі, яка зазначена у договорі, буде способом повернення сторін у попередній стан, незалежно від того отримав продавець ці кошти, чи ні.

У випадку необхідності застосування наслідків недійсності правочину шляхом повернення сторін у попередній стан сума коштів, яка підлягала сплаті на користь ОСОБА_1 , мала б становити 809 837 грн, а не 859 837 грн як помилково зазначив апеляційний суд.

Підготовче засідання у справі закінчено 16 травня 2018 року, вимога ОСОБА_1 про застосування наслідків недійсності правочину подана 18 січня 2019 року, тобто після спливу передбаченого законом процесуального строку, тому не підлягала розгляду у цьому провадженні.

ОСОБА_1 на порушення норм процесуального права не було сплачено судовий збір за подання вимоги про застосування наслідків недійсності правочину.

Апеляційний суд не лише вийшов за межі апеляційного розгляду, але й фактично ухвалив рішення стосовно вимоги, яка не була предметом розгляду в суді першої інстанції.

Позиція інших учасників справи

У червні 2020 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Скуратівського С. І., в якому, посилаючись на відповідність висновків суду апеляційної інстанції нормам матеріального та процесуального права, просив залишити касаційну скаргу без задоволення.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Цією ж ухвалою Верховного Суду зупинено виконання постанови Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 859 837 грн до закінчення її перегляду в касаційному порядку.

Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи

7 грудня 2006 року було укладено шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 народилася ОСОБА_18 , батьком якої записаний ОСОБА_2 , а матір`ю - ОСОБА_5 .

З попереднього договору від 14 листопада 2013 року судами встановлено, що Товариство з обмеженою відповідальністю «ДБК-Інвест» (далі - ТОВ «ДБК-Інвест»), як продавець, та ОСОБА_2 , як покупець, зобов`язувались у майбутньому не пізніше 1 лютого 2014 року укласти договір купівлі-продажу нерухомого майна на придбання нерухомого майна покупцем, а саме трикімнатної квартири АДРЕСА_1 .

На виконання вимог вищевказаного попереднього договору 24 березня 2014 року між ТОВ «ДБК-Інвест», як продавцем, та ОСОБА_2 , як покупцем, було укладено договір купівлі-продажу трикімнатної квартири АДРЕСА_1 .

Згідно з довіреністю від 15 листопада 2013 року, виданою ОСОБА_2 на ім`я ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , ОСОБА_2 уповноважив вказаних осіб підписати від його імені договір купівлі-продажу спірної квартири з ТОВ «ДБК-Інвест», укласти договори на обслуговування та експлуатацію зазначеної квартири з Київенерго, органами ЖЕК, АТС та іншими, сплачувати всі необхідні платежі від його імені на експлуатацію та обслуговування квартири, в подальшому при необхідності, укласти договір купівлі-продажу зазначеної квартири за ціною та на умовах за їх розсудом.

13 жовтня 2015 року між ОСОБА_2 , від імені якого діяв представник ОСОБА_3 на підставі довіреності від 15 листопада 2013 року, та ОСОБА_1 було укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу трикімнатної квартири АДРЕСА_1 .

Відповідно до пункту 2.1. вказаного договору купівлі-продажу квартири, за згодою сторін ціна продажу квартири складає 859 837 грн, які продавець отримав від покупця до моменту підписання цього договору.

На підставі вказаного договору за ОСОБА_1 було зареєстровано право власності на спірне нерухоме майно.

Згідно з висновком про вартість об`єкта нерухомого майна від 12 жовтня 2015 року ринкова вартість квартири складає 859 837 грн.

13 жовтня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено попередній договір, відповідно до умов якого ОСОБА_1 зобов`язався продати та передати ОСОБА_3 , а останній зобов`язався прийняти квартиру АДРЕСА_1 протягом 6 місяців з часу укладення цього договору, тобто до 13 квітня 2016 року, та укласти договір купівлі-продажу зазначеної квартири протягом цього ж строку на умовах, передбачених цим договором.

13 жовтня 2015 року було укладено договір купівлі-продажу спірної квартири та попередній договір про продаж ОСОБА_1 в майбутньому, а саме через 6 місяців, тієї ж самої квартири на користь ОСОБА_3 .

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 27 квітня 2016 року у справі № 754/16444/15-ц, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 30 червня 2016 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 грудня 2016 року, розірвано попередній договір від 13 жовтня 2015 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом КМНО Камінською В. П. та зареєстрований в реєстрі за № 275.

Зазначене судове рішення мотивовано тим, що оспорюваний договір купівлі-продажу укладено без згоди ОСОБА_5 , яка є співвласником даного нерухомого майна, а, отже, він підлягає визнанню недійсним.

Також суди зазначили про те, що пункт 2.2 оспорюваного договору купівлі-продажу не може бути достатнім доказом отримання ОСОБА_2 коштів від продажу квартири, оскільки підпису останнього на договорі немає, умови цього договору він не узгоджував, заперечує щодо них та оспорює в передбаченому законом порядку.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року

№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_2 , поданої адвокатом Скуратівським С. І., на постанову Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року здійснюється Верховним Судом у порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 3 жовтня 2017 року № 2147?VIII, що діяла до 8 лютого 2020 року.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України у редакції Закону України

від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України у тій же редакції під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення (частина третя статті 401 ЦПК України).

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву ОСОБА_1 на касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Скуратівського С. І., суд дійшов таких висновків.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною першою статті 237 ЦК України передбачено, що представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчиняти правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Згідно з частино третьою статті 237 ЦК України представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Статтею 244 ЦК України передбачено, що представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Відповідно до вимог частини першої статті 245 ЦК України форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин.

Частиною першою статті 238 ЦК України передбачено, що представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє.

Статтею 239 ЦК України встановлено, що правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє.

Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Статтею 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частини друга, третя статті 215 ЦК України).

Згідно з приписами частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

За змістом статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.

Відповідно до приписів статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Встановивши, що дружина ОСОБА_2 не надавала нотаріально посвідченої згоди на продаж нерухомого майна, співвласником якого вона є, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов висновку про наявність підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу від 13 жовтня 2015 року, укладеного ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в особі представника ОСОБА_3 .

Скасовуючи рішення місцевого суду в частині відмови у задоволенні первісних позовних вимог про застосування наслідків недійсності правочину та приймаючи в цій частині нову постанову про їх задоволення, суд апеляційної інстанції правильно зазначив про те, що ОСОБА_3 був належним чином уповноважений на укладення оспорюваного договору, умовами якого встановлено отримання грошових коштів від покупця у розмірі 859 837 грн до часу підписання договору та підтверджено факт повного розрахунку між сторонами, тому наявні підстави для повернення сторін до стану, що існував до укладення правочину, визнаного недійсним, та застосування наслідків недійсності правочину.

Апеляційний суд правильно зазначив про те, що стягнення з ОСОБА_2 суми у розмірі 859 837 грн є поновленням прав ОСОБА_1 , яким на виконання умов договору, визнаного недійсним, були сплачені кошти.

Доводи касаційної скарги про те, що підготовче засідання у справі закінчено 16 травня 2018 року, а вимога ОСОБА_1 про застосування наслідків недійсності правочину подана 18 січня 2019 року, тобто після спливу передбаченого законом процесуального строку, тому не підлягала розгляду у цьому провадженні, не заслуговують на увагу.

За змістом принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Складовою правової визначеності є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства. Європейський суд з прав людини зазначає, що сторони судового провадження повинні мати право очікувати застосування до їхньої справи чинних норм процесуального законодавства (рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Дія 97» проти України» від 21 жовтня 2010 року).

У пунктах 6, 7 частини другої статті 43 ЦПК України встановлено, що учасники справи зобов`язані: виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Аналогічна правова позиція зазначена у постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 01 листопада 2021 року у справі № 405/3360/17 (провадження № 61-9545сво21).

Відповідно до пункту 2 частини другої статті 49 ЦПК України позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.

Згідно із частиною третьою статті 49 ЦПК України до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви.

Відповідно до частини першої статті 189 ЦПК України завданнями підготовчого провадження є: 1) остаточне визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин, позовних вимог та складу учасників судового процесу; 2) з`ясування заперечень проти позовних вимог; 3) визначення обставин справи, які підлягають встановленню, та зібрання відповідних доказів; 4) вирішення відводів; 5) визначення порядку розгляду справи; 6) вчинення інших дій з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті.

Підготовче провадження починається відкриттям провадження у справі і закінчується закриттям підготовчого засідання (частина друга статті 189 ЦПК України).

Зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається.

На відміну від викладеного, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Водночас не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права.

Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19).

Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що процесуальним законом не передбачено права позивача на подання заяв (клопотань) про «доповнення» або «уточнення» позовних вимог. Тому в разі надходження до суду однієї із зазначених заяв (клопотань) останній, виходячи з її змісту, а також змісту раніше поданої позовної заяви та конкретних обставин справи, повинен розцінювати її як: - подання іншого (ще одного) позову, чи - збільшення або зменшення розміру позовних вимог, чи - об`єднання позовних вимог, чи - зміну предмета або підстав позову.

При цьому при поданні вказаних заяв (клопотань) позивач має дотримуватися правил вчинення відповідної процесуальної дії, недодержання яких тягне за собою процесуальні наслідки, передбачені ЦПК України.

При застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом. Надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства визнається неправомірним обмеженням права на доступ до суду як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дослідили та дали обґрунтовану оцінку доводам заявника, викладеним у вимозі про застосування наслідків недійсності правочину, та наявності підстав для її розгляду.

При цьому суд першої інстанції врахував, що, зокрема, представник ОСОБА_2 - адвокат Скуратівський С. І. протягом розгляду справи цим судом не вказував на порушення норм процесуального права в частині позовної вимоги ОСОБА_1 про застосування наслідків недійсності правочину, а заперечення проти задоволення позову зводилися лише до вирішення позовних вимог по суті.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 на порушення норм процесуального права не сплатив судовий збір за подання вимоги про застосування наслідків недійсності правочину, не є підставою для скасування правильного по суті та законного судового рішення. Вказане порушення може бути вирішено шляхом ухвалення додаткового судового рішення.

Інші доводи касаційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів і встановлення на їх підставі нових обставин, що не відноситься до визначених статтею 400 ЦПК України повноважень касаційного суду.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України»). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування судового рішення, оскільки суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови апеляційного суду без змін.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Щодо поновлення виконання рішення

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

З урахуванням зазначеного касаційний суд поновлює виконання постанови Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2019 рокуу частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 859 837 грн.

Керуючись статтею 400 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, статтями 401 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Скуратівський Сергій Іванович, залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року залишити без змін.

Поновити виконання постанови Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року у частині стягнення з ОСОБА_11 на користь ОСОБА_1 859 837 грн.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: С. О. Карпенко

В. М. Ігнатенко

В. А. Стрільчук