№ 755/10510/17

Постанова

Іменем України

27 січня 2021 року

м. Київ

справа № 755/10510/17

провадження № 61-17954св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,

учасники справи:

заявник - ОСОБА_1 ,

заінтересована особа - ОСОБА_2 ,

орган опіки та піклування -Дніпровська районна у місті Києві державна адміністрація,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва, у складі судді Виниченко Л. М., присяжних:Ярути Н. В.,

Ярового Є. М., від 05 червня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Сержанюка А. С., Болотова Є. В., Гуля В. В., від 15 жовтня 2020 року.

Короткий зміст заяви та її обґрунтування

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про визнання особи недієздатною, встановлення над нею опіки і призначення опікуна.

Заява обґрунтована тим, що він є сином ОСОБА_2 , з яким вони проживають однією сім`єю у квартирі АДРЕСА_1 . Інших близьких родичів, окрім нього, ОСОБА_2 не має. Вказує, що з 2015 року поведінка його батька стала неадекватною, останній з незрозумілих причин викликав працівників поліції для вжиття дій проти нього, у зв`язку з чим він був змушений звертатися із заявами

від 11 вересня 2016 року, 19 листопада 2016 року до начальника Дніпровського управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві. Зазначав, що ОСОБА_2 вчиняє стосовно нього протиправні дії на побутовому ґрунті, провокує та влаштовує сварки, морально тисне на нього, постійно розмовляє уголос з якоюсь невідомою особою і під час цих розмов висловлює на його адресу образи, увесь час звинувачує його у крадіжці грошей і документів на квартиру, поширює неправдиві чутки про його життя, висловлює негативне відношення до його громадської діяльності і його колег, спільно з чоловіком троюрідної сестри бажає позбавити його права на житло і дачну ділянку з будинком. Після багатьох років спільного проживання батько усім постійно заявляє, що він не є його рідним сином. Окрім цього стверджував, що ОСОБА_2 не визнає займану заявником кімнату частиною його життєвого простору, всі наявні там шафи і його речі оголосив своєю власністю на правах господаря квартири, під час його відсутності неодноразово заходив до його кімнати, забирав його речі, що свідчить про неадекватну поведінку батька. Зазначав, що в останні роки ОСОБА_2 не усвідомлює наслідків своєї поведінки, не може орієнтуватися в простих життєвих ситуаціях, витрачає кошти на придбання за замовленнями різних товарів за завищеними цінами, грає в азартні ігри з метою отримання грошового призу, внаслідок чого виніс з квартири всі кошти і залишився без грошей для існування. Наголошував на тому, що через таку поведінку та стан психічного здоров`я ОСОБА_2 потребує постійного нагляду і турботи, він не може вчиняти правочини, самостійно набувати цивільних прав і самостійно їх здійснювати, набувати цивільних обов`язків, самостійно виконувати їх та нести відповідну відповідальність. На думку позивача, внаслідок душевної хвороби його батько потребує встановлення над ним опіки, а він бажає доглядати свого батька та бути його опікуном.

Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив суд визнати недієздатним ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , призначити його опікуном над ОСОБА_2 та його майном, а також заборонити ОСОБА_2 без згоди заявника вживати будь-які дії із здійснення правочинів.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 05 червня

2020 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що заявником не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_2 страждає психічним захворюванням, не здатний усвідомлювати значення своїх дій та/або керувати ними, а тому підстави для визнання його недієздатним відсутні. Районний суд виходив із того, що за своїм психічним станом на час розгляду справи ОСОБА_2 опіки не потребує.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 28 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 05 червня 2020 року - без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши при цьому, що позивач не надав доказів на спростування презумпції психічного здоров`я ОСОБА_1 , передбаченої положеннями статті 3 Закону України «Про психіатричну допомогу», що свідчить про необґрунтованість заявлених ОСОБА_1 вимог. Суд апеляційної інстанції оцінив доводи апеляційної скарги щодо звернення ОСОБА_2 до правоохоронних органів, придбання ним товарів через поштові замовлення, замикання кімнати та комори на замки, відмови ОСОБА_2 у догляді за заявником після операції, зазначивши, що вказані обставини не можуть свідчити про наявність психічного захворювання у ОСОБА_2 , у зв`язку з чим він не може розуміти значення своїх дій і керувати ними, а підтверджують наявність суперечок, неприязні та конфліктні відносини між батьком та сином.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 05 червня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року і ухвалити нове рішення про задоволення його заяви у повному обсязі, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, а також у постановах Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 463/2503/18,

від 18 листопада 2020 року у справі № 280/1095/18, від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), а також необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги зводяться до того, що суди попередніх інстанцій не сприяли проведенню судово-психіатричної експертизи для підтвердження або спростування наявності у ОСОБА_2 психічного розладу, проведення якої є обов`язковим у цій справі на підставі статті 105 ЦПК України. На думку заявника, суд першої інстанції необґрунтовано визнав відсутніми підстави для примусового направлення ОСОБА_2 на судово-психіатричну експертизу, не врахував невиконання останнім ухвали Дніпровського районного суду м. Києва від 11 липня 2018 року та систематичне ухилення від проходження призначеної судом експертизи. Також заявник не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні клопотання про призначення амбулаторної судово-психіатричної експертизи. Заявник вважає, що суди не застосували положення статті 109 ЦПК України, які підлягали застосуванню.

У визначений судом строк відзиви на касаційну скаргу не надійшли

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 14 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 19 січня 2020 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 є сином ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 .

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровані та проживають у квартирі АДРЕСА_1 , власником якої є ОСОБА_2

ОСОБА_2 на обліку в Київському міському психоневрологічному диспансері № 1 та в Київській міській психоневрологічній лікарні № 2 територіального медичного об`єднання «Психіатрія» у м. Києві не перебуває, що підтверджується відповідно медичною довідкою 48756 серії ААМ

№ 682375 від 03 грудня 2019 року, повідомленням від 08 жовтня 2019 року № 061/203/06-1780 та поясненнями дільничного лікаря-психіатра

ОСОБА_3 .

Допитаний судом свідок ОСОБА_4 засвідчив, що його дружина з чотирьох років до 2003 року виховувалась ОСОБА_2 . Він

з ОСОБА_2 разом їздить на дачу, останній поводить себе нормально, адекватно. ОСОБА_1 погано ставиться до свого батька. Погані відносини між ними почалися після смерті матері заявника. Засвідчив, що заявник має майнові претензії щодо квартири батька. Вказував, що ОСОБА_2 повідомляв йому, що син вночі душив його та викрав у нього оригінали документів. Проживають ОСОБА_2 та ОСОБА_5 в одній квартирі в різних кімнатах, які закривають на ключ.

Свідок ОСОБА_6 засвідчив, що знайомий з ОСОБА_2 з 1967 року, з того часу підтримують стосунки, знає його сім`ю. Поведінка ОСОБА_2 весь час нормальна, він завжди адекватно спілкується, повністю здоровий, вони постійно розмовляють по телефону. Вдома у ОСОБА_2 він був два роки тому. Конфлікти між батьком та сином виникли з 2017 року.

Свідок ОСОБА_7 засвідчила, що з дитинства вона жила в сім`ї ОСОБА_1 , ОСОБА_2 взяв її на виховання, до смерті матері заявника жили вони дружно, потім сталися суперечки. Заявник та

ОСОБА_2 , якого вона з дитинства називає батьком, постійно викликають поліцію. ОСОБА_2 , незважаючи на його поважний вік, поводить себе як зазвичай, неяких відхилень у його поведінці немає, неадекватні речі не робить, документи клав він завжди в одному місці, по господарству по даний час все робить сам, працював також на дачі, робити все вміє, пенсії йому на проживання вистачає, поліклініки не відвідує. Зазначала, що ОСОБА_2 їй скаржився, що в нього пропали документи на квартиру та грошові заощадження, а ОСОБА_1 повідомляв, що все знайшлось. На двері в кімнату ОСОБА_2 почав вішати замок. За характером ОСОБА_2 лідер, він був завжди різким у поведінці, себе він повністю обслуговує.

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 11 липня 2018 року, залишеною без змін постановою Апеляційного суду міста Києва

від 20 вересня 2018 року, у справі призначено амбулаторну судово-психіатричну експертизу, проведення якої доручено Київському міському центру судово-психіатричної експертизи для з`ясування питань: чи страждає ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , психічними захворюваннями; чи може ОСОБА_2 розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними; чи потребує ОСОБА_2 постійної опіки чи піклування.

28 березня 2019 року Київський міський центр судово-психіатричної експертизи повернув матеріали цивільної справи без виконання судово-психіатричної експертизи відносно ОСОБА_2 у зв`язку з тим, що на неодноразові виклики для проведення амбулаторної судово-психіатричної експертизи останній не з`являвся.

Ухвалами Дніпровського районного суду міста Києва від 25 липня

2019 року, від 25 вересня 2019 року, від 27 лютого 2020 року, від 24 березня 2020 року в судові засідання викликалися лікарі-психіатри для вирішення питання щодо примусового направлення ОСОБА_2 на судово-психіатричну експертизу.

Ухвалою Дніпровського районного суду від 26 травня 2020 року визнано відсутніми підстави для примусового направлення ОСОБА_2 на судово-психіатричну експертизу. Лікар-психіатр ОСОБА_3 повідомила, що ОСОБА_2 на обліку у психіатра не перебуває, тому вона позбавлена можливості надати рекомендації щодо примусового направлення

ОСОБА_2 на судово-психіатричну експертизу.

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 03 червня 2020 року у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про призначення повторної амбулаторної судово-психіатричної експертизи відмовлено. Клопотання ОСОБА_1 про примусове направлення ОСОБА_2 для проведення експертизи залишено без розгляду.

Згідно протоколу судового засідання від 15 жовтня 2020 року Київського апеляційного суду у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про призначення амбулаторної судово-психіатричної експертизи відмовлено.

Позиція Верховного Суду

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини першої статті 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.

Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (стаття 32 Конституції України).

Статтею 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню

У відповідних положеннях підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції зазначено, що кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом: ...(e) законне затримання … психічнохворих ....

Згідно із статтею 3 Закону України «Про психіатричну допомогу» кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладуне буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України.

Відповідно до частини першої статті 39, частини першої статті 40 Цивільного кодексу України фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними; фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це.

Над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка; недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину; правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун (частини перша - третя статті 41 ЦК України).

Опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров`я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов`язки (стаття 55 ЦК України).

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 червня

2016 року у справі № 2-рп/2016 за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення третього речення частини першої статті 13 Закону України «Про психіатричну допомогу» (справа про судовий контроль за госпіталізацією недієздатних осіб до психіатричного закладу) системний аналіз законодавства України дає підстави стверджувати, що недієздатні особи є особливою категорією людей (фізичних осіб), які внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу тимчасово або постійно не можуть самостійно на власний розсуд реалізовувати майнові та особисті немайнові права, виконувати обов`язки й нести юридичну відповідальність за свої діяння; недієздатним особам мають надаватися правові можливості для задоволення індивідуальних потреб, реалізації та захисту їх прав і свобод; хоча за станом здоров`я недієздатні особи не спроможні особисто реалізовувати окремі конституційні права і свободи, у тому числі право на свободу та особисту недоторканність, вони не можуть бути повністю позбавлені цих прав і свобод, тому держава зобов`язана створити ефективні законодавчі механізми та гарантії для їх максимальної реалізації. Серед фундаментальних цінностей дієвої конституційної демократії є свобода, наявність якої у особи є однією з передумов її розвитку та соціалізації. Право на свободу є невід`ємним та невідчужуваним конституційним правом людини і передбачає можливість вибору своєї поведінки з метою вільного та всебічного розвитку, самостійно діяти відповідно до власних рішень і задумів, визначати пріоритети, робити все, що не заборонено законом, безперешкодно і на власний розсуд пересуватися по території держави, обирати місце проживання тощо. Право на свободу означає, що особа є вільною у своїй діяльності від зовнішнього втручання, за винятком обмежень, які встановлюються Конституцією та законами України.

Відповідно до частини першої статті 296 ЦПК України заяву про визнання фізичної особи недієздатною може бути подано членами її сім`ї, близькими родичами, незалежно від їх спільного проживання, органом опіки та піклування, закладом з надання психіатричної допомоги.

Частиною третьою статті 297 ЦПК України передбачено, що у заяві про визнання фізичної особи недієздатною мають бути викладені обставини, що свідчать про хронічний, стійкий психічний розлад, внаслідок чого особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Відповідно до частини першої статті 298 ЦПК України суд за наявності достатніх даних про психічний розлад здоров`я фізичної особи призначає для встановлення її психічного стану судово-психіатричну експертизу.

Метою проведення судово-психіатричної експертизи є з`ясування наявності чи відсутності психічного розладу, здатного вплинути на усвідомлення особою своїх дій та керування ними.

Висновок про недієздатність фізичної особи слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в сукупності за умови, що особа страждає саме хронічним, стійким психічним розладом, внаслідок чого у особи виникає абсолютна неспроможність особи розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Частиною другою статті 298 ЦПК України передбачено, що у виняткових випадках, коли особа, щодо якої відкрито провадження у справі про обмеження її у цивільній дієздатності чи визнання її недієздатною, явно ухиляється від проходження експертизи, суд у судовому засіданні за участю лікаря-психіатра може постановити ухвалу про примусове направлення фізичної особи на судово-психіатричну експертизу.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини особа не може вважатися «психічно хворою» та бути позбавлена волі, якщо не дотримано трьох нижченаведених мінімальних умов: по-перше, об`єктивна медична експертиза повинна достовірно встановити, що особа є психічно хворою; по-друге, психічний розлад має бути таким, що обумовлює примусове тримання особи у психіатричній лікарні; по-третє, необхідність продовжуваного тримання у психіатричній лікарні залежить від стійкості такого захворювання (пункт 96 рішення у справі «Заїченко проти України (№2) від 26 лютого 2015 року (заява № 45797/09)).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Вирішуючи питання щодо визнання особи недієздатною, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, встановив у повному обсязі фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення, з урахуванням наданих сторонами доказів у їх сукупності, і дійшов обґрунтованого висновку про відмову у визнанні ОСОБА_2 недієздатним, оскільки заявником не надано належних та допустимих доказів на підтвердження наявності психічного захворювання (хвороби) чи іншого психічного розладу у ОСОБА_2 . Судами попередніх інстанцій обґрунтовано враховано, що ОСОБА_2 , будучи присутнім в залі суду під час розгляду справи, поводив себе розумно, надавав детальні пояснення та вичерпні відповіді на питання, а також вказував, що така заява, на його думку, має приховані наміри його сина відносно майнових питань щодо його квартири, оскільки між ними мають місце непорозуміння та неприязні стосунки.

Суд першої інстанції, врахувавши пояснення лікаря-психіатра, обґрунтовано визнав відсутніми підстави для примусового направлення ОСОБА_2 на судово-психіатричну експертизу, оскільки останній ознак психічного розладу не виявляв, а лікар-психіатр не підтвердив необхідності у застосуванні до ОСОБА_2 примусових заходів. Ухвала про примусове направлення фізичної особи, яка ухиляється від проходження експертизи, на судово-психіатричну експертизу постановляється у виняткових випадках, яких за обставин цієї справи судами попередніх інстанцій не встановлено.

Доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами попередніх інстанцій положень статті 109 ЦПК України щодо наслідків ухилення від участі в судово-психіатричній експертизі є безпідставними.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанцій неправомірно відмовив заявнику у призначенні судово-психіатричної експертизи, чим порушив приписи статті 105 ЦПК України, є необґрунтованими, оскільки судом при вирішенні цього клопотання були дослідженні надані учасниками справи докази, яким була надана належна правова оцінка, враховано, що позиція заявника базується лише на наявності сумнівів щодо психічного стану батька і не підтверджена медичною документацією.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, судами попередніх інстанцій зроблена належна правова оцінка доказів.

Посилання касаційної скарги на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, а також у постановах Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 280/1095/18,

від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, є необґрунтованими, оскільки у справі, що є предметом перегляду, та у вказаних справах встановлені різні фактичні обставини. У постанові Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі

№ 463/2503/18, на яку посилається заявник, суд касаційної інстанції скасував судові рішення та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції у зв`язку з тим, що судами не була надана належна правова оцінка висновку судово-психіатричної експертизи, а також не забезпечено участі у судовому засіданні особи, щодо якої подано заяву про визнання недієздатною.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

За змістом статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 05 червня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович