Постанова Іменем України
16 листопада 2022 року
м. Київ
справа № 755/16248/18
провадження № 61-8022св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчук В. А.,
учасники справи:
заявник - ОСОБА_1 ,
заінтересована особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 12 жовтня 2020 року в складі судді Савлук Т. В. та постанову Київського апеляційного суду від 12 квітня 2021 року в складі колегії суддів: Андрієнко А. М., Соколової В. В., Поліщук Н. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст вимог заяви
У жовтні 2018 року ОСОБА_1 , заінтересована особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, звернувся до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення.
Заява мотивована тим, що ОСОБА_1 народився та весь час проживав на території Української РСР, а після оголошення незалежності України - на території цієї держави. Так, заявник народився ІНФОРМАЦІЯ_1 на території України, з 1963 року навчався в школі села Риліївка Роздольненського району Автономної Республіки Крим, де закінчив 8 класів. Після школи навчався у Професійно-технічному училищі № 7
у місті Севастополі Автономної Республіки Крим.
У 1972 році ОСОБА_1 вперше отримав паспорт громадянина СРСР, неодноразово був засуджений за скоєння злочинів та відбував покарання
у період з 1974 року до 2008 року. Паспорт громадянина України не отримував. ОСОБА_1 звертався до Дніпровського районного відділу Державної міграційної служби в місті Києві із заявою про видачу паспорта громадянина України та проведення процедури встановлення особи, за результатом розгляду якої надано відповідь про неможливість встановити особу заявника та підтвердити його громадянство, тому рекомендовано звернутись до суду.
Отже, встановлення особи заявника та факту його постійного проживання на території Української РСР на час набрання вироком суду законної сили необхідне йому для подальшого звернення до міграційної служби з метою встановлення належності до громадянства України.
На підставі викладеного заявник з урахуванням уточнених позовних вимог просив: встановити особу ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; встановити факт постійного проживання на території Української РСР ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на час набрання законної сили вироком Сакського міського суду Автономної Республіки Крим
від 19 грудня 1989 року, яким його засуджено за частиною першою
статті 142, частиною третьою статті 215-3, статтею 42 Кримінального кодексу України (далі - КК України) до 5 років позбавлення волі.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
і мотиви їх ухвалення
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 12 жовтня
2020 року заяву ОСОБА_1 задоволено частково.
Встановлено факт, що має юридичне значення, що ОСОБА_1 ,
ІНФОРМАЦІЯ_2 , згідно з повторним свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 , виданим Відділом державної реєстрації актів цивільного стану по місту Шостка реєстраційної служби Шосткинського міськрайонного управління юстиції Сумської області 09 липня 2014 року (актовий запис про народження № 253 від 03 травня 1956 року), та довідкою про звільнення серія 000166 № 76-П-07 від 16 липня 2008 року, виданою Чорнухинською виправною колонією № 23 Луганської області на ім`я ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця міста Шостки Сумської області, є однією і тією самою особою.
У задоволенні іншої частини вимог відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що зібраними у справі доказами підтверджено доводи заявника щодо встановлення факту, що має юридичне значення, а саме щодо його особи - ОСОБА_1 ,
ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця міста Шостки Сумської області.
При цьому місцевий суд надав оцінку зібраним у справі доказам
у сукупності, які підтверджують особу заявника, зокрема, дактилоскопічним картам, заяві-анкеті, сформованій Дніпровським районним відділом Державної міграційної служби в місті Києві, інформації, наданій Департаментом інформаційно-аналітичної підтримки Національної поліції України, довідці про звільнення та посвідченню про взяття на облік, виданому Філією центру обліку бездомних громадян Головного управління соціального захисту населення Виконавчого органу Київської міської ради.
Разом з тим в частині вимог про встановлення факту постійного проживання на території Української РСР на час набрання законної сили вироком суду
з метою отримання громадянства України необхідно відмовити, оскільки законодавством передбачений відповідний досудовий порядок, а у разі незгоди заявника з рішенням органу, що уповноважений розглядати заяви про набуття громадянства України, таке рішення може бути оскаржене до суду.
Постановою Київського апеляційного суду від 12 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 12 жовтня 2020 року скасовано та постановлено нове рішення, яким заяву ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відомості про
ОСОБА_1 у державних та єдиних реєстрах інформаційних баз, що перебувають у власності держави, відсутні або не можуть бути підтверджені. Разом з тим за результатами перевірки відбитків пальців рук заявника на дактилоскопічній карті установлено збіг з відбитками пальців рук на дактилоскопічних картах, заповнених на різних осіб, а саме: на ім`я ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця міста Шостки Сумської області; ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця міста Шостки Сумської області; ОСОБА_2 ,
ІНФОРМАЦІЯ_3 , уродженця села Гута Шосткинського району Сумської області, мешканця міста Ростова на Дону Російської Федерації.
Колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що заявник не надав доказів на підтвердження його особи, тому в задоволенні вимог про встановлення факту щодо його особи та факту постійного проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на території України станом на 24 серпня 1991 року по теперішній час необхідно відмовити.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
У касаційній скарзі підставами оскарження судових рішень заявник зазначає, що: відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі -
ЦПК України)); суд першої інстанції необґрунтовано відхилив клопотання про призначення дактилоскопічної експертизи (пункт 4 частини другої
статті 389, пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України); апеляційний суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 4 частини третьої
Касаційна скарга мотивована також тим, що заявник має право на встановлення в судовому порядку заявлених у справі вимог відповідно до норм Закону України «Про громадянство України», оскільки у досудовому порядку отримав відмову в задоволенні таких вимог, тому помилковим
є висновки судів щодо визначення іншого порядку для вставлення фактів, які можуть бути наслідком надання громадянства України, а у разі незгоди
з рішенням органу, що уповноважений розглядати заяви про набуття громадянства, таке рішення може бути оскаржене до суду. На підтвердження заявлених у справі вимог заявник надав належні та допустимі докази, тому суди безпідставно відмовили у задоволенні його вимог. Суди не досліджували докази, які подавались на підтвердження факту постійного проживання заявника на території Української РСР на час набрання вироком суду законної сили, помилково вказували на інший порядок для вставлення фактів, які можуть бути наслідком надання заявнику громадянства України.
Встановивши, що відбитки пальців заявника згідно з відповідними базами належать різним особам, апеляційний суд не звернув увагу на інші зібрані
у справі докази, які підтверджують заявлені у справі вимоги та не оцінив їх
у сукупності. Разом з тим виявлені судом розбіжності у дактилоскопічних картах існують тому, що, перебуваючи під слідством у слідчому ізоляторі
в 1997-1998 роках, ОСОБА_1 представився іншою особу -
ОСОБА_2 , тому в базу даних були внесені його відбитки пальців під іншим прізвищем та анкетними даними. У подальшому заявника засуджено та він відбував покарання за вироком суду як ОСОБА_1 .
Під час розгляду апеляційної скарги представником заявника подано заяву про відмову від апеляційної скарги, однак судом зазначену заяву не
було прийнято з помилковим посиланням на відсутність повноважень зазначеного представника. Суд не з`ясував у ОСОБА_1 , чи дійсно він хоче відмовитись від апеляційної скарги, чим порушив його право на заяву про відмову від апеляційної скарги. Суд першої інстанції ухвалив рішення по суті вимог без участі сторін та без з`ясування всіх обставин справи.
Доводи інших учасників справи
Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби
у м. Києві та Київській області подалодо Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, вказуючи на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень. У зв`язку з цим просило суд залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Вказувало, що існує визначений законом досудовий порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України, який заявником не було дотримано. Заявник не довів зібраними
у справі доказами заявлених у справі вимог.
Провадження у суді касаційної інстанції
У травні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Волинська В. І., надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 12 жовтня
2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 квітня
2021 року.
Верховний Суд ухвалою 10 червня 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 12 жовтня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 квітня 2021 року.
Справа надійшла до Верховного Суду.
Розпорядженням Верховного Суду від 17 вересня 2021 року у зв`язку зі звільненням у відставку судді ОСОБА_3 у справі було призначено повторний автоматизований розподіл справ.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 17 вересня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві Ігнатенку В. М.
Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
від 09 листопада 2022 року справу призначено до розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що відповідно до свідоцтва про народження, яке
видане повторно 09 липня 2014 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану по місту Шостка реєстраційної служби Шосткинського міськрайонного управління юстиції у Сумській області, серії НОМЕР_1 , ОСОБА_1 , по-батькові - не зазначено, народився
ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце народження - не зазначено, про що 03 травня 1956 року складений відповідний актовий запис № 253; батько - ОСОБА_4 ,
мати - ОСОБА_5 .
Відповідно до довідки про звільнення серії 000166 № 76-П-07 від 16 липня 2008 року ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженець
міста Шостки Сумської області, раніше судимий 1974 року, 1976 року,
1981 року, 1989 року, 1998 року, засуджений 14 жовтня 2005 року Красногвардійським районним судом Автономної Республіки Крим за частиною третьою статті 185 КК України до 3 років позбавлення волі) був звільнений з Чорнухинської виправної колонії № 23 Луганської області по відбуттю строку покарання 16 липня 2008 року. Паспорт у матеріалах особової справи відсутній.
Згідно з посвідченням про взяття на облік, виданим Філією центру
обліку бездомних громадян Головного управління соціального захисту населення Виконавчого органу Київської міської ради, від 03 вересня
2014 року № 1190 ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця міста Шостки Сумської області, взято на облік та зареєстровано на АДРЕСА_1 з 03 вересня 2014 року
до 19 лютого 2019 року.
ОСОБА_1 10 липня 2018 року звернувся до Дніпровського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби у місті Києві із заявою щодо проведення процедури встановлення особи у зв`язку
з втратою паспорта. За результатами вище зазначеної заяви було надано відмову від 28 липня 2018 року № 05/1805, зі змісту якої вбачається, що відомості про ОСОБА_1 у державних та єдиних реєстрах інформаційних баз, що перебувають у власності держави, відсутні або не можуть бути підтверджені, так як органи державної влади припинили свою діяльність або тимчасово не здійснюють свої повноваження на території проведення операції об`єднаних сил та тимчасово окупованої території України. Документа із фотокарткою, що дають змогу ідентифікувати особу немає, будь-які дані про реквізити втраченого паспорта громадянина СРСР зразка 1974 року та факт його отримання ОСОБА_1 відсутні. Відповідно до підпунктів 1 та 6 пункту 100 Постанови Кабінету Міністрів України
від 25 березня 2015 року № 302 «Про затвердження зразка бланка, технічного опису та Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України» в оформленні та видачі паспорта громадянина України відмовлено, оскільки за результатами проведення процедури встановлення особи, особу не встановлено та не підтверджено факту належності особи до громадянства України.
На виконання ухвали Дніпровського районного суду міста Києва
від 22 квітня 2019 року Міністерство внутрішніх справ України 23 травня
2019 року надало інформацію з баз даних «АРМОР», «Контур» та «Єдиної інформаційної системи МВС» (далі - ЄІС МВС), а саме повідомлено, що станом на 15 травня 2019 року в ЄІС МВС файл, який містить фотозображення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , відсутній. Однак надано дактилоскопічну карту ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка знаходиться на централізованому дактилоскопічному обліку.
Відповідно до повідомлення Державного науково-дослідного
експертного-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України від 15 вересня 2020 року № 19/17/121069 проведено перевірку за Центральним автоматизованим дактилоскопічним обліком Експертної служби дактилоскопічної карти, заповненої на ім`я ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
За результатами перевірки відбитків пальців рук на зазначеній дактилоскопічній карті установлено збіг з відбитками пальців рук на дактилоскопічних картах, заповнених на ім`я ОСОБА_1 ,
ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця міста Шостки Сумської області, та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця міста Шостки Сумської області. Крім того, під час перевірки відбитків пальців рук на зазначеній дактилоскопічній карті установлено збіг з відбитками пальців
рук на дактилоскопічних картах, заповнених на ім`я ОСОБА_2 ,
ІНФОРМАЦІЯ_3 , уродженця села Гута Шосткинського району Сумської області, мешканця міста Ростова на Дону Російської Федерації.
25 вересня 2020 року Департамент інформаційно-аналітичної підтримки національної поліції України надав витяг з інформаційно-телекомунікаційної системи «Інформаційний портал Національної поліції України», а саме: фотозображення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця міста Шостки Сумської області, внесене 15 червня 2012 року.
Суд першої інстанції встановив, що заява-анкета від 10 липня 2018 року
№ 2041762, сформована Дніпровським районним відділом Державної міграційної служби в місті Києві для внесення інформації до Єдиного державного демографічного реєстру особи на ім`я ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця міста Шостки Сумської області, також містить фотознімок особи, який відповідає фотознімкам, наданим Департаментом інформаційно-аналітичної підтримки Національної поліції України, а також фотознімку, який міститься на довідці про звільнення
від 16 липня 2008 року серії 000166 № 76-П-07 та в посвідченні про взяття на облік, виданому Філією центру обліку бездомних громадян Головного управління соціального захисту населення Виконавчого органу Київської міської ради від 03 вересня 2014 року № 1190.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується
з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених
у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 3, статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи чи інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законами України.
У частині першій статті 293 ЦПК України визначено, що окреме
провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Частиною першою статті 315 ЦПК України регламентовано розгляд справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Це можуть бути справи про встановлення фактів: родинних відносин між фізичними особами; перебування фізичної особи на утриманні; каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.
Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Надання адміністративної послуги з оформлення паспорта громадянина України регламентовано Законом України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус», Законом України «Про громадянство України».
Згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини першої статті 13 Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» паспорт громадянина України відноситься до документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України, і оформлення яких передбачається цим Законом із застосуванням засобів Єдиного державного демографічного реєстру.
Частиною першою статті 4 вказаного Закону передбачено, що Єдиний державний демографічний реєстр ведеться з метою ідентифікації особи для оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсними та знищення передбачених цим Законом документів. Єдиний державний демографічний реєстр у межах, визначених законодавством про свободу пересування та вільний вибір місця проживання, використовується також для обліку інформації про реєстрацію місця проживання чи місця перебування.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 зазначеного Закону ідентифікація особи - встановлення особи шляхом порівняння наданих даних (параметрів), у тому числі біометричних, з наявною інформацією про особу в реєстрах, картотеках, базах даних тощо.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» розпорядник Реєстру - центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Пунктом 1 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2014 року № 360, визначено, що Державна міграційна служба України є центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику
у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 302 затверджено Порядок оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України (далі - Порядок № 302).
У пунктах 38-40 Порядку № 302 передбачено, що після прийняття до розгляду заяви-анкети та доданих до неї документів працівник територіального підрозділу Державної міграційної служби України здійснює заходи
з ідентифікації особи, на ім`я якої оформляється паспорт. Ідентифікація особи здійснюється на підставі даних, отриманих з баз даних Реєстру. Ідентифікація особи, на ім`я якої оформляється паспорт і стосовно якої відсутня інформація в базах даних Реєстру, здійснюється відповідно до наявних державних та єдиних реєстрів, інших інформаційних баз, що перебувають у власності держави або підприємств, установ та організацій.
У виключних випадках за результатами перевірок, за якими
особу не ідентифіковано, проводиться процедура встановлення особи
(пункт 43 Порядку № 302).
Зокрема, цим пунктом встановлено, що у разі неподання особою, яка досягла 18-річного віку, документів з фотокартками проводиться процедура встановлення особи шляхом надсилання запитів щодо перевірки документів та інформації, зазначеної заявником у письмовому зверненні, зокрема до Міністерства внутрішніх справ, Національної поліції, Міністерства юстиції України, органів Державної фіскальної служби, навчальних закладів, військових частин, військових комісаріатів, установ виконання покарань, для отримання інформації з наявних державних та єдиних реєстрів, інших інформаційних баз, що перебувають у власності держави або підприємств, установ та організацій, у тому числі фотокартки особи, яка дасть змогу ідентифікувати особу. В процесі перевірки береться до уваги вся інформація, яку повідомив заявник. Одночасно проводиться перевірка за даними обліку територіальних органів та територіальних підрозділів Державної міграційної служби. Перевірка стосовно осіб, які проживають на тимчасово окупованій території України проводиться, зокрема, за даними Державного реєстру виборців шляхом надсилання запитів до відповідних відділів ведення Державного реєстру виборців. Крім того, у виключних випадках за відсутності фотокартки особи та за результатами перевірок, за якими особу не ідентифіковано, з метою встановлення особи проводиться опитування родичів, сусідів, які були зазначені у письмовому зверненні. За результатами їх свідчень складається акт встановлення особи за формою, встановленою МВС. Строк проведення процедури встановлення особи не повинен перевищувати двох місяців.
Згідно з частиною першою статті 10 Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» у разі неможливості встановити особу розпорядником реєстру особа встановлюється за рішенням суду про встановлення факту, що має юридичне значення, для видачі документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України. До завершення процедури встановлення особи державною міграційною службою України та (або) прийняття відповідного рішення суду, документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України, не видаються.
Враховуючи вищевикладені норми законодавства, заявник має право на встановлення відповідного факту, що має юридичне значення у порядку, визначеному частиною першою статті 10 Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус».
Вказаний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 02 вересня 2020 року у справі № 366/474/19.
У розумінні частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право кожного на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом. Водночас, особі, яка звернулася до суду за захистом свого права, повинна бути забезпечена можливість реалізувати вказані вище права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист визначає зміст права на доступ до суду (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії»).
Отже необхідною умовою забезпечення доступу заявника в цій справі до правосуддя є надання судом оцінки доводам його заяви.
Згідно до вимог вищевказаного законодавства України, вбачається, що у разі, якщо Державна міграційна служба України не змогла встановити особу заявника після проведення процедури ідентифікації, то встановлення такого факту проводиться у судовому порядку.
До місцевого загального суду подається заява про встановлення факту, що має юридичне значення, для видачі документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України.
Відповідно до вищевказаних нормативних актів, основними документами, які дозволяють особі звернутися до суду, мають бути: свідоцтво про народження особи та рішення Державної міграційної служби України про неможливість встановити особу після проведення процедури ідентифікації.
У своїй заяві до суду заявник має вказати, який факт заявник просить встановити та з якою метою; причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт; докази, що підтверджують цей факт (показання свідків, біографічні дані заявника та будь-які документи, які надають можливість перевірити інформацію щодо його особи).
Вказані висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 19 жовтня 2022 року у справі № 511/409/20.
В обґрунтування поданої заяви заявник посилався на те, що він народився
та весь час проживав на території Української РСР, а після оголошення незалежності - на території України. У 1972 році ОСОБА_1 вперше отримав паспорт громадянина СРСР. Заявник був неодноразово засуджений та неодноразово перебував у місцях позбавлення волі у період з 1974 року до 2008 року, тому паспорт громадянина України не оформлював, а паспорт СРСР був втрачений. З метою отримання паспорта громадянина України ОСОБА_1 звернувся до міграційної служби, за розглядом якої було надано відповідь про неможливість встановити особу та підтвердити громадянство, рекомендовано звернутись до суду.
Суди встановили, що ОСОБА_1 10 липня 2018 року звертався до Дніпровського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби у місті Києві із заявою щодо проведення процедури встановлення особи та громадянства у зв`язку з втратою паспорта, проте за результатами її розгляду надано відмову від 28 липня 2018 року.
На підтвердження заявлених у справі вимог до матеріалів справи долучено, зокрема, свідоцтво про народження особи, рішення Державної міграційної служби України про неможливість встановити особу після проведення процедури ідентифікації, довідку про звільнення по відбуттю строку покарання, посвідчення про взяття на облік та реєстрацію, інформацію з баз даних «АРМОР», ЄІС МВС, повідомлення Державного науково-дослідного
експертного-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України, витяг з інформаційно-телекомунікаційної системи «Інформаційний портал Національної поліції України» тощо. Крім того судом першої інстанції допитано свідків.
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Суд першої інстанції оцінив зібрані у справі докази та правильно встановив особу заявника, про що навів відповідні мотиви.
Верховний Суд погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що заявник має право на встановлення його особи, оскільки Державна міграційна служба України не змогла встановити особу заявника після проведення процедури ідентифікації, тому встановлення такого факту проводиться у судовому порядку.
Таким чином, висновки апеляційного суду не ґрунтувалися на встановлених обставинах та правильному застосуванні норм права, що мало наслідком неправильне вирішення питання про встановлення особи заявника.
Встановлені судом першої інстанції обставини справи у зазначеній частині підтверджуються матеріалами справи та не спростовані сторонами під час апеляційного перегляду.
Суд першої інстанції, дослідивши зібрані у справі докази у їх сукупності та надавши їм правову оцінку, дійшов обґрунтованого та правильного висновку про задоволення заяви ОСОБА_1 щодо встановлення його особи.
Отже, апеляційний суд безпідставно скасував рішення суду першої інстанції в частині встановлення особи ОСОБА_1 за наведених обставин, переоцінив зібрані у справі докази, не навів вмотивованих обґрунтувань на спростування встановлених судом першої інстанції обставин та досліджених доказів, не врахував, що особу заявника підтверджували свідки, не врахував указані вище норми матеріального права та дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для відмови у задоволенні заяви в цій частині.
Також не можна погодитися з висновками апеляційного суду про відмову
в задоволенні заяви ОСОБА_1 про встановлення факту його постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року по теперішній час, враховуючи наступне.
Так, ОСОБА_1 в суді першої інстанції просив встановити факт його постійного проживання на території Української РСР на час набрання законної сили вироком Сакського міського суду Автономної Республіки Крим
від 19 грудня 1989 року. Згідно з інформаційною довідкою Міністерства внутрішніх справ України від 06 серпня 2019 року вказаний вирок набрав законної сили 30 січня 1990 року.
Отже, апеляційний суд вийшов за межі вимог ОСОБА_1 (встановлення факт постійного проживання на території Української РСР на час набрання законної сили вироком Сакського міського суду Автономної Республіки Крим від 19 грудня 1989 року) та відмовив у задоволенні вимоги (встановлення факту постійного проживання на території України станом на 24 серпня
1991 року по теперішній час), яка не була заявлена в суді першої інстанції.
При цьому вимога заявника про встановлення факту його постійного проживання на території Української РСР на час набрання законної сили вироком суду так і залишилася невирішною.
Відповідно до частин першої, другої статті 8 Закону України «Про громадянство України» особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов`язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти реєструються громадянами України.
Указом Президента України № 215 від 27 березня 2001 року, в редакції Указу Президента України № 588/2006 від 27 червня 2006 року, затверджений Порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень (далі - Порядок № 215).
Пунктом 7 Порядку № 215 визначено, що встановлення належності до громадянства України стосується:
а) громадян колишнього СРСР, які не одержали паспорт громадянина України або паспорт громадянина України для виїзду за кордон та не мають
у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року або проживання в Україні за станом
на 13 листопада 1991 року, в тому числі: осіб, які за станом на 13 листопада 1991 року проходили строкову військову службу на території України і після її проходження залишилися проживати на території України; осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або за станом на 13 листопада 1991 року відбували покарання в місцях позбавлення волі на території України та перебували у громадянстві колишнього СРСР і до набрання вироком суду законної сили постійно проживали відповідно на території УРСР або проживали на території України;
б) осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або на 13 листопада 1991 року не досягли повноліття і батьки яких належать до категорій, зазначених
у підпункті «а» цього пункту;
в) осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або на 13 листопада 1991 року не досягли повноліття та виховувалися в державних дитячих закладах України.
Отже, для встановлення факту набуття громадянства України предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року; постійного проживання на території України за станом на 13 листопада
1991 року; постійного проживання дитини на території України станом
на 24 серпня 1991 року або станом на 13 листопада 1991 року; постійного проживання на території України батьків (одного з них) дитини або іншого законного представника, з яким дитина постійно проживала станом
на 24 серпня 1991 року чи 13 листопада 1991 року; постійного проживання особи на території України чи Української РСР на момент набрання законної сили вироку суду; наявності родинних зв`язків заявника з його батьками (усиновителями, з дідом, бабою); постійного проживання на території України діда та баби заявника; народження на території України батьків заявника, діда чи баби тощо; народження на території України батьків заявника, діда чи баби тощо.
Вказаний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 29 червня 2022 року у справі № 522/9243/20.
При цьому безпідставними є доводи міграційної служби, що існує визначений законом досудовий порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України, який заявником не було дотримано, оскільки
з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 неодноразово звертався до Дніпровського районного відділу Міграційної служби в місті Києві з метою оформлення громадянства України та отримання паспорта, проте в їх задоволенні було відмовлено.
У розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 06 липня 2022 року у справі № 640/6390/19.
Крім того, Верховний Суд у постанові від 20 липня 2022 року у справі
№ 517/28/20 за заявою про встановлення факту проживання на території України виклав правовий висновок про те, що положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до
суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими
нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. Обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів
є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, з огляду на статтю 400 ЦПК України.
Зазначений висновок викладено у постанові Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 524/9191/15-ц.
Отже, постанову суду апеляційної інстанції в частині вирішення вимоги заявника про встановлення факту його постійного проживання на території Української РСР на час набрання законної сили вироком суду необхідно скасувати, а справу направити в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Під час нового розгляду справи (в частині вирішення вимоги про встановлення факту постійного проживання на території Української РСР на час набрання законної сили вироком суду) необхідно врахувати зазначене, всебічно, повно з`ясувати і перевірити всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінити докази, що мають юридичне значення для
її розгляду, та за результатами перегляду рішення суду першої інстанції
в апеляційному порядку в цій частині, прийняти обґрунтоване і законне судове рішення відповідно до вимог чинного законодавства.
При цьому безпідставними є доводи касаційної скарги, що суд першої інстанції розглянув справу за відсутності ОСОБА_1 та його представника, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, оскільки такі доводи спростовуються матеріалами справи.
Так, у призначеному ухвалою суду першої інстанції від 29 жовтня 2018 року
(том 1 а. с. 20) судовому засіданні на 04 лютого 2019 року брав участь заявник та його представник (том 1 а. с. 40). У наступному судовому
засіданні (22 квітня 2019 року) також приймали участь зазначені особи
(том 1 а. с. 61-64). Наступне судове засідання, яке було відкладене
на 05 червня 2019 року, знято з розгляду у зв`язку з перебуванням судді
у відпустці (том 1 а. с. 73). Судове засідання 17 вересня 2019 року не відбулося у зв`язку з перебуванням судді на лікарняному (том 1 а. с. 80).
У судовому засіданні 16 жовтня 2019 року, як відбулося за участі заявника та його представника (том 1 а. с. 154), було призначено дактилоскопічну експертизу. Після надходження повідомлення про неможливість проведення судової експертизи ухвалою суду від 22 травня 2020 року розгляд справи призначено на 16 червня 2020 року (том 1 а. с. 184), проте судове засідання знято з розгляду через запровадження карантину (том 1 а. с. 187), а розгляд справи 14 липня 2020 року знято з розгляду у зв`язку з перебуванням судді
в нарадчій кімнаті по іншій справі (том 1 а. с. 190). У наступному судовому засіданні 29 липня 2020 року були присутніми заявник та його представник (том 1 а. с. 200-201). Про наступне судове засідання на 17 вересня 2020 року заявник та його представник були належним чином повідомлені (том 1
а. с. 206), проте до суду не з`явилися (том 1 а. с. 208). 06 жовтня 2020 року розгляд справи знято з розгляду у зв`язку із зайнятістю судді у колегіальній справі (том 1 а. с. 216), судове засідання відкладено на 12 жовтня 2020 року, про яке заявник та його представник були належним чином повідомлені
(том 1 а. с. 217), проте до суду не з`явилися (том 1 а. с. 226). Крім того, заявник та його представник неодноразово зверталися до суду першої інстанції
з клопотаннями та заявами.
Таким чином суд першої інстанції належним чином виконав свій процесуальний обов`язок щодо повідомлення заявника та його представника про розгляд справи.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд
є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених
у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції,
якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частина четверта статті 411 ЦПК України).
На підставі викладеного постанова суду апеляційної інстанції в частині вирішення вимоги заявника про встановити факту його постійного проживання на території Української РСР на час набрання законної сили вироком суду підлягає скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до вимог
Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково
і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
Враховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що рішення суду першої інстанції в частині задоволення заяви ОСОБА_1 щодо встановлення його особи на підставі статті 413 ЦПК України необхідно залишити в силі, а постанову апеляційного суду в цій частині - скасувати.
Керуючись статтями 400 409 411 413 416 ЦПК України, Верховний Суд
у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 12 квітня 2021 року скасувати
в частині вирішення заяви ОСОБА_1 про встановлення факту його постійного проживання на території Української РСР на час набрання законної сили вироком Сакського міського суду Автономної Республіки Крим від 19 грудня 1989 року, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанову Київського апеляційного суду від 12 квітня 2021 року скасувати
в частині вирішення заяви ОСОБА_1 про встановлення факту щодо підтвердження його особи, рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 12 жовтня 2020 року в цій частині залишити
в силі.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий І. М. Фаловська
Судді В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
С. Ю. Мартєв
В. А. Стрільчук