№ 754/5366/17

Постанова

Іменем України

05 жовтня 2020 року

м. Київ

справа № 754/5366/17

провадження № 61-10668св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Деснянська районна у місті Києві державна адміністрація, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Щербак Тетяна Володимирівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Лавриненко Оксана Іванівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду, у складі колегії суддів:

Ратнікової В. М., Левенця Б. Б., Борисової О. В., від 18 червня 2020 року.

Короткий зміст позовних заяв та їх обґрунтування

У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом

до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Деснянська районна в місті Києві державна адміністрація, про позбавлення права користування житловим приміщенням та виселення.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на підставі договору дарування

від 08 грудня 2012 року вона набула право власності на квартиру

АДРЕСА_1 . Зазначала, що цю квартиру їй подарувала мати - ОСОБА_3 , за якою вона здійснювала догляд у зв`язку із тяжкою хворобою. Вказувала, що у зазначеній квартирі зареєстрований та проживає на підставі сервітуту ОСОБА_2 як член сім`ї колишнього власника - ОСОБА_3 . Наголошувала на тому, що відповідач не є членом її сім`ї, його право на користування спірною квартирою припинилось у зв`язку з відчуженням квартири попереднім власником, членом сім`ї якого він був. Стверджувала, що його проживання та реєстрація у належній їй на праві власності квартирі перешкоджає їй у користуванні та розпорядженні своєю власністю.

Посилаючись на зазначені обставини, уточнивши позовні вимоги, позивач за первісним позовом просила суд позбавити ОСОБА_2 права користування квартирою АДРЕСА_1 та виселити його з вищевказаної квартири.

У листопаді 2017 року ОСОБА_2 пред`явив зустрічний позов до ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Щербак Т. В., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Лавриненко О. І., про визнання договору дарування квартири недійсним.

Зустрічні позовні вимоги обґрунтовані тим, що 28 грудня 2012 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу

Щербак Т. В. був посвідчений договір дарування квартири

АДРЕСА_1 , у відповідності до умов якого ОСОБА_4 , який діє за дорученням від імені ОСОБА_3 , передав, а відповідач прийняла у власність зазначену квартиру.Вказував, що

01 грудня 2008 року ОСОБА_3 заповіла в рівних долях

ОСОБА_1 та йому належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1 . Вважав, що заповіт є доказом того, що матір не мала наміру дарувати квартиру відповідачу і під час укладення договору дарування квартири у неї не було волевиявлення на безоплатну передачу у власність вказаної квартири. Також звертав увагу на те, що матір на момент посвідчення договору дарування квартири тяжко хворіла, а відповідач скористалась її безпорадним станом, оформила договір дарування, який був укладений не особисто ОСОБА_3 , а на підставі довіреності, яка була видана ОСОБА_4 - чоловіку відповідача за зустрічним позовом.

Посилаючись на зазначені обставини, позивач за зустрічним позовом просив суд визнати недійсним договір дарування укладений між ОСОБА_4 , який діяв від імені ОСОБА_3 , і ОСОБА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва, у складі судді

Таран Н. Г., від 03 вересня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Позбавлено ОСОБА_2 права користування житловим приміщенням -

квартирою АДРЕСА_1 . Виселено ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 . Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 залишено без задоволення. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що сторони разом не проживають, спільним побутом не пов`язані, взаємних прав та обов`язків не мають. Районний суд зазначив, що ОСОБА_1 не має можливості розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд, оскільки відповідач безпідставно займає житлове приміщення та чинить перешкоди власнику квартири у реалізації права користування та розпорядження майном. Між сторонами договір найму жилого приміщення не укладався, будь-яких домовленостей щодо проживання відповідача у спірній квартирі між ними не досягнуто. Між сторонами існують неприязні відносини. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження недійсності договору дарування квартири, який укладено 28 грудня 2012 року між ОСОБА_3 , від імені якої діяв ОСОБА_4 , та ОСОБА_1 .

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 18 червня 2020 рокуапеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 задоволено частково. Рішення Деснянського районного суду міста Києва

від 03 вересня 2019 року в частині вирішення позовних вимог

ОСОБА_1 скасовано. Ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову в цій частині відмовлено. У частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 рішення суду першої інстанції залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що вирішуючи спір у частині первісних позовних вимог, суд першої інстанції не врахував, що виселення ОСОБА_2 в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення права останнього на житло, внаслідок чого він може втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі та стати безхатченком. Також апеляційний суд зазначив, що ОСОБА_2 правомірно набув право користування спірним житлом згідно із законом, тобто набув охоронюване законом право на мирне володіння майном як член сім`ї попереднього власника квартири та проживає у ньому безперервно 19 років.

ОСОБА_1 , приймаючи в дар спірну квартиру, знала про проживання в ній члена сім`ї колишнього власника, який іншого житла не має та набув право користування цим майном у законний спосіб, але тим не менше не виявила розумну дбайливість про інтереси відповідача, не з`ясувала, чи відмовляється відповідач від свого права користування жилим приміщенням. У частині вирішення зустрічних позовних вимог суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши при цьому, що ОСОБА_2 не надав належних та допустимих доказів на підтвердження його доводів про те, що дарувальник на момент укладення оспорюваного договору дарування перебувала у безпорадному стані, яким скористалась відповідач.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 03 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 235/9835/15-ц,

від 16 січня 2019 року у справі № 243/7004/17-ц, від 16 жовтня 2019 року

у справі № 243/9627/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги обґрунтовані тим, що суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що вона є власником спірної квартири, а відповідач користувався квартирою на підставі сервітуту як член сім`ї колишнього власника. Вказала, що оскільки вона та відповідач спільного господарства не ведуть, разом не проживають, тобто не є членами сім`ї, його право користування спірною квартирою припинилось. На думку заявника, судом апеляційної інстанції не було враховано, що право власності є непорушним та залишено поза увагою порушення її прав як нового власника квартири. Зазначала, що відповідач є недобросовісним користувачем спірної квартири, а його дружина, з якою він разом проживає, має інше житло.

Судове рішення оскаржується лише у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 , тому в іншій частині касаційному перегляду не підлягає в силу вимог статті 400 ЦПК України.

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 просить залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін, посилаючись на її законність та обґрунтованість.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору дарування квартири від 28 грудня 2012 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербак Т. В., зареєстрованого в реєстрі за № 36205. Вказаний договір укладено між дарувальником ОСОБА_3 , від імені якої діяв ОСОБА_4 на підставі довіреності, та обдаровуваною

ОСОБА_1 .

Згідно довідки комунального концерну «Центр комунального сервісу Деснянського району м. Києва» від 25 травня 2016 року № 03/6-1641 власником особового рахунку по квартирі

АДРЕСА_1 є ОСОБА_1 , яка в цій квартирі не зареєстрована. У зазначеній квартирі зареєстровані: ОСОБА_3 - мати (з 06 червня 1984 року), ОСОБА_2 - брат (з 08 травня 2001 року).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 .

Заочним рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 01 лютого 2017 року у справі № 754/8350/16-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 13 квітня 2017 року, позов

ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження власністю залишено без задоволення.

Допитана судом у якості свідка зі сторони позивача ОСОБА_6 пояснила, що займалась продажем спірної квартири, коли мати позивача за первісним позовом ОСОБА_3 ще була жива. ОСОБА_3 розповідала, що за рахунок продажу квартири хоче компенсувати дочці витрати на її лікування. Відповідач за первісним позовом у свою чергу не давав продати квартиру. Взагалі, позивач не бажала конфліктувати з відповідачем та з власної ініціативи вирішила кошти від продажу квартири розділити з відповідачем, запропонувала придбати на його ім`я однокімнатну квартиру. Пошуком квартири відповідачу займалась також вона. Однак відповідач бажав придбати таку однокімнатну квартиру, яка коштувала дорожче ніж спірна квартира, яку бажала продати позивач. В кінці 2016 року відповідач знову почав проживати у спірній квартирі після відбування покарання у місцях позбавлення волі та влаштував сварку, у зв`язку з чим було припинено продаж спірної квартири.

Позиція Верховного Суду

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

У відповідності із положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 109 Житлового кодексу УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частини перша, друга цієї статті).

У статті 114 Житлового кодексу УРСР передбачено підстави виселення з наданням громадянам іншого жилого приміщення.

Частиною третьою статті 116 ЖК УРСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

При вирішенні питання про виселення члена сім`ї колишнього власника житла суд має враховувати і загальні норми, що регулюють питання реалізації права власності.

Відповідно до статті 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Крім того, при розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства.

Згідно із статтею 405 Цивільного кодексу України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

У статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) дійшла висновку про те, що не є підставою для виселення члена сім`ї власника житлового будинку, у тому числі й колишнього, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики Європейського суду з прав людини.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду

від 13 листопада 2019 року у справі № 369/9908/15-ц (провадження

№ 61-13962св18), від 24 червня 2020 року у справі № 309/1158/18. Підстави для відступлення від зазначених висновків відсутні.

У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив із того, що питання виселення відповідача за первісним позовом має оцінюватися в контексті пропорційності застосування такого заходу з урахуванням порушення прав останнього на житло, дій сторін договору дарування та намірів ОСОБА_1 , внаслідок реалізації яких ОСОБА_2 може втратити право на користування єдиним житлом, в якому проживав на протязі значного періоду часу.

Встановивши, що ОСОБА_2 з 2001 року зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 , в яку вселився з дозволу попереднього власника, своєї матері - ОСОБА_3 , яка померла у 2017 році, суд апеляційної інстанції правильного виходив із того, що приймаючи в дар від своєї матері ОСОБА_3 28 грудня 2012 року квартиру АДРЕСА_1 , позивач знала про проживання у ній відповідача (її рідного брата), який іншого житла не має та набув охоронюване законом право користування квартирою у законний спосіб, погодилась на отримання у власність квартири, в якій тривалий час проживав її брат. Таким чином, позивач при укладенні договору дарування могла передбачити характер та обсяг прав, які має ОСОБА_2 на житлову нерухомість.

Суд апеляційної інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову про визнання відповідача таким, що втратив право користування спірною квартирою, та його виселення, оскільки набуття права власності на квартиру, в якій тривалий час (близько 19 років) на законних підставах проживав і продовжує проживати рідний брат позивача, не може бути безумовною підставою для виселення відповідача без надання іншого жилого приміщення (стаття 116 ЖК УРСР та стаття 405 ЦК України). Відповідач не є таким, що самоправно вселився до жилого приміщення.

Доказів на підтвердження виникнення обставин, які б призвели до неможливості спільного проживання сторін внаслідок негативної, протиправної чи аморальної поведінки ОСОБА_2 , ОСОБА_1 не надано.

Необґрунтованими є посилання касаційної скарги на невідповідність висновків апеляційного суду висновкам суду касаційної інстанції в інших справах, оскільки фактичні обставини, встановлені судами у постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 235/9835/15-ц,

від 16 січня 2019 року у справі № 243/7004/17-ц, від 16 жовтня 2019 року

у справі № 243/9627/16-ц, та судами у справі, яка переглядається, не є подібними та мають різне правове регулювання.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а зводяться у значній мірі до переоцінки доказів у справі, що в силу статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Підстави для скасування оскарженого судового рішення відсутні.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц,провадження № 14-446цс18).

Судом апеляційної інстанції зроблена належна оцінка доказів.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскарженого судового рішення, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 18 червня 2020 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Синельников

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович